I.

Одного весняного дня 186 . року, так як о півдні, на східцях університетського рундука, у городі Н. сидів, вельми замислившись, молодий парубок. Уставивши лікті у коліна й підперши щоки долонями, дивився він, через університетский майдан, на далекий край неба. Зглянувши на його чоло, на бистрий вираз його палкого погляду чорних великих очей, можна було догадатись, що в голові його засів цілий рій думок; що думки ті не абиякі, не щоденні, що вони витають десь далеко-далеко.

То був Семен Жук. Він скінчив університет, узяв диплом на кандидата-юриста і, зібравшись їхать додому в Черніговщину, завернув попрощаться з тим храмом, в котрім освітився наукою. Обійшовши ті авдиторіі, де слухав лекциї, він сів на рундуці і дожидав свого товариша Антона Джура, скінчившого тієї ж пори університет з дипломом лікаря. Джуру треба було ще завернуть чогось до професора Бокогрія. Дожидаючи Джура, Жук замисливсь про свою будущину; про путь, котрий треба було вибирать у житті, і про те, як простувать на тім пути...

Аж ось скрипнули важкі дубові двері: Жук обернувся, з університета вийшов Джур.

Що, — спитав його Жук, — зовсім?

— Зовсім, — одповів Джур.

Поїдеш?

— Поїду.

Коли ж?

— Днів через десять.

Овва!... довго ждать!... я думав сьогодні.

— Не можна... чого не робив — Бокогрій твердить одно: щоб я друмековав у його, та й годі.

— Гм!.. ну, та дарма... поки що я з’ізджу до дядини, а через десять днів вернусь за тобою... Ходім! —

З сим словом Жук зняв шапку, низенько поклонився університетові і сказав: прощай! спаси біг тобі!...

Студенти пішли через майдан. Джур був веселий і висвистував мазурку, а Жук йшов повагом, хмурий.

— Чого ти, Семене! такий хмурий? — спитав Джур. Спустив ніс на квінту, наче бурсак перед ректором, або наш брат, зрізавшись на екзамині... Ти ж узяв кандитата... чого тобі ще?! тепер вольний козак на усі чотири боки...

— Еге!... вольний козак!.. — одмовив якось нехотя Жук... — вольний... тим то я замислився, що вольний!... вольний, та не знаю, що діяти...

— Се б то як?

— Так! ти тілько подумай: що перед нами... ціле море житя... а як його переплисти?

— Предки наші плавали на чайках, а в наш час плавають на пароходах... шуткував Джур.

— Ні!... ти не шуткуй, а слухай справді... Ну, скінчили ми університет: ти лікар, я кандидат прав, що ж дальше? Двері університета за нами зачинились; а відчинились инчі двері — двері житя... Хоч чи не хоч, а треба переступить поріг, треба ввійти у ті двері... Що ж ми там робити мем? куди приставить нас, до Якої роботи приверне хозяїн того широкого поля, котре зветься — житєм?... Ти лікар! твоя стежка протоптана: поїдеш за кордон, вернешся, візьмеш катедру і почнеш: учить, та лічить, жить, та поживать, та грошей наживать... Одно слово: твоя стежка видна; не видно на їй ні груди, ні гололедиці; рівно як на столі...

— А хиба на тій дорозі, котра веде у Жуківку, єсть і тепер, на весні, і груда і гололедиця? перебив шутками Джур...

—Цить бо! я веду річ не шуткуючи... До Жуківки ми доідемо з тобою гарно, по рівному; та в Жуківці треба шукать, треба вибирать стежку...

— І вибирай до схочу, залюбки...

— Легко сказать: вибирай! — Стежок багацько — та на яку йти, не знаєш! Глянеш на одну — багно; глянеш на другу — ожеледь і хвища; на третій — скрізь копці, тілько те і роби, йдучи по ій, що дивись: як би не споткнуться, та не зломать вяз...

— Чудний ти чоловік, Семене! на тебе найшли смутні думки, ти й философуєш невідь що. Мені гірш ніж тобі! у мене вже скибка одрізана! лікар, тай годі! дорога загорожена. Учи, як ти мовляв, да лічи, та з сієі коліі вже і не виходь: бо ся колія — твій хліб насущний... От-що! Чи так же у тебе?... Ти куди кинь, так клин: чи у судовики, чи в адвокати, чи в учителі, хоч і в професори — добивайся... Та тілько на що се все тобі! у тебе — хвалить Бога, худібчина не абияка; ти чоловік з великими достатками... — лежи на печі, та їж колачі.

Жук косо глянув на Джура, всміхнувся і сказав: не про се річ... я мислю не про байбацтво, а про ту стежку, на котрій моя праця принесла б найбільшу суму громадської користи...

— От воно що!.. громадської користи — переговорив його Джур, притискаючи останні слова. — Паничу забажалось праці...

— Я з роду не був паничем! — сердито сказав Жук. — Та тепер і не час сидіть згорнувши руки...

— Годі, годі, — перебив його Джур, — не сердься... йди в учителі.

— Пішов би, так хисту нема.

— Ну в судовики, тепер зяводяться нові суди, треба нових людей; на юристів тепер велика потреба.

— Ні, брате! шкода! хоч я і юрист, а зроду, звіку не піду у судовики, мене аж мороз по шкурі дере, як нагадаю: як то страшно бути суддею! Розіб’є голодний чоловік шибку, та вкраде бохонець: суди його: у тюрму, або в арештантські роти!

— А по-твойому ж як? погладить злодія по голові, чи що?

— Не треба гладить по голові, не треба й кожі здирать...

— Значить: не треба карать ні за яку провину? — перебив Джур.

— А ти думаєш, що треба?... а ще лікар "друг людей," гуманіст!... Хиба кара доводить до пуття? Хиба сама кара не таке ж зле — лихо, як і провина? Ріжниця між карою й провиною тілько та, що зле-лихо-кару заподіває ціла громада, государство, а провини робляться людьми поодинокими: кара, як зле-лихо, справедлива тілько на стільки, на скілько в їй єсть потреба. От — і усе! Провинники люде недужі, хворі, їх треба гоїть, а не карать... Жук трохи спочив, з очей його летіли искри того божого жару, котрий горить у чесних, просвічених молодих людей. Далі він знов заговорив: От — ти лікар: суди ж сам, чи не чудно б було, коли б недужу слабу людину — ти став гоіти голодом?... Нападе на чоловіка пропасниця, і ти, яко лікар, даси йому хини; нехай же та сама пропасниця приневолить чоловіка до такого непокірного його волі бажаня, що він мусить украсти бохонець — і ти, ставши суддею, замісто хини, пропишеш недужому тюрму з вонючим повітрєм, з голоднечею... Виходить так: за те, що на чоловіка напала пропасниця — йому присудять ще сухоти... Скажеш, не правда се?

— Ти сьогодні философуєш і вдарився в софизми... Поодинокі злучаї, похожі на той, який ти зараз привів, бувають, але ти бери не поодинокі злучаї, а возьми і провини і провинників загалом, тогді...

— Теж святе буде, — перебив Жук, махнувши по вітру рукою. — Ні! ні! не піду я в судді. Нехай буде й по-твойому: нехай судді будуть і потрібні, на те щоб творячи справедливий суд, розвивати у народі правову сферу; але ся наука не по душі мені...

— Так в адвокати йди, — говорив ніби дразнячись Джур.

Жук сплюнув чогось на бік, трохи помовчав і заговорив наче б сам до себе: Здається краще усього зроблю, як стану хазяйнувати. Погано тілько, що я в хозяйстві — наче Хома в дворянстві... ні теоріі, ні практики ні аза не тямлю; але ж не святі горшки ліплять!...

— Так!... а мені здається, — сказав Джур, — що хозяїнуючи, ти підеш на ту стежку, по якій найменше добудеш користи для громади. Останнє слово Джур вимовив з таким притиском, наче хотів чимсь докорити Жуку. А Жук не звернув уваги на той потайний докір і сказав:

— От же й ні! слухай: нехай буде, що я суддя: привели до мене злодія, що з голоду вкрав мірку борошна; осудив я його на півроку в тюрму, тай кажу: дивіться люде! не крадіть, бо й вам те буде. — Оце раз. А ось друге: я хозяйную; помаленьку вводжу в практику теорію науки; знаю: коли, як і чим треба підгноїти яку землю; коли виорать; яку пашню після Якої лучше посіять; жну не руками, а машиною; молочу не ціпом, а машиною; из такої ж ниви, з Якої сусіда мій темний Ничипор збирає дві-три копи, я зберу десять, або і двадцять... Ничипор дивиться; потайно завидує, а в слух глузує з мене, скаже, що «богатому чорт дітей колише», — а далі — стане потрохи придивляться на моє хозяйнованє, тай собі так...

— Який ти швидкий! — перебив Джур. — Справді ти мені нагадуєш про Манилова... Твій Ничипор надивиться на твоі машини, тай у себе позаводить.

— Сам не позаводить; бо у його в кишені злидні... Але коли більша частина Ничипорів стануть оброблять землю по мойому, оратимуть її плугами, а не ковирятимуть, як тепер, ралами, тогді у їх буде родить не сам-треть, а сам-двадцять... а там, коли не вони, так діти їх заведуть гуртові машини... Ну, тепер кажи: де більш користи?

— Коли б твоіми устами та мід пить, воно б добре було; так лихо наше, що селяне наші уміють гуртом тілько шинки заводить та горілку пить... Жди, покіль тота освіта просвітить засліплені панскою і жидівскою експлоатациєю очи... Улита іде, та коли то вона приїде! —

— Колись приїде, коли почала їхать; аби їхала, аби не сиділа на однім місці... Швидкої роботи не хвалять. Та треба звернуть і на те увагу, що народ наш знаходиться у такій темноті, у такому убожестві духовному і матеріяльному, що й гріх і сором винуватити його за те, що він черепашою ходою йде по стежці свого економічного розвою... вже й те добре, що він не стоїть , а йде... А яка велика міцна сила повинна бути у тім народі, котрий уміє йти на перед; дарма, що на кожному ступні його ходу зупиняє і жидівська кабала процентами, і панські утиски землею й лісами і тисяча инчого. Найголовнійша ж притичина, котра зупиняє економічну ходу сільского люду — та, що по селам у нас нема громадского кредиту, по усім селам один банкир — жид, а жид — тепер у нас усюди велика сила.

— Сю силу і я знаю, — сказав сміючись Джур, — бо платив їй по 40/0 місячно.

— Бач! бач!... а що! — скрикнув Жук, наче зрадівши; — ну слухай же дальше: котре літо у нас у Черніговщині плохі урожаі — трохи що не голод; хвороба на скотину; заробитків нема; винокурні і сахарні заводи у панів запустіли; пани збідніли; а налоги ростуть і ростуть... Мужик платить... а з чого він платить? Прийде збірщик: давай подушне! — а подушного нічим заплатить і продать нічого; клуня і комора пусті!... А все таки: давай подушне, а то оцінують і ту останню телицю, котрої взять і чума посоромилась. От і несе мужик жінчину плахту до жида у застанову; позичає у Ицька два карбованці, оддає їх збірщикові, а жидові через зиму заплатить втроє... От-то де крепацтво наших селян; жид закрепостив і панів... Заведи ти на селі хоч невеличку позичкову касу і ти усе село визволиш з жидівської кабали... Хиба тут не буде громадської користи? — спитав Жук, дивлячись на Джура таким поглядом, наче перед ним стояв той самий жид — банкир, що закрепостив селян.

— Поможи тобі Боже! — одповів Джур. — Тілько навряд чи послухає твоєї проповіди мужик, хоч ти й надінеш народнє убранє — і підеш за плугом...

— Цить, цить, цить! — заторохтів Жук. — Не носитиму я народнього убраня, заигрувать з мужиком не буду; за плугом не ходитиму, бо й не вмію; проповіди ні Якої не держатиму, бо добре знаю, що народові вже й попівська проповідь остила... Я буду тілько працювать, учить ділом і давать пораду тілько тогді, як у мене питатимуть.

— Добре, добре... говорив Джур. — А жида де дінеш? Покіль він шинкуватиме у селі — уся користь, яку придбають селяне з твого проводу, йти ме до жида в кишеню за горілку.

— Не вся, а певно якась частка її ити ме; бо без горілки не можна, і ми пємо...

— Пємо, та не упиваємось.

— И селяне не упивають ся; не вір тому, хто говорить, буцім селане стали більш пить: пють вони і тепер стілько, скілько пили і 20 літ назад; але пропивають тепер більш; бо колись за відро горілки платили пять золотих, а тепер пять карбованців: виходить, що пють в одну міру а пропивають більш ніж в шестеро, та не без того ще, що й жид обсчитає: дасть в набор кварту, а запише — дві...

— Чим же ти запоможеш сему лиху? — допитувався Джур.

— Треба чимсь запомогти, та вже в сім разі "запомога не од нас, а хиба од Бога"...

— От тобі й на! — зареготався Джур.— От тобі й сила, — котра не знає чим побороть жида й горілку.

— Не регочись, брате! — визвірився Жук. — Буцім ти й не розумієш, що жид — тут пяте колесо до воза... Хиба без жида не буде й шинку! Гай-гай! ти згадай лучче про те, що половина бюджету в нашім государстві складується з горілки.

— Еге! та от ти куди стрижеш! Значить: акциз — по боку! —

— А ти думав як? щоб тілько одного жида по боку!.. Хе-хе-хе!... Жук засміявся тим сміхом, в котрому можна почути не одну тілько веселу иронію, але якесь инче, смутне чувство. Тим часом Джур і Жук прийшли до Жукової кватири.

— Заходь, покуримо, — сказав Жук.

— Дякую! нема часу; треба швидче йти додому, передягнусь, та до Бокогрія.

— Ну йди, та додержи ж слова! Через десять днів поїдемо до мене в хутор... чуєш?

— Чую, чую... прощай! —

— На здоровє! —

— Щасливої дороги.

Товариші розійшлись.

Жук прийшовши додому, довго міряв ступнями свою кімнату і вдовж і впоперек, покіль не ввійшла дівчина і не покликала його обідати.

II.

Весна того року була раня, тепла; косовиця почалась рано. Звичайно: в Черніговщині коло Батурина починають косить перед Купалом, а того року почалась косовиця далеко раньше; вже коло половини червня стояли инде копиці сіна.

Почтовим шляхом по дорозі до Батурина їхав простий візок трояком. На передку сидів погонич, хлоп’я літ під 16, босе, в одній сорочці і в соломяному брилі: спека була велика, так варом і варило. На заді воза сиділо двоє проїзжих. і одежу, і лиця їх так занесло курявою, що не можна було розпізнати, хто з їх білявий, а хто чорнявий... Коні тюпали помаленьку і піднимали страшенну куряву, котра так стовпом і стояла. На дворі була така тиша, така тиша, що навіть листя на вербах ні каплі не тремтіло... Привязаний до дуги почтовий дзвоник не то що б дзвонив, а якось жалібно голосив, наче й його добрала літня спека. —

То іхали Жук і Джур в рідну хату до Жука, де його ждала неня і сестри.

— Ану хлопче! торкай пристяжних, — заговорив Жук до погонича... — Он — бач права зовсім не везе, й посторонки телюпаються. Торкай!... от — от — недалеко. То й пече ж!... Господи! —

— Добре таки пече, — сказав погонич, буцім не дочувши слов Жука про пристяжну. Жук знов озвався:

— Ну бо, хлопче! поганяй швидче! Дивись — ідемо наче з копами. Ну!... приїдемо додому — мій могорич

— Дякую! я не вживаю.

— Чого не вживаєш?

— Горілки.

— Ну четвертака дам, тілько швидче поганяй!

— Ей! ви гаспідські коні! ніо!! — крикнув погонич на коней; сіпнув оглобельну за віжки і махнув пугою на пристяжних. А коні й байдуже собі!

— Ти б їх пугою свиснув! — сказав Джур.

— Не поможе! сієї жидівської худоби й колком не підженеш! Ти на їх: ніо! а вони тобі: тюп, та тюп! — Ніо! що б ви поздихали йому на радість! — гукнув погонич из усієі сили, хлеснув пугою і оглобельну і пристяжних.

— Хто держить станцию? — спитав у погонича Жук.

— Звістно хто: жид! хиба по коням не видно: такі шкапини тілько у жидів бувають... Ніо! — і пуга знов простяглась по коням.

— Чи дома то моя матуся? — заговорив Жук.

— Певно, що дома, — одповів Джур; час робочий, косовиці; де ж їй тепер бути, як не дома?

Замовкли; бесіда якось не йшла; спека не давала і говорить.

— Ви до Батурина, паничі? — спитав погонич.

— Ні, — одповів Жук, — не до Батурина, а в Жуківку... Знаєш дорогу?

— Як не знать! учора там був... якогось лікаря возив.

— На що лікаря? — сполохнувся Жук.

— Кажуть віспа в селі Куликах, що зараз за Жуківкою.

— А в Жуківці?

— Там нічого не чути... Так ви се у Жуківку у гості, чи що ідете? допитувався погонич.

— Хто в гості, а хто додому, — одповів Джур.

— Так ви може Жученки?

— Один Жученко, а другий — ні! —

— Еге! бачте, а я й не знав... ніо! — Показалась висока могила. Погонич взяв вправоруч з почтового шляху. Проїхали верстов дві, дорога почала твердійша, курява стала далеко менша і перед проїзжими явився чудовний крайобраз! На версі чималоі гори біліла церква, на котрій сяяв золочений хрест; на взгір’і в садах, наче в зеленім морі, розкошував білий панський будинок з зеленим зелізним дахом; округ його визирали невеличкі, чепурні, огрядні хатки селян: з десяток, чи і менше; по під горою, мов срібний пояс, текла річечка, на другім боці річки, тож на взгір’ю, розкинулось чимале село.

— Ото де церква, — сказав Жук, то наш хутор — Жуківка; там тілько наше дворище, та священника; а ото на тім боці козаче село — Кулики. Приход один. Церква у нас, а зоветься хутором... Коли хочеш побачить усю красу сего крайобразу, треба подивиться на його тогді, як сонце сходить. Просто рай! річка оддає червоною гадюкою... Ну, хлопче! торкай, торкай! от — от дома будемо.

Жук замовк. Мовчки въіхали в село; в селі тихо — наче в могилі: нігде ні що не щавовкне; зараз видно, що робочий час.

В’іхали в двір... і тут тиша! З під комори тілько якась сіра собака гавкнула на дзвінок, та й вона скоро замовкла. Підвернули до рундука. З будинку одчинились двері і показався старий, заспаний чоловік, в сірих штанах городянского крою, босий, в жилетці. Він протирав очи і сердито дививсь: мабуть йому не сподобалось, що його розбудив дзвінок.

— Здоров був Иване! — озвався до його Жук. — Се ти — ще?

— А, а — а! се ви паничу! Я се вас і не пізнав, так вас занесло пилом... Та таки, признаться, задрімав трохи, скучно одному.

— А де ж матуся і сестри? — спитав Жук Ивана.

— Усі на косовиці, ще зранку поїхали. Там і повар, там і обідатимуть.

— Отаке! чи даси ж нам чого попоїсти?

— Нема у мене нічого! хиба самовар нагрію, та у ключниці візьму масла і молока.

— Ну й добре! познось же, будь ласкав, з воза, та дай спершу нам вмитися.

Иван повагом позносив з воза скринки і узли, гукнув на ключницю, щоб борзій ставила самовар, а сам принявся обмивать і чепурить гостей.

— А де косять? — спитав Жук.

— В Нестратовщині.

— Ми, перекусивши, подамось туди ж.

— Хиба пішки, — сказав Иван; бо дома коней нема.

— Далеко та Нестратовщина? — спитав Джур.

— Верстов чотири.

— Ні! не буде і трох, — перебив Йван, — тілько що жарко дуже.

— Се дарма! ми підемо, як трохи спаде жара, — одповів Жук.

Обмившись, причепурившись і перекусивши, Жук і Джур пішли до косарів. Йшли вони не проіздною дорогою, а стежечками через жита навпростець. Жара трохи спала, але все ще в повітрі стояла тиша і духота. Жито почало вже красоваться і оддавало тонким ароматом. На полях попадались невеличкі могили засіяні житом, котре легонько колисалось тихою, ледве примітною хвилею. Де-не-де манячили невеличкі гайки: небо було чисте, блакитне, нігде ні хмариночки... Груди розкривались якось широко, втягаючи в себе чисте ароматичне сільске повітрє.

— Дивись! — сказав Жук; он-он манячить ліс; ото й наша Нестратовщина...

— А, ну! давай співать! — заговорив Джур. — Я хоч і не поет, і не люблю идиліі, але в такому місці, в такому часі — сам не знаєш, яка сила заохочує тебе до пісні. і два голосні баритони полились по полю! Слова пісні котились по житам, як котиться живе срібло розсипане на столі.

Великий луг, кругом оперезаний березиною, липиною, кленом і осичняком, а инде й дубиною, — були Нестратовщина. Як тільки наші молодики ступили в сей луг, їх обдало чудовним ароматом свіжо покошеного сіна, материнки, дикої гвоздики і инчих польових квіток.

Одна, більша половина луга була покрита товстими свіжими покосами; на другій пишалось ярко зелене озеро трави, заквітчаної такими узорами квіток, яких не виводила ще ні одна щітка художника і які уміє виводити тілько один великий художник — мати природа! В однім місці кизлики і звіробой розсипались по траві крапельками золотого дощу; в другім, мов срібні зірки на зеленому оксамитовому килимі, блищали білі гвоздики; в трейтім — пахуча материнка сиділа великими кущами і так гордо виглядувала, так мило і приязно, наче невіста на вінкоплетинах!... А далі різні кольори — то зливались, то розходились. і всяка рослина жила повним житєм, дихала повним зітханєм, не вважаючи на свій близький кінець, не гадаючи про те, що от-от підступить до неї косар, махне косою і гострою сталью підотне її біля кореня, і вона, пишна і горда краса лугу, викохана природою, схилиться, впаде, засохне і піде на сіно скотині!.. Отак і між людьми! Клекотить молода кров, високими чистими чувствами хвилюється серце; святою, міцною надією наливається душа; і квітчається і пишаєтьея повне щастя молоде житє, аж гульк! підкралась смерть, неначе злодій у ночі, махнула косою — і, Боже! де та краса, де та сила, де та надія? Нема їх! зостався один холодний труп, над котрим льються гарячі сльози приятелів, родичів, дружини і кріваві сльози матери, над котрим, мовчки, стоїть батько: — він не плаче, у його нема сліз; печаль так здавила його серце, туга так пригнітила його душу, що нікуди просунуться з очей сльозі! О, тяжкі й гарячі оті невидимі батьківські сльози! Знаю я їх!.. крий Боже, вилилась би з очей та батьківська сльоза! Здається вона б спалила і камінь, і воду, і лід....

На отім-то зеленому, заквітчаному озері йшла валка косарів; так рівно, поважно один за другим, наче колись козацькі чайки плили по Чорному морю за тихоі години. Коси тілько блищали против сонця: блисне коса, сховається в траву і почується тобі — такий шелест, мов трава зітхнула останнім зітханєм. Першу ручку, звичайно, вів отаман, чоловік вже не молодий, високий, широкоплечий, чорноусий; полудневе сонце так засмалило йому лице, що являвся дуже різкий контраст смуглого чорного лиця против білоі груди, котра виглядувала з пазухи розхристаної сорочки.

— Не одставай, а то підріжу! — шутковали задні косарі з тих, котрі йдучи в середині не поспівали за передними.

— Бог помоч! — сказали паничі отаманові, знимаючи брилі.

— Дякувати вам! — озвавсь отаман, не перестаючи косить.

— А де пані? — спитав Жук.

— Там десь біля катряги; мабуть полудень приготовляють.

Геть з боку під кучерявою березою стояв панський тарантас; біля його два прості вози; на їх лежали харчі прикриті від сонця білими, наче сніг, ряднами. Біля возів була розкинута катряга. На таганку висів невеличкий казанок, а рядом з ним на сишках кипіли два величезні казани: в їх варилась каша косарям на полудень. З під воза вискочила ряба собака і кинулась на Жука.

— Тю-тю! дурний Рябко! не пізнав свого хазяїна, чи що?.. Пішов вон! — закричав на Рябка Жук. Рябко подався трохи назад; але не переставав гавкати, мов сам собі не няв віри: чи справді Жук його хазяїн, чи ні?

— День добрий! — озвався Жук до молодиці, котра сиділа біля казанів і мішала ополоником кашу.

— Здорові були! а чого вам треба? — спитала молодиця.

— Проведи спершу од собаки.

— Та йдіть, не бійтесь, він не вкусить!.. Цить! навіжений! — гукнула вона на Рябка, пустивши в його поліном. Рябко одскочив в бік і, підобравши хвіст, поплентався собі під віз у холодок.

— Де пані? — спитав Жук.

— А нащо вам? вони тут десь були... щось не видно, може де в кущах ягоди збирають.

— Сеня! Сеня! — закричала молода дівчина, біжучи супротив Жука і розставивши руки, буцім хотіла піймати його.

— Рися! — скрикнув і Жук і побіг на зустріч сестрі. Брат і сестра кинулись одно до другого на шию, обнялись і кріпко-кріпко поціловались. Голосне цілованє оддалось луною у лузі.— Коли ж ти приїхав? — спитала Рися.

— Сьогодні!... Як ти, Рисю, підросла, випрямилась... яка краля!.. і Жук ще раз поціловав сестру. — А де ж матуся? — спитав він.

— Тут, усі тут; ми тебе не сподівались сьогодні, думали, що ти пробудеш у дядини до Петра... Мамо! мамо!.. де ви? швидче йдіть! Сеня приїхав... Мамо!...

— Иду, иду, — почувся за кущами голос. Жук побіг на голос. Мати обняла сина, стиснула його обома руками і ціловала в голову, а він припав устами до неньчиних грудей... і кілька хвилин так стояли вони, не мовлячи слова.

— Скінчив? — спитала мати.

— Скінчив, матусю! скінчив: кандидат.

Мати перехрестилась, подивилась на небо і промовила: Слава Тобі, Царице небесная! слава Тобі!... Як же ти, Сеню, сюди попав?

— Просто: Иван сказав, що ви усі тут: ну, ми напились чаю, попоїли, та і сюди, пішки.

— Боже ж мій, ти втомився! Ну, дякую ж тобі, синку!... Дай ще раз поцілую.. Який ти жвавий, та гарний!... увесь в батька! Як вилитий батько... так і бачу покійного... і з під старих рісниць скотились у її дві сльози.

— Де ж, мамо, Соня? — питав Жук.

— Тут, тут і Соня; десь гриби збирає.

Жук на радощах і забув про Джура, та вже сей сам нагадав про себе.

— Лишенько ж мені! — сказав Жук, — я й забув. Матусю! оце мій приятель лікар Джур, — додав він указуючи на Джура.

— Спаси біг вам, спаси біг! — говорила стара Жучиха Джурові. — Спаси біг, що завернули до нашої хати. Вибачте, що дома не застали: не сподівалась сьогодні гостей.

— Де ж оце Соня, що її не видко? допитувався Жук і на все горло гукнув: Соню!!

— Що, Марусе! чи готов полудень? — спитала Жучиха куховарку.

— Зараз буде; нехай ще раз закипить, щоб вварилась каша; наче ще сировата, ось покоштуйте. Маруся набрала з казана в ополоник каші, простудила її і подала Жучисі. Жучиха покоштовала і сказала: Еге! нехай ще раз закипить; та здається, треба б присолити.

— Ні, пані, лучше не солить; недосіл на столі, часом переборщиш, хуже буде… на таку велику громаду смаку не добереш. Лучше кожен сам на свій смак присолить.

— А наш полудень поспів? — спитала Рися у куховарки.

— Не знаю!.. ваш Опанас варить, треба його спитать; і де се він дівся? у його під казанком і огонь потух.. Опанас! Опанас! де ти? — гукала куховарка.

— Ось-де я! на що тобі здався я? скучила без мене чи що? — озвався за катрягою Опанас.

— Куди ж бак!.. вельми скучала!.. Пані питають: чи готов полудень?

— Зараз буде готов... вареники ліплю.

— З чим, Рисю, будуть вареники? — спитав Жук.

— З полуницями; я з Сонею назбирала.

— Оце добре! я дуже люблю вареники.

— По кор-ррячку! по корр-рячку! покорр-рячку!! — гукали косарі.

— Еге! бач синку! ми загомонілись, та й байдуже про косарів; пора вже порцию нести, — сказала Жучиха.

— По корячку! по коррячку! —

— Зараз, зараз! — одгукнув Жук. — Давайте, матусю, я їм понесу.

І влявши дві боклаги з горілкою, Семен пішов швиденько до косарів. Тим часом, поки Семен частовав косарів, прийшла до куреня Соня, а з нею друга дівчина, вже не першоі молодости, але ще й не пристаркувата, літ може з тридцять: з лиця вона була білява, очи на викоті, великі, оловяні; рот невеличкий, губи тоненькі, зуби білі як крейда, на лиці широкий румянець; убрана по-городянськи; не можно було сказать, що вона гарна, красива, але ж і негарною, некрасивою ніхто б її не назвав. Се була ґувернантка Рисі і Соні, Freulein Ганна з Берліна. Соня була дівчина 19 літ; біле, аж матове лице одділялось од широкого чола густими, широкими, наче з оксамиту, чорними бровами. Чорні як ніч і блискучі як зірки очи служили зеркалом того розуму, котрий скривався під довгою чорною косою, котра спускалась низше пояса. Рот Соні — звичайний, трошки розкритий, спідня губа видавалась трохи наперед; ніс кирпою; шия довга, біла як сніг; здається білость шиї і плечей спорилась з білостю Українскої вишитоі і вимережаної сорочки, котра покривала груди і плечи Соні; голова уся заквітчана польовими квітками. Дивлячись на Соню, не з разу можна було означить її вираз і красу: на первий погляд вона здавалась некрасивою, вялою; але чим більш дивишся на її, тим більш становиться вона перед тобою красивійш і красивійш, і кожен, хто довгенько дивився на Соню, одходячи од неї думав: король-дівка!.. Рися була ще дитина, їй йшов 16-ий рік; невеличкий зріст, бистрі чорні палкі оченята; повне свіже з румянцем смугловате лице, коралйові тонесенькі губки, каштанове волосє... от і вся Рися...

Стара Жучиха зазнаємила Джура з Сонею і Ганною.

— Дивіться, матусю, скілько я набрала грибів, — сказала Соня, висипаючи на траву повну корзинку грибів.

— Бач! а я скілько ходила, хоч би тобі поганого знайшла; навіть і мухомора не бачила, — озвалась Рися.

— Не даром же говориться: щасливому по гриби ходить, — вмішався Джур.

Соня подивилась у низ і стала обтрушувать траву, котра поприлипала до її спідниці.

— Ну — бо, Опанасе! чи даси сьогодні полудновать, чи ні? ти хиба забув, що паничі не ївши? — сказала Жучиха поварові.

— Готово! готово! — озвався Опанас, — зараз даватиму.

— А в тебе, Марусю, готово?

— Готово, пані.

— Коли готово, так гукай на косарів, нехай полуднують.

Панночки розіслали під березою килим; Опанас постановив на килимі тарілки і миську з варениками. Маруся одставила кашу, розіслала рядно, положила ложки; узяла високу віху, напяла на неї Опанасову кирею, підвела її у гору і гукнула: полудновать! полудновать!

— Даремно гукаєш! — глузовав Опанас, — ти ростом, хоч і з віху, а голосом не вийшла, пищиш, наче кошеня; хто таки почує тебе... А ну, кріпче гукни!

— Почують і так, коли захочуть, — сказала Маруся.

— Ні, не почують.

— А ну, я гукну! — сказав Джур і так ревнув «полудновать»! — що аж Рябко вискочив з під воза і загавкав несамовитим голосом; а луна озвалась десь далеко за Нестратовщиною.

— От — як гукають, — сказав Опанас; а ну, Марусю, чи не гукнеш і ти так!

— Одчепись!.. пристав наче мокре рядно! Хиба повилазило тобі, не бачиш, що косарі йдуть!

Жучиха, піднісши косарям до полудня по корячку, і сама сіла з дітьми полудновать. В косарскім полудні хазяйновав приказчик Павло Миронович, чоловік вже підтоптаний. Розмова йшла весело, жваво; жартам, смішкам і вигадкам і кінця не було; звісно як буває на косовиці у доброго хазяїна.

Пополудновавши, Жучиха звеліла Опанасові їхать додому і приготовлять вечеру. Косарі трохи спочили, хто поклепав косу, хто тілько помантачив, і пішли докошувать.

— По чім у вас косять? — спитав Джур.

— Вони в мене не за гроші, — одказала Жучиха, — а толокою. За гроші в один раз такої громади не зберете; а на толоку, бачте, трохи не усе село вийшло — 120 чоловік... За гроші б і сходнійше було для мене, менше коло їх панькаться треба; та вже привикли так: толокою і скорійше, і чепурнійше роблять.

— Як же так, що за гроші б сходнійше, аж ви їм нічого не платите?

— Не плачу грішми, за те вже горілки настачаю вволю. За гроші коли косять, так чотири порциї в день зовсім доволі; а на толоці — що ручка, так і корячок; а за стравою по два корячки; ну, за вечерею і повечерявши пють вже без счоту, хто скілько здужає.

— Пють, — всміхнувся Джур, — а про те і байдуже, як од сего шкодять здоров’ю.

— Куди вам! — сказала Жучиха; вони про се і думки не мають.

— Як же їм і думать про се, коли вони з роду сього й не чули; а до того треба сказать, — вмішався Жук, — що у їх горілка лікарство: заболить живіт — чарку горілки; стане нудно — знов горілки.

— Се — правду ти кажеш, синку!

Повечоріло. Сонце сховалось за гори спочивать після довгого петрівского дня. Косарі повечеряли, випили добре, подяковали за хліб-сіль, позбивали коси, взяли клепачки, бруси, мантачки і разом усі рушили. Жучиха з панночками поїхала по переду, а паничі пішли у гурті з косарями.

— Нуте, хлопці! пісню! — гукнув отаман. — А де ти — Василь Дорошенко! виходь наперед та починай!

— Якої ж, дядьку? — спитав молодий паробок, котрого кликав отаман.

— Яку знаєш.

— Хиба я їх мало знаю!...

— Заводь такої, щоб усі знали, щоб ніхто не мовчав.

— Добре, дядьку!.. Нуте, хлопці! чи усі знаєте березу?

— Усі! усі! заводь!

І слідом за тим зарокотіла на чистім полі сотня голосів як один, співаючи: Гей! гук! мати гук! де козаки п’ють!

— Ну, синку! — говорила того ж вечера Семенові мати. — Як же я рада, що ти скінчив своє вченє... Тепер ти домоватимеш?

— Домоватиму, матусю! —

— Ото й добре! пора вже зняти з моіх плечей клопіт по хазяйству... Хазяйнуй, синку, а я спочину.

— Е, ні! тривайте, матусю! дайте трохи подивиться до хазяйства... Я вчився римскому праву, а тут треба не його, а що инче... треба повчиться аґрономїї; а то часом згоряча так нахазяйную, що і кури сміятимуться.

— Ну, нехай же ось як буде, — сказала мати: до того літа ти тілько запомагай мені, та придивляйся, а літом — годі! сам хазяйнуй! Я стара людина… пора спочить.

— Нехай буде по вашому, матусю!.. а тепер: добра ніч! спать хочеться.

— Добраніч, синку! спи з Богом! Огради тебе Господь силою чесного і животворящого хреста! — Жучиха перехрестила сина, поціловала його у голову і додала: вам обом послали постіль у кабинеті.

— Добре, матусю, дякую!

Попрощавшись, Жук і Джур пішли спати і незабавом спали вже — наче ті праведники.

Уся Жуківка спить: тілько біля болота не сплять жаби, квакаючи і кваканє їх розноситься по всему селу... Де-не-де загавкає собака.. А люде сплять: день стомив і старого і малого: кого спека і робота, кого лихо...

Нехай вже вони сплять, а ми тим часом роскажем свойому читателеві про рід наших знаємих: Семена Жука, його матери і сестер.

III.

Прадід Семена Жука був родом з Муромщини, міщанин, коробейник; звався він Петром Носаревим. Що зими появлявся з своєю коробкою у Батурині і відсіля розносив свій крам по селам і хуторам України. Носарев був високий, стрійний, чепурний паробок; але, як на диво, був такий смуглявий, такий чорноволосий, що Батуринці продражнили його жуком: так вже й зостався і він і увесь нащадок його жуками. Живучи у Батурині на кватирі у козака Бовкуна, молодий коробейник закохався у молоду Бовкунівну Одарку. Одарка й собі вподобала коробейника. Носарев посватався до неі. Куди! старий Бовкун і слухать не хотів! "Щоб моя дочка, козацька дитина, та стала дружиною кацапа!.. Ні! ні! сього з роду, з віку не було і не буде!.. Викинь, дочко, з голови отсі дівочі думки... Покіль я живий — не будеш кацапкою". Так одрізав старий Бовкун.

Але ж Бовкун помилився! Молоде дівоче серце знає тілько вроду та вподобу; воно не вдаряє на те, чи Німець, чи Москаль, чи Українець йому сподобався... любов не знає національности.

— Коли, тату, не буду за Носаревим, не буду й ні за ким! або в черниці піду, або вік дівоватиму, — говорила батькові Одарка.

— Як знаєш, доню, а за кацапа не оддам, у його і звичаі, і мова, і віра не наша; ні... ні!... не буть козі на торзі.

— Тату! він хрещений і миром мазаний таким самим, як і ми.

— Говори! хрещений, та не по-нашому: у нас обливають, а у їх погружають. Сказав: не оддам! от усе! годі й балакать.

Одарка замовкла. Носарев більш не сватався і перебрався на другу кватиру. На другу зиму — якось скоро після водохреща у Бовкунового кума виходила дочка заміж, Одарчина ровесниця і подруга. Зазвали Одарку, вить вінця. Вбралась Одарка звичайно, наче на весілє, і пішла.

— Не бався ж там довго, доню! — говорила Бовкуниха, виряжаючи дочку.

— Чого ж я, мамо, бавитимусь довго: покіль люде сидітимуть, потіль і я; як же спізнюсь, то може і заночую.

— Запізно не ходи! краще переночуй там. Тепер зима; часом звірюка нападе, — додав од себе Бовкун.

Весело плели дівчата вінця; весело вони співали; Одарка не одставала ні в чім; тілько так як на половині ще вінець, вона одізвала на бік молоду і сказала:

— Оце, сестро! не тобі кажучи, так у мене зразу заболіла голова, так закололо у грудях, що пробіг: ратуй! Піду швидче додому.

— Де ж таки додому!.. Приляж Одарочко на печи... може полегшає...

— Ні, ні! піду додому, зовсім не здужаю.

Молода пожалковала, пробовала задержать Одарку, не помогло! Одно твердила Одарка: додому, та й додому. Попрощалась і пішла.

Пройшовши гоней з двоє і порівнявшись з двома товстими вербами, що стояли на цвинтарі, Одарка примітила, що біля дзвіниці стоїть якийсь чоловік. Він кашлянув, рушив з місця і промовив: Дарія! —

— Вона і єсть! — обізвалась Одарка.

Чоловік підбіг до неї і обоє якомога швидче пішли, звернувши у глухий переулок. Одарка уся трусилась!.. — Ох! говорила вона, чи ще далеко? Як ноги трусяться... страшно. — Зараз, зараз! — одповідав їй той чоловік. На кінци переулка стояла кибітка запряжена трояном добрих коней.

— Сідай! сідай швидче! — сказав Одарці той чоловік, що йшов з нею.

— Сіла вже, — сказала Одарка.

— Кутайся добре!.. ноги закутай, щоб не померзли; бо мороз — аж тріщить.

— Вже, вже, закуталась... Ну, швидче... Ох! страшно, серце б’ється, мало не вискочить... рушай! —

Чоловік скочив у кибітку і сказав: Ну, Ванюха! работай!!

Погонич підобрав віжки, смикнув коней, крикнув, свиснув таким посвистом, яким уміють свистати тілько великоруські погоничі а наш брат нізащо не свисне... коні пустились навзаводи, кибітка понеслась стрілою... Ніч була зорява, місячна, сніг вилискувався як срібло...

— Що оце наша Одарка так довго не приходить! — говорила на другий день стара Бовкуниха, затоплюючи піч.

— Видно заспала, — одказав Бовкун.

Через кілька хвилин в хату до Бовкуна прийшла його кума.

— А я оце одірвалась з дому до вас, куме, щоб провідать Одарку вашу... Як вона? — спитала кума. — Учора не досиділа й до кінця вінець: хто її знає, що з нею сталось, певно з пристріту!.. Голова, каже, болить... додому піду. Чого ми не робили, як не силовали, не послухала і пішла.

Бовкун й Бовкуниха слухали куму, мов води в рот набравши. Вони не зразу й зрозуміли, що воно за притча. — А де ж Одарка? — спитав з дивовижею трохи згодя Бовкун, а Бовкуниха і кочергу з рук випустила.

— Як де? — питала дивуючись в свою чергу кума. — Хиба нема? вона ж пішла додому.

— Та що се ти, кумо! чи не жартуєш часом? де ж би дівка ділась, коли б пішла?

— Цур їм таким жартам! Єй же Богу пішла додому, та се мабуть ви жартуєте, — говорила кума.

— Як бачу: погані жарти... озвався Бовкун. — Що ж оце таке жінко? га? Як ти мислиш?

— Ой чоловіче! Я й ума не приберу, шо воно таке! Оце так! от тобі й вінкоплетини!.. Ой горенько ж моє! Де ж вона ділась? Боже ж мій милосердний! де вона? певно звірі розірвали... і Бовкуниха заголосила наче по мертвому.

— Цить! ще наплачешся й послі; треба думать: що оце воно і як? говорив Бовкун.

— Ох! думай вже ти, чоловіче! я не здужаю й думать!... Боже ж мій милий!

Бовкун прожогом кинувся з хати. По дорозі кого стрів, у всякого питав: чи не бачив хто його Одарки? — Чутка, що Бовкунівна уночи пропала невідомо де і як, підняла на ноги увесь Батурин. Скоїлась велика колотнеча: усюди ходили, усюди шукали, усіх питали, — ніхто нічого не чув, ніхто не бачив, не було й сліду ніякого... і всяк рішав по-свому: де ділась Одарка. Кинувся Бовкун до протопопа. і протопоп не знав, що діяти і яку пораду дати? чи править молебень, чи панахиду?

— Шостий десяток живу на світі, — говорив протопоп, — а такої притчі з роду у нас не було. Гм! жива людина пропала... чудне діло!...

Бовкун наняв кілька верхових; розіслав їх на усі сторони; у вечері й верхові вернулись з голими руками... На дворі у Бовкуна стояла велика сила людей; гомін йшов гучний: хто росказував, як усі колодізі передивились у селі; хто оповідав, що й оболонки ні однієі не минули, — але з усего того виходило одно: пропала Одарка безвісти і слід її прохолов.

— Треба ждать, — радив Бовкуна отаман. — Вже ж вона не провалилась крізь землю; якась чутка та проявиться.

Бовкун сидів схиливши голову і мовчав, а Бовкуниха голосила.

Другого дня раненько знаєма вже нам кибітка під’їхала до Бовкунового двору. З кибітки виліз Носарев, а за ним і Одарка, блідна як полотно, уся вона тремтіла. Підходячи до дверей Одарка перехристилась і сказала Носареву: йди ти попереду.

Війшовши у хату, Одарка упала батькові в ноги і хлипаючи проговорила: Тату! мамо! простіть нас! ми вже повінчані!

Бовкуни й не стямились! вони своїм очам не вірили, їм здавалось, що се якась манія! їм і в голову не прийшла учора думка про Носарева.

— Простіть нас, простіть нас! — просила Одарка. — На все воля Божа!

А Бовкуни наче оніміли: тілько дивились одно на другого і мовчали.

— Се справді — вона, наша дочка, Одарка! Доню! доню! де ти була, чого ти наробила! — проговорила в кінець стара: сльози ринули у неї з очей і не давали говорить...

— Так ви вже повінчані! — озвався якимсь чудним голосом Бовкун, тяжко зітхнувши. — Швидко!.. несподівано... Який ж вас піп вінчав?

— Хмілівский! ось і бумага од його... сказав Носарев, достаючи з кишені бумагу.

— Не треба, не треба! — одповів Бовкун, — я неписьменний, читать не вмію і без бумаги повірю...

Одарка підвелась, кинулась на груди матери і обідві заголосили.

— Цитьте! — озвався Бовкун, — годі рюмать, наплачетесь у друге, а тепер послухайте, що я скажу: Слухай ти, коробейнику! чув я і знаю, що крадуть гроші, крам, одежу, волів, коней; але не чув, щоб християне крали у батька дітей.. А видно крадуть, коли ти у мене вкрав!... Знаю я, що злодіїв карають і позорять, і знаю, що злодія ніхто не захоче мати зятем. Просите ви у мене прощеня! Щоб я простив, себто щоб я признав своїм зятем — тебе, злодюгу, кацапа, що опозорив мене на весь вік, на увесь світ!... Ні! сего козак не зробить... не покриє козак злодія... Що ж тобі ще сказать? Йди собі чоловіче з моєї хати, не погань її... моя хата з роду честна!.. йди з неї! не знай ти мене, я не знатиму тебе... от і все!..

— Таточку!.. чоловіче! — скрикнули разом і Одарка, і її мати.

— Цитьте! — одрізав Бовкун тихіш, поважним, але таким строгим голосом, що зуперечити йому не можна було. — Тепер слухай ти, Одарко! (він не сказав: дочко!) Позорять діти своїх родителів... се буває, хоч і рідко; але чи позорять же так, як ти нас на старости літ опозорила?! Ти зломала, стоптала отцівську і неньчину волю; ти вразила до дна серце моє і материне; ти показала велику непокірливість, ти обезславила наш честний рід; ти отруїла наше житє; та за таку твою пакість, взять би тебе, накинуть як сучці петлю на шию, та на суху вербу... Пропадай ти, ледача душа!.. За се б і перед Богом в одвіті не був, — та не зниметься у мене рука... ти моя.... Голос його став тремтіть: Бовкун трохи спочив, глянув на Носарева і знов загорів батьківський гнів. — Нащо тобі, Одарко, моє прощенє; моє благословенє? уміла вінчаться без його, зумієш і жить без його... Бог тобі судья! він бачить материні сльози... Ти мені більш не дочка, я тобі не батько! Іди собі небого, прощай!

— Татоньку, голубоньку! що хочте робіть зо мною, тілько простіть! не проганяйте, не простивши!

— Батюшка! — озвався стоячи на вколішках Носарев. — Христос і розбійника простив.

— Для мене ти гірш розбійника!

— Чоловіче! прости їх! нехай вже буде по-божому! — заговорила плачучи Бовкуниха. Серце матери не втерпіло.

— Ні! ні! — твердив Бовкун, — козак слова не ламає.

І нічим не могли умилостивить Бовкуна, не могли звернуть його до прощеня. Носареви поїхали з Батурина ні з чим.

А по селу знов понеслась гуторка! знов говорили про Бовкуна, говорили на всякий лад... довго говорили, та й замовкли, й забули. Не забув тілько старий Бовкун.

Носареви наняли собі у Хмілівці кватиру і стали жить мило, приятно, в любови. Одначе ж батьківский і материн гнів тяжким камнем лежав на серці Одарки. Через рік родився у їх син. Носарев ще раз одважився поїхать до Бовкуна просить прощеня і приїхать на христини. Бовкун і в хату його не пустив; а Бовкуниха не стерпіла: Вже як хоч чоловіче! — сказала вона, — а я поїду. Бовкун насупився, замислився, одначе не боронив і пустив стару на христини. Боже мій, як зрадів Носарев, побачивши тещу у себе в хаті, а про Одарку й говорить нічого!

— А як нарекли хлопця? — спитав Бовкун свою стару, як вона вернулась додому.

— По дідові: Семеном.

— Нехай росте на здоровє, та щасливий буде! —

Сердився Бовкун на Носаревих і не признавав їх за своїх дітей років зо три, поки не занедужав. Йому здалось, що смерть вже недалеко од його: порадився він з протопопом. Панотець порадив простить дітей і благословить. Бовкун послав, щоб приїхали Носареви.

— Ну Петре і ти Одарко! — заговорив Бовкун, лежачи на постелі і дивлячись милим поглядом на свого унука. — Оце хлоп’я та смерть мирять мене з вами. Не хочу нести на той світ свого гніву, не хочу лягти в домовину і зложити руки, не благословивши вас!... Тілько от яка умова: коли ви приймете її — ви мої діти; а не приймете, ваш гріх. Ви знаєте, що я споконвіку козак і ставлю вам через те козацьку умову. Слухай Петре! зголи ти оту цапину бороду, обріж оті попівські патли, навіки забудь, що ти москаль, одречись од московських звичаїв (тілько од батька та од матери не одрікайся, хоч вони й москалі!), вивчись по-нашому балакать і не зовись Носаревим... Продражнили тебе люде Жуком, так ти й зоставайся навіки Жуком... Се ще не все. Ще ось що: покинь свою коробку, своє крамарство... не люблю я отих аршинників.. Лучше по-нашому, по-українськи: паши землю, сій хліб та кохайся з бжолою... От моя умова... Чуєте?

— Чуємо, татусю, і приймаємо її.

— Ну, коли так — Іди ж зараз виголись і вистрижись, тогді я тебе поблагословлю. А ти, дочко! бери сина, та йди близше до мене.

Носарев митю кинувся з хати, а Одарка узяла на руки свого сина і підійшла до батька. Недужий старий Бовкун єле-єле підвівся, підняв на голову дочки обідві руки, зложив їх хрестом і сказав:

— Благослови — ж вас Боже моєю рукою і пошли вам вік довгий, щастє і здоровє. Сльоза скотилась з його очей і впала на голову маленького Семена.

Тим часом вернувся й Петро. Глянувши на його, усі здивовались; навіть недужий Бовкун не втерпів і усміхнувшись промовив: от тепер і на чоловіка походиш, а то зовсім був цап!.. який моторний став! справді наче козак. — Петро, зголивши бороду і підстригшись по-козацьки, справді видавав своїми чорними усами і очима щось похоже на козацьку вроду.

— Годі ж тепер сердиться! йди до мене, сину!

Бовкун поблагословив Петра.

Тижнів через два Бовкуну стало легше: трохи по троху він і зовсім одужав. Піднявшись на ноги, він первим ділом поплентався в церкву і помолився Богу, одслужив акафист Миколаєві і молебень Пантелеймону, і поїхав до дітей. Порадовалось старе серце Бовкуна, побачивши, що дочка його живе в любови і в щасті. У хаті Жука усе було по-українськи і нічогісенько по московськи. Навтішався Бовкун унуком, а на трейтій день, ідучи додому, сказав: Ну, дітки! хоч я й одужав, але не на довго, підтоптався я, час і на вічний спочин. Так от, поки ще ноги носять, хочу я поділить вас. Той ґрунт, де я живу, зроду-звіку козацький; його я призначаю синові; а для вас, діти мої, єсть у мене добра левада у Куликах, рядом з церквою. От беріть ту леваду, там і садок єсть, та будуйте собі оселю і нехай ваше гніздо зоветься: Жуківкою... Строїться і я чимсь запоможу вас. Ще вам під Куликами 40 днів поля, 5 упругів лісу в Нестратовщині; та ще вам: плуг волів, пара коней і 20 овець і 40 пнів бжоли... буде з вас!

Не минуло ще й року, як на Бовкуновій леваді під Куликами збудовалась хороша оселя Жуків. Жук щиро взявся за хліборобство і пасіку, а далі й за чумацтво. І хлібороб, і чумак вийшов з його добрий і пішов Жук угору та вгору.

Як тілько Семен дійшов 19 літ, батько оженив його, вибравши молоду, богату і гарну козацьку дочку. Більш дітей у Петра не було. Семен, забогатівши, не кинув чумацтва і ще за житя батька посилав на Дін і в Крим 50 паровиць. У Семена було два сини: Иван і Костюк; обох їх Семен оддав в науку: спершу до дяка, потім у повітову школу. Заворушилась у Семена гадюка панства і закортіло його вивести своїх синів у пани. Костюка, як кріпшого здоровєм, він оддав у воєнну службу, де його під Варшавою і вбито. Ивана батько записав у канцеляристи до повітового суду.

— Усего у мене доволі єсть, — говорить було Семен Жук; и землі, і волів, і грошей і всякої худоби, та дітьми Бог обидив: не дав мені дочки; а гарного б я собі вихватив зятя, може б якого вояку — гусарина.

Одначе ж до молодоі натури Ивана, якимсь чудним дивом, не прищепилась ні чиновнича, ні панська вдача: судовик з його вийшов нікчемний. Але Семен, задавшись задачею вивести сина у пани, не жалів грошей: сіяв їх де треба, де й не треба, поїв і кормив і судей, і усю повітову судову челядь, давав хабарі і, стративши не одну тисячу, добився таки того, що його козацького сина, його Семена зробили «коллежскимъ регистраторомъ».

Зрадів Семен і цілий тиждень у городі поїв судовиків. — Тепер я добився свого, — говорив на радощах Семен, — тепер мого сина не поженуть на греблю, не поведуть у провод і бить його не можна; він чиновник... от-що! може і до майорского чину дослужиться; стовбовий дворянин буде... Еге! —

Незабаром замислив Семен одружить свого "чиновника" і хотів вже засилать сватів до якоїсь ґенеральскої дочки; але не сталося, як ждалося! Ідучи за сватами у Конотоп, Семена понесли коні, викинули з воза і потрощили ребра. Похирів він тижнів зо два, та й Богу душу оддав.

Зоставшись самостайним господарем великої батьківської худоби, Иван Жук мерщій кинув суд і службу; спалив у печи свій "мундір," убрався в свитку і взявся за хозяйство. Вольним чоловіком зажив він у своїй Жуківці з своєю старою ненею.

— Ти б, синку, женився! — скаже було вона йому, — нехай би я попестила унуків; а то закрию очи, не знаючи — чи не зведеться наш рід. — Иван подумав і промовив: Воно й справді треба одружитись… а то зостанусь один... якось ніяково буде.

— Кого ж, мамо, сватать? — спитав він неньку.

— Оце таки, кого? — одповіла, дивуючись, мати. — Хиба мала наша околиця! поїдь в Ніжен чи в Конотоп, або в Ромни, мало хиба дівчат! яку хоч сватай!

Не їздив Жук шукати своєї судженої; бо мабуть і справді "судженої конем не об’ідеш". Раз стоячи в церкві на крилосі, він запримітив, як війшла в церкву стара бабуся, убрана по-городянськи, а з нею молоде дівча літ 17, чорняве, чорноброве, миловидне. Жук так задивився, що забув, що взявся читать апостола, та вже дячок, пхнувши його з легка під бік, сказав: «прокимен: глас пятий: Ти господи сохраниши ни і соблюдиши ни». Після церкви Жук розпитався, що та стара пані була Тетяна Осиповна Манжолиха, а з нею дочка її Олена Василівна. Жила Манжолиха на своїм хуторі, вдовуючи вже 15-те літо. Олена була у неї остання дочка: перших трох вона вже повидавала за між: одну в Прилуку, другу в Ромни, а трейтю аж у Глухів. Хутор Манжолихи був на другім боці Куликів: Жуку трафлялось чуть про Манжолиху, але ні разу не доводилось бачить її, або її дочку; та й трудно було де небудь крім церкви побачить Манжолиху, бо вона була невсипуща хозяйка, не любила роз’ізджать нікуди по гостям, навіть і до церкви вона їздила "ради в годи". Жук, недовго думавши, сів в бричку і покотив до Манжолихи. Не минуло й пів року, як Жук одружився з Оленою Василівною. Бог наділив їх сином Семеном і дочкою Ориною. Мати Жукова, діждавши унука, не випускала його з рук. Померла вона того року, як Семена одвезли учиться в Ніжен.

І жив Иван Жук наче в раю: з жінкою любились вони щиро, дітьми втішались, худоба їх множилась. У пани Жук не ліз, од судовиків і урядників цурався, наче чорт ладану. Сем’я і хозяйство — були увесь світ його. Жук збудовав новий і простірний будинок; у господі у його було усе чисто, просто, без панських вигадок, ні в чім не видно було розкоші, але ві всім примітно було, що сей чоловік ні в чім не терпить недостатків.

Наступив семий рік молодому Семену Жуку і став його батько гадать про освіту сина.

— А що, матусю! — говорив він неньці, — пора вчить Семена.

— Може й пора, синку! Се ти лучше мене знаєш... договори дяка, нехай учить.

— Ні, матусю! дяк не годиться! треба когось кращого шукать.

Став Семен радиться з жінкою. Вислухав і її пораду, ні на чому не рішив і поїхав шукать синові вчителя в Ніжен.

В той час жив у Ніжені чудний чоловік: хто він такий, відкіль родом, відкіль приїхав, чого приїхав? — ніхто сього не знав; навіть мало хто знав і про те, чи давно він став жити у Ніжені. Зате мало хто і не знав Ивана Ивановича (так звався той чоловік). Призвища його правдивого тож ніхто в Ніжені не знав; а продражнили його Півтора — Йваном (за те, що він був дуже високого зросту), і під сім прозвищем трохи не кожен з Ніженців знав Ивана Ивановича. Завсігди Иван Иванович ходив в одинаковім убрані: чорний довгополий аж за коліна сюртук, застягнутий од шиї до пояса на усі ґудзики; на верх сюртука шинеля з сіро-синього сукна: на голові картуз широкий, у руках товста сучковата грушова палиця: — от і увесь Иван Иванович! Голова лиса, тілько на висках та на потилиці кущики сивого волося; вуси густі, сиві, але короткі, ніби підрізані; лице довге, усе в морщинах, під лівим оком бородавка, очи з-синя чорні наче крило у ворона, а в тих очах так і світився розум, ласка і якесь потайне, глибоке, старе горе. На вид можна було сказать, що Ивану Ивановичу літ під 60 і що він, як кажуть: «не одну повну випив лиха» і пережив не одну безсонну ніч. Жив він у Ніжені з того, що вчив по дворам дітей: він знав і науки і музику, і мови: з Німцем говорив як берлінський Німець, з Французом не уступав Парижцю, з Поляками говорив як чистий Поляк, добре різав і по-великоруськи і по-малоруски. Читав в ориґіналах і Петрарку, і Шекспіра, і Байрона. Байрона здається він вивчив на память. От на сего то чоловіка і вказав Жукові один ніженський педаґоґ, до котрого обернувся Жук за порадою...

— Добре! — сказав Иван Иванович; я поїду до вас вчить сина. В городі мені вже остило жить; хочу спочить в селі; добре, поїду.

Жук почав був умовляться за плату. Иван Иванович йому одрізав так: Я чоловік одинокий, мені не богато треба на прожиток; а збирать ні для кого то й не люблю я грошей... Мені треба от — що тілько: тепла хата, подушка, сніп соломи, кусок хліба, ложка горячої страви та шматок мяса... хиба ще тютюну люльку.

— Та як же таки так, — почав говорить Жук; так якось не яково, безплатно не можна.

— А коли не можна, то й не треба... й не беріть мене!

Жук більш не суперечив і взяв до себе Ивана Ивановича. На Наума (1. студня) рано-вранці Жук покликав до себе попа з причтом; одправили молебень і "ввели хлопця в науку.''

Принявся Иван Иванович за Сеню.

— Як ви його учитимете? — спитала раз Жучиха Ивана Ивановича.

— Се вже моє діло, — одрізав він.

— А чому вчитимете?

— Учитиму тому, що сам вмію, а до того: любови і правді...

Жучиха не знала, що на се й сказать. Иван Иванович спав в одній хаті з Сенею. В семій годині з ранку він будив хлопця, велів йому зараз же витерти усе тіло холодною водою, хутчій одягтись, і виводив його гулять на двір. Погулявши приводив його снідать; поснідавши витворяв з ним ґімнастичні штуки, давав хлопцю спочить і тогді садив його за книжку. Од книжки знов на двір, за ґімнастику. Після обіду хлоп’я бігало само, а спочивши Иван Иванович начинав вчить його музиці. Увечері вчитель росказував що-небудь Сені; в 8-ій годині давав йому вечерять, а в 9-ій виряжав спать. — Гулять водив Сеню Иван Иванович більш туди, де йшли які будь роботи, звертав хлоп’ячі гадки на роботу, на робітників: инколи було й сам візьме ціп або косу чи заступ, і якийсь час робить у гурті з робітниками; а Сеня дивиться на вчителя, тай собі за роботу. Иван Иванович зробив Сені ціп, граблі, лопату; а батько купив різні инструменти столярські. Дитина не то що прив’язалась до вчителя, а так полюбила його своєю чистою душею, що ні на одну годину не розлучалась з ним.

— Зовсім ви, Иване Иванович, одбили у мене унука, — говорить було Сеніна бабуся.

Усміхнеться на сю річ Иван Иванович і лице його якось засяє... Сам Иван Жук тож полюбив щиро Ивана Ивановича: та не можна було й не полюбить його, такий він був приязний, жвавий і щирий.

И здавалось, що сама благодать царює і в домі і в сем’і Жука. Ніколи у сем’і його не показалась ні одна чорна хмара; з роду між подружєм не пробігла чорна кішка!.. Хоча Иван Жук і був трохи упрямий, але Олена Василівна своєю добрістю вміла так обійти, так повернуть, що Жук не то що не одмовляв їй ніколи ні в чому, але на кого б він не розсердився — вона прийде до його, візьме за руки і скаже: годі, Иване! серцем не поможеш, — і скаже вона ті слова так мило, так приятно, подивиться на чоловіка таким поглядом, що той зараз і осяде і скаже: воно й правда! і якого врага я тілько кров свою псую...

Годів через два після того, як Иван Иванович поселився у Жуківці, раз навесні Жук сидів у своїй пасіці. Вже повечеріло: чує Жук, під тином щось пищить. Глянув Жук — дитина; взяв він її і приніс додому.

— А йди сюди, жінко! Бог талан наслав! — гукнув він на Олену Василівну.

— Що там таке? — спитала жінка.

— Та ну бо вже швидче йди дивись!

— Що се? дитина!.. де ти узяв?

— Еге, де узяв! Бог дав... Бач, ти родила одного сина, та й заговіла, а мені мало сина, треба ще дочку... своєї нема, так от чужу Бог посилає. Бери швидче!

— Годі шутковать! кажи: де узяв?

— Під пасіку хтось підкинув.

— Оце! Господи! чи воно ж хрищене? Подивились: справді дівчина; бачиться, нехрищена ще. Охристили, нарекли Софією. Доглядать Соню узялась стара Жучиха: Се на мене Господь зглянувся, — говорила вона: одібрали у мене внука, от Бог і послав мені утіху. Ніхто і не подумав розпитувать, чия то дитина. і росла Соня у Жуків як рідна дочка, і ні змалку ні зрісши не чула вона ні од кого, що вона не сестра Семену, не дочка Ивану Жуку.

Минув ще рік і Олена Василівна порадовала свого Ивана, родивши йому дочку Орину, і в Жуків пішло житє ще веселійш.

Прості селяне любили Жука. Не було в Куликах такої сем’ї, котра б не знала Жука і котрій він не став би коли будь в якій пригоді, або запомозі. — Жук у нас золотий пан; таких панів мало на світі, — говорили Куличане. — Прийди до його хоч серед ночи, він не одмовить тобі ні в пораді, ні в запомозі. — Позичте, пане, карбованця, чи два. — А нащо тобі? — спитає, може на пропій! так і не проси, не дам. — Ні, пане, на подушне треба, або на чоботи. —Добре, на! і дасть, тілько спитає: коли вернеш? — Як зароблю, пане. — Е ні, так не можна! треба срок; який хоч срок, а щоб був. — Прийде срок: — вже хоч умри, а принеси Жукові гроші, а то вдруге зроду не повірить... Проценту він ніколи не візьме, а срок здорово береже. І в самого його — слово святе! — Так говорили про Жука селяне. Зате ж і слухали вони його! Скаже було Иван Жук: завтра, люде добрі, треба косить! — і усе село вивалить до Жука на косовицю!.. Настане возовиця: поможіть, хлопці, хліб перевезти, — озветься Жук, і дивись: у неділю, після служби божої, з усего села з навантаженими снопами скриплять вози на Жукове гумно. Усе у Жука робилось толокою! Сусідні пани не долюбляли Жука, особливо після знесеня крепацтва. Наїдуть, бувало, і приказчики, й самі пани у козаче село Кулики, кликать людей на роботу; сулять добру плату, але ніхто не піде, поки не скінчена робота у Жука. — Не можна йти, — кажуть, — не годиться; ще в свого пана не поробили, — після Жукової толоки підемо.

Минуло Сені десять літ. Иван Иванович став говорить, чи не пора б його в ґімназию везти. — Добре, — сказав Жук, — одвеземо його в ґімназию; а ви зостанетесь у нас, поки Соня підросте?

— Ні, не зостанусь; бо нічого у вас мені робити, — одповів Иван Иванович.

— Коли так, то не повезу Семена в ґімназию.

И не повіз, поки не прийшла пора вчить Соню. Иван Иванович проготовив Семена добре і оддав його в III. клясу, а тогді взявся вчить і Соню.

Щастє, кажуть люде, не довго сидить на однім місці. Так вийшло і з Жуками. Не минуло ще й року, як Сеня занедужав, так що його мусіли узять додому. Хлоп’я поправилось, але Иван Иванович порадив перегодить цілий рік і не везти хлопця в Ніжен в ґімназию, поки не окріпне. Недуг Семена нагнав таку тугу на Жука, що він за час недуга сина посивів, постарів на десять літ і похолов духом...

Настав 1866 рік і приніс у сем’ю Жуків велике горе! Літом лиха болість холєра не минула й Куликів, завернула й до Жука на хутір і вихопила самого Жука і Ивана Ивановича. Не одна Жучиха з дітьми ридала, проводжаючи на гробовище чоловіка свого. За Жуком ридали усі Кулики. Не було там лукавих, напускних сліз: то були сльози щирі, то була найвисша честь, яку могли оддати селяне помершому Жуку. Не багато єсть панів, котрі б своїм житем заробили собі між селянами таку велику повагу і шанобу, якими користовався Иван Жук!...

Сумно якось стало і в домі і в дворі Жука! Олена Василівна ходила, наче не своя... і справді трудно їй було: на її руках зосталось велике хозяйство і троє дітей: правда, Семен в той час вже був на другім курсі університета; але все ж ще треба було щось і для його уділить материнських клопотів... Доучувать Соню і Рисю узяла Олена Василівна ґувернантку, котру ми вже знаєм; знайшов її Сеня: він не вважав на те, що вона була Німкеня, бо вона добре знала де-які науки і музику; а чого не хватало, він сподівався сам додать своїм сестрам — що на вакациях, а що скінчивши університет.

Узялась Олена Василівна за хозяйство, сама до всего доходила і ті клопоти ніби розважали її. Не любила вона зітхать перед людьми, жалковать на долю і нарікать... Коли було приверне печаль до серця, вона піде у свою кімнату, зачиниться, стане навколішки перед образами і пічне молиться і плакать тихенько, щоб ніхто й не вчув... наплачеться, намолиться, серцю полегшає і знов вона за діло... До того треба сказать, що на світі нема нічого такого, до чого б чоловік не привик: привикне він до всего, инколи — привикне й до тюрми... Привикла і Жучиха до свого сирітства, до свого удовиного житя! Тілько з себе вона не та стала: лице пожовкло, поморщилось, очи позападали, волосє посивіло...

Сусіди не наїздили втішать Олену Василівну: з великими панами вона ніколи не зналась, а полупанки вважали її за чудачку. Для їх вона справді чудна була. Живе вона у себе на хуторі, нікуди не їздить, ні з ким не водиться; клопочеться тілько коло дітей та хозяйства. Не була вона в институті, держить себе якось просто, з усіми рівно і з козачкою і з панією однаково ласкаво; панських звичаів у її зовсім нема; заговорить з нею яка пані — вона й говорить і думає якось ориґінально, — по свойому... Ну хиба же се не чудачка!... А як вмер муж у Олени Василівни — вона стала ще чуднійша дія своїх сусідок: не наділа вона чорного убраня з плерезами, а вбралась у сіру капоту і білий очіпок і не переміняє сего колору... Завсігди вона за ділом; коли не по хозяйству де товчеться, так сидить собі у салі, під вікном, плете чулок і дивиться в вікно на гумно, на дорогу, на село, на небо. Літом вона на полі, а більш на городі, копається, садить з дочками квітки, поливає їх, поле, обкладує дерном цвітники і возиться, наче дитина... бо сказано: вона "чудна".

Трапиться, хоч і ради-в-годи, зайде до Жучихи який будь гість: вона посадить його, начне розмову, та таку сердечну, таку ласкаву, так ніжно і ласкаво дивиться на свого гостя, що той не втерпить, щоб не подумать: Боже мій! яка отся Олена Василівна, ласкава, привітна, яке добро..: бувають же такі добрі душі... тілько, все таки єсть у неї щось таке... чудне...

Треба сказать нам кілька слов і про Джура, і про те, як пробував в університеті Семен Жук. Джур був сином убогого шляхтича з Уманщини. Він був годів на три молодший од Жука. Обидва вони вступили до університету одного року і в той час, коли між професорами і студентами начинав вже потрошечку потухать той світич, котрий в кінці 50-х і з початку 60-х років світив над молодіжю. Той світич піднимав і підносив в гору не тілько дух молодіжи, але й люде пристарковаті, підтоптані, против своєї волі підпадали під вплив пановавшого тогді духу. — Намісто сего світича заворушувався вже декуди — той инчий дух, котрий розпустився і опановав нас усією своєю силою вкінці 60-х і з початку 70-х р. і котрий й тепер панує. З новим духом начебто почало ширшати поле громадської роботи; але ся робота навернулась, під завісою "економічного добробиту", — тілько на поле акціонерне, процентове, на поле легкої наживи, через що другі ниви житя зостались перелогами: нива моральна, нива интелектуальна житя нашого часу перелогує й доси. Тяжко становиться на душі, як придивишся, яке зілє поросло на тій ниві, котра спахана і засіяна "новим духом", — духом нашого часу! Виросли идеї дрібні, мізерні, виріс еґоїзм, лукавство, а найбільш жадане користи... З сего то жаданя, як дуб з жолудя, виріс обман, лицемірство, лакейство, і звонкі, але до краю пусті слова, слова і слова... Діло тілько там — де бачиться еґоїстична користь!

Але цур ім, сим гадкам, вернімось краще до Жука, та до Джура!

Хто з нас не памятує, як у ті роки, в котрі Жук і Джур скінчили ґімназиї, не тілько що в університетах, але і в ґімназиях були "центри", — коло котрих ґруповалась молодіж: були центри націоналів, космополітів, идеалістів, реалістів; навіть і жиди мали свій центр. Коло тих то центрів, як бжоли біля матки, розвивалась молодіж. Герценовский "Колокол", — твори Бюхнера, Файербаха не то що читались, а виучувались на память. Нехай собі говорять: що то був для нашої молодіжи час хаосу, а все таки час славний, час честного прямованя до громадского добра! Такий "хаос" єсть непремінний плод историчного житя і минуть його не можна... Такий "хаос" буває в житті кождого народу і благо тому народові, котрого передовики зуміють покористоваться часом того "хаосу", — покористоваться честно, на користь — не еґоїзмові а громаді, і виведуть з "хаоса" на просту дорогу прямованя до цивілізациї і мирного прогресу, а не до біржевоі пропастниці і удушливого клясицизму. Не так було у нас! З "хаосу" ми впали в болото і наші співаки "братства, равенства і свободы" заспівали про потребу "неумытной кары". Ватажки десь поховались... Знайдеш було якогось ватажка де в запечку і він нищечком промовить тобі "поганий час," але витягни його у громаду і він народно — божиться, христиться і присягає, що наш час — єсть найкращий час... О Боже! скілько у нас Петрів одреклось далеко ранійш од того часу, коли заспівав півень — духовного туману!... і усякі центри, усякі "кружки", — громади розлетілись наче хмара од вітру! Замість громадської роботи, видумали "кабінетну" роботу. І з тих "кабінетних" робітників стали виходить і виходять тепер акціонери, банкери, жидівські наймити, одно слово: люде прокопчені в диму "економічного добробиту", — люде, у котрих девіза: "гроші, гроші і гроші".

Хотілось би йти мимо оцих "нових" людей, та не минеш їх, як не минеш Дніпра, ідучи з Чернігова у Київ...

Так ото вже в той час, як Джур і Жук були на третім курсі, університетська молодіж розділилась надвоє: більша часть її зосталась без проводаторів у широкому полі идей і зосталась вона в сфері идей як вівці без пастуха. і хочуть вівці прямовать додому, у село, але не втраплять... Одначе, йти треба... дух молодіжий не стоїть , і йдуть вони, куди очи зирять. Кождий йшов тією тропою, котра здавалась йому вірною і прямою. А чи справді вона вірна, чи справді вона пряма, чи не можна на її заблудити — не було з ким порадитися. І отся честна молодіж виходила в житє, не здобувши в храмі освіти міцних, не гнилих підвалин проґрессу а прямованя по дорозі громадської користи і добра. Друга частка молодіжи мала своїх проводаторів, котрі і вели її по тій дорозі "духовного" розвою, де світяться акциї, банки, гроші; одно слово, до тієї зорі, при світі котрої скоро і легко можна набить кишеню і спочить сном еґоїзму.

Ті підвалини, котрі вложив в дитинну душу Жука Иван Иванович, оберегли його од впливу на його "нового духу", — він цілком належав в університеті до молодіжи без проводаторів: він був націонал; признавав, що наш час — єсть час піднесеня народного биту, — але в голові його не зложились міцно і ясно ті способи, над котрими треба працювать: він бачив рани, та не знав, чим їх треба гоїть й з чого почать.

Джур кидався й сюди й туди; і в кінець виробив собі девізу: ubi bene, ibi patria, — і доказував, що національність химера. — В наш час, — говорив Джур Жуку, — цивілізация стирає зовсім національні одміни народів. Найперша національня одміна, мова, вже так стирається, що знаючи одну мову Французів можна об’іхать увесь світ.

— Так се б то колись буде на усім світі одна мова? — питав його Жук.

— Певно, що так; бо мова, як і реліґія. повинна бути — одна...

— Щодо реліґіі', — перебивав Жук, — то се правда — бо Бог один на увесь світ; а щодо мови, так спитаю тебе, яка ж мова опанує?

— Мова більшости.

— Се б то Китайців?

— Більшости просвіченої, цивілізованої.

— Де ж ся більшість? який нарід найбільше просвічений і цивілізований?

— Певно, що не наш.

— Але й не Французи.

И знов зачепить Жук Джура, питаючи: яким побитом можна піднять народній добробит на космополітичному ґрунті? і почнуть вони спориться і споряться, покіль не зайдуть у таку пущу, що вже й самі не знають, як з неї вилізти.

Жук був парубок щирий, правдивий: що на умі, те й на язиці. Джур починав вже розуміти ту науку житя, котра каже: помовчи язичку, — папки дам. Правда, молода натура Джура, не зовсім ще зопсована, не давала йому сили брехать з товаришем; під впливом "нової школи" він знав, де треба сказать тілько: гм! — і сказать так, щоб того гм! ніхто не зрозумів, або кожен розумів по-свому, як хотів.

Жук, яко чоловік одкритий, вважав Джура чоловіком правдивим, і любив його: він не зрозумів, що се — молоде деревце, котре росте на ґрунті того "нового духу", — котрий тогді тілько що подавав свої міязми, а в тих міязмах багацько задушилось людей, і ще більше гарних речей про волю і освіту — перемінились на короткі, незвучні, але користні слова: акция, обліґация, банк, дивіденда, гроші!...

От з таких то жерел повиходили герої моєї хроніки, моєї битописи живих людей.

IV.

В першу ніч у Жуківці спалося Джурові недобре: лігши, він скоро заснув кріпко, але годин через дві прокинувся; якісь чудні думки стали лізти до його в голову і розгоняли сон. Так ворочався він до світа і тілько що почало займаться на світ, він мерщій встав, вдягся і пішов на хутір. Замислившись, спустився він на греблю, минув річку, вийшов на вчорашній шлях і усе йшов, усе йшов, покіль не піднявся на ту саму гору, де вчора він з Жуком любовався крайобразом. Глянув Джур на Жуківку і промовив голосно: гарно! дуже гарно!

Сонце тілько що стало підниматься і мов червоним поломєм обхватило Жуківку і Кулики... А повітрє чисте як скло, тихе, тепле, так і обдає чоловіка тим чистим селянським теплом, котрим напоїла його ніч; запах материнки, чобрину, смилки і зеленого жита, запах чистий, свіжий, тонкий так і вривається силою в груди: легким становиться тісно, вони наповнились свіжим ароматом, серце спочиває якоюсь радостю, і тут тілько чоловік зрозуміє, як різниться таке повітрє од городянскої спеки і духоти.

Нова картина: по дорозі заскрипіли вози з косарями; заревла череда, поспішаючи на пашу; мекечуть вівці; скиглять голодні свині, тюпаючи в толоку... усе ожило.

Джур сидить на версі гори, тягне люльку, дивиться на Жуківку, та щось думає... А сонечко йде собі та йде; вже геть — геть піднялось, вже почало припікать і зігнало Джура з могили. Тихою ходою поплівся він назад у хутір. Жук ще спав.

— Отак усі хозяїни роблять, — говорив Джур, будячи Жука. — Славний з тебе хозяїн!.. єй богу — славний! Люде незабавом обідатимуть, а він хропе, рад що добрався до перини.

— Та се я так з дороги, — одговорювався Жук; завтра так не буде.

Паничі вмились, причепурились і прийшли в салю. На садовому ґанку сиділи округ столу Соня, Рися, Ганна Ивановна і якийсь незнайомий нам пан. Соня наливала чай.

— Се мій брат Семен, а се його товариш, лікар Джур, — сказала Соня панові, і обернувшись до паничів додала: а се Иван Радіонович Хмара.

Пан Хмара встав, подав руку Семенові і сказав:

— Прошу любить і жаловать, ваш сусід, титулярний совітник. Жук стиснув йому руку, поклонився і швидче сів до столу.

— Раненько ви, паничі, встаєте! — сказала, сміючись, Соня.

— Я раньше вас устав, — сказав Джур, — ще сонце не сходило; а от ваш братуха спав би й до вечера, коли б я його не збудив.

— Хто спить, той не грішить, — обізвався пан Хмара.

А Жук буцім не про його йшла річ, пив собі чай та оплітав ситницю і редьку з маслом.

— Їж, їж! — шутковав Джур; тобі редька користна, вона чистить кров.

— От дякую тобі, що сказав: а то б я й не знав, — одповів Жук, плямкаючи ротом і намазуючи новий кусок ситниці.

— Сироватка ще користнійша на кров, — вставив своє слово пан Хмара, а далі спитав Жука: давно навернулись на наші хутори?

— Учора. Ви, здається, не давно живете в нашім сусідстві?

— Ні! я жив у Конотопі на пенсиї, а зимою одружився з вашою сусідкою Варварою Павловною Семенютою.

— Чув, чув... та не доводилось мені бачить вашу супругу.

— Найблизша ваша сусідка... наш хутір Кринки; межа з межою з вашими землями.

— Хутір знаю, — говорив Жук, — та не був у йому ніколи.

— Такий то ви добрий сусід, — усміхнувшись, сказав Хмара. — Правда: ви не жили тут, більш у городі, а навернетесь на каникули, так хиба тогді до сусідів... От-тепер як обживетесь у нас, так вже прошу завитать і в нашу хату.

Жук кивнув головою.

Чи хочете читателі познакомиться з титулярним совітником Хмарою? Подумайте, що перед вами стоїть чоловік літ 50, високий, товстий, голова вистрижена; борода довга, густа, трохи сивовата; лице товсте, обдуте, наче заспане; очи невеличкі, і сидять у лобі так глибоко, що наче вони завжді трохи заплющені; брови широкі, навислі. Ходить Хмара тихо, поважно; говорить з тиха, рівно, не підводячи у гору голосу, не спускаючи його й дуже низько; трохи в ніс, але мягко-мягко. Завжді одягається у темно-коричневі штани, чорну жилетку без вирізу і чорний кафтанець якогось конотопского покрою: не то сюртук, не то жакетка. — От вам і увесь Хмара. Він пристав у прийми до сироти Семенюти.

Жучиха хоч і була раз чи двічи у Хмар, але тілько ради звичайности; у душі вона не любила ні Семенютівну, ні її приймака. — У Семенютівни довгий язик, — говорить було Жучиха; а про Хмару я памятую, як він служив окружним начальником. Мій покійний Иван не знався з ним, не любив його за хабарі... Чула й тепер, що Хмара заздрий чоловік. Так говорила Жучиха.— Але пора вернуться нам на ґанки, де пють чай. Ще Жук не вспів напиться чаю, як Олена Василівна вернулась з хозяйства. Поздоровившись з гостями і дітьми, вона сіла і сказала: крий Боже! яка спека; тілько б в холодку лежать.

— Дуже пече, чи не буде сьогодні грому й дощу, — одповів Хмара.

— Навряд, непохоже: небо чисте. Після деякої розмови Хмара сказав: Я до вас, Олено Василівно, по ділу.

— Кажіть, по якому? — спитала вона і глянула прямо в очи Хмарі.

— Та воно не що й діло, а так якось... Усе коїть ваш Павло Миронович.

— що ж там таке?

— Косарі ваші вкосились в наше болото: на дві ручки трави заняли.

— Без сего, Иване Радіонович, не можна, не встережешся; та дарма, не велике лихо: обіди ж тут ніякої нема...

— По-мойому, — вмішався Жук, — так тут пряма користь пана Хмари: ви собі заберіть два покоси од межі, тай годі.

— Воно так!.. я й не кажу, щоб тут була яка обида од вас, Олена Василівна; але Коли б Павло Миронович глядів, то б не вкосились; він межу добре знає: се він умисне зробив, на насмішку мені!

— Бог з вами! яка ж тут насмішка! та Павло й не був на болоті, як косили; там заводив гуменний: а сей чоловік новий, може й помилився.

— Дарма! дарма! — заговорив Хмара, дивлячись униз. — Се я тілько так для порядку сказав, а то хиба стоїть говорить про два покоси осоки... цур ій! —

Панночки і Джур устали і пішли у сад, а Семен зостався, його дуже интересовав Хмара.

— Не можна так говорить, — сказала Жучиха, — що два покоси байдуже; чужого не треба займать.. Я звелю ті два покоси згребти і одвезти до вас у двір.

— Храни вас Боже! за що се ви мені і жінці хочете таку обиду заподіять!

— Яка ж тут обида! ваше добро... нам його не треба. Спаси біг вже й за те, що не сердитесь за те, що вкосились.

— Ні! ні! нізащо!.. як се можна! — говорив Хмара. — Нехай лучше та осока згниє.

— Нащо їй гнити? в хазяйстві згодиться, зима усе перебере.

— Ні, ні! — твердив Хмара. — Хиба у мене тілько й сіна, що та осока, хиба я з неї заубожію! та коли б я знав, що ви... я б зроду-звіку й не сказав про се. Я думав, що се Павло Миронович мені на напасть робить... А коли бачу, що ні, так Бог з нею, з тією осокою; нехай вона прахом піде! — Коли ви пришлете її до мене, я велю запалить її.

— Крий Боже! нащо палить... Ну, коли так — возьміть за її гроші.

— Не возьму.

— Так як же се воно буде?

— Помиримось як не будь.

На сім слові підойшов до ґанку отаман Жуківский Павло Миронович.

— Добрий день! — сказав він, уклонившись.

— Здоров будь, Павле! нащо оце наші косарі вкосились? — спитала Жучиха.

— Де?

— Як де? на болоті: перекосили межу Ивана Радіоновича.

— Бог з вами, пані! і не думали! то Иван Радіонович не знає своєї межі.

— Хто?! я!... не знаю своєї межі?

— Авжеж не знаєте: я її знаю 20 літ; а ви її знаєте тиждень без місяця. Зроду вона йде так, як і тепер покосили: од великої верби на сім березі цоб на верболіз, а з-відсіль прямо на суху вільху... От-як... Вам, пане! хтось підцьковав, а ви й повірили, що ми вкосились.

— Нехай і так, — сказав Хмара, зостаючись ні в сих ні в тих.

Семен глянув на Павла, а Павло не втерпів, щоб не сказать:

— Еге!... то-то! даремно тілько турбуєте й себе й нас.

— Ну добре, добре, йди вже до свого діла, — сказала Жучиха і перевела розмову з Хмарою на инче.

Через кілька хвилин Хмара знов сказав: Єсть у мене велика просьба до вас, Олено Василівно!

— Кажіть, яка?

— Ви знаєте, що нас межують?

— Як не знать! восьме літо межують, аж обридло.

— Навесні звели на плян мій хутір і ваші кринки.

— Чула й про се! нехай йому аби що, тому межованю: я оце рада радісенька, що син приїхав; нехай як хоче, так і межується, а я й руками й ногами од того межованя.

— Чого так? — спитав Хмара.

— Чудно якось вони межують: не розберу я, чи воно так треба по закону, чи вони шахрують...

— Крий Боже! ніякого шахрованя нема, усе як слід по закону; та і не можна шахровать, межують не в канцеляриї, а вочевидь, при усіх.

— Може й так: та все таки чудно виходить: он у землеміра Вашлапського було десять упругів пісчуги, а одмежовали йому десять десятин самого гарного лугу.

— В законі нема міри на упруги, видно так слідовало... — Помовчавши трохи, Хмара сказав. — Не знаю, чи говорив вам Павло Миронович; що моя земля врізалась клином у вашу, а Павло Миронович узяв та й показав той клинок вашим; я об’явив землемірові спор.

— Чула, чула... Павло каже, що той клинок споконвіку наш.

— Неправду він говорить: от у мене документи єсть: чи не зволите прочитать?

— Подивись ти, Сеню! бо я в документах мало тямкую.

Хмара витяг з бокової кишені товстий пакет, достав з його пожовклий лист гербового паперу пописаний рижим чорнилом і подав Семену. Семен перечитав і всміхнувся.

— А що? — спитав Хмара.

— Се не документ.

— Як не документ, а що ж се таке?

— Се партикулярний спис, — одповів Жук.

— Еге!.. спис!.. а подивіться, хто його підписав! — і Хмара ткнув пучкою на те місце, де було написано: повітовий маршал Кисіль.

— Все одно! я кажу, що се не юридичний законний документ. Але тривайте: великий той клинок?

— Пів упруга; на йому манячать 17 дубків... Хиба стоїть про се спорить?

— Стоїть , — сказала Жучиха; тут міра дарма: чи упруг, чи два, чи сто — все одно: чужого не бери, свого не теряй. Коли той клинок не наш, Бог з ним; а коли наш, я не відступлюсь од його. Зберім ми старих людей, та й розпитаймо: чия то земля? Як люде скажуть, так нехай воно й буде.

— На що ж людей питать, коди у мене документ є?

— Живі свідки лучше знають.

— По закону сего не можна: закон заборонив питать свідків про такі справи, де єсть документи.

— Здається такого закону нема, — вмішався Семен.

— Як нема! я на законах зуби приїв; напам’ять їх знаю.

— Може, але такого закона я не читав.

Хмара знов поліз до кишені і витяг невеличку книжочку, розвернув її і, показуючи Семенові, сказав: а прочитайте оце, паничу.

— Виходить моя правда, — одповів Семен, прочитавши; тут річ иде про документи затверджені законним урядом; а хиба ваш спис — такий документ?

Хмара скривився і замовк.

— Ви не ремствуйте на мене, Иване Радіонович, — сказала Жучиха, — я вашого не хочу; нехай нас люде розведуть.

— Гм... нехай розводять... Я думав, що такій людині, як ви, соромно буде позиваться; лучше, думаю, по-сусідсmки переговорить...

— Який ж тут сором позиваться за своє! то й чого нам лізти в суд: людей спитаймо, от і у се!

— По-мойому: нам краще б помириться.

— Як же мириться, коли ми й не сварились... Підождім, — сказав Жук, — покіль приїде межова коміссия, тогді зберемо третчиків, нехай вони розсудять.

— Гм! дощ за шию не йде, — озвався нехотя Хмара; підождемо. — Одначе я у вас загомонівся, пора й до двора... Прощайте! —

Хмара поїхав додому, а Жучиха з Семеном пішли на плянтациї подивиться, як пасинкують тютюн.

Тим часом у саду між Джуром і панночками велась инча бесіда. Джур завів річ про еманципацию женщин. Соня з увагою слухала його і горяче спорилась, коли в чім погляд її не сходився з поглядом Джура. Рися не довго слухала ту бесіду: молодій дитині літа більш тягли її до квіток, ніж до вченої бесіди. Рися нарвала пучок квіток, піднесла його під самий ніс Джурові і спитала: гарно пахнуть?

— Дуже гарно!

— Нате ж вам їх та нюхайте, — і перекрутившись на одній ніжці, Рися хотіла знов побігти, але очи її стрілись з строгим поглядом Німкені; вона зупинилась.

— Сядьте з нами, — сказав Джур.

— Не хочу, я не люблю сидіть, ходім лучше по саду; ходім! — дзвонила своїм срібним голосом Рися.

— І чого б я ходила та пеклась на сонці! — сказала Німкеня.

— Ви сидіть собі в холодочку, а ми походимо, — сказав Джур і піднявся з лавки.

Німкеня пішла назирцем за ними. Не то щоб вона стерегла панночок, але їй здавалось чудним, щоб молоді дівчата гуляли без неї з чужим паробком, котрого учора тілько побачили вперше.

— Оце ми идемо наче в процесиї, — сказала Рися і підбігши до орелі скочила на неї і стала гойдаться.

— Бачте, яка у нас на хуторі простота, — заговорила, підійшовши до орелі, Німкеня і подивилась на Джура. — Городянка б так не зробила, — додала вона, вказуючи на Рисю.

— Тепер і по городах починається простота, — одповів Джур.

— Наша Рися, здається, і для села вже дуже проста; правда, молода; хоч їй і 16-е літо, але душа у неї наче у десятилітньої дівчини.

— Воно й краще так... зостаріться ще поспіє, — сказав Джур і глянув на Рисю. У білому кисейному платті, з довгою косою, з заквітчаною головою гойдалась вона на орелі і справді походила на щось таке дитинне, чисте, невинне. Здавалось, що в тих дугах, котрі вона проводила орелею, витала у повітрі сама невинність, сама небесна чистота, та душа ангела, котру люблять мальовать поети і художники...

— Ох! молодість, молодість! — сказала, зітхнувши, Німкеня: не знаєш ти ні журби ні клопоту; не вважаєш ти на те, що завтра буде; живеш ти тим, що маєш сегодні...

А Джур все не звертав очей з Рисі.

— Чи ти ще довго будеш гойдаться, Рисю? — спитала Соня.

— Покіль захочу, — а що?

— Ми пійдемо.

— Ідіть, мені байдуже, я й сама додому втраплю, не заблуджу, — і з уст її посипався звінкий голосний регіт. Так не регочуть ні городянки, ні вишколені "приличіями" діти аристократів.

Втомилась Рися і злізла з орелі. Усі пішли по саду. Джур замислився.

— Ви за кордон поїдете? — спитала Соня.

— Хотів би, та не знаю, чи буде з чим, грошей треба.

— В які землі поїдете?

— Мабуть в Німечину: до Відня, Праги, Липска, може заверну до Цюриха.

— Вернувшись катедру візьмете?

— Ні.

— Чому?

— У професора увесь час йде на теорию, на лекциї. Теория сама по собі усюди нічого не стоїть, а в медицині більш усего потрібна, як для науки так для житя, практика. Правда, в університеті єсть клініка, але в клініці нашій небагато напрактикуєш.

— Хиба професорові вже не можна приватно практикувати?

— Можна, і практикують, та не слід. Удариться професор в практику — і так полюбить гроші, що у його не буде вже й часу йти за наукою. Поведе він свої лекциї, спустивши рукава, абияк; як торік, і позаторік, так і сьогодні і завтра. Коли ж я вольний лікар — мене ніщо й ніхто ні до чого не приневолює; лічу по охоті; пильную за наукою; нові теориї вводжу в практику; з практики обновляю теорию і таким побитом і в науку і в житє вкладаю більш користи ніж —професор.

Соні здалось, що в речи Джура оддається якась фальшива нота: але вона не зуміла знайти тієї ноти, і щоб самій не сфальшовать — замовкла.

— Ой як жарко! дивіться: так піт і ллє... От би тепер викупаться, — сказала Рися.

— Господь з вами! — скрикнув Джур. — Хиба вам жить остило!

— А що?

— А те, що скупавшись тепер, як раз придбаєте горячку, або ревматизм.

— Ви лікар — так вилічите.

— Не завжді і лікар поможе... По-мойому — нуте, краще до хати.

— Заспівай, Соню! — сказала Рися, прийшовши в хату.

— Співай ти, я не хочу.

Джур принявся просить Рисю заспівать. Рися сіла до рояли, ударила по клавишам і заспівала: в кінці греблі — шумлять верби, що я насадила.

Джур подяковав їй і спитав: чи не співає вона великоруских пісень?

— Співаю, — одповіла Рися — та тепер вже ніяких не хочу; жарко, попросіть Соню.

Соня порилась у нотах і заспівала «Ах! морозъ морозецъ! молодецъ ты русскій».

— Тепер ваша черга! — пристала Рися до Джура: співайте.

Джур одмагався, а далі спитав:

— Якої ж вам?

— Якої знаєте... А то, ні!.. тривайте: я співала українську, Соня великоруську, а ви циганську...

Усі зареготали, а Німкеня трохи почервоніла.

— Хиба я циган? — спитав сміючись Джур.

— Так що, що не циган! аж і Соня не великороссиянка, а співала великоруську пісню.

Джур заспівав дуже добре Мицкевичевого «».

Прийшов час обідати. За обідом Рися усе жартовала, усіх смішила.

Пообідавши Жучиха пішла спочить, а Семен, узявши під руку Соню і вийшовши в сад, спитав у неі:

— Як тобі сподобався Джур?

Соня здвигнула плечима, глянула на Семена і сказала:

— Ніяк... здається, чоловік розумний.

— Та й годі?

— А то ще чого тобі треба?

— Я хотів би, щоб ти до його придивилась добре; ти умієш розгадувать людей.

— Куди тобі!... На що се тобі?

— Треба!

— Та нащо? скажи! —

— Моє діло...

Соня ще пильнійш глянула на Семена і спитала: Чи не сватать думаєш? А в серці у неї ніби щось кольнуло: вона визволила свою руку з Семенової руки.

— Ні! ні! — одповів Жук... — єй Богу ні! се мені і в думку не приходило.

Вони порівнялись з черешнею, під котрою сиділи Джур, Рися і Німкеня і їли з дерева ягоди. Соня і Семен і собі сіли до гурту. Як ось на доріжці од будинку показалась молодиця уся в чорному, наче черниця.

— Се удова, дякониха з Куликів; чого се вона йде сюди? — сказала Соня.

Дякониха усім поклонилась, поздоровила Жука з приїздом і сказала:

— Я до вас: не во гнів вам, Семен Иванович! Поможіть, будьте ласкаві! у мене хлопець не здужає, а я чула, що ви привезли лікаря.

— Та от же вам й лікар, — одповів Жук дяконисі, указуючи на Джура — просіть його. Дякониха стала кланяться Джурові.

— Чим не здужає ваш хлопець? — спитав Джур Дякониху.

— Бог його святий знає: люде кажуть, що крикливці напали, а сама я не знаю, що воно за недуг. Кричить дитина, як не перерветься; вже я й ворожку звала, і виливала вона і зривала,— не помогло... Возила я і в Иржавець, там і акафист правила і оливи давала з лампадки, що перед Богоматерю горить, — ніщо не помогло.

— Великий ваш син?

— Семий год.

— Що ж болить у його?

— Не знаю сего! кричить усе, та кричить, та за живіт береться.

— Далеко ви живете?

— Ні, отут зараз за греблею.

— Добре! ходім.

На полу у дяконишиній хаті сиділо хлоп’я в одній сорочці, замурзане, невмите і не своїм голосом кричало: ой живіт болить! ой! ой! — Джур обдивив дитину, узяв пульс, подержав голову, постукав у живіт, у груди і спитав дякониху:

— Чи не давали ви йому цитвару?

— Ні!

— А є він у вас?

— Нема, не знаю, чи є у кого і на селі.

Послали до попа — і там нема цитвару.

Джур достав того насіня у Жучихи, одніс до дяконихи і дав пораду, як поїть цитваром хлопця.

На другий день дитина перестала кричать, узялась за їжу і видужала. Дякониха прийшла подяковать Джура і сказала:

— Правду люде казали, що на хлопця щось наслано: як стали виходить з його клубками черви, — то крий Боже!.. Я знаю і хто се заподіяв... се стара дячиха так удружила мені.

— Бач, яка темнота! — говорив Жук Джурові: Коли дякониха вірить, що на її сина наслано глистів, так що ж говорить про простий сільский люд!..

— Лучше скажи, що говорить про земство, котре не додумається, щоб у кождій волости був лікар...

V.

Час ишов; Джур жив у Жука: щодня молодіж їздила або ходила, чи в ліс, чи до женців, або вязальників; гуляла, співала, грала, читала, спорилась про прочитане... усім було весело! Здавалось, що, дивлячись на веселу молодіж, і стара Жучиха молоділа.

Раз якось винявся такий день, що з самого ранку й до пізнього вечера йшов дощ: калюжі понабігали чималі; про роботу у полі й думати не можно було; навіть без пильної потреби ніхто й з хати не виходив. Прийшлось і нашій молодіжи просидіть цілий день дома. Стара Жучиха найшла собі якесь хатнє діло і вешталась з однієі кімнати у другу: в одній кімнаті вона знайшла, що біля образа павук заложив собі оселю; позвала служанку Мартусю, показала їй пучкою на павутину і веліла знять; у другій кімнаті Олена Василівна догляділась, що в кутках на долівці пилу багато і знов показувала Мартусі.

— Мартусю! — говорила вона, — ось подивись, що оце таке.

— Де? що ж там таке? — питає Мартуся.

— Хиба не бачиш! он — у куточку за грубою... дивись!.. мабуть гречку будемо сіять...

Мартуся почервоніє, швидче замете пил і скаже: і де воно береться!.. сегодні своїми руками усюди повитирала...

Німкеня з Сонею сіли за пяльця і щось вишивали; Джур з Жуком грали у шахи; а Рися сіла було грать щось на рояли, але, взявши кілька акордів, побачила цуценя, свого любимого «Качана», — покинула рояль і стала пустовать з Качаном: бігала по салі, дражнила цуценя, а воно, бігаючи у слід її, гавкало. Далі, наче стріла, підскочила Рися до столика, на котрому стояли шахи, і перемішала на кону усі фіґури.

— Що се ти робиш! Рисю!.. — скрикнув Жук; а Джур мовчки підвів голову, глянув на Рисю, здвигнув плечем і тілько всміхнувся.

— Бач, що вона заподіяла!.. яка важна гра була у мене; от-от дав би мата, а вона узяла, та й попсовала! бач!.. — ворчав Жук.

— Велике діло попсовала!.. начнете і вдруге, — шутковала Рися. — Єй же Богу не витерпіла: нудно стало дивиться на вас, як ви обидва уперлись лобами у шахи і замислились, мов про що путнє думаєте.

— Не твоє діло, — одповів трохи з серцем Жук.

— Та годі, годі, не гуди, не сердься... А ви не сердитесь? — спитала вона Джура.

— Ні! за що тут сердиться?..

— От — який ви добрий, не такий, як той Жук... он як гуде: аж губи обвисли.

— Ганна Ивановна, — обізвався Семен до Німкині, — візьміть відсіль Рисю та посадіть її за пяльця або за книжку.

— Так би то й посадить!.. оце б то я так і послухаю, коли не захочу!.. як раз на таку й напав! — одповіла Рися почервонівши і стала против вікна. Для неї показалось неприятним, що Семен вважає її наче малу дитину, котру ґувернантка може посадити "за книжку". Одначе Рися не хотіла, щоб Джур примітив, що слова Семена образили її. Трохи згодя, дивлячись у вікно, Рися сказала: Господи! коли оцей дощ перестане... наскучив він мені; не можна через його й з хати вийти... сіди наче в келії черниця.

— Ви б заспівали, — озвався до неї Джур.

— Не хочу!.. я під дощ не люблю співать. — І з сим словом Рися пішла у другу кімнату, сіла собі у куточку і стала читать.

— Давай дальше грать, — сказав Семен Джурові.

— Не хочу, обридло, — одповів Джур і заходив по салі. Жук закусив чогось губу і мовчки сів до рояли; а Джур, пройшовши кілька разів по салі, повернув у ту кімнату, де сиділа Рися.

— Що се ви читаєте? — спитав він у неї; і заглянувши у книжку, додав: невідь-що! нісенітницю! —

Рися заіскрилась і спитала: Чого се так, що нісенітниця?

— Того, що у нас нікому ще йти у ті університети, про котрі ви читаєте. Учора позаводили дівочі ґімназиї, а сегодні давай вже їм університет!

— По-вашому ж як? зовсім не треба університета задля женщин, чи як? — спитала Рися Джура, пускаючи і докір, і иронію.

— Я сего не кажу: я говорю, що ще рано заводить університет; а чи треба, чи не треба його у нашім часі, про се треба спитать самих женщин; нехай вони скажуть.

— Вони й говорять, що треба, і треба... — задзвеніла з жаром Рися.

— А кілько їх говорить?

— Повинно, що не одна.

— Коди їх багацько, коли їм справді треба університета, нехай зложуться, зберуть гроші й заведуть...

Рися не втерпіла, скочила з свого місця і строго спитала Джура: ви шуткуєте, чи правду говорите?

— Чисту правду... та, здається, ви сердитесь, Орино Йвановно! —

— Не можно й не сердиться, коди чуєш, як розумний чоловік, чоловік освічений, чоловік котрий видає з себе ліберала, стане верзти отаке, як ви...

— Еге!.. годі! годі! бачте, ви починаєте вже лаять мене... — перебив Рисю Джур. Йому бажалось, як кажуть, вивідать у неї ума і не хтів, щоб вона сердилась на його; а найбільш не хотів він, щоб Рися вважала його за консерватора.

— Лаяться я й не думаю, — одповіла Рися, — а справді чудно якось слухать те, що ви говорили!.. Я вам: «отче наш», — а ви мені «од лукавого». Хиба таки ви справді щиро говорили?... Хиба ж таки ваші університети заведені на приватні, на зібрані гроші? хиба вони орудуються коштом приватним, а не государственним? Оце вам раз! а друге ось що: як по-вашому зробить тогді, коли вчиться в університеті показалася хіть у таких тілько дівчат, котрі убогі, не мають спроміжности; з чого ж вони зберуть таку велику суму, якої треба на те, щоб завести університет?

— Нехай дають, хто що може!

— Але кому вони даватимуть? хто від них приймати ме? Чудно, та й годі!.. Та я й не вірю, щоб ви такі неподібні речи вели од щирого серця... се ви туман пускаєте, дражните мене.

— Ні! — сказав Джур: та тривайте, ще ось що: я почав з того, що хто піде в той університет?.. питаю вас: ви пішли б?

— Отак ви і всі!.. гукаєте про біг: давайте нам університет! — а нехай завтра дадуть вам його — то й стоятимуть порожними авдиториї: бо одна скаже: я й рада б, так спроміжности не маю; друга заговорить, що вона не приготовлена; трейтя...

— Годі! годі! — перебила Джура Рися. — Знаю, що дальше: пята, шоста, сема і т. д. Так ви усі еманципатори,.. у вас одна річ, — роля женщини призначена їй самим її полом...

— Постійте! пустіть і моє слово до гурту, — озвався Жук, стоячи на порозі і вслухавшись в спір сестри з Джуром. — На ниві житя справді роля женщини обведена самою природою; єсть такі справи, до котрих женщина не може належати по своїй фізичній природі, на пр. солдатчина; але ж і з сего не виходить того, щоб женщина мусіла потребовать меньшої освіти ніж мужчина! Чому женщина не може бути лікарем, учителем, судею, професором і т. д.? Мені здається, що самий пол приневолює до того, щоб женщина була просвічена не менш як й мужчина, бо женщини перша природна роля — єсть роля матери; значить — роля найважнійша в громадянскому житі: роля воспитальниці!.. які будуть неньки, такі й діти... Я стою за те, що у чоловічестві усе лихо залежало, залежить й залежатиме ще довго од женської темноти!. Яким духом напоєна мати, таким вона напоїть і своїх дітей...

— Одначе наші нені, — вмішався Джур, — були напоєні духом крепацтва, неволі, а не напоїли нас тим духом...

— Бо прийшов свій час, прийшла своя година, прийшла смерть крепацтва; але скілько ж віків народ терпів неволю, скілько віків чекали ми сего часу!.. Отже коли б женщини, коли б матери були освічені, напоєні духом волі, не проходили б цілі столітя, покіль знеслось рабство!.. Рабині родять рабів! се така аксіома як і те, що на вербі не ростуть грушки...

— Чом же сієї аксіоми не засвоіли собі женщини? — спитав Джур.

— Гм! чому не засвоіли... Сидячи з звязаними ногами не побіжиш! Сидячи у духовній тюрмі — відкіль би вони освітились промінєм розвою і науки...

— Отже, — перебила Рися, — люде теперечки мізкують, щоб випустить нас из тюрми, а пан Джур каже, що не треба...

— Я сего не кажу: я кажу, що ще рано заводить університет, бо нікому буде у йому вчиться...

— Рано хиба через те, що нікому буде вчить, — сказав Жук.

— Як нікому? хиба у Києві, у Харкові, у Одесі нема професорів? — спитав з дивовижею Джур.

— Як нема! єсть! але з тієї професури, може, чи знайдеш і двох таких, котрі годились би професоровати у женскому університеті. Наша професура — се стара каліч, напоєна таким духом, котрий своєю вонею вбиває молоді орґанізми. Нове вино — треба лить в нові судини... В університеті молодіж повинна не тілько освічаться наукою, але й розвиваться духом... Головнійша підвалина університетської освіти дух... А ти скажи мені, Антоне, поправді: яким духом напоєні наші професори? духом користи, еґоїзму, бюрократизму...

— Не всі ж, єсть між ними люде і з инчим духом, — одповів Джур.

— Один або два, — се не богато: а останні — загалом еґоїсти, котрі давно кинули науку, давно ведуть своє професорске діло аби як, формально, а головна річ — котра заложена на акциях, обліґациях, на легкій наживі без праці... Ну, коли таким духом наповать і освічать женщину в університеті, так лучше нехай вона буде не освічена...

Усі отсі речи Соня слухала з другої хати і не вмішувалась в спір. Останні слова Семена підвели і її, і вона вийшовши у ту кімнату, де спорились, спитала Жука:

— Ну, Сеню! скажи ж, чи не на одно ви обидва б’єте: п. Джур говорить, що заводить женські університети рано через те, що нікому в їх учиться; а ти кажеш, що рано їх заводити через те, що нікому в їх учить! виходить і по-твойому й по його одно: університетів не треба...

— Не нетреба, — а рано! то не все одно, — сказав Жук.

— Коли університет для нашої освіти діло добре, так і не рано; бо що добре, те не буває рано, — вставила своє слово Рися.

І знов між мододіжю на сю ж таки саму тему завязалась горяча спірка. Соня, котру Джур вважав яко холодну, не енерґічну, розжеврілась більш усіх. і довго довго вони спорили. Зі спору про освіту перейшли на спір, на яких основах повинна вестись дівоча просвіта: чи на космополітичних, як доказував Джур, чи на національних, як доказував Жук....

У вечері того ж дня Джур сів з Рисею грать у шахи. Погляд його більш літав над головою Рисі; на шахи він трохи що не зовсім не дивився і робив великі помилки в ходах. Рися поправляла його, сміялась і раділа, що обігрувала його... Одна шашка якось впала зі стола на долівку: і Джур, і Рися кинулись разом піднимать її; голови їх зустрілись, і волосє Рисіної коси торкнулось об Джурову щоку... Джур загорівся, наче хто приском на його сипнув...

— Ось-ось! єсть! знайшла, — сказала Рися, сіла і опустила свої очи на стіл: а на лиці у неї показався якийсь незвичайний румянець... Обоє мовчали і мовчки переставляли шахи з однієі ходи на другу... У салі почувся акорд і Жук заспівав: Коли б мені крила, крила соколині.

— Ви знов програли, — сказала Рися Джурові: але сказала вже не радіючи, як перше; наче нова виграна зовсім не втішала її; сказала якось ліниво, наче по приказу, наче тілько для того, щоб щось сказать. В голосі її чутно було якусь замисливість, мов вона зовсім не про шахи мислила, мов у неї у мислях витало щось инче, чого вона або не хотіла, або не вміла, а може й не посміла виразити.

— Програв! — одповів Джур і глянув на Рисю, силкуючись піймать її погляд.

— Може ще раз заграємо? — спитав Джур.

— Ні! не хочу, годі!, — одповіда Рися, бистро схопилась зі свого місця і бистро пішла у свою хату. Зачинивши за собою двері, Рися налила повну миську холодної води й стала вмиваться; але ж жар не то що не спадав з лиця, а навіть становився ще більшим; серце у Рисі застукало у грудях так якось чудно, так невидко, як ніколи у неї не стукало!.. Инстинктивно Рися приложила руку до серця, ніби сподівалась, що придержить його, не дасть йому так биться. — Боже мій! що оце діється зо мною! — подумала Рися. — Ляжу, полежу трошки; може перейде. і лягла вона в постіль... Не помогло. — Ні, тут ще жарчій! одчиню вікно! — Рися одчинила вікно, сіла біля його і задивилась на дощ, на бульбашки в калюжах. — Дивилась вона, але здається нічого не бачила, вона все силковалась розібрать, що діється з нею? то їй здавалось, що у неї голова горяча, що вся кров кинулась у голову, і вона обома руками хваталась за виски; то в грудях щось давило; то ніби усю її кидало в жар....

— Чи не позвать би матусю? чи не порадиться б з нею? думала Рися; або може з Джуром?.. він же лікар?.. Ні! ні! не треба! я здорова, зовсім здорова! — і вона вставала, йшла до дверей, щоб пійти у салю; але їй знов здавалось, що голова у неї горить, що в очах якось мутно, і вона знов верталась, сідала біля вікна і знов дивилась на хмари, на дощ, на бульбашки...

Прийшли звать до вечери, Рися не пішла, сказавши, що їсти вона не хоче і що в неї голова болить.

Прийшовши спать, Соня застала Рисю біля вікна, — Ти нездужаєш, Рисю? — спитала Соня.

— Ні, я здорова, голова трохи болить.

— Чом же ти не ляжеш? та ще й сидиш біля одчиненого вікна, а на дворі сиро, дощ.

— Дарма! я не боюсь... свіже повітрє освіжає голову... Подивись, Соню, яка славна картина: я поставила на тім вікні лямпу, од неї як раз одсвічує на калюжу і видно, як бульбашки грають. Рися сподівалась сими словами одвести річ од себе і звернуть сестрині уваги на природу.

— Може й гарна картина, — одповіла Соня, — та час вже спати, очи злипаються. Будемо ложиться.

Довго Рисі не спалось, довго вона переверталась з одного боку на другий, довго у неї горіло лице, довго стукало серце: але натура взяла своє, сон изнеміг її і перед світом вона заснула.

И снився тієї ночи чудний сон Рисі! Приснилось ій, ніби вона ходить в якімсь зеленім лузі, усіяному квітками, а на тих квітках цілі роі бджіл, метеликів, а зверху, над її головою, літають три голуби. Звідкіль не взявся шуліка і кинувся на голубів; голуби од його, та прожогом до Рисі і сіли до неї на плечи... Як ось знов несподівано з-за осоки вийшов стрілець і йде прямо до Рисі, вона звернула в бік; він прицілився на неї, вона скрикнула, впала на землю й прокинулась... Чи звела очи чи ні, знов сниться, що вона живе у якімсь великім городі; у хорошому прехорошому будинку; в тім будинку паркети, бронза, роскішна мебель, тропічні квітки і рослини. Знає Рися, що усе те добро її власність, але її якось верне од тієї роскоши; бронза якось давить їй груди, квітки і рослини стягують її душу; тяжко ій! той світлий будинок здається їй тюрмою; рветься вона з його!.. от-от би полетіла вона у свою любу, у свою веселу Жуківку, та ба! до яких дверей не кинеться — не можна вийти; усі двері — позамикані!.. Кинулась би з вікна на улицю — високо, страшно, щоб не вбиться. Стала вона кричать, стукать у двері, у вікна!.. Задзвенів у дверях ключ і війшов Джур, а за ним тиск Жидів. Стала Рися просить Джура, щоб він її ослобонив, визволив з тієї неволі, а Джур всміхається, та велить Жидам висипать з торбинок золото. Рися кинулась до дверей, Джур за нею, піймав її, уняв на руки і знов вніс її в будинок і знов замкнув двері, знов осталась вона самотою... Не стерпіла вона більш: одчинила вікно і вискочила на улицю. Падаючи вона вдарилась об камінь і дуже забилась головою!.. кров побігла цівкою... Рися проснулась... голова у неї боліла — Соня ще спала. Рися тихесенько встала, одяглась і вийшла у сад. Після учорашнього дощу в саду було ще мокро, гулять не можна було: Рися сіла на ґанку і замислилась. Хто її зна, про що вона мислила, тілько груди її примітно колихались наче хвиля і часом вилітало з їх довге — важке зітханє. Довго так сиділа Рися і просиділа б може цілий день, як ось вийшла на ґанок Жучиха й поздоровившись з Рисею спитала її:

— Що се, серденько, з тобою? чого се ти так рано піднялась?.. Та яка бліда, лице наче не твоє!.. Господи! ти мабуть нездужаєш, Рисю! —

— Ні, матусю! ні, серденько! Не турбуйтесь, я здорова, трохи голова боліла, погано спала і снилось таке невідь що...

— Що ж тобі снилося?

Рися росказала матери свій сон.

— Куди ніч — туди й сон! — одповіла стара. — Мало що иногді приверзеться. Не все те переймать, що на воді пливе... Цур йому!.. Негарно, що ти у ранці в сиру годину сидиш на дворі, застудиш голову...

— Е, ні, матусю! — сказала Рися, силкуючись говорить веселим голосом.

— Ну, ходімо ж до чаю.

Мабуть і справді Рися була дуже бліда, бо, як показалась вона у салі, усі разом спитали іі: чи здорова вона? Джур попробовав у неї пульс і зробив таку ґримасу, яку уміють робить тілько лікарі в той час, як не знають, що сказать.

А Рися зачервоніла, вихопила швидче свою руку з Джурової руки і швидче сіла до столу, так щоб самовар закривав од неї Джура.

— Пульс у вас ненормальний! у вас невеличкий жар, — сказав Джур.

— Байдуже! — одповіла Рися, — минеться.

— Чи не пропасниця у неї? — спитала Жучиха Джура.

— Не похоже, — одповів той.

— Кажу ж вам, матусю, що я не виспалась, того й бліда.

— Може й справді од того, — сказав Джур. — і я сю ніч негарно спав. — Устав ще сонце не сходило, пішов, викупався і набрів на вельми печальну сцену, та оце й думаю позвать усіх вас, панове, на запомогу мені, а особливо панночок; чи поможете?

— Що там таке? говоріть! — сказали в один голос і Семен і його сестри.

— Викупавшись, бачте, забажалось мені курить, — став говорить Джур. — Хвать до кишені, сірників нема. Заходжу я в першу хату по дорозі, щоб добуть огню. Входжу, дивлюсь: в хаті нікого й нічого нема. — Здорові були! — гукнув я, думаючи: чи нема кого на печи, і не помилився! — Доброго здоровля!.. а хто там такий, чого треба? — озвався жіночий голос з печи. — Чи нема, — кажу, — у вас огню? дайте, будьте ласкаві! — Де у мене той огонь узявся! у мене й хата пятий день не топлена, — одказано мені з печи. — Може кресало у вас є? — питаю. — Кресало є, ось осьде на комині, коди треба, возьміть, викрешіть собі; та хиба самі сюди злізьте й возьміть, бо я не здужаю. Я зліз на припечок. Дивлюсь: лежить на печи стара баба і стогне. — Що се ви, бабусю, нездужаєте? що у вас болить? — Ох, не питайте! бодай би його й не говорить!.. не вам кажучи, паничу чи пане... не знаю, як вас величать!.. виразка у мене на нозі... Тіпала я коноплі, та якось койстрицею й сколола пятку, а вона й прикинулась; та оце, не вам кажучи, і болить, і болить, і гниє, і гниє!.. Ох-ох-ох!.. — Давно ж се сталося у вас? — Давненько вже! шостий тиждень минає!.. Мабуть Господь та свята Пятнонька покарали мене за те, що в десяту пятницю не пішла до церкви. — А покажіть мені вашу ногу! — На що вам воно здалось! там таке діється, що крий Боже!.. дике мясо поросло. — Покажіть, бабусю; я лікар, може запоможу чим. — Ой, де вже вам! один Бог запоможе мені, як простянусь на лаві! Шкода, пане, й не дивіться. — То сяк, то так ублагав я бабу, щоб показала ногу. Як розвязала вона товсту ганчірку обмотану округ ноги, так засмерділо з рани, що й сказать бридко!.. Подивився я: батю мій!.. На пяті рана в голубине яйце!.. загнилась, не промита, гній аж тече... Питаю баби: чи не гоїла чим? — Гоіла, — каже, — засипала перепаленим галуном, та не помогло! Я й покинула! Нехай, кажу, що Бог дасть! на все воля Божа! все одно, мені вже й так не довго на сім світі жить! — Спитав я у неї теплоі води, щоб промить рану. — Нема, — каже, — теплої, а ось у горщику біля мене стоїть та, що я п’ю. — Хто вас доглядає? — питаю. — Хто ж мене буде доглядати, кроме Бога та святих угодників! Нікому! я стара людина, удова, єсть у мене дочка, зросла вже дівка, так вона жне у Батурині за сніп і усе літо там... Не можна!.. землі у нас своєї нема, а треба на зиму припасти хліба, а то з голоду попухнемо... От вона й жне. У неділю, або в свято, навідається до мене, спече мені хлібець, зварить страви, принесе води, та й знов піде до хозяїна, а я тут одна... З сусідньої хати, спаси біг! дівчинка забігає до мене щоранку; подасть мені свіжої водиці, та й піде... от і догляд увесь і за те дякую Творця небесного. — Я взяв промив бабі ногу, роздивив рану і оце зараз піду до неї, щоб припекти пекельним камнем... Але сего мало! треба щодня двичі або тричі промивать, треба чисту перев’язь, а не ганчірку; треба, кроме того, доброї страви!.. так от давайте гуртом гоїть!

— Давайте! давайте! — скрикнула Соня; я знаю, яка се удова: се Ольга Сакуниха; то-то її давно не видно, а то було вона нам приносить коли не гриби, так ягоди!

— Дивно мені, — сказала Жучиха, — що вона занедужавши не послала до мене своєї дочки...

— Ніколи все, а може й не посміла, — сказала Соня. — Одначе нічого терять часу, ходім зараз до неї.

— Тепер нема чого ходить до неї нам усім, я один піду, — сказав Джур, — а ви однесіть їй чого попоїсти.

— Я піду з тобою, — озвався Жук; бо не знаю, де ся удова живе. Та мені здається, найкраще буде, коли ми заберемо її до себе у двір і тут станемо гоїть.

— Справді так! у нас же против кухні пуста хата стоїть; добре оце ти, синку, нагадав; та чи схоче вона перейти до нас? додала Жучиха.

— Спитаємо!.. ходім! — сказав Жук.

— Зараз, — одповів Джур, — тілько возьму лапісу.

Зробивши що слід біля рани, Джур сказав до недужої: Ваша рана, бабусю, не так то швидко загоїться, а доглядать вас як слід нікому, може б ви перебрались у больницю у город? пані Жучиха дала б коней одвезти вас.

— Ох! спаси Господи паню Жучиху і пошли і їй і її дітям, чого вона бажає, а в больницю я не поїду...

— Чому? там швидче видужаєте.

— Кажіть, добродію, швидче помру! Хиба я не знаю, не чула про больниці! Ні! ні! нізащо не хочу! лежатиму дома, що Бог дасть! Вже хоч й вмру, так у своїй хаті, у своїм селі, а не на чужині...

— Ну, коли так, — озвав ся Жук, — то я перевезу тебе, бабо, до себе у двір; там у нас єсть зайва хата, там ми гуртом будемо доглядати тебе.

Баба подякувала і сказала: Ні, не хочу, не приходиться.

— Чому? — спитав Жук.

— Люде сміятимуться; скажуть: покинула свою хату, та пішла в старці, лизать панські тарілки; ні, не хочу!.. Дасть Бог, я й дома одужаю; мені дома краще: тут я сама собі господиня.

Даремне Джур і Жук уговорювали бабу; баба стояла на своїм: не хочу.

Тим часом Соня і Рися принесли бабі попоїсти. Недужа з слізьми на очах дякувала іх.

Вернувшись додому Рися підійшла до Джура і сказала: — Велике вам спаси біг за вашу запомогу бабі! навчіть мене, чим би я справді стала для неї користною, хоч на час її недугу?

— Носіть їй їсти, доглядайте її, от і все; треба рану промивати, та се я сам робитиму...

— Я не думала, що у вас таке добре серце... я...

— Що ви? ви вважали, що моє серце покрилось товстою корою?

— Ні! — одповіла Рися, засоромилась і швидче пішла у другу хату.

До самого обіда Рися не приходила в салю. За обідом вона більш мовчала, за те більш ніж перш вслухувалась в кожне слово Джура...

Смерклось! усі вийшли в сад: з-за густоі липової алеї випливав на небу місяць. Вечер був тихий, срібний, молодий! зорі наче всміхались, так як всміхається закохана дівчина до свого судженого.

"Тиха украинска ночь! Прозрачно небо, звҍзды блищуть, " — став декламовать Джур з Пушкина.

— Еге! вже й лікар ударився в поезию!.. Мабуть отакий вечер як сегодні добере й реалістів, — шутковав Жук.

— Хиба у реалістів вже й серця нема, хиба для реалістів поезия terra incognita, чи що? — спитав Джур.

— Яко живі орґанізми — реалісти не можуть не мати серця, серця — фізичного, серця — просто як того шматка мяса, без котрого чоловік не живе; але серця для поезиї реалісти у себе не признають, і саму поезию вважають як щось не то що зайве, а навіть як щось шкодливе для народнього розвою.

— Се хто тобі сказав? — спитав Джур трохи з серцем.

— Та все ж, таки, реалісти й сказали, — одповів Жук.

— Може, але я сего не говорив і не скажу; бо навіть і з фізіолоґічного боку — поезия єсть вираз чувства, а чувство — вираз серця, ergo поезия єсть вираз живого чоловічого орґана. Не признавать поезиї — значить не признавать духовного житя серця...

— Гм! — всміхнувся Жук — признавать... Я знаю, що ви "признаєте" поезию, але чи вважаєте ви з неї яку користь?

— Реалісти, котрі не вважають з поезиї ніякої користи, мусять бути людьми неосвіченими світом историї...

Жук знов сказав: гм!, і, помовчавши трохи, спитав Джура: Чи признаєте ж ви, реалісти, користь з поезиї у наш час?

— Я признаю, — одповів Джур, — але не таку користь, яку поезия мала колись давнійше; бо...

— Наш вік — вік грошей, вік еґоїзму, — перебив його Жук.

— Годі вам спориться, — сказала Соня; справді вечер дуже чудовний. Нумо лучше гуртом співать, сама пісня якось проситься з душі — і не діждавшись одповіди, Соня завела:

"" —

— Се не гуртова, — перебив їй Жук, — ануте разом:

«».

И чотири срібні голоси покотились в срібнім повітрі... Скінчавши пісню, Рися сказала:

— Як не хороше на дворі, а мене така хіть взяла співать самій, що я піду в салю; тілько прошу вас, панове: не ходіть ніхто в салю; я хочу буть сама; чуєте?

Рися війшла в салю, сіла до роялі і заспівала «пісню невольниці». Останні пункти пісні:

"Лети моє слово, далеко на небо. Далеко, далеко, щоб люде не чули"

Рися проспівала так виразно, з такою щирістю, з таким виразом серця, що наче справді слова її летіли "далеко, далеко" — на небо, — до Бога, щоб там зістаться на вік, щоб відтіль не вертаться, щоб там вмерти.

Джур війшов в салю, взяв руку Рисі, стиснув її і промовив:

— Спаси біг! такої пісні; такої співи я ще не чув, ніколи не чув.

— Справді? — спитала тихо Рися.

— Вірте, що правду кажу.

— Хочете, ще заспіваю?

— Ні, не співайте... боюсь... часом другої вже так не заспіваєте... Мені жалко стане першої, жалко буде першого впливу... Ні, не треба! не співайте! —

— Не буду... одповіла Рися і вийшла на ґанок, а за нею і Джур. Соня сиділа облокотившись на перило. Рися підійшла до неї, нахилилась, обвила її шию обома руками, міцно стиснула і ще міцнійш стала її ціловать і в чоло, і в щоки і в вічи.

— Що се з тобою, Рисю? — спитала Соня.

— Нічого, нічого, так!.. так!.. Така ти мені в отсю хвилину хороша, прехороша, така приятна, що усе б тебе ціловала і не переставала...

— А голова не болить вже у тебе?

— Ні, не болить! — і Рися знов обняла і ціловала Соню.

— Та буде вже тобі! бач, як розціловалась... а мене хоч би раз який чмокнула, — озвався Семен.

— Ти не такий хороший, як вона; ти вчора мене розсердив, ну та дарма! — прощаю... мир!.. — Рися поціловала кілька раз брата.

А Джур сидів мовчки і дивився на небо...

VI.

Близилося до другої Пречистої. На дворі запахло осіню. Люде обробились, обжались, скінчили возовицю. На дворах біля клунь стояли гордо, мов князі в золотих шапках, стоги і скирти пашні. В клунях гоготіли ціпи, виготовляючи озиме насінє. Баби порались в городах, вибираючи за суха картоплю і визбируючи біб, фасолю, соняхи і инче. На нивах йшла сійба. На деревах показався де-не-де жовтий лист; гудина на огірках і кавунах почорніла: був вже морозець і придавив її. Усе віщовало конець літа.

Близився і Джурові час покидать Жуківку.

В Кулики привернула на зимівлю рота піхотинців: тут же призначено бути і баталіонному двору. Вечорами куликівська вулиця стала оглашатись солдацькими піснями. Нераз тихим вечером долітала і в Жуківку московсько-солдацька пісня:

" Командир нашъ прилетҍлъ , Веселиться нам велҍлъ ! — Веселитеся ребята , Веселитесь молодцы !...

И дивне діло! ся "весела" пісня наводила журбу на всю Жучишину семю! Сама Жучиха, як вчує було, що солдати співають, швидче зачиниться собі в хаті так, щоб до неї не доходив голос пісні. Соня і Рися завсігди од солдацької пісні становились на якийсь час замисленими і журливими, а Семен солдацькі пісні звав "вічною памятю" по вбитій українскій волі!

У купі з солдатами явились у Куликах і чотири репрезентанти воєнної интелліґенциї: баталіонний майор Сопун, його ад’ютант прапорщик Оскерка, ротний капитан Иванов і другий прапорщик Маслюковський. Незабавом усі вони познакомились з Жучихою. Треба й нам з ними познакомиться. Сопун родом був з сосницького повіту: син незаможнього полупанка — як і усі полупанки без освіти, без розвою, з крепацкими думками. Навчившись чому Бог послав у повітовій школі, Иван Гаврилович Сопун записався в якийсь піхотний полк, ходив "усмирять" Венґра, був недалеко і від Севастополя у кримську баталію, виганяв з лісів України і Подоля Ляшків з "золотими грамотами" і за 33 роки "безпорочної служби Богу і царю" дотяг до майорского чину. Вештаючись по світу між людьми усякого стану і читаючи часом дещо, Сопун так натерся, що в бесіді не зразу показувалась його мала просвіта. Одначе солдатчина не звернула Сопуна на Великоросса, або на "всероссийского підданка", — він зостався Українцем. З природи добре серце Сопуна не закорявило, не зачерствіло і не раз не два щимило його тими болями, котрі щимлять народне серце. Але літа й солдатчина, житє нежонатого, житє в мандрівках, в походах вивітрили з Сопуна енерґію: майор наш був зовсім підтоптаний чоловік! і не диво! йому було 52 роки, хоча з лиця, та ще було як підголиться, як підпережеться срібним поясом, причепить шаблюку, обвіситься хрестами та медалями, так видає чоловіка літ 35! Найтруднійшим часом для Сопуна був час зараз після їжі: не вспіє він встать з-за столу, не вспіє перехреститься, як очи в його вже й злипаються, соловіють! так і верне майора до сну; так він і куняє. Через то-то він і не любив у гостях обідать! Примітно ще в Сопуна було те, що він не вмів росказувать коротко, і те, що можна виговорить в двадцять слів, він так розтягне, що стало б на цілу друковану сторону. Приміром: треба йому росказать, що він бачив, як жид обшахрував селянина: — майор і почне свою річ з того, як він того дня встав, як убрався, як розсердився на свого "деньщика" і т. д., одно слово: роскаже усе те, що було з ним — як до того часу покіль він побачив жида й селянина, так і після того, як він покинув їх!.. В загалі ж сказать, майор був чоловік добрий й чесний, хоча важкий й скучний.

Зате ад’ютант його Литвин Оскерка був вже дуже швидкий і веселий; мягкий наче віск і гнучкий — наче шиляга. Знав він, де треба зігнуться, де випрямиться; перед ким задрать кирпу, перед ким одкополить губу, де треба всміхнуться, де промовчать; де буть низше води, тихше трави... За те й любили його старші! не любив його тілько Сопун, а терпів його через те, що його прислали ему в ад’ютанти з полку. Сопун мислив, що Оскерку приставлено надзирачем до його. Оскерка був молодий ще паробок, літ може 25 чи й менш, з освітою більшости піхотних прапорщиків. Любив говорить багацько, швидко, видаючи з себе чоловіка освіченого і закидаючи в свою річ француські слова, котрих може й сотні не знав. За те в танцях був верховодом і навряд хто й з крівних "мазурів" оддирав мазура краще Оскерчиного!.. Сопун шутковав, що Оскерко й живе й мислить ногами і що ноги піднесуть його високо угору...

Рязянець Иванов був чоловік жонатий, простий; вийшов з кадетів не довчившись і, як кажуть, тер собі стиха лямку, дбаючи тілько про хліб насущний, та про те, щоб солдати його роти були добре виправлені, добре знали муштру і величаня усіх начальників, починаючи з фельдфебля і кінчаючи ґенералом. Женився він з якоюсь попівною, без жадної освіти, але вона була з себе огрядна і вміла пекти дуже смачні пироги. Дітей у їх не було.

Прапорщик Маслюковський був дуже молодий хлопець, тілько що випущений з Орловської воєнної ґімназиї. Маслюковський був сином воєнного священика, родом з-під Харкова; але не признавав себе ні до якої нациї і говорив, що він "славянин". — Предок мій був козак Маслюк; утік з України в Московщину і став Маслюков. Син єго чи онук перебіг у Польщу і зробився Маслюковським і католиком. Прадід вернувся до православія і поселився в Росиї... ну, до якої ж нациї я повинен належать? Певно ні до якої!.. тілько славянин! — Так говорив Маслюковський. — Та й те треба додать, що Маслюковський не любив розмови ні про політику, ні про літературу, і вельми мало тямив в іх. Зате до панночок — так тягло його, наче магнит тягне до себе зелізо.

Жучиха хоч і не долюбляла воєнних, але, звичайно, привитала Сопуна і його товаришів і запросила їх не забувать її хати і завернуть до неї на Семена "на пиріг і ложку борщу".

В день Семена народився Семен Жук і сей день Жучиха завсігди святкувала, а того року тим більше через те, що її любий Семенко скінчив університет.

Семена тогді прийшлось в четвер. У ранці Жучиха з усією сем’єю пішла до церкви, пішов за ними й Джур. Сопун з товаришами завернув також в церкву, прийшло чимало й Куличан. З церкви панотець з причтом і Сопун з своїм "штабом" зайшли до Жучихи з поздоровленєм. Трохи згодя прибув і знаємий наш Хмара з "супругою". Трохи-потроху на обід з’іхалось чимало гостей: були й Батуринці, і Конотопці, і хуторяне. Жучиха кожного гостя витала приязно.

Пообідали. Гості пішли в сад. Сопун сів на лавочці і, сидячи, заснув. Рязанець Иванов, укутавши за обідом трохи не всю фляшку вишнівки, тілько піхтів, сидячи на ґанку, наче той паровик на зелізниці. Хмара ходив з картами і заохочував собі товариство до преферансу; а прапорщики, наче метелики, літали між панночками — від одної до другої. Маслюковський більш усіх лип до Рисі, а Оскерка наче стрикоза вертівся коло Соні.

Підойшов до сієі ґруппи і Джур, і, промовивши кілька слів, став піднимать на глузи Маслюковського. Молодий прапорщик червонів, починав і собі глузовать з Джура, але глузи у його виходили або дурницею, або вельми грубими; одначе він не кидав бесіди своєї з Рисею. Джур став гніваться і косо дивиться на Маслюковського. Рися не знала, що заподіять і як одв’язаться від прапорщика. Але стара Жучиха виручила її, покликавши до себе... Через кілька хвилин на садовім ґанку стояв великий стіл покритий тонким білим настільником, котрий блищав наче сніг ясного морозного дня. — На столі поставили величенну куфу з варенухою, а на другім кінци стола самовар. Рися сіла наливать чай, а Олена Василівна примостилась біля куфи. Семен, яко господар, зазивав гостей до столу: а нуте панове! хто до чаю, хто до варенухи! — говорив він. Усі мужчини, кромі Оскерки, вдались до варенухи. Панотець і Сопун усілись близше до Жучихи, а Джур присів на тім кінци, де стояв самовар.

— Гарний оце напиток! — говорив панотець, беручи з рук Жучихи другу чашку варенухи, — та жалко, що він виводиться у нас.

— Не всюди виводиться, — одповів Сопун. — Хто не вдарається в чуженицю, той п’є не шампанське, а варенуху. Оскерко посунувся близше до Сопуна.

— Тепер навіть виводяться й люде такі, котрі вміють варить варенуху, — озвався панотець.

— У мене був деньщик, так от варив варенуху!.. такої варенухи я більш нігде не пив... говорив, наче з просоня, Сопун. А Оскерко знов посунувся до його.

— Чи чули, панове, новину? — озвався Хмара: у нас є новий сусід.

— Хто? хто такий? запитало разом кілька голосів.

— Віренко! —

— Се той, що купив недалеко од вас хутор Сумний-Кут? — спитав панотець.

— Еге! він самий.

— Який се Віренко? — спитав Жук. — Як його звуть? я знав одного Віренка, чи не той се?

— Віренко Олексій!.. Той, що колись у нас у Конотопі писарчуковав у суді, а тепер — бач, тисячу десятин землі купив... одповів Хмара.

— Так Олексій Віренко!.. се він і є!.. заговорив радісно Жук. — Я його знаю давно... Як же він живе?

— Хто його зна', як він живе... одповів Хмара. — Живе якимсь вовком, ні в кого не бував, ні до себе нікого не зове: живе, наче ведмідь у берлозі...

— Давно він приїхав у Сумний-Кут? — спитав Жук.

— Давненько! зараз після великодних свят, — одповів Хмара.

— Жалко, дуже жалко, що я й досі не знав про се, а то я б давно поїхав до його... сказав Жук.

— Чого ви до його поїдете? — запитав Хмара.

— Так! зазнайомиться! Віренко чоловік відомий, чоловік освічений, його й література знає...

— Я не радив би вам їздить до його.

— Чому? — спитав Жук Хмару.

— Тому, що ви чоловік молодий, а Віренко, знаєте, був на засланю; на його, знаєте, як всі дивляться...

Жук подивився на Хмару тим поглядом, яким дивляться на того, кому не хочуть виректи ту глибоку зневагу, котрої він достоїн, і сказав: спаси біг вам за раду, але для мене вона не потрібна, бо в чім, в чім — а в знайомости я й сам вмію одрізнить чорне від білого.

И повернувшись спиною до Хмари, Жук сказав Джурови: Антоне! хочеш вареної? Давай за здоровлє того, хто любить кого.

— Давай! —

— Давай по другій — на погибель тому, хто завидує кому.

— Давай!

Бесіда йшла весело, варенуха розвеселила усіх. Ввечорі хто сів у карти грать, хто просто розмовляв, а молодіж вдарилась до танців.

— Вам весело? — спитала Рися Джура, танцюючи з ним польку.

— Бачте — я танцюю, — одповів Джур.

— Але се не значить, що вам весело!.. Я питаю: чи весело вам в душі?

— Дивлячися на вас, хиба можно скучати?

— Знов таки се не одповідь; вашу річ я взяла б за комплимент, але й сама знаю, що, коли мені весело, то і другим я не дам скучать...

— Отже й помиляєтесь! На сей раз вам весело, а мені — ні.

— Чого?

— Того... як би вам сказать... та приміром: чого скучно парібкови, котрого завтра поведуть у привод, під станок...

— Щось чудно... я і не зрозумію сего... здається, вас не ведуть у привод? шутковала Рися.

— Ні, не ведуть... але ви забули, що через тиждень мені треба... треба їхать з Жуківки, — сказав Джур, дивлячись пильно на Рисю.

Рисині очи стрілись з очами Джура і спустились униз... Джуру показалось, що Рисина рука, котру він держав, погорячіла... він стиснув її, Рися злегка стиснула Джурову руку і спитала: — Хиба вам так сподобалась наша Жуківка, що...

— Жуківка?... Жуківка для мене могла б бути усюди... коли б...

— Коли б що? — Коли б зі мною були... ну, як би його сказать?.. жуківські люде...

Рися нічого не одповідала.

Танець скінчився; Рися пішла у другу кімнату, а Джур сів у куточку і замислився. Йому й справді не хотілось кидать але не Жуківку, а Рисю. Йому здавалось, що він любить Рисю. Кажу: здавалось, бо в тім чувстві, котре заворушилось у його в серці, він не дав собі справжнього урозуміня... Посидівши, Джур піднявся і вийшов в сад. Довго він ходив по саду, довго думав, далі зразу став і голосно сказав: так, так, так! я її люблю! — і знов став ходить по саду... — Що же, чи сказать їй, чи мовчать? Ні!.. лучше мовчать!.. лучше підождать, побачить, — помислить і довідаться, довідаться з вірного жерела — що за нею! Але од кого і як?.. Хиба у Семена вивідать?.. неяково!.. а не вивідавши, — нічого й говорить з нею. — Я знаю, що вона мене любить; знаю, що я їй до вподоби: знаю, що й згодиться одружитись зо мною, й стара против сего нічого не скаже й Семен згодиться, але ж треба подумать і про хліб... від одного коханя не наїсись!.. Добре, коли за нею дадуть гарне придане, а коли ні, що тогді!.. у мене своїх достатків нема; практика моя... то ще журавель в небі!.. Ні! не приходиться тепер говорить Рисі...

Такі думки сновались у голові Джура... А що думала Рися?.. Вона в ту хвилину нічого не могла думати! її чисте молоде дівоче серце зароїлось первим коханєм, тим коханєм, котре не дає нічого думати, котре не вважає на будущину, не вважає на завтра!.. воно живе тілько тимчасовою хвилею... хвилею щасливих молодих літ, свіжих сил, горячих і правдивих чувств, хвилею святої любови!.. Єю жило й серце Рисі!..

На другий день Семен йшов на поле подивиться як сіють.

— Піду і я з тобою, — сказав до його Джур.

— Ходи, коли маєш охоту; але я піду далеко й назад вертатиму пішки.

— Дарма, піду; хиба в мене ноги куповані...

Вийшли на поле. Джур став заводити річ про достатки і трохи-потроху навів річ і на худобу Жуків і довідався, що Жуки мають трохи не півтора тисячи десятин однієі землі, що в добрий рік дохід їх буває в сім тисяч карб.; але скілько ще мають грошей — того не довідався, бо Жук на питанє про гроші якось нехотя одповів Джурови:

— Хто його знає, я не считав і ніколи не розпитував про се мамусю... знаю, що щось є, але кілько — не скажу.

И знову у душі Джура забігали питаня: чи казать, чи не казать? і знов Джур становився на тім, що тепер не час ще говорить про своє коханє... треба ждать...

Зблизився й день виїзду Джура з Жуківки. На кануні сего дня зранку Джур принявся паковать своє збіжє. Вложивши усе і зачинивши скринку, він глянув округ себе і в душі його заворушився жаль і коханє... серце його так защиміло; страсть, стрівшись з розлукою, підняла страшну хуртовину!.. а тут наче назло повз вікна пройшла Рися по саду!.. Джур загорівся ще більш і тут то натура дала йому знати, що вона не признає й не хоче признавати ні яких матеріяльних розчотів... що який б не був матеріяліст, але мислить про те, що "коханєм ситий не будеш", — натура дозволяє тілько тогді, коли страсть не запалала ще усією силою свого огню, поки сила любови не обхватила ще усіх нервів, усього орґанізма! тілько тогді!.. а в час хуртовини серця не застановиш його чувств, як не зупиниш людскими руками тієї хвилі, котру жене сердитий вітер по воді!

Джур вибіг в сад і догнав Рисю. Рися йшла задумавшись.

— Добрий день! — сказав Джур.

Рися здрігнула. Голос Джура наче електрична искра пробіг по її жилах.

— Добрий день! — одповіла вона.

— Що се ви так рано вийшли на прогульку? — спитав Джур.

— Так! я давно вже встала... негарно спалось... а ви давно встали?

— Я вже вложився...

Обоє замовкли... Джур подивився на Рисю: очи її здались йому вохкими: от-от викотяться з їх сльози.

— Орино Йвановна! — сказав Джур, — скажіть мені правду: ви плакали?

— Ні!

— Чого ж ви такі смутні?

— Я?.. ні, я не смутна... я так собі... а може й... у кожного є своя печаль... єсть вона і в мене...

— У вас? печаль!. у ваші літа! —

Рися глянула на Джура...

— Скажіть мені, Орино Йвановно! яка у вас печаль? чого вона? може я поможу вам? Джур взяв Рисю за руку і стиснув. Рися не однимала своєї руки...

— Скажіть! — допитувався Джур дивлячись в вічи Рисі.

— Не поможете... не схочете...

— Я не схочу! я!.. Рисю! хиба ви не примічаєте, що я... я люблю вас!.. Рисю, мила моя Рисю! чи любите ви мене?

Рися нічого не одповідала, тілько поблідла і затрусилась наче в пропасниці...

— Що ж, Рисю! ви мовчите? ви не любите мене?

— Ні!.. я люблю вас... єле чутно промовила Рися...

Джур нагнувся і поціловав її.

— Ви завтра поїдете? — тихенько спитала Рися.

— Завтра! — одповів Джур. У Рисі полились сльози.

— Пустіть мене! — сказала вона однимаючи руку... — пустіть! идіть собі в кімнату... я піду в ліс... не йдіть за мною... не хочу... — і вона швидко пішла наперед. Джур стояв увесь в огни, голова горіла, серце билось, він сам був не свій!..

— Антоне! Антоне! де ти? — гукав Семен. — Йди чаю пить. — Але Джур не чув нічого! перед ним стояв образ Рисі, в ушах його чулись слова її «ви завтра ідете»... він задихався!..

— Антоне! — скрикнув підходячи до його Семен. — Ти глухим став, чи що? — кричу, кричу, зову тебе, а ти стоїш наче вкопаний й не чуєш.

Джур подивився на Семена.

— Та що се з тобою Антоне! чого ти такий червоний?

— Що зо мною? — одповів Джур... — Зо мною те... що я.. я люблю твою сестру Рисю! —

Жук ні з роду не сподівався такої одповіди, не знав що й сказать і мовчав.

— Чого ж ти мовчиш, Семене! хиба не чув, що я сказав?

— Чув, та що ж мені казать?

— Що казать!.. Боже мій! і ти не знаєш, що казать!.. та ти порадив би мені, що діяти! говори швидче, говори.

Джур взяв Семена за руки і стиснув їх з усієї сили.

—Ай! — крикнув Семен, — постій! не дави так боляче! та що се ти, Антоне!.. як же се так!.. ти спочинь! дивись, як од тебе палить жаром. Ходім у хату!

— Ні, в хаті душно... не піду... ти мені кажи, що діяти?

— Та що ж я тобі скажу? Рися знає, що ти любиш її?

— Знає.

— Що ж вона?

— І вона мене любить.

— От — як! гм!.. ну се ваше діло, я тут нічого...

— Бач! нічого!.. я у його поради прошу, а він "нічого"... геть! йди собі!..

— Чуєш, Антоне! ти справді тепер не при собі... Ходім у хату та спочинь, а послі порадимось.

— Тривай, я й тут спочину...

Пройшло більш години: Джур і Жук сиділи мовчки... Як ось прийшов Иван і сказав:

— Пані ждуть вас до чаю.

— Зараз прийдемо. Ходім! — сказав Жук.

Джур мовчки встав і пішов; але прийшовши в дім, повернув у свою кімнату і просив принести йому туди чаю. Матери Жук сказав, що Джур втомився пакуючись і хоче спочить, і взявши чай сам поніс його Джурови...

— Ну, Семене! що ж ти мені скажеш: піде Рися за мене, чи ні? — спитав Джур трохи згодя.

— Не знаю...

— А ти як думаєш?

— Я?.. мені здається, коли вона тебе любить... тілько, що вона ще дитина... Сам ти знаєш, що її заміж ще дуже рано... нехай би ще погуляла...

Джур підскочив. — Рано!.. се б то вона мені не пара... так? — спитав Джур, глянувши грізно на Семена.

— Ні! не так!.. ти не горячись, осядься трохи... Ти лікар і лучше мене знаєш, що ранні браки шкодливі... Ти розмисли гарненько: коли ти кого любиш, так не захочеш зробить того нещасним... а хиба Рися буде щаслива, вийшовши заміж у такі дитинні літа?...

— Я й не кажу, щоб зараз вона виходила за мене... можно щось і підождать... але чи ти згодишся на наш брак?

— Хиба я що? — одповів Семен... — я Рисі не батько... не мені з тобою жить, у неї своя воля є... Се як вона сама захоче та матуся...

— Чи вже ж матуся стане суперечити? — спитав Джур.

— И про се я не знаю; сам попитай у неі...

А Рися тим часом зайшовши у ліс втирала дрібні сльози. її душило те, що "він завтра поїде, його завтра вже не буде": більш ні про що Рися й не думала! їй і на гадку не прийшло, чи жениться він з нею, чи ні; їй хотілось тілько, щоб вона його бачила, чула його голос, говорила з ним, щоб він не їхав. — Виплакавшись, Рися вернулась додому, прийшла в свою кімнату, замкнула двері, вмилась; тогді одімкнула замок в дверях і сіла.

Несподівано для неї війшов Семен.

— Де ти Рисю була? — спитав він.

— У лісі гуляла... одповіла.

— И чаю не пила?

— Ні! я встала рано, напилась молока і пішла гулять.

— Одна?

— Одна! хиба мені первина?

— А Джура не бачила?

— Бачила в саду...

— Що він тобі казав?

— Нащо се ти допитуєшся?

— Я знаю, що він тобі казав... сказав Семен і всміхнувся.

— Коли знаєш, так нащо питать!

— Рисю! скажи прямо: ти любиш Джура?

Рися зачервоніла, спустила униз очи і тихенько промовила: Еге!

— Гм! а пішла б за його заміж?

— Я про се й не гадала!..

— Так погадай, та ще й добре погадай! він сегодні свататиме тебе...

Рися замислилась... Трохи згодя вона сказала: Серце Сеню! братику мій! порадь ти мене...

— Моя хата скраю!.. тобі з ним жить.

— Я ще молода... людей не знаю: ти лучше знаєш Джура... він твій приятель...

— Про мене!

— Що про тебе?

— Рано тобі заміж... погуляй ще...

— Сеню!.. він завтра поїде?

— поїде...

Рися знов заплакала. Семен став її уговорювати, став її заспокоювати, став пестити наче дитину.

— Сеню! — сказала заспокоівшись Рися, — мені байдуже замужя!.. коли б він не їхав... жалко мені його буде!.. Сеню! скажи йому, щоб не їхав.

Знов Семен став уговорювати Рисю, що Джурови не можна не їхати, що ще лучше, колі він поїде, тогді ще краще вона засвідчиться, чи справді вона його а він її любить. Заспокоівши сестру, Жук пішов у поле. Йому хотілось освіжиться! Така несподівана річ, сльози сестри, котру він дуже любив, зробили й на його великий вплив, підняли і у його цілий рій думок! Він любив Джура яко товариша, поважав його, але при думці — щоб Джур став єму шваґром, — у його на серці становилось не зовсім добре! Чим Джур не вдоволяв його для шваґра? Про се Жук не допитався сам у себе, але коли б залежало од його одного, він би не згодився на замужя Рисі з Джуром!.. Через се він і навертав і Джура і Рисю на ту гадку, що Рисі ще рано заміж! — Нехай мине, — думав Жук, — рік, або два, тогді і видній буде: може я й помиляюсь, може Джур і справді стоїть Рисі!.. мені що в йому!.. мені, аби вона була за ним щасливою... нехай же вона його краще розпізнає, а то, що вона покохала його — се не диво! молода дівчина!.. дитина.

За обідом і Рися і Джур більш мовчали, говорив за всіх Жук з матерю більш про хозяйство, та про роботи. А Соня пильно придивлялась і до Рисі, і до Джура, і до Семена.

Увечері, як тілько після чаю стара Жучиха встала, щоб ити у свою кімнату на розмову з приказчиком про хозяйські речи, Джур запитав її, чи не дозволить вона зайти до неї і йому поговорити про дуже важне діло.

— Заходьте, заходьте! — сказала Жучиха; я не забавлюсь довго з приказчиком. Вона знала вже, про яке "важне діло" Джур хоче говорити з нею: Семен вже проблаговістив їй усе, що сам знав.

Годину згодя Джур сидів вже з Жучихою і мучився, не знаючи з якого боку почать річ про своє "діло".

— Дякую вам, Олено Василівно! — говорив Джур, — за ваші хліб-сіль і ласки...

— Ні за що, — одповіла Жучиха. — Спаси біг і вам, що завернули до нас... Вибачте, коли скучали; звістно на хуторі не великі веселости.

— Мені нігде не було ще так весело, як у вас.

— Дякую вам за добре слово!.. поїдете — не осудіть нас... може чи й доведеться вже бачитись...

— От — добра хвилина звернуть на своє "діло," — подумав Джур і сказав: Се од вас залежить, Олено Василівно!

— Як од мене? — спитала Жучиха і стала пильнійш придивляться до чулка, котрий плела.

— Так! коли ви захочете — я вернусь до вас... а не захочете...

— Я вас не розумію, — сказала Жучиха і пучки її стали швидче перебирать прутки.

— Е, скажу од разу просто, — подумав Джур і, вставши, промовив:

— Олено Василівно! я люблю вашу дочку Рисю!.. вона любить мене... благословіть нас...

Жучиха положила чулок на стіл.

— Спаси біг вам, — сказала вона. — Але Рися у мене ще дитина... куди їй заміж!..

— Весілє можно одложить... ви тілько не одмовте мені!.. благословіть нас, нехай ми будемо заручені... зробіть нас щасливими... Джур припав губами до Жучишиної руки.

— Щастє не од людей, а од Бога, — одповіла Жучиха. — На все Його свята воля!.. Коли Рисіна доля — бути вашою, так сего не минеш... Я не одмовляю вам, а на заручини тепер не згоджаюсь... Кажу вам, що Рися дитина... треба підождать...

— Ми будемо ждати, покіль ви скажете... тілько благословіть нас тепер!..

— І сего не можна!.. се все одно, заручини будуть... А на0що тепер вам заручаться? Хиба незарученим не можна ждать!.. Ось послухайте мене! сідайте! — Джур сів. Жучиха заговорила так: І ви, і Рися люде молоді... діти... Вам здається, що коли ви тепер кохаєте одно другого, так вже й навіки кохати мете... а про те й не вважаєте, що перше коханє не буває довговічним... серцю на закажеш.... Отже ні ви, ні Рися не можете дать заруки за своє коханє... Ви поїдете між людей, може зустрінете иншу, кращу, і покохаєте її... і про Рисю скажу, що й я за неї не зарікаюсь... Кажу ж вам: перше коханє чисте, горяче, святе, бурливе, ні в чім воно не знає перепони... але вважайте й на те, що що горить дуже, те швидко й згорить...

— Так як же? — спитав Джур.

— По-мойому от-як: не треба ніяких заручин — їдьте собі, куди вам треба... Я вам не одмовляю... підождіть років зо два: коли за сей час не забудете Рисі, коли кохатимете її, а вона вас, тогді — благослови вас Господи й під вінець — Жучиха піднесла хустку до очей а Джур схилив голову й замислився: обоє мовчали.

— Воля ваша і божа, — заговорив згодя Джур... — нехай і так! — і став ціловать руки Жучихи.

— Я вирекла своє слово... але не подумайте, що я приневолюватиму свою дитину! Оборони мене од сего Господи!.. я даю дітям волю... не мені жить а їм; одначе думаю, що й Рися буде однієі гадки зо мною... Я звелю позвать її і спитаємо у неї.

Прийшла Рися; лице її було бліде, а очи блищали; несміливо вона підійшла до матери, наче в чому провиноватилась... і несміливим, тихим голосом спитала:

— Нащо мене звали, матусю?

Жучиха ніжно глянула на дочку, ласкава усмішка мигнула на її губах і вона спокійно з ласкою сказала:

— Рисю! пан Джур сватає тебе! як ти про се думаєш?

Рися впала на груди до матери, обняла свою неню і крізь сльози одповіла: Матусю! я люблю його!... але про сватанє я не мислила ще...

— Чого ж ти плачеш? годі! годі! перестань, доню!.. заспокойся, помисли і скажи!.. Рися не одводила свого лиця од неньчиних грудей і не випускала з своїх рук материної шиї. А стара Жучиха гладила її по голові і ніжно ціловала... Так діялось може хвилин з десять; далі Джур озвався: Скажіть же Орино Йвановна ваше слово.

— Мені здається, — промовила тихо Рися, — рано ще мені заміж.

Джур зітхнув.

— І я так мислю, — сказала Жучиха.

— Одначе ж скажіть, — допитувався Джур, — чи підете за мене, чи ні?

— Піду, та не тепер... підождемо трохи... підождемо, покіль мине мені 18 літ.

Джур став ходить мовчки по хаті.

— А ви за сей час не розлюбите мене? не сподобаєте другого? — спитав Рисю Джур.

— Ні! ні! я зарікаюсь за себе, Антоне Миколаєвич! покіль жива я, однаково любитиму вас... от вам Бог і моя мати нехай будуть свідками мого слова, що серце моє не привернеться ніколи ні до кого, кроме вас.

Страсть знов забунтовалась у серці Джура: він забув, що тут сидить Жучиха, й обнявши Рисю, став її ціловать...

— Рисю, — говорив він — для мене ти дорожша усего на світі, святійш Бога, яснійш сонця!.. коли я розлюблю тебе, коли я!... нехай мене...

— Годі! годі! — перебила його Жучиха, — так клястись гріх великий, на все воля божа. Ви лучше скажіть нам: куди ви од нас поїдете, і коли навернетесь до нас?

— поїду од вас прямо в Н., відтіль може за кордон... але запевно нічого не знаю... одно добре знаю, що навесні буду у вас; а до того часу прошу вас, не забороніть мені писати до вас... сподіваюсь, що не забороните і Рисі одповідать мені?

— Чом же! пишіть до нас, ми з великою подякою одповідатимемо вам. Одначе, мої голуб’ята, час і спать.

Не спалось тієї ночи ні Рисі, ні Джуру, ні Олені Василівні!.. Олена Василівна, попрощавшись з Рисею і з Джуром, засвітила перед образом Пречистої лампадку, впала на вколішки, і довго-довго молилась без слів, молилась серцем, душою... молилась тією молитвою, якою моляться ніжні матери, вимолюючи у Бога щастя своїм дітям...

А Рися прийшовши у свою спальню, виложила перед Сонею, як кажуть, усю свою душу, і усе говорила з нею про Джура, аж поки не стало займаться на світ.

Джур, перекинувшись дечим з Семеном, ліг спать; але навіть до самого світу і очей не зводив. Образ Рисі так і стояв перед ним! Джур кілька раз вставав, світив свічку, запалював папироса, курив, знов гасив свічку і знов лягав спать і знов не йшов до його сон, а тілько наче з-за стіни випливала, мов лебедь по воді, Рися і плила, плила... а він все дивився на неї... все любовався нею...

Другого дня після сніданя Джур поїхав з Жуківки. Семен провів його до першоі стациї.

— Не забувай же мене! — говорив Джур прощаючись з Жуком.

Пиши до нас! — говорив Жук.

Товариші обнялись, поціловались і роз’їхались.

VII.

Розлука з чоловіком, котрого кохаєш, нагонить завсігди і журбу і тугу; але не в кожнім зрості ся туга, ся журба виказують одинакий вплив. В молоді і в зрілі літа не однаково чувствує серце і любов і ненависть, і печаль і радість. Розлука Рисі з Джуром нагнала на Рисю велику журбу, велику тугу: але ж Рися вперше любила, вперше і журилась! вперше боліло її дівоче серце; вперше рвалось воно з грудей — туди, за ним!.. вперше до неї впав на душу камінь печали! Рися страшенно страждала, щиро мучилась; але ж муки ті були першими муками в її житьі... А перші муки не довговічні! — Тим то трохи-потроху муки Рисі становились менш і менш: журба спадала, смуток минав; молоде серце втихомирювалось і привикало ждать. Трохи-потроху минали для Рисі безсонні ночи, душа заспокоювалась і зоставалось в серці тихе, спокійне коханє напоєне і приспане надією. А надія — надія велика сила! кого вона не заспокоїть, кого не приспить, наче ніжна мати, пригорнувши до лона свою немовлющу дитину! Лишимо ж ми до якого часу Рисю з її надією, покіль не зустрінемось з нею в другій частині нашої хроніки, і вернімось до других наших знайомих, — жильців благодатної Жуківки!...

Незабавом після виїзду Джура з Жуківки, Семен поїхав у Смутний Кут до Віренка. Хутор Віренка справді був якийсь смутний. Через невеличкий ставок лежала гребля обсаджена вербами. На однім кінци греблі стояла хата на дві половині; на одшибі комора, далі конюшня плетена з ліщини, за конюшнею йшли хліви, повітка, за ними клуня; за клунею на горбі віковічня дубина; були дуби обіймищів вдвоє або і втроє. В праворуч тяглись тютюнники, а за ними садок з омшеником; в ліворуч манячила довга біла камяниця, біля котрої стояли височенні зелізні димарі: хоча й гордо, але смутно дивились вони округ себе на ті поруби лісів, котрі сплюндровали люде і дим з котрих перепустили у ті димарі, замисливши варить сахар, і виваривши замісто сахару — банкроцтво господарів Смутного Куту!.. Отся камяниця — був сахарний завод, збудований попередним господарем Смутного Кута Ломачкою літ за пять до знесеня крепацтва. Ломачка був чоловік на всі руки!.. до чого хоч, привернеш його! Явився якийсь до його Німець з Прусів і підбив будовать завод. Збудували, насіяли буряків, стали робить сахар. Покіль були крепаки, покіль був даремний труд, не купована сила — завод йшов; але як знесли крепацтво та прийшлось наймать робітників — завод сів!.. Повести хазяйство вольною силою Ломачка не вмів, не вмів прирівняться до нового строю, хотів жить, як жив за крепацтва; а грошей нема! Став Ломачка позичать. Позичав, позичав: прийшлось оддавать — нічим!.. допозичався до того, що Смутний Кут продали публічно з під молотка! Віренко перекупив його вже з других рук. — Так оцей то завод з своїми димарями був наче монумент того безголовя, з яким наші пани вели свої хозяйства... се був печальний монумент печального кріпацького часу. На другім кінци греблі над самою дорогою стояв новенький чепурненький, покритий соломою домик з помалйованими віконицями: двір біля домика був великий, чистий; під вікнами був цвітник. От — і уся оселя Смутного Кута! Округ його шумів ліс і ліс. Найблизше селище від Кута було за три верстви. Проіздної дороги через Кут не лежало; ніщо й ніхто, кроме Кутян, не ворушив тут спокою! Тихо було наче в монастирі і хутор Віренка походив більш на скит ченців, ніж на оселю освічених мирян!.. Коли б мені довелось тікать од людей, щоб спасать душу, я б утік у Смутний Кут! тут би я оглядав природу, слухав, як на весні щебечуть соловіі, трещать иволги і кують зазулі!.. слухав би, як шумить гай, як в осени і зимою скиглять сіроманці і реве вітер, і не чув би людей і дивився на їх тілько тогді, коли б сам того бажав... Отже Віренко поселився тут не ради спасеня душі, він поселився тут з семєю. Проблукавши по волі й по неволі літ десять по світу, сполосовавши Россию вдовж і впоперек од Білого до Чорного моря, од Висли до Волги, надивившись на людей і на їх житє, проковтнувши не одну мірку лиха, — він одкупився від циганських переіздів, одкупився дорогою ціною: молодими літами, жвавостю й здоровєм; і здобувши вірну ніжну дружину, за котру б оддав увесь світ, поселився він з нею і з трйома маленькими дітками у Смутнім Куті, як мовляв він сам, — доживать віку". Підтоптався він, спав з себе і не годився вже на жваву громадську працю; але серце його не зостарілось, воно молоділо від віри в кращу будущину народа... і сів Віренко в хуторі, бажаючи заспокоїться, пахать землю, доглядать своїх дітей і по волі взяться за деяку літературну працю.

Приятелів у Віренка було мало, а ворогів — доволі; бо Віренко не вмів ховать правди, різав він її кожному в вічи! не вмів він лукавновать думками, кривить душею: чоловік простий, без жодної заздрости, чоловік з головою, справедливий, щирий... Таких людей у нас не люблять і вважають їх завсігди за неспокійних, невживчих... Та воно й правда! як же вживеться брехня з справедливостю, хитрость з щиростю!

Жук хоч і знав Віренка ще давно, коли він був дитиною, а Віренко молодшим паробком, — але знав він його тілько з виду. Тепер він пізнав Віренкову душу, серце, освіту і розвій і полюбив Віренка. Віренко не вважав на те, що він далеко старійший від Жука, більш знає житє і людей, більш має житєвого досвіду! Ні, він ніколи, ні разу ні в чому не нагадав про се Жуку, а держався з їм як з ровесником, як з рівнею і на помилки Жука вказував так скусно, що Жуку здавалось, наче він сам зрозумів свою помилку. Одно слово: Віренко, не дававши ні Якої пощади людям заносливим, більш усего оберегав самолюбє у людей прямих, чесних і простих.

— Правдиве самолюбє, правдиве самоповажанє, — говорив Віренко, — така святиня у чоловіка, котрої не слід ображать: без самолюбія, без самоповажаня — чоловік все одно, що старий жіночий стоптаний черевик.

Жук й Віренко здружились і стали частенько їздить один до другого. Раз Жук завів з Віренком розмову про своє любиме бажанє: завести позичкову касу.

— Діло добре, — сказав Віренко, — та тілько піде воно вірно і стане міцно лиш тогді, коли його заложить на основі ассоцияциї, коли до його прилучиться сільська громада.

— Так, так! — одповів Жук; я инак і не мізкую! бо коли я сам від себе заведу касу, з сього громаді невелика користь буде... Треба так діло ставить, щоб його вела сама громада, щоб громада зрозуміла усю користь від каси.

— Оце й трудно! — сказав Віренко. — Нема спору, що громадяне підуть до каси за позичкою, але самі, яко члени, до каси ледве чи прилучаться; бо між нашими сільскими людьми, хоча й живе поговірка "що в гурті каша істься," але ж справжнього гуртового духу нема!.. Спаси біг жидам та становим: вони з панами вигнали сей дух і розъєдинили наших громадян.

— Мені здається, ви помиляєтесь, — одповів Жук. — Хиба наші "толоки" не гуртова праця?

— Праця гуртова, але не для гурту а для одного чоловіка. Ось послухайте, я роскажу вам, як я пробовав завести ассоцияцию на селі. Отут верстов зо чотири од мого хутора єсть невеличке село Куцівка — на половину воно з "казенних" крестян, на половину з "временно-обязаних". У Куцівці нема ніякого млина і іздять Куцівці за 8 верст у млин, аж у Маряновку. У мене в хуторі теж святе: нема млина, усюди ліс; де не настав млин — не молотиме він; а Куцівці мають у себе дуже вдачне для млина місце. От поїхав я у Куцівку в неділю: біля шинку, як водиться, зібралась громада. Став я їм говорить, щоб спорудить громадский вітряк. Я, кажу, дам дерево, зелізо і камінє, а у вас свої майстри єсть, от і нехай вони поставлять у вас на могилі вітряк. Єсть у вас і чоловік такий, що колись мірошниковав у Маряновці: візьмемо його у мірошники, нехай він меле і мені і вам даром: а те млинове, що братимемо з других хуторян, продамо і з тих грошей заплатимо мірошникові, а що зостанеться, будем складувать на всякий злучай, або куповатимемо гуртом сіль, деготь, ремінь? Слухали, слухали мене Куцівці і стали на тому, що "треба подумать". Через тиждень приходять до мене.— А що," питаю, — надумались? — Надумались, пане! — Що ж? — Та що, не приходиться так!.. чудно якось, що млин не матиме хозяїна, і знов чудно, щоб і грошей не ділить... Ми придумали ось як: беріть собі оту нашу гору і ставте собі млин, а за землю молотимете нам даром. Довго я бився з ними, нічого не вийшло! Хотів, щоб продали мені під млин землю, і на те не згодились. От я, щоб вивідать у їх ума, підослав шинкаря жида купить землю... Ну жидові згодились продати землю за три відра горілки, а мені говорили, що нізащо тієї землі не продадуть, бо може колись самі зберуться поставить вітряк... Не треба вам казать, що я не взяв через жидівські руки землі; ставитиму у себе топчак; але ж подумайте, як то трудно нашому братові заподіять яке будь діло з селянами! Не вірять вони нам, а до того й засліплені темнотою, так що й самі своєї користи не зрозуміють, їм завсігди здається, що пан хоче обдурить іх. Жид піддержує між ними недовірє до панів...

— Що ж! не можна їх і виноватить за се!.. недовірє — плод исторїї.

— Я й не виновачу їх... я кажу тілько про те, як довго ще треба ждать того часу, коли селяне стануть вважать і нас за людей і віритимуть нам більш ніж жидам. —

Така річ Віренка запалила Жука. Не довго думавши, став він побиваться, щоб завести позичкову касу. Порадився з матерю; мати згодилась з думкою Жука; хоча трохи і покивала головою, одначе не заборонила синові узять тисячу карбованців, щоб заложить касу.

Раз в неділю після служби Жук завізвав до себе панотця і чоловік двайцять розумнійших громадян з Куликівки і став їм викладувати свої уваги про касу.

— Я дам вам в позичку, — говорив Жук, — тисячу карбованців; от се й буде ґрунт, на котрому збудуємо касу. Хто пристане до товариства, повинен що місяця вкладувать в касу по четвертаку, значить: на рік 3 карбованці. Кожен товариш має право позичить у касі стілько грошей, скілько коштоватиме половина його робочого товару. Приміром: у мене три пари волів; коштують вони 200 карбованців, значить в позичку мені з каси можна узять 100 карб. — Срок позички положимо не дальш як на рік за 6 процентів. Отсю суму і проценти можно виплачувать і частками, місячно. Половину баришів, котрі зберуться з процентів — будемо повертати на виплату моєї тисячи.

Громадяне мовчки слухали Жука й чухали потилиці.

— Що ж! як вам здається моя річ? — спитав Жук.

— Та воно, бачте, паничу! поздоров Боже вас!.. річ ваша гарна, та діло якесь чудне... — одповів оден з громадян.

— Чим же воно чудне?

— Та тим, що у нас сего зроду не було; привикли, бачте, ми позичать коли треба гроші, — хоч у вашого отця, як був живий... нехай над ним земля пером! хоч у вашої матусі, пошли їй і вам Господи многі літа!...

— А в жида хиба не позичаєте? — спитав Жук.

— Трапляється... беремо і в жида.

— И виплачуєте вдвоє?

— Буває! буває і втроє...

— Ну, бач!.. так хиба вам не краще позичать у своїй касі ніж у жида?

— Де то вже не краще?... краще!.. та кажу ж, щось чудне. Як ви порадите, батюшка? обернувся один козак до пан-отця.

— Моя рада така, що Семен Иванович хоче вам добра! Тілько от і я не розберу: хто ж заправляти ме у нас касою?

"Як хто! — одповів Жук; и самеж товариство! Приміром: буде у нас 20 товаришів, ну й виберемо з їх чолокік пять, вони й заправлятимуть...

Стали громадяне думать між себе, стали радиться, розсуждать: один звертав увагу на те, що "де держатимемо гроші? хиба в церкві! — другий дивовав ся тому, що виходить воно так, — наче чоловік сам у себе позичає"; а в кінець усі запитали пан-отця: чи не буде за се чого од начальства? чи не оштрафують за се? чи не скажуть: як ви сміли заводить свою касу, коли каса єсть при волости? Жук заспокоював їх, кажучи, що касу не инак заведуть, як спитавши начальство, аж самого міністра, і знов став виясняти ім, як повинна завестись каса, як і хто орудоватиме єю, яка буде користь од неї і т. д.

Громадяне вірили, що Жук не хоче обманювати їх, не хоче підвести їх під геца, але все таки якось з сумлінєм слухали його, стоячи більш усего на тому, що "коли б за се не було чого від начальства".

— Коли так, — сказав Жук, — так зробім ось як: я випишу вам оце все на бумазі, а ви підіть з нею до посередника, або не в город, до комісаря, та й попитайте, що вони скажуть.

— Хиба так!.. отак добре! так краще! — одповіли громадяне.

Днів через три завернули до Жука Сопун і Оскерко. Слово по слову Оскерко спитав Жука:

— А я чув, що ви добре діло підіймаєте: хочете завести позичкову касу?

— Хочу, та не знаю, чи буде вдача.

— Пильнуйте, щоб була каса для народа — се перший камінь, на котрому можна збудовать розвій народньоі сили...

— Так! — одповів Жук.

— Знаєте, ведучи касу і стоячи раз-у-раз біля народу, можна робить великий вплив на погляд народній, можна звертать уваги громади з каси і на що инче... говорив Оскерко.

Жук глянув на його так, наче пятака дав, і сказав: я вас не зрозумів.

— Діло ясне, — проводив Оскерко: можна помаленьку привертать народ до вченя, вияснить йому причину його убожества, здирство яке він терпить, ярмо котре він носить; нагадать йому про старовину, про волю... одно слово: можна, заслонившись касою, принести користь.

Жук глянув на Оскерку: Оскерко спустив очи на чоботи... Жук всміхнувся й одповів: В один віз не приходиться запрягати вола й коня. Коли я стану до каси примішувать і політику, так зроблю те, що вийде, як кажуть, ні Богу свічка, ні чорту кочерга! Народ треба спершу визволити з економічної неволі, з ярма спекулянтів і баришників; треба піднять його добробит, а коли у його буде що їсти й пити, тогді мож поговорить з ним і про щось инче... Але — се далекий ще час!..

— Оце — то й шкодить нам, — перебив його Оскерко, — що ми не навчились ще й досі робить те сегодні, що можна робить; а завжді одкладуємо на завтра те, що треба робить сегодні! —

Жук розгорівся. — Ні! — сказав він; нам шкодить не те, а те, що ми привикли разом стрілять на два заяці! разом запрягать коня і вола;... не збудовавши хати ставимо піч... усюди нам треба примішать "щось инче"... Заведемо школу для народа і зараз хлопцям і бухнемо: нема Бога! — Станемо розповідать про землю, про дощ — і приплетемо сюди і Січ, і Гонту... нам, конечно, зараз замажуть рот... Ми тогді й сидимо зложивши руки, виноватимо уряд, плачемось, що нам усе заборонено, що нам нічого не можна робить!.. а діла справжнього, діла потрібного народови ми не бачимо!.. Усі ми ділимось на двоє: одні спершу кричать, а потім плачуть; другі мовчать — та видають себе авторитетами, богами з Олімпа: послухаєш їх, просто на речах, наче на органі, а кинься до діла? — спитай отих "ґенералів" — що вони роблять? нічогосінько!.. От-що нам шкодить!.. усякий хоче ватажковати, а робить нікому... — Усе пани та пани, а хто ж на греблю?..

Оскерко підскочив, і став видавать з себе завзятого червоного ліберала. Сопун підойшов до Жука й тихенько сіпнув його за полу...

Минуло ще тижнів зо два. Раз під двором Жучихи задзвонив дзвоник і зупинився візок, з котрого виліз якийсь мужчина і війшов у двір.

— Хто се такий приїхав? — сказала Жучиха, дивлячись у вікно.

— Се становий! — одповів Иван й пішов одчинять приїзжому двері.

— Я отеє до вас по ділу, — сказав становий Жукові.

— А хиба ж у нас трапляється, щоб становий заїхав коли без діла? пошутковав Жук. — Ну, кажіть же, яке там у вас діло до мене?'

Становий достав папери, подав Жуку і промовив: велено з ґуберніі підсогласить панів, чи не пожертвує хто чого на монумент Лєрмонтову... Так отеє я й до вас за сим...

— Добре, — одповів Жук, достав з кишені три карбованці й подав їх становому, говорячи: чим богаті, тим раді.

Становий сховав гроші й папери і закурив папироску.

— Скучно тепер на хуторі... Осінь... грязько... заговорив становий.

— Ми не скучаємо, — одповів Жук.

— Хиба у гості часто їздите?

— Ні! більш дома! та й ні куди їздить.

— Де вам нікуди! кругом вас сусіди: он Хмара, Ракович, Коломієць; знов недавно переїхав сюди Віренко, чоловік звісний... та ви ж його знаєте... ви, здається, були у його?

— Був!

— Ну, от вам! хиба мало сусід... Я отеє зараз од Хмари, чув у його, що ви якусь касу у Куликах завели?

— Не якусь, а позичкову, і не завів ще, а думаю завести, — одповів трохи з серцем Жук...

— А Хмара казав, що вже завели.

— Бреше ваш Хмара.

— Казав, що й громаду ви збирали у себе...

— Збирав, тілько не громаду, а чоловік кілька...

— Еге!.. бачте! а він каже: усю громаду, я й думаю, що як же се так, що я про се нічого не чув... — знов Хмара бідкується, що сю касу ви завели на те, щоб поставить супротив його народ, перебить у його робітників...

Жук не видержав — й подивившись на станового спитав: Се ви у мене вивідуєте?.. чули, що дзвонять, та не знаєте де! Ви б просто так і сказали, що вам яко урядовому аґенту треба знать усе, що діється у вас у стані, — та і розпитали б мене про касу, я б вам і росказав усе, без Хмариних побрехеньок...

Становий почервонів, став заикатись і божиться, що він і на умі собі не мав розізнавать про касу, а тілько так спитав, до слова... Жуку стало гидко слухать брехню, він взяв швидче папироську і запалив її.

— Паничу! до вас громада з Куликів прийшла, — сказав Иван Жуку, війшовши в кабінет.

Жук зирнув в вікно. Надворі стояло чимало народу... Становий став прощаться.

— Ні! — сказав йому Жук, — од обіду я вас не пущу, особливо тепер. Я дуже радію, що громадяне прийшли при вас: ви послухаєте нашу розмову, знати мете, яку касу ми заводимо... Ось ходімо до громади.

Становий замислився, одначе не було що казать, мусів послухать Жука. З громади вийшов наперед чоловік літ під 50, з сивими вусами: се був куликівский козак, Павло Замковий.

— Що скажете, люде добрі? — спитав Жук.

— Усе добре, паничу! — одповіла громада.

— Добре, як добре! говоріть.

— Були ми з вашою бумагою у посередника, читав він її.

— Що ж? — питав Жук.

— Та нічого ж! — одповів Павло. — Сказав, що касу можна заводити, що за се нічого не буде... тілько, каже, треба писать в ґубернію.

— Авжеж треба... Я ж вам й тогді се говорив... та ще не в ґубернію, а аж до міністра.

— Еге ж, еге!... так оце ми вже усі гуртом до вас: давайте радиться, та кінчать діло.

У Жука од радощів аж серце тьохнуло, аж очи заблищали.

— Давайте! давайте! будемо кінчать, — говорив він.

— Розкажіть же паничу нам ще раз, як воно буде, щоб ми гаразд второпали.

Жук знов виложив свої думки про касу. Загула знов громада, знов стали править, хто куди! Вже стало вечеріть, як Жук виніс з хати давно заготовлений проєкт устави касової і сказав, що хто пристає до каси — повинен підписаться.

— Цур йому! Ще й підписуваться! чи не можна б не підписувавшись? Та у нас і письменного нема!.. хто за нас підпише?

— Я підпишу — озвався становий. — Давайте руки! —

Громадяне подались трохи позад.

— Нуте ж! давайте руки! — говорив Жук.

— Давайте братці! хто первий? — сказав Замковий і оглянув громаду.

— Хто ж первий? ти! ти давай, а ми за тобою.

— А може нехай хто другий, може ти Степане, даси попереду?

— Ні! я не хочу!.. нехай дає Митрохван.

— Чого Митрохван?.. хиба без мене нікому...

— Ну коли не ти, так нехай Тарас дає, де він? де ти Ховань! давай руку! —

— Еге ж, як раз! — озвався Ховань — давай ти, а я за тобою.

— Ні! я перший не дам; нехай другі дають! Он Опанас стоїть попереду, нехай він і дає... Давай діду руку... чуєш?

— Не оглух ще, чую, — одповів Опанас,.. — Вже комусь, та треба давать... Чи мені, так і мені і.. а може поміряємось... Ось слухай, Павло! ке сюди твій ціпок, у тебе довший од мого: давайте, хлопці, міряться; чия буде зверху, тому й давать руку первому.

— Ну-те, годі дуріть! що се вигадали! коли давать, так усім разом давать.

— Еге! еге! отак лучше!.. щоб не було ні першого ні останнєго! — загула громада і разом кілька рук простяглось до руки станового.

— Ну! дай же Боже час добрий! — сказав Жук.

— Дай Боже! — одповіла громада; тепер би, паничу, треба могорича.

— За що? — спитав Жук.

— За оцю касу.

— От — тобі й на! ще й каси нема, а він вже й могорича пить...

— Вже як хочте паничу! а треба по чарці! ми з роду не виходили з вашої господи без чарки. Винесли сулію і випили по чарці.

VIII.

Жук землі не чув під собою, радіючи своїй вдачі! В голові його виріс вже цілий плян тієї користи, яку зробить громаді позичкова каса, і які тілько мріі не навертались у його в думках! Жид втікав з Куликів, не маючи більш ніякого пожитку! Куличане на бариші з каси купують гуртом сіль, дьоготь, товар шевский! за місто карбованця за пуд соли платять коповика!.. трохи-потроху каса розробляється, Куличане поправляються, заводять школу; одно слово: в голові Жука виросла на місті роз’єдинених Куличан невелико-численна, але міцна і зажиточна асоцияция!..

Своїми радощами Жук поділився і з ненею, і з сестрами і побіг з благовістом до Віренка.

— Добрий почин, — говорив Віренко, — половина діла... дай Боже, щоб не задержали тілько, а швидче затвердили вашу касу! тогді за вашим проводом, дивлячись на Куличан, може й наші Куцівці підіймуться!.. У вас кращий ґрунт: раз що козаки — народ менш загнаний, а друге й головнійше те, що вас Куличане знають з діда, з батька; я ж для Куцівців новий чоловік, не диво, що вони мені не вірять.

— Коли б тілько пішла добре каса, зараз приймусь за школу, — говорив Жук.

— Школа школою, її можна завести й тепер, стоїть тілько узяться добре; а от єсть важнійше діло... одмовив Віренко.

— Яке? сполохнувся Жук.

— Чи не звертали ви часом уваги на наше земство? чи не примітили, у яких воно руках? хто у нас гласними? хто в управі?.. А от-от нові вибори, треба обновить земство... треба їхать вам на вибори.

— А ви поїдете?

— Як же! поїду! хоч мене тут й не знають, але поїду... Підсогласив вже й двох сусідів — може знаєте Булгаренка й Иваненка: обидва молоді люде, чесні й освічені.

— поїду і я.

— Ідьте! усякий чоловік, котрий бажає добра народови і має право голоса, повинен пробиваться в земство. — Конечно на перший раз мала надія на те, щоб нам удалось вигнать з земства отих злодіїв і бюрократів, що там позасідали, але будемо бороться, добре й одного свого чоловіка введемо... От, на приклад — ???... як ви про се думаєте?

— Зовсім згоджуюсь з вами... Я рад би душею йти гласним, та певно не виберуть.

— Треба пробовать! Годі нам тілько пісні співать та одним Шевченком пробавляться; час взяться і за діло — час вступить на реальний ґрунт! —

— Так се б то виходить і пісню і поезию по боку... годі! не треба... долой Шевченко!.. finita поезия! — закидав Жук, жевріючи.

— Ні, не finita! без пісні, без поезиї, без искуства жить не можна; але однією піснею, однією поезиєю нічого не вдієш! Пісня заохочує людей до роботи, пісня і поезия підіймають духа, енерґію, патріотизм, підіймають духовне житє. Пісня, поезия, як і музика, мали великий вплив й велику заслугу в исторіі народного розвою... Але можна співать, можна грать, та не завжді; треба спершу діло робить, думать про хліб, а наівшись вже й про пісню... Самі ви добре знаєте, що чоловік голодний і холодний не співати ме.

— Правда ваша, але ж і сухий реалізм — мусить довести чоловіка тілько до еґоїзму.

— Може й так, та на що ж брать край! хиба реалізм не може зжитись разом з поезиєю? хиба він шкодить ій? реалізм — оден реалізм без поезиї — зсушить чоловіка, і нема такого завзятого реаліста або матеріяліста в світі, котрий би ніколи не вдарився до поезиї! нехай він як хоче становиться на диби супротив поезиї, супротив искуства, але колись таки і в йому проб’ється, прорветься така хвилина, в котру він забуде "матерію" і з любовю послухає і пісню і музику і подивиться на Рафаельову Мадону... Поезия повинна доливать реалізм, так як дух доливає матерію!'

Жук замислився, а Віренко бігав по хаті мов молодий паробок: очи його світились, лице почервоніло, видно було, що в йому прокинувся той жар молодости, котрий водив його на мочари для прохолоди; та ба — не прохолодив! искра того жару тліла; тілько не завжді вже горіла поломям молодости.

— Гляньмо хоч на Анґлію, — заговорив знов Віренко. — Чи вже ж в Анґліі або в Північних Державах Америки люде менше нашого прихильні до реальних боків житя? чи менше нашого там громада кохається в економічних питанях? а чи занехали ж там пісню, поезию, музику й загалом искуство?! Я мовчу вже про те, що Анґлія — народ глибоко матеріяльний, не оддасть свого Шекспіра, свого Байрона ні за яке королівство; але зверну тілько нашу увагу на те, що в Анґліі все віддають повагу не тілько таким великим поетам, як Байрон, а навіть і далеко-далеко меншим!.. Так-то, Семене Йвановичу! моя думка така, що тілько духовні сліпці, котрі бажають і силкуються видавати себе за передовиків, проповідують хрестові походи против поезиї і благовістять, що поезия — брехня, що вона затуманює, що наша интеліґентна громада одвертається од поезиї через те, що поезия її не вдоволяє, бо ми, бачте, доросли вже до того, що нас интересують инчі серьйозні справи й питаня!... Еге!.. Така проповідь мусить виходити з уст або людей темних, мало освічених, або від людей, котрим забажалось блиснуть "новим" слівцем!.. Одначе: дарма!.. перемелеться, мука буде!.. й такі речи супротив поезиї мають і деяку користь!.. поезиї вони не вбють, а поможуть вияснити ту истину: що поезия і искуство не шкодять реалізмови в загалі, а особливо в розвою економічного добробиту; тілько, як я й сказав вже вам, треба спершу діло робить, хліб пахать, працювать, а за працею, або по праці — і пісню співать і впиваться поезиею, музикою, искуством...

— Все таки виходить, — промовив Жук, — що на перше місце виступає реальне житє?

— Инак і не можна! инак і не повинно бути; а як тілько стане на впаки, то й буде те, що ми співати мемо, а під пісню интеліґенциї народ наш будуть убожіть, обдирать і одбирать і жиди, і "пани", і бюрократи! бо нікому буде заступиться за його, оборонить його: нам не буде часу, ми вдамося в пісню!...

— Погано й без пісні... в пісні душа одпочиває! — сказав Жук.

— Запевно так! — але спочивать добре втомившись; а коли чоловік спочиває од байбацтва, од ліни, од жиру, так він доспочивається до того, що й навіки засне духовно!... Так, так Семен Иванович! — годі помагать народові "піснею"; будемо запомогать йому ділом!.. для сього й повинні ми прибираться в усі ті кутки, де тілько можна реалізовати нашу любов до народа, нашу охоту й бажанє запомогти йому.

— Против сего я нічого й не кажу... мої думки ві всім згоджуються з вашими.

— Коли так, то й силкуйтесь пролізти у гласних!

— А ви?

— Коли виберуть — і я не одмовлю. Тілько на се й сподіваться не можно... ви догадаєтесь, через що...

Дождались виборів.

Виборча саля у повітовім місті трохи що вмїстила у себе усіх виборців: тіснота й духота були страшенні. За столом предсідателя сидів високий сивоволосий товстий пан Дмитро Павлович Балабан. Прочитавши имена виборців і вибравши чоловік пять гласних стали оддихать. Балабан, узрівши Хмару, підойшов до його, взяв під руку й став ходить з ним по салі, котра на час оддиху троха попросторнійшала; бо половина виборців повернула у другу хату "заморить червяка". Пройшовши кілька раз повз Жука, Хмара підвів до його Балабана й промовив:

— Семен Иванович! наш предсідатель бажає зазнайомиться з вами.

Жук встав, вклонився й простяг руку до товстоі й пухкої руки Балабана.

— Давно вже чую про вас, — сказав Балабан Жуку, — давно бажаю зазнайомиться з вами, та жалко, що ви й досі не завернули до мене, старого.

— Вибачте мені! я недавно осівся в своїм хуторі, та й часу ще вільного не було... то се, то те.

— Знаю, знаю, — перебив його Балабан, — ви чоловік невсипущий; чи давно живете в хуторі, а вже й касу завели... що значить молода енерґія!

Жуку не сподобалась річ Балабана; він зрозумів, куди стриже Балабан, й промовив:

— Не завів ще, а коли заздрісні люде не перешкодять, так заведу.

— А! і ви тут! — озвався Балабан до Булгаренка, котрий сидів поруч з Жуком.

— Тут! — одповів Булгаренко; не приходиться одставать од людей: куди люде, туди й ми.

— Що ж! може в гласні? — спитав Балабан.

— Коли виберуть, не одмовлю.

— От за се спаси біг! — дяковав поважним голосом Балабан і повернувшись до Жука, спитав: А ви будете балотоватись?

— Буду! запевне візьму чорних, але буду...

— О ні! чого чорних! нам треба молодих, енерґічних людей! ми вже підтоптались! нам пора спочить, нехай ище молодіж потрудиться, — говорив тоном проповіди Балабан.

Почали знов вибирать. Дойшла черга до Булгаренка... посчитали шарі — вийшов! — гукнув Балабан... Віренко, Жук й Иваненко стисли руку Булгаренку, Хмара й собі поздоровив його.

— Вибирається в гласні — Віренко, — гукнув Балабан. Кинули шарі, посчитали: не вийшов! — почувся голос Балабана. — і зате спаси біг! — промовив Віренко; тепер я знаю, що за мене єсть хоть 12 голосів, колись буде більш.

Жуку випало ще менше голосів, ніж Віренку. — Се, панове, — озвався Балабан, — мусить бути помилка! треба вдруге кинуть шарі. Кинули вдруге — ще гірше! в перший раз за Жука було 8 голосів, а вдруге тілько 5...

Стали вибирать Хмару: вийшов! — гукнув Балабан. За Хмару було більш ніж 2/3 виборчих голосів.

— Погано діло йде! — шепнув Жук Віренкови.

— Не гарно, але трівайте, що дальше буде, — одповів Віренко.

Вибрали ще одного Жукового сусіда — козака з Куликів і священника з Жуківки.

— Хоч за се спаси біг! — промовив Жук.

Стали вибирать управу. Предсідателем вибрали Балабана, а в члени одного волосного писаря та нашого знайомого Хмару.

Жук не всидів на місци; схопився, плюнув й голосно промовив, начебто до Віренка: Теребите путь і мостіть мости!.. спершу крали, а тепер грабоватимуть... Погибне мабуть моя каса!

— Надвоє баба ворожила, — одповів Віренко. — На завсе ж стоятимуть хмари, колись розійдуться... і в наше віконце загляне сонце...

IX.

Натура Семена Жука була не з тих мізерних натур, котрі, взносячись духом дуже високо від удачі, ще низше падають від першої неудачі. Такі натури один мій знайомий зове голодухими. Сі натури не звертають уваги на те, що доля однаково строга і до молодого й до старого, однаково стягує кожного, мов супонить; однаково важкою й грубою рукою веде по дорозі житя і молодця, і діда; тілько що ми самі неоднаково примічаємо ту одинакову строгість людської долі. Замолоду, коли чоловіка интересує трохи що не всяка нікчемниця, коли чоловік, шукаючи истини й добра, щиро обманює сам себе, тогді молода енерґія проганяє од нас деякий мрачний погляд і ми не силкуємось придивляться і зрозуміть одинаковість долиної строгости і мізкуємо, що доля одного гнітить, давить, душить; другого цілує, милує й гладить по голові. Через те пропадає у нас і енерґія і сміливість бороться з долею: бороться до остатку, як бореться з вітром могучий дуб, покіль або вітер не стомиться й затихне, або виверне з корінєм дуба...

Жука не образило навіть те, що він не попав в гласниї: його брала досада тілько на те, що в управу вибрали Хмару.

— Будемо ждать ще три роки, — сказав Жук і знов вдався до свого звичайного житя. А житє у його йшло рівно. Цілий день він вештався по хазяйству, до всього придивлявся. Довгими осінними і зимовими вечерами він читав або розмовляв з сестрами, особливо любив він вести розмову з Сонею. Прочитає Семен, або Соня яку будь нову книжку (а в книжках недостачі у їх не було) — і йдє один до другого, щоб швидчє поділиться вичитаною новиною, порадиться, разом посудить, помислить, поспорить. День за день Соня становилась більш і більш потрібною для розмови, для поради Семену, і сама Соня так привикла до бесід з Семеном, що того дня, у який гості або що инче перебивали їй бесіду з Семеном, вона чувствовала, що наче не допила або не доіла, наче чогось їй не стає такого, без чого вона невдовольнена.

Воєнні гості ходили до Жучихи спершу дуже часто, трохи не щодня. Соні і Семенови се так не вподобалось, що вони просили матір приймать гостей раз тілько в тиждень, в неділю.

— Се якось неяково буде, — говорила стара. — Як же таки так: прийдуть люде, а ми їх не приймемо, —скажемо: тепер не до вас, приходіть в неділю! — Не можна, діти, так! люде сміятимуться з нас.

Соня і Семен стали спершу уговорювать матір, що тут не буде ніякої обіди ні для кого, що так водиться всюди у тих, котрі не люблять дзвонить язиками та пересипать з пустого в порожне; далі бачучи, що Жучиха не пристає на їх річ, перестали вговорювать і стали на тому, що вони не будуть завжді виходити до воєнних гостей, а сидітимуть собі у осібній хаті. Але й се старій не сподобалось, і хоч вона й не суперечила дітям, одначе покрутила головою.

Частійше всіх заходив до Жучихи Оскерко і все лестився до Соні. Соня в душі не поважала і не долюбляла Оскерка, одначе ж все показувала вид, що приязно витає його, і віжливо, хоча і холодно, розмовляла з ним. Оскерко не запримічав, або може і не хотів запримічати Соніної холодности і більш і більш лестився до неі. Семенови з першого ж дня не сподобався Оскерко, як чим довш, тим більш він не долюблював сього — як він говорив — ґутаперчевого Литвина.

Одної неділі зібрались у Жучихи усі воєнні і Віренко з дружиною. Соня сіла грать на рояли якусь сонату Бетговена, а Оскерко присівся до неї перевертать ноти. Игра виходила якась мягка, задушевна; звуки так якось попадали в саме серце й збирались там, щоб потім вибухнуть цілою течією чувства. Семен спершу стояв і слухав музику, потім сів собі в куточку, пооддаль усіх, підперся рукою, встромив очи на Соню і так замислився, наче втопився в хвилях тих високих звуків, котрі вилітали з-під пучок Соні. Соната кінчалась бурним, гучним fortissime. В останній раз пучки вдарили по клавішам, Семен скочив з свого місця, підбіг до Соні, обняв її за шию і, поціловавши кріпко в чоло, промовив: З душі тобі дякую.

Оскерко й собі протяг руку до Соніної руки в ознаку своєї подяки. Семенови здалось, що Оскерко стиснув руку Соні. Він глянув на Оскерка і знов мов кров ударила йому в голову: він швидче пішов у другу хату. Не то ненависть, не то ревність почувствовав Жук в серци і увесь останній час вечера ходив якийсь сумний і дивився на Оскерка, наче на свого ворога.

— Що тобі за охота, — говорив другого дня Жук Соні, — слухать залицянє отого ґутаперчевого Литвина.

Соня з дивовижою глянула на Семена.

— Мене вчора велика досада взяла, — говорив Жук далі, — як ти не заборонила йому стиснуть твою руку... я бачив.

Соня всміхнулась і сказала: чи не мислиш ти, що я люблю Оскерку?

— Сього я не знаю!.. може й любиш... хто вас розбере...

— Сеню! Сеню! — одповіла Соня таким голосом, в котрому чутно було і жаль і докір. — Не сором тобі так думать! чи вже ж би я тобі не сказала, коли б справді кохала Оскерку!

Семен встромив в Соню свої чорні очи і так пронизував її своїм поглядом, так пильно дивився на неї, наче судя дивиться да провинника, котрий не тілько не признається, а одно твердить: знать — нічого не знаю.

— Я мислила, Сеню, що ти лучше мене знаєш... Чи вже ж може тобі не прийшло на думку, що таких, як Оскерко, я не можу любити?!.. Ні!.. не полюблю я чоловіка, котрий стоїть низше мене, на котрого мені треба дивиться з гори...

Жук наче трохи заспокоївся, хоча йому й самому чудно стало, як навернулось до його питане: й яке мені діло — кого вона любить? Одначе ненадовго він заспокоівся. Трохи-потроху очевиднійш становилась з ним якась переміна: став він сам замикаться в хаті ніби для того, щоб ніхто не перебивав йому читать хемію — а перше сього не було!... Сяде він біля столу, розкриє книжку, підопреться обома руками, вліпить очи в книжку, хоче читать, але очи не бачать книжки: думки якісь чудні лізуть в голову. Сидить він так собі довгенко, закриє книжку, встане, вийде в салю і мовчки ходить... довго ходить...

Серце матери єсть первий віщун: воно зараз почує, коли в дитини що-небудь незвичайне Скоїлось. Жучиха зараз запримітила, що її син "чогось скучає".

— Що се ти, сину, не поїдеш до Віренка? — говорила Жучиха Семенови.

— Не хочеться, матусю... нехай... завтра поїду!..

— поїдь синку; а то засидівся дома... Тобі, мабуть, скучно... якийсь ти не веселий...

— Ні, матусю! то вам так здається, а мені весело, як і завсігди.

Жучиха тихенько повела головою; а Семен попросив Соню заграть ту Бетговенову сонату, котру вона грала того вечора, як Оскерко перевертав їй ноти. Соня не одмовила й заграла. Жук знов так як і тогді дивився на Соню й так як й тогді поціловав її в подяку...

И на сей раз Жук, цілуючи Соню, почувствовав, що кров підходить в голову! в висках у його застукало, наче молотком, а в серци почулось йому чувство — не злоби й ревности, як в перший раз, але якесь мягке, тихе, ніжне, спокійне чувство...

Минали дні. Жук становився все смутнійш і все більш і більш слідив за Сонею. Прийде Оскерко — Семен з Соні і очей не спустить, так і ходить слідом за нею, насторочить, мов заяць, уши, силкуючись піймать кожне слово і Оскерка і Соні. Розійдуться — Семена візьме сором від того, що він слідить за сестрою.

— Та що ж оце діється зо мною! Господи! сам себе не розберу... чи не зсунувся я з глузду!.. Чого оце я за нею сліджу... яке мені діло!... аж я своїм висліджуванєм заподіваю і собі і їй велику наругу... — думав Жук.

Трудний час наступив для Семена: кожен раз, як приходив Оскерко, Жука кидало в пропасницю... Нема Оскерка — Жук вірить, що Соня йому правду сказала, що вона не любить Оскерка, й не може його любити... Появиться Оскерко, заговорить з Сонею — для всіх очевидно, що Соня витає його тілько віжливо, як і кожного гостя, одному Семенови здається щось инче.. Залізе зараз до його в душу сумлінє і мов якийсь голос невидимий шепче йому, що Соня не сказала йому правди, що Соня кохає Оскерку...

Соня не могла не запримітити, що брат слідить за нею, що він ніколи не покидає її на самоті з Оскеркою. І не досада брала її на Семена, але їй становилось якось приятно: хоча вона й не могла зрозуміть, чого для неї приятно висліжуванє Семена.

Наступив великий піст; на дворі запахло весною, сніг починав розтавать. На первім тижни, по заведеному звичаю, Жучиха з усією семєю говіла. Вернувшись у вечері од сповіди, Жучиха лягла раньше від звичайного спать; Семен сидів з сестрами. Розмова йшла про Джура, бо незадовго до того прийшов від його лист. Рися впала в смуток і пішла до себе в кімнату, Соня і Семен остались у двох і вели розмову: чи буде Рися щаслива за Джуром... Зозуля на годиннику прокуковала десять раз. Соня встала, щоб ити спать.

— Трівай ще трохи Соню! посидь!.. Мені щось дуже скучно на душі, — сказав Семен.

Соня сіла й одповіла: ну, добре, посижу, тілько з умовою: щоб ти сказав мені по правді те, про що я спитаю...

— А хиба я коли брехав тобі? — спитав її Жук.

— Ні, сього не було... та так... якось... знаєш...

— Ну, кажи: — що?

Соня підійшла близше до Семена, стала перед ним, положила свої руки до його на плечи і сказала:

— Ну, гледи ж Сеню! говори правду; кажи: від чого ти такий скучний?

— Хто?.. я?.. я, здається... та з чого се ти взяла?..

— От — бач! бач!.. вже й починаєш викручуваться... й не хочеш прямо сказать!.. от — се вже не гарно.

Семен замислився; він не ждав, щоб Соня дала йому таке питанє, і не знав, що їй одповідать.. Брехать не хотілось, а правдивої причини свого сумованя він і сам мабуть собі не вияснив.

— Так що ж? допитувалась Соня, — скажеш, чи ні?

— Що ж казать тобі?.. я й сам не знаю, що зо мною... здається, я й не скучаю... а так щось... таке иногді найде на мене, що й не второпаю, що діється зо мною... часом приходить думка, чи здоровий у мене мозок...

— Я вірю тобі... може ти й не знаєш причини; бо може чи й шукав її. Хочеш, я тобі поможу: давай шукать разом причину твого смутку...

Жук всміхнувся і сказав: Гм!.. давай, коли не хочеш ще спать.

— Тебе ніхто нічим не образив? — спитала Соня.

— Ні, ніхто.

— А Оскерко?... За що ти на його сердишся, за що ненавидиш його? — і Соня скинула на Семена довгий допитливий погляд.

Семен почервонів, у висках у його застукали жили... Одначе він посилкувався усміхнуться і одповів:

— Оскерко!.. що ти!.. чим би він образив мене?

— За що ж ти його ненавидиш?

— За те, що він тебе кохає... — одповів Жук і обвів своїми руками кругом Соніної шиї.

Соню кинуло в жар... вона почувствовала, що руки Семена горячі наче огонь: нагнулась до його чола, приложила губи — од чола несло жаром... Обоє мовчали...

— Пора спать! — проговорила швидким нерівним голосом Соня, поціловала ще раз Семена і не пішла, а побігла в свою кімнату.

Рися вже спала. Соня не роздягалась, а впала на коліна перед образом Пречистої і горяче молилась! губи її не розкривались, видно було, що вона молилась без слов... Матове лице її, освічене матово блідим світом лампадки, здавалось на той час чимсь неземним; дивлячись з боку, можно було сказать, що то сама правда, сама чистота і невинність моляться перед образом Пречистої!... О, гарна, дуже гарна була в ту хвилину Соня! здавалось, що округ неї стоїть якийсь ореол божественности, котрий боронить, щоб ніхто смертний не підійшов до Соні, не перебив її високої чистої і святої молитви... бо й справді в той час уся Соня ввійшла в молитву, в огляданє Бога... вона уся тогді була молитва!...

Довго так стояла Соня, потім тихенько підвелась, глянула округ себе, ще раз звела очи на образ і впівголоса промовила: Господи! одверни його від мене, а мене від його!

X.

З того часу Соня стала держать себе потроху геть од Семена, силкуючись так, щоб він того не запримітив. Як тілько вони зоставались сам-на-сам, Соня завжді виходила з свого звичайно спокійного стану; то холод, то жар перебігали по її жилам; вона якось мучилась; бесіда не йшла і залучивши першу хвилину, Соня спішно виходила з тієї кімнати, де сидів Жук, і не верталась вже туди, покіль не приходила мати, сестра або ґувернантка.

Семен одначе спостеріг Соніні заміри і хоч не силковався не зоставаться сам-на-сам з Сонею, одначе, коли вона виходила, ніколи не застановляв, не заперечував її йти... А тим часом Жучиха запримітила, що з сином її день-за-день щось не добре діється, що він все більш і більш нудиться і ніщо його не розважає. Приїде Віренко — і з ним Семен не той, що був колись; бесіду веде він не так вже жваво, а якось вяло, з неохотою... Стане Жучиха радить синови, щоб він поїхав куди небудь, розважився: Семен махне рукою і скаже: не хочу! чого я поїду?!.. мені дома добре, не скучно... З чого ви, матусю, берете, що я скучаю, нуджусь?.. мені весело...

— Не гніви, синку, Бога, не обманюй матери!.. я й бачу і серце моє чує, що щось у тебе не гаразд — та не розберу, що й від чого... Сказать би: закохався ти, — так, здається, ні в кого... А може — хто тебе знає! — хиба мало людей... так що ж, коли кохаєш, нічого таіться... Бог помоч... одружись...

А Жук на таку річ ціловав материні руки, та заспокоював її, що з ним нема ніякої переміни. Жучиха слухала, з недовірєм хитала головою і думала, як би вивідать правду; і з панотцем радилась, і акафисти правила, і Богови молилась — все не помагало!..

Наступила весна ві всій своїй красі: ліс і земля убрались в нову свіжо-зелену одежу; вишні і яблоні вкрились білим цвітом: загули бжоли, защебетали жайворонки, посипались трелі соловіїв, усе ожило, усе повеселіло!.. Тілько на Семена буцім ніякого впливу не зробила весна!.. По прежньому ходив він замислений і смутний. До хозяйства брався якось не жваво: прийде до його Павло Миронович, стане Семен балакати з ним про сійбу, про садженє тютюну, слухає, дає поради, загадує те і те зробить: — але усе те Жук сповняв наче по приказу, наче длятого тілько, щоб хоч з формального боку показать матери, що він не нудиться, що він щиро береться за хазяйнуванє!.. Одно слово: все те робив Жук для виду тілько, в душі його залягла якась апатия до усего... Навіть шутки Рисі, котрі він було сам визиває, тепер стали сердить його...

Стояв раз славний весняний вечер: небо було чисте, зоряве; блідолиций місяць визирав з-за густих лип; соловіі тріщали... Жучиха звеліла приготовить чай в саду під липою... уся Жучишина семя сиділа округ столу; самовар шумів і тілько він та соловіі зворушували ту нерухому тишу, яка стояла того часу в повітрі!.. Усі мовчали, кожен думав про щось своє. Жук сидів против Соні і дивився на неї... Допивши свій чай, він підвів очи в гору і сказав:

— Соню! що, якби я вмер?...

— Що-що? перебила його Жучиха. — Що се ти кажеш, Сеню?! Господь з тобою! що се ти...

Семен спохватився: та се я так, матусю, шуткую...

— Славні шутки! цур ім!.. в такий час житє саме лізе в душу, а ти нагадуєш про смерть.

— Треба ж колись і вмирать... Так чуєш, Соню! було б тобі жаль мене, коли б я вмер?

— Що за думки у тебе! — одповіла Соня. — Невідь що вигадав!

— Не хочеш правди сказать! —

— Та ну, годі Сеню!.. наче тобі більш ні про що говорить... — знов перебила його мати.

— Та ви не гнівайтесь, матусю!.. так щось забажалось говорить про смерть... Мені здається иногді, що я скоро повинен вмерти... На що не гляну, усе мені верзеться, що усе і усі прощаються зо мною...

Жучиха скочила з місця, перехрестила сина, поціловала його і приложила руку до його голови. Голова була холодна...

— Ви вже зараз, матусю; й до голови!.. думаєте, що я не здужаю... Я зовсім здоров! Ходім лучше в хату... Нехай Соня заграє мені Бетговенову сонату.

— Ні! не гратиму сегодні, — одповіла Соня.

— Чому? — спитав Жук.

— Так!.. не хочу... — голос її тремтів, на очах блиснули сльози.

— Що се з вами, діти? запитала Жучиха. — Один ні з сього ні з того збирається вмирать, а друга— плаче, хто її зна' чого, і на лиці Жучихи показалась печаль... Вона стала пильно дивиться на Соню і на сина. Соня сиділа якось зажурена... очи її часто зупинялись на Семені... Семен сидів нагнувшись і дивлячись на стіл... Жучиха взяла Соню за руку і не переставала дивиться на неі: Соня дихала якось трудно, і тихенько прикусувала спідню губу, щоб не дать волі сльозам, котрі так і рвались з очей...

— Чи може ж се статься?!.. мелькнуло в голові Жучихи. — Чи вже ж таки? — ні! не повинно бути!.. Чи вже вони закохались? Чи вже ж вони знають, що вона йому не сестра? Жучиха тихенько випустила Соніну руку, встала і пішла в дім...

— Так!.. так!.. думала вона, сидячи на самоті у своїй хаті; тепер мені ясно, чого він нудиться, чого він сумує... Так!.. він любить Соню... і вона його любить... Та від кого ж вони дізнались, що вони не рідні між себе?.. Хиба Иван як чи не пронюхав? та де!.. від кого він би се взнав?! Одначе чи сяк, чи так... на все воля божа!.. Що ж, коли вони закохались, Бог їм на поміч! нехай одружаться!..

И рішила Жучиха не довго одкладувать, а на другий ж день прямо переговорить з сином.

— А знаєш що, Сеню! — сказала вона йому, позвавши до себе у хату. — Хоч ти й не говориш мені правди, не признаєшся, але я сама добре бачу, що ти нудишся і сумуєш, і знаю від чого.

Жук з дивовижею глянув на матір.

— Знаю, знаю! усе знаю!.. вела вона дальш. — і знаю, чим можна вигоїть тебе... тобі треба одружиться... ти закоханий... А що, чи вгадала?..

— Ні, мамо! не вгадали, я не закоханий.

— Ще й не признаєшся!.. годі таїться!.. Одружись, синку.

— Ні з ким, мамо!.. моя невіста ще на припечку кашу їсть, — став шутковать Жук.

— Ти не шуткуй, синку!.. я тобі не шуткома говорю, одружись!

— Та що се ви, мамо! З ким же одружиться?.. кого брать?

— Бери ту, котру любиш.

— Значить: ні кого й брать, бо я ні кого не люблю.

— Чи справді?.. не брешеш ти? В голосі Жучихи Семен почув і докір і жаль і ніжну любов матери.

— Хочеш, я скажу, кого ти любиш? — питала мати.

— Кажіть, коли знаєте...

— Ну, слухай — Соню...

Жук затрусився і похилився на бік; мати піддержала його... він упав до неї на груди і заридав наче дитина...

— Мамо! матусю!.. я не винен в тім... я знаю, що... я таїв свою любов... таїв навіть від самого себе... що ж мені діяти, коли у мене не стало сили, чи може я не зумів задушить се чувство... вирвать з коренем з свого серця любов до — сестри... Матусю! не гнівайтесь на мене.

— Годі, годі синку! перестань, заспокойся! Хто ж тебе виноватить?.. ти ні в чім не винен... ну, полюбив, полюбив... що ж — на все воля божа!.. Заспокойся! серце не камінь... йому не вкажеш... сама знаю се добре...

А Жук ридав і ридав...

— Та спокойся бо, Сеню! серце моє!.. заспокойся!.. Господь з тобою! чого плакать, ти ж нічого такого не заподіяв.

— Нічого?! — одповів хлипаючи син; ще нічого!.. Матусю! я закохався — в сестру... і він не переставав ридать гістерично...

— Ні, Сеню! ти — та заспокойся, та послухай, що я тобі скажу... Ну, закохався... що ж! Соня — Соня тобі не сестра!..

Жука мов хто обухом вчистив по голові!.. він — наче занімів, наче скаменів... йому здалось, що він збожевольнів, що навіть слух його обманює, що у його галюцинация.

— Що ви сказали, мамо!

— А те ж, що Соня...

— Ну-те?..

— Не сестра тобі!..

— Не сестра!! — скрикнув Жук. — Так вона не сестра!.. що се ви, мамо!.. се ви знущаєтесь з мене, чи що?

— Нехай мене Бог боронить, щоб я з свого сина знущалась... Ось слухай! заспокойся!.. я тобі все роскажу. Окреме мене ніхто сего не знає, що вона не сестра тобі, не дочка мені!.. хто її родителі — один Бог знає... її підкинено до нас. І Жучиха розповіла синови усю подробицю.

Семен слухав її, впиваючись в кожне її слово; те, що він почув від нені, так здивовало його, що він сам собі не вірив; боявся, чи справді він слухає своїми ушами, чи справді він слухає свою рідну неню!.. Слухаючи розповідь матери про Соню, він инколи хватав себе за голову, за уши; наче хотів завіриться, чи єсть у його голова, чи єсть у його уши, чи не позакладало їх, чи добре, чи правдиво він чує ними!...

Не то що трудно, а навіть просто не можна не то б вірно, а хоч подібно описать той внутрішній, душевний стан, котрий охватив Жука. Завірившись, що перед ним не манія, а рідна неня, що він слухав її правдиві речи, Жук наче переродився. Він почувствовав, що до його вернулась прежня веселість, прежня жвавість, він став зовсім не той, яким був за годину до того. Здається мені, що стан його духа походив на той стан, в якому буває чоловік засуджений на смерть, чоловік, котрий спускав вже свою голову під катову сокиру і котрого потім одпустили і ослобонили!.. Він так вже попращався з житєм, з людьми, що, визволившись з катових рук, мав справжнє право сказать, що він знов народився, став жить вдруге, встав з гроба!.. Так подібно і з Жуком було! він вже навіки прощався з Сонею: крівність, имя сестри — стояло перед ним такою безоднею, через котру ні в вік, ніяким побитом не можна, здавалось Жукови, перейти, щоб стать з Сонею у парі... сестра — навіки розділяла його од подружя!.. Жук вже навіки хоронив свою любов, навіки осудив себе любить без жодної надіі любить і мовчать, любить і нудиться, любить і мучиться — мучиться пекельними муками, страждать — страшним стражданєм!.. Аж ось — одно слово його матери: вона не сестра! — воскресило, оживило його!.. недавні муки, нудьга, безнадійність, стражданє — усе оце наче рукою зняло, наче нічого сего не бувало... і перед ним виросла в одну хвилю: люба коханка — замісто сестри. Розпука вилилась з душі і душа налилась до краю світлою надією! Серце гризли не нудьга, не муки, а нектар блаженства і любови — наповав його!.. Хиба ж після сего Жуку не можна було сказать, що він воскрес, що він став жить вдруге?!

І Жук прожогом кинувся до Соні, до своєї милої Соні, щоб проблаговістить їй своє нове народженє. Не знайшовши Соні в домі, Жук побіг в сад, гукаючи: Соню! Соню!.. де ти?

Соня сиділа під тією ж липою, де вчора Жук говорив, п’ючи чай, про смерть. Жук підбіг до неї, вхопив за обідві руки і голосом повним хвильованя спитав:

— Соню!. люба Соню!. скажи: чи ти хочеш мого щастя? чи хочеш, щоб я був навіки щасливим?

Соня здивувалась!.. вона не розуміла, що діється з Семеном: він показався їй якимсь чудним, зовсім не тим, яким вона бачила його годину чи дві до того.

— Що з тобою, Сеню?

— Нічого!.. нічого!.. ти говори мені швидче: чи хочеш, чи бажаєш — мого щастя?

— Хиба у тебе єсть про се сумлінє? хиба ти сам сего не знаєш...

— Не знаю!.. не знаю!.. моє щастє залежить од тебе... од однієї тебе...

— Він не здужає, — подумала про себе Соня. — Господи! треба б його повезти в Київ — і пильно дивилась на його.

— Сеню! ти, здається мені... не зовсім безпечний...

— Думаєш: я не здужаю... що?.. ні! ні! я здоров, здоров так, як давно вже не бував... та ну бо, Соню! голубко! говори швидче: чи бажаєш мого щастя... чи хочеш стать навіки моєю... моєю дружиною?..

Соня одступила назад, визволила свої руки з рук Жука і мимо волі осінила його хрестом, говорячи: Сеню! що се ти верзеш? подумай!.. та ти справді нездужаєш... ходім в дім, та ляж, спочинь... Що се ти — ти, наче, не при собі!...

— При собі!.. зовсім при собі!.. не дивуйся, Соню, моій речи, не хрести мене, не думай, що я з глузду з сунувся, що в мене в голові туман... я здоров! не жахайся моєї речи... я справді питаю тебе: чи хочеш стать у парі зо мною?..

— Сестрі з братом?.. ти...

— Цить, цить!.. ти мені не сестра, я тобі не брат...

У Соні ринули сльози: остання річ Семена завірила її, що він отуманів, збожевольнів, їй стало його жаль...

— Чого ти плачеш, Соню? допитувався Жук. — Ти не віриш мені? думаєш, що я брешу, що верзу нісенітницю?.. Ну, ходім до матусі!.. ходім, нехай вона тебе завірить, нехай вона тобі скаже, що ти мені не сестра. і взявши Соню за руки, Жук бігом повів її в дім. Соня не суперечила: їй і самій хотілось швидче добраться в дім, позвать неню, росказать ій, що Семен небезпечно занедужав, уложить його швидче в постіль і послать за лікарем.

Жучиха сиділа в салі. Жук підбіг до неї з Сонею і сказав:

— Матусю! серденько! завірте Соню, що вона мені не сестра... я їй говорив, та вона не вірить...

А Соня мокрими від сліз очами глянула ніжно жалібним поглядом і тихенько проговорила:

— Мамо! треба швидче послать за лікарем.

— Бачте, бачте! — скрикнув Жук, почувши слова Соні; чуєте, мамо, що вона каже? вона думає, що я з ума зійшов!

— Нащо за лікарем? — спитала спокійно Жучиха. — Сеня тобі правду говорить.

Соня здвигнулись, подалась трохи назад і тихо промовила:

— Правду?.. так значить, ви мені не мати?

— Ні, Сонечко, ні!

— Хто ж моя мати?

— Не знаю, моє серденько!

— Так я безрідна? так у мене й матери нема?... ніхто її й не знає!.. Де ж ви мене взяли?.. а батько мій хто?

— І про те не знаю!.. одповіла Жучиха.

Соня спустилась на столець... ноги її і вся вона тремтіла.. холодний піт виступив на чолі. Зложивши хрестом на грудях руки, бліда як крейда сиділа Соня і говорила:

— Так я безрідна!... ні батька, ні неньки! —

Жучиха і Семен принялись заспокоювать Соню. Соня мовчала... тілько краплі холодного поту виступали більш і більш. Жучиха одвела її в спальню, вложила в постіль, вкрила теплим одіялом і сіла біля ліжка; а Семен, стоячи з боку, дивився і мовчав... Лице його якось витяглось, очи запали, на чолі понапинались жили... Багацько він пережив того дня!.. йому здалось вже, що щастє, надія, мелькнувши наче блискавка, знов покинули його, осудивши терпіть ще гірші муки.

Помовчавши, Жук тихим голосом промовив до матери:

— Мамо! послать би за лікарем?

— Пошли, синку, швидче!

Жук на ципках вийшов з хати.

Два гонці побігли за лікарями!

А Соня, закривши очи, лежала наче мертва. Рися і Frl. Ганна, не знавши нічого, тілько дивовались: їм здавалось, що тут сподіялось щось чудне, але що именно — вони не могли зрозуміть.

Минуло годин зо дві, в котрі Жучиха не одходила від Соніної постелі. Далі вона тихенько встала, нагнулась до лиця Соні, і стала прислухаться, чи дише вона, чи ні. — Пресвята Богородице! спаси її! — промовила Жучиха. Очами повними сліз подивилась вона на образ Пречистої, перехрестила тричи Соню і подумала: заснула!

Нищечком, тихенько вийшла Жучиха з Соніної спальні, а слідом за нею ввійшла туди Frl. Ганна.

XI.

Пізно вже в вечері привезли лікаря. Соня не спала, вона лежала без памяти, важко дихала; очи блищали, лице горіло... од неї так і палило.

Сівши біля недужоі, лікар узяв пульса, посчитав, виняв з кишені трубочку і вставив під руку у самого плеча Соні... Живе срібло піднялось у трубочці до 40°. Лікар зробив серьйозну міну в лиці...

— Горячка! — сказав він, написав рецепт і велів їхать за лікарствами, а сам принявся запомагать тим, що можно було достать дома...

Перед світом привезли й другого лікаря. і сей став проводить те ж, що й перший: считать пульс, мірять температуру, слухать груди...

— По-мойому не горячка, а тілько «нервовий припадок», сказав новий лікар. — Небезпечного нічого нема!

У Жучихи й Семена наче гора звалилась з душі.

Одначе перший лікар не згожався і стояв на своїм, виводячи горячку з того, що Соня нікого не пізнавала і говорила нісенітницю.

Вкінци обидва лікарі згодились на тім, що Соня дуже слаба, що їй треба спокій, що треба положиться на молоду силу природи і тілько помагать природі, та підкріплять сили недужоі....

Великий смуток склався в домі і в дворі Жучихи через недуг Соні. Стара Жучиха ледве-ледве передвигала ноги. Вона разом мучилась і за Соню і за Семена: більш усіх в недузі Соні вона виноватила себе одну: я то, я, стара, та дурна; усе лихо заподіяла!... Щоб було мені спершу приготовить Соню, а потім їй сказать, що вона не дочка мені... так ні ж! не зуміла й сего — покарав мене Бог за гріхи!

Про горе Семена і говорить нічого: він ходив, як кажуть, між житєм і смертю. — Не житиме вона — і мене положать в одну могилу з нею, — думав він.

А панотець щодня служив молебні о виздоровленьї болящої Софїї.

Лікарі не виїздили з Жуківки...

Вісім днів Соня нікого не пізнавала і твердила чудні речи: Безрідна!.. підкидачка — говорила вона... Сі слова розуміла тілько Жучиха та Семен.

Девятого дня Соні полегшало. Вона пізнала Жучиху і Семена, і Рисю. Побачивши двох незнаємих мущин, Соня виразила на лици дивовижу.

— Се лікарі, — сказала їй Жучиха.

— А давно я нездужаю? — спитала Соня.

Один з лікарів приложив пучку до своїх губ і дав Жучисі ознаку, що не треба говорить з недужою.

Днів через три лікарі поздоровили Соню, Жучиху і Семена і запевнивши, що тепер вже ніякої опасливости нема, поїхали додому. Жучиха взяла з їх слово навідуваться хоч днів через два. Соня пролежала ще тижнів зо два. Як же ж вона змінилась! Яка вона стала блідо жовта, худа, слаба!... молоде житє не било ключем, а наче малесенький огоньок у лампадці блищало у її в очах...

Не будемо говорить про радість Семена, про загальну радість усего Жучишиного дому — про ту радість, яка витала і світилась у всіх на лицях від одужованя Соні...

Минуло ще з місяць, чи й більше: Соня зовсім поправилась. Жук, не заводячи за увесь сей час ні разу розмови з Сонею про своє коханє, став тепер радиться з матерю, яким би побитом краще приступить до Соні?

— Треба, синку, з осторогою!.. підождемо трохи!.. нехай ще вона поправляється, а я щось придумаю.

Семен спустився ві всім на матір.

Зближалось 29. Липця, день народженя Рисі, котра вступала в 18-ий рік свого житя. Жучиха задумала святковать сей день як ради Рисі, так і ради видужаня Соні.

— Треба з’іздить до Віренка, — сказав Жук матери, — давно я в його не був.

— Конечно треба! — одповіла мати.

— То може б і Соня поїхала з тобою, щоб подяковать Віренчиху... вона кілька раз заїздила до нас за час недуга Соні, а з нас ще й досі ніхто не був у неі... не гарно.

Згодились, щоб другого дня зранку Семен з сестрою і Сонею поїхали до Віренка. Соня була якась весела, задовольнена сама собою. Підійшовши до Жука, вона сказала:

— Сеню! хочеш — я заграю ту Бетговенову сонату, що колись ти бажав?

— Заграй! — одповів Жук.

Соня грала з страстю і та страсть, наче луна, наче електрика обзивалась в душі і в серці Жука: він не зводив своїх очей з Соні... Соня скінчила; Жук сидів мовчки...

— І не подякуєш? — сказала до його Соня. — Мабуть не гарно я грала, бо давно таки не грала! за час недугу не присідала до рояли.

— Чи ти не втомилась? — спитав її Жук, дивлячись на її блескучі очи.

— Е, ні! мені так гарно якось на душі, так весело, що й сказать не можна... все б грала, та грала. Думала: тебе розвеселю; аж ні! чого ти такий смутний?

— Я? — так собі...

— Ні, не так!... я знаю! — і Соня впилась своїми очами в вічи Жука... В серци Жука піднималась давнішня хуртовина; він збирав усі сили, щоб вдержаться, щоб нічого не сказать Соні, боячись, щоб знов чого не сталось не гаразд...

Жучиха сиділа в другій хаті з Рисею. Жук встав і намірився ити до іх. Соня загородила йому дорогу і сказала:

— Чого се ти від мене тікаєш, Сеню?... Я хочу поговорить з тобою... хочу дать тобі одповідь на твоє питанє...

— Яке?

— Забув!.. — в голосі Соні почулись сльози.

Жук взяв її за руки і сказав: Ну, ну, кажи ж: що ти хотіла? ну!.. серце, Соню!..

— Ти забув... знаєш: у саду питав мене — ще до мого недугу...

Жук не знав, що діяти... він боявся промовить слова... недуг Соні страшною манією стояв перед ним...

— Памятуєш: питав про щастє... казав: чи хочу я твого щастя... бери його!

Соня схилила свою голову на плече Семена. Семен стиснув її і кріпко, кріпко поціловав... хвилин три ніхто не промовив ні слова...

— Ти любиш мене, Сонечко? ти моєю будеш?..

— Буду!.. твоя, твоя навіки! — і знов замовкли, тілько чулось довге цілованє. А стара Жучиха дивилась на їх з другої хати і сльози радости виступили на її очах.

— Ходім до нені! ходімо, скажемо їй! — говорив Жук.

— Ходім! — одповіла Соня...

XII.

В хуторі у Віренка було одно любиме місце біля дому, де, в вольну годину, любив він спочивать: під вікнами стояло дві дикі старі престарі груші; стояли вони одна супротив другої; гілє їх сплелось між собою так густо, що вийшов такий намет, в котрий ніколи не проглядувало сонце. Біля сих груш Віренко завів цвітник, між грушами всипав землю піском, поставив стіл, ослін, і сидячи тут оглядував своє господарство; бо справді з сего місця воно було як на долоні.

Під сими ж грушами у холодку грались завжді за доброї години Віренкові діти. В сему ж холодку застав Віренка з дітворою і Жук.

Віренко зрадів гостям.

— Поздоровляйте мене! — сказав Жук, цілуючись з Віренком. Голос його оддавав щирою радістю, лице наче сяяло...

— З чим? кажіть! — спитав Віренко. — касу затвердили?

— Ні, не те!... я женюсь! —

— Оттак!.. час добрий!.. А кажіть, з ким?

— З нею! — одповів Жук, указуючи на Соню.

Віренко подивився на Жука таким поглядом, у котрому можно було зрозуміть, які думки вскочили в голову Віренка. — Чи в своїм він умі? — подумав Віренко і спитав:

— Шуткуєте!.. як же можно!..

— Жениться з сестрою?.. перебив Жук. — Так?.. ха-ха-ха! була сестрою, а стала невістою... буде жінкою.

Віренко здвигнув плечима.

— Не дивуйтесь! — сказав Жук. — Се правда, — і розказав Віренкови историю Соні.

— Ну, коли так, — озвався Віренко після того, як замовк Жук, — то поздоровляю вас! дай Боже вам — щастє-долю!

Жук запросив Віренка до себе за батька.

— Добре, добре, буду... А коли ж весілє?

— Не скоро ще!... на Соніні именини, в день св. Софїї.

Весело було 29. Липця в домі Жучихи. Не тілько люде, а здається і стіни святковали і ділили радість старої Жучихи і її сем’ї. На радощах Жук зазвав не тілько своїх приятелів, а трохи чи не всіх своїх сусід.

Стали садовиться за обід. На дворі почувся дзвоник.

— А хто се спізнився так? — спитав Віренко.

— Се Хмара суне, — одповів Жук, подивившись в вікно.

Війшов Хмара з жінкою.

— Вас треба тричи поздоровлять, — сказав Жукови Хмара.

— Через що тричи? — спитав Жук.

— Раз через те — що сегодні народженє вашої сестри; друге — з зговором; а трейте ось що — читайте!

Хмара подав Жукови бумагу і додав: — Я оце прямо з города; учора в вечері був у комисаря, принесли при мені з почти папери; стали розпечатувать — і ваш тут. Я кажу комисареви: дайте, я одвезу сам свому сусідови, бо завтра буду у його в домі!

— Браво!! — крикнув Жук, кинувши погляд на той папір, котрий привіз йому Хмара. — Браво! слухайте, панове! "Уставъ ссудо-сберегательной касы въ селъ Куликахъ, утвержденной г. Министромъ, препровождается для врученія учредителямъ," — прочитав Жук.

Почались нові поздоровленя.

— Ну! се справді у нас разом велике свято! — говорив Жук, радіючи, наче мала дитина, і цілуючи то неню, то сестру, то невісту, то Віренка.

— Жаль, — сказав Хмара, — що наш предводитиль не захотів побиться зо мною о заклад. Я йому говорив, що каса таке добре і вгодне і Богови, і урядови, і народови діло, що її без всякої суперечі затвердять; а він твердив, що ні, і ні!..Отже на моє вийшло! Коли ж ви, Семене Ивановичу, одчините вашу касу?

— Про се за вірно не скажу... Прийде якийсь час!.. нехай люде оброблюються... вольнійше буде. Знаєте: швидкої роботи не хвалять.

— А нащо ж його й одкладувать? грошей вам не добувать; певно, що вони у вас на готові; а чим швидче запоможете народови, тим лучше, — говорив Хмара. І довго ще він твердив, яке се користне для народа діло видумав Жук.

Перед вечером в день св. Софіі Жуківська церква була повнісенька народу; тиск був страшенний! В церкві горіло три панікадила, серед церкви стояв аналой, покритий білою новою парчею, царські двері вже були відчинені і панотець у білих ризах дожидав молодих. Хмара принявся порядковать у церкві і одпихать народ од аналою.

— Розступіться бо! чого лізете?.. дайте ж молодим дорогу!.. бач налізли! і чого вони тут не бачили! — гомонів Хмара.

— Того, чого й ви не бачили, — озвався чийсь голос.

— Та розступіться, кажу вам!

— Розступимось, як треба буде... і чого він тут порядкує! йшов би до себе тай порядковав!

— Ти мовчи! — огризнувся Хмара, сам не знаючи на кого...

— Молоді! молоді! — почулось між людьми. Народ при сім слові — як один розступився на два боки і від дверей до аналоя стало свободне місце. — Гряди! гряди! — гукнули півчі...

Кончилось вінчанє, стали виходить з церкви. Як же здивовались наші молоді, побачивши неждану картину. Не менш як сотня куликівских дівчат, заквітчаних квітками і стрічками, у білих мережаних і вишитих сорочках, стояли лавою в два ряди од церковних дверей через увесь цвинтар і по улиці. Як тілько молоді виступили з церкви на цвинтар, дівчата почали посипать перед ними путь квітками, говорячи: щоб так на вас Господь сипав щастє, долю і вік довгий!

Другого роду свято одбулось у Куликах на Покрову. В той день Жук реалізовав свою завітну думку, одчиняючи двери позичкової каси.

(Конець І. части.)

ЧАСТЬ ДРУГА.