СКОШЕНИЙ ЦВІТ.

(ВИІМОК З ГАЛИЦЬКИХ ОБРАЗКІВ)

НАПИСАВ

ВАСИЛЬ БАРВІНОК

Młodości mojej niebo i tortury! One zwichnęły osadę mych skrzydeł I wyłamały do góry, Że już nie mogłem na dół skręcić lotu. Kochanek przez sen tylko widzianych mamideł, Nie cierpiąc rzeczy ziemskich nudnego obrotu, Gardzący istotami powszedniej natury, Szukałem, ach! szukałem tej boskiej kochanki, Której na podsłonecznym nie bywało świecie

A.Mickiewicz

У ЛЬВОВІ

З друкарні товариства им. Шевченка

Під зарядом Фр. Сарницького

1877

Ользі ***

Присвячує

Автор.

Переднє слівце.

За дружньою порадою пускаю в світ сей невеликий виїмок з галицьких образків осібним виданєм. Доконані події нашого життя зібрані тут невправною рукою в сумовитий образ. Події не сучасні, не нові, а давно могилою прикриті, тілько дивою пам’яттю збережені. Бадалось отрясти їх з пилу, зберегши від забуття і внести перед очі нового світу, нікого не дотикаючи, нікому не докоряючи. Отже ж озвались нові люде за давніх, почали глядіти свою образу, своїх діл, себе самих в приспаному, забутому світі! Не так ждалося, да так склалося, скажу тим, що догляділи святотацтва своїх тайн в сих образках. Та невідрадно оце, що багато було докоряючих. Видко не можна доторкнути перебутого життя, щоб не роз’ятрити нових ран сучасності. Не виповнились недостачі, не поправились хиби, не усунулось лихо, - що розточували наше життя, притоптали не оден цвіт самородний, зв’ялили не одну силу і в нашій громаді защіпили нехтування моральної стійкості чоловіка. Та гаряча, чиста, свята любов своєї рідної країни, свого убогого а чесного, дорогого народу, тої на весь світ славної і найкращої бувальщини народної, того споконвічного змагання до правди і волі, - та любов, здається, тілько на хвилю озолотила наш виднокруг, тілько в молодості озвалась стоголосими піснями і разом з молодістю затихла, улетіла у безвісті. І осталось наше життя непереісточене, а всяке праведне змагання уявилось порожнім ідеалізмом. Не ожила наша народня правда в наших родинах, бо хоч слухалось кобзаревого ридання над дівочою недолею, та ніхто не подумав про те, щоб і в нашому громадському житті не дати марніти сьому дорогому цвітові, а довести його до повгого процвіту, до світла нашої гароднбої правди, що такою сердечною, ніжною і гарною мовою проговорила ща нашим жіноцтвом народніми піснями жіночими – тим найкращим плодом народньої лірики нашої. А без того цвіту чаруючого не причарувати нам людського серця для свого народоу, не викохати чистих душ материнською любов’ю до свого народу прив’язаних – і вийде на те, що:

bez serc, bez ducha – to szkeletów ludy…

І наші праведні змагання остануться на довгий час гарними мріями, і наши патріотизм буде тілько молодецьким сном, і кобзареве завіщанє тілько гарною деклямациєю. И все таки «гірше ляха свої діти» розпинатимуть свою матір-Україну.

Ні моралізувати, ні проповідувати – заданням оцих картин. Життя їх зложило своїми подіями, там їх джерело і самосуд. Най самі говорять про себе, про свою правду і про недолю нашого життя.

А коли вони викличуть хоч одну щиру думку, хоч одно серце повернуть до правди і не дадуть нидіти нашому почуттю правди і краси, - доволі буде сього їм в нагороду.

Задарів у вересню 1877.

АВТОР

Скошений цвіт.

Цвіточко наша мила, дівоча красо несповита, мов маковий цвіт процвітаєш, красою пишаєшся серед нашого буряном зарослого городу. Ніхто тебе не пестує, не доглядає, ніхто не виполе буряну, що глушить тебе, ранить твій цвіт, твою красу, та до землі тебе прибиває. Забута, занедбана тихо та смирно процвітаєш ти самовнтии цвітові твоїм. Тілько инколи, як вихилишся з-посеред буряну, як засяє твоя краса під барвінковим віночком, як заблиснуть твоі очі перед престолом всевишнего посліднею слезою твого дівованя, тоді згадають тебе люде, пишаються твоєю уродою, а дехто й заплаче над твоєю красою... над твоєю долею...

А опісля вже тебе стопчуть, звялять, прибють до землі, и ніхто тебе не згадає, ніхто за тобою не вступиться, голосу не підійме. Можна безкарно топтати дівочу красу, в шматки розде- рати жіноче серце, глумитись над неволею жінки! Можна, бо ніхто не здіймає голосу в твоїм ймеїіи, а тобі відібрали голос у нашій суспільності, завязали уста, не дали змоги знятися из власної неволі и недолі, и власними силами стояти у житю. Чи довго се тріватиме — не знати; а пеки що, прости міні, що недорікими словами стаю за тебе и немічною рукою крислю историю твого нещасного сутя.

I. Чи всі тії сади цвитуть, Що весною розвиваються? Чи всі тії вінчаються Що вірненько та кохаються? Половина садів цвите Половина осипається; Одна пара вінчається А другая розлучається.

«Ох літа мої, літа молодії, чом ви марно йдете, пропадаєте? Доле моя злиденная, чого ти мене у моїм сирітстві так тяжко навістила, моє щастє затопила?... Чим же ж я Бога прогнівила, чим я прогрішила, що мене віддали у таку тяжку неволю, на поталу сему нелю бови... Потонуло моє щастє, як камінь у воду, потонуло й не вириє вже ніколи.., Тай нащо, для кого має повертати?.... Зівяне моє житє мов цвіт притоптаний... лихими людьми... О моє горе...»

І заплакала, горячими сльозами облилась молода Маланя. А сонце весело било крізь вікна просторої світлиці; а на дворі щебетали пташки, дерева цвітом обсипались, пчоли гули веселими роями, цвітки здіймали свої розкрашені головки до сонця, а невисохла ще роса, наче порозкидані хрусталі, світилась по листях, листочках, по шовковій траві, що стелилась живим, зеленим коверцем попід розлогі каштани, берести та ясені. Тільки в серці Малані не було цвитучої весни тої ранньої розкоші сходового сонця, хоч сльози тремтіли як рання роса в її карих очах, а личко біліло як цвіт нарциза і не погасли ще уста калинової краси. І гарна й молода, мов весняна квітка, та весняним морозом приморожена....

Задумана, у сльозах, сиділа Маланя і не тямила, що навкруги неї діється, не бачила світу божого, його краси, його житя і надії, й не бачила, що біля неї з заложеними на хрест руками стояла стара Пилипиха, її вірна нянька. Стояла й очі свої сиві втопила в постаті Малані, наче б бажала зазирнути до глубини серця своєї колишньої панночки дорогої.

- О Господоньку милосерний! В сльозах, та в сльозах і кінця тому немає. Та чи вам вік цілий перевікувати у тих сльозах, мої дорогенькі, у горю все купатись. Та ж гляньте, яка гарна весна розцвилася, цвітами та радощами розсипалась. Все радіє, веселиться, оживає; я стара та душею радію, а ви мов світу божого не бачите, мов у домовині живете. Чи ж я на те вас сповивала, колисала, на те як рідну дитину, скарб мій дорогий, ховала, щоб дивитись тепер у моїй старости на ваші сльози. Я ж вік мій Господа благала, щоб зіслав вам щастя-долю, рік в рік на відпуст ходила, щоб умолити Пречисту, я думала, що Господь нагородив мене за мою Настю вашим щастєм, вашою красою і добротою, я думала вік свій звікувати дивлячись на ваше щасте, а тепер і дня немає..." — і сльози покотились по худому, поморщеному лиці Пилипихи.

- Не нагадуй мені, моя нянечко, прежніх літ моїх, мого віку молодого, невинного, щасливого. Не повернути вже води у гору. Не вернеться сподіване. Я сама вже й боюся згадувати мої дитинні літа, щоб ще більше не ворушити мого горя. О чому не взяв мене Господь до себе намість твоєї Насті? За мною ніхто б і не поплакав, а ти б була не такою для своєї Насті, як для мене були люди, ти б була не завязала їй світу. Та вже, мабуть, так мені з роду судилося і не верне вже ніколи моя надія. Тепер вже мені нічого надіятись, нічого вижидати. Від його вже нічого я не вижидаю, нічого не сподіюсь. Тільки ще мені волі, що поплакати на самоті... о щоб скорше у гріб...

- Гріх вам так говорити у самім початку вашого пожитя. Не чля голубови та вороном кракати, Ви ще не розжилися, на світ не надивилися. Де ж ваше житє, де ваш вік прожитий?

- Моє житє... о моє житє у самоті, в опущенію, в знущаню, у сій темниці, - крізь сльози говорила Маланя, притулюючись до своєї няньки, єдиної щирої подруги, котру як рідну матір любила і шанувала. Виросла у сирітстві, на ласці далеких кревних, вона не зазнала в своїм житю тої ніжної материнської любови, що цвите красше цвіту найцвітнійшого, гріє тепліще самого сонця. Як же ж не мала прилинути цілим серцем до своєї няньки, що з першої памяти носила її на руках, казками та піснями заколихувала до солодкого сну невинної дитини, перша вчила її ступати по святій землиці, сей світ оглядати, людей витати? Як не мала до неї прилинути, коли її думками вона виростала, її піснями поїлася, від неї невсипущої опіки дізнавала? Так і прилинула до неї, як рідну неньку любила, дарма, що її опісля розлучили, у покої взяли, до пекарні ходити не казали, з мамкою розмовляти збороняли. Сердечна Пилипиха здалека гляділа на свою відраду, потай людей тішилась її веселостю, красою і добротою, жила її житєм і щастєм.

Рідко лучаються тепер на світі такі Пилипихи. А в старовину бували такі няньки як матіночки. Прив’язувались вони, цілою душею, усім своїм житєм до своїх господарів, не чули своєї служби, а вважались наче б членами родини. Пилипиха ще пам’ятала родичів Малані. У них служила вона дівчиною, з їх дому вийшла замуж за свого Пилипа, що служив наймитом в родичів Малані. Та хоч побрались, то все таки не кидали своїх хлібодавців. У попівській комірні жили, долини панотцевої пильнували, сіно збирали, на заробітки ходили, а цілі жнива у панотця за сніп заробляли. Чи в гаразді, чи в недолі усе Пилип з жінкою панотцеви в пригоді ставали. За те ж і вони у потребі звідтіля все підмоги дізнавали, нужди ніколи не терпіли. Щирість за щирість, любов за любов, і весело безжурно жилося на світі. Поблагословив їх Господь єдиною дочкою Настунею, веселою як ясочка, щебетливою як пташка. Та не довго втішались своїм щастєм, тихим, неклопотливим житєм. Настала страшна холєра, перша, незнана, несподівана. Покотом забирала людей, як помелом змітала, вилюдняла села, сиротила дітей. Пилипиха осталась удовою без чоловіка і дитини, а Маланя ще у пелюшках пхикала, як зложили її неньку до гробу. Та не відцуралась Пилипиха своїх давних хозяїв і в так великому нещастю.

Вернулась до панотця на службу і стала нянькою Малані. Усю свою материнську любов перелляла на сироту, вимамчила, винянчила її, своєю кров’ю викормила, своїми думками виколисала. І в високому світі не багато таких матінок, щоб так запопадливо клопотались про своїх діток, як клопоталась Пилипиха про свою Маланю, тремтіла над її здоровлям, стерегла її добра, побивалась за нею. Якже ж помер і батько Малані, і її перевезли за десять миль до нових опікунів, стара Пилипиха з сльозами в очах просилась у службу, кинула рідне село, не злякалась далекої чужини, щоб тільки бути – «нянькою» Малані. Ціле духове вихованє, коли можна так назвати ті вражіня, які із перших літ до дозрілого віку громадяться в памяти чоловіка і надають йому свій світогляд, розумінє житя і людей, все те виссала Маланя з молоком своєї мамки, що була її душевною сповитухою. І тим була Маланя дитиною нашого люду, вихованою після народньої педагогії у її чистоті, а тільки окрашеною зверхними барвами напів світового вихованя попівських дочок. Дволітний курс писаня й читаня, рахунків і німецького фибля, та чогирилітнє студиюм ношеня довгої сукні і поворотів по піввоскованих помостах наших інтелігентних сальонів, могли щонайбільше трохи притемнити, але не перейначити її духове житя, що віддихало любов’ю народніх пісень любовних, та буяло фантазиєю наших казок. Ось що спорідняло Маланю так сильно з її нянькою і виродило між ними дружбу незнану в високому світі, хиба під некорисним іменем «поуфалості.

Тільки вправне око могло добачити в поморщенім, майже згрибілім лиці старої Пилипихи ту глубоку печаль, якою розточувала недоля Малані її на скрізь добрящу душу. Для звичайних людей була вона тільки тихою, клопотливою слугою молодої їмосьці.

Тепер похилилась вона над своєю вихованкою, як стара, від грому розчімхана верба над тихою водою. Надія лучшої долі проблискувала ще з її очей, як молоді вітя вербові вибігають із старого пня, та тільки не знати було, чи судилось знидіти, чи розвинутись і сій послідній прояві житя.

- То ж чого вам так знов розпадатись! - лагідно проговорила стара Пилипиха. - Адже се, як то кажуть: молодість — буйність. Перешумить, як весняні води, а потім устаткується.

- Так, устаткується! - гірко промовила Маланя. - В чім йому устаткуватись та для кого? Чи ж погане йому таке житє буяти зід досвіта до ночі, у веселому товаристві пробувати! Ось нині скоро світ повіяв ся, і так день в день по тих ловах, по тих забавах, з тими панами…

- А якби ви ласкою, добротою вашого серця собі приєднали, додому притягали? Ласкою усе можна приєднати, все зробити.

- Приєднати… Чи мав він коли небудь для мене серце? Чим його приєднати, чим я можу його приєднати? Лестними словами, чи просьбою, чи грозьбою! О коли б ти знала, як я його ще тоді молила, навколішках молила, щоб він мене відцурався, щоб не в’язав мені світа. На все, що дороге на світі, я його заклинала, а він гадиною сичав надо мною і з пекельною радостю казав мені, що я буду його і тільки його. По тім вже я знала, що від його вже нічого вижидати. І додержав свого слова. Я тепер його невольниця, його слуга, навіть гірш слуги…

- Чи ж годиться так розпуці віддаватись? Та ж і в їх є людське серце! Ні! се вам тільки так здається, ви розболілись, світ вам тьмою закривається. Пригадуєте собі, як ви усіх добрими людьми називали тоді ще, як раз в раз приїздили женихи, як той горо- дянський панич обсипав вас цвітами... Та на що згадувати! Чи може бути такий чоловік, щоб не полюбив вас, щоб хотів вам житя зв’ялити, ваш вік утопити! Вже ж їм мусіли ви до серця припасти, коли так за вами побивались. (Стара Пилипиха все говорила про Маланиного мужа: вони.)

Лице Малані ще більше зблідло. Вона повернула свої сльозаві очі у вікно, де виднілися далекі поля зелені, сонячним проміняй золочені, поміж пашнями вививався широкий гостинець, а в далекости синів гай. Оттуди гляділа вона задумана, а серце її, здається, зворушилось давними згадками і скиміло за колишнім щастєм. Не чула, не слухала вже бесіди своєї старої няньки, думки бистрим летом знялися в иншу сторону, в минувші часи золоті, веселої, безжурної молодости. - Сни мої золотії, чого ви колисали мене в моїй молодости... - наче сама до себе говорила Маланя... - Ох як тяжко ви мене обманули! Пригадуєш собі, моя нянечко, яка я годі весела та щебетлива була, як радо витала я світ і людей. О я тоді не знала і не думала, що можугь бути злі люди на світі, щоб завидували щастю сироти, що може бути камінне серце, що придавить мою доброту, мою любов, мої надії. Я злітала тоді думками високо, високо, я буяла, як той метелик від цвіту до цвіту, я співала пісні веселі, свобідні, як весела і свобідна пісня тої невинної пташки. І мені здавалося, що в світі рай, що можна бути щасливою, я не знала горя, хоч не знала моєї матери і жила під чужою опікою. Я працювала для моїх опікунів, я доглядала їх добра і тішилась їх добром, я не знала красшої радости, як бачити других людей у щастю. І мені здавалося, що й всі люди так думають і жиють для спільного добра і що в їх нема красшої праці над працю у купі, одно для другого.... А як я підросла і мене вивели перед світ та почали нагадувати про женихів, то мої думки зароїлись ще більше. Я видумала собі такого чоловіка, що для його житиму душею — серцем, для його тільки працюватиму з усіх моїх сил, його веселити, житє як цвітом розкошю та радостю стелити, а він мене зрозуміє і поведе в широкий світ, що раз висше й висше здійматиме мою душу і розкриє мені той сонний рай, шо стільки разів маячився в моїх снах... я не забула тих казок, що ти мені в дитиннім віку вечорами розказувала, я їх в серці заховала, душею перейняла. Я знала, що воно не може бути в житю усе так як в казці, я не вижидала царевича, щоб здійняв мене на золоте сіделце і повіз у морські палати, але все ж хоч щось трохи подібного, хоч трохи так певного і гарного житя як у казках забажала я й для себе.

Маланя розгорячилась, її очі розпалали огнем, на лице виступив легкий румянець, а уста дрожали як рожеве листя від вітру.

- Ох дитинко, чи ж бувати на світі тій правді, що в казках! Та ж на те й вони казки, що їх в світі не побачити і не зазнати.

- Я ж, кажу, не бажала царевича, я спершу сама не знала, чого мені бажалось. Але бачивши тих, що вертілися коло мене і як кажуть, старались о мою руку, я зовсім не могла знати, для чого мала б я кого небудь з них більше любити від других людей. Всі були вони такі звичайні люди, і я вже наперед про кождого знала, що їздить він женитись. Я танцювала, гралась з ними, як танцювала тоді, коли мене перший раз танцю навчили. Коли вони мені говорили лестні слова про красу та любов, я не ймала їм віри, бо я се чула від кождого з них, і мені здавалося, що кождий з них, їздячи женитись, так само мусів говорити кождій панночці на відданю. Аж як побачила я того... як ти кажеш мійського панича, як почула його бесіду, мені наче б новий світ повернувся і мені здавалось тоді, що й навіть сама казка може бути правдою... О Марто, моя дорога, тепер вже мені світ закритий ; нінащо вже мені його ні хвалити, ні гудити. Ми повік вже не побачимось із собою. Замкнула я вже моє серце і раз собі сказала, що нічого з того не буде. То ж не маю що перед тобою правди скривати, бо й не соромлюся того, що я тоді думала, які думки в мене зворушились... Він був такий тихий, смирний, задумчивий, наче той місяць, що в погоду на синьому небі плаває. Ще нині тямлю той день, як ми в веселім товаристві вибрались у гори. Крутими стежками здіймались ми що раз висше та висше по стрімких скалах, понад дебри і пропасти, аж поки не станули на самій горі, звідкіля розкривався широкий простір. В долині шепотіли сосни, шуміла вода, простирались широкі полонини зелені, цвітами всипані, над ними розпостиралось голубе небо, як широкий безконечний намет, серед неба стояло ясне сонце і досягало нас своїм промінєм ярким. Він стояв коло мене, зняв капелюх з голови і наче у молитві до Господа говорив: - Се житє чоловіка! Най здіймається раз-у-раз до гори, най виходить трудними та певними стежками з низоти у гору, а світ розкривається перед ним раз у раз в що раз більшій красі, що раз обширнійше, виднійше, могутнійше. Лякаємось гори — стоячи на долині, а тут на горі перед нами тепер ясне сонце і ми готові, як той орел, думками здійматись у саме небо. З трудом здіймається чоловік у гору, як трудне житє у праведній праці. Та зносячись у гору, треба заховати ту силу і свіжість духа та чистоту серця, щоб не дістати завороту, не впасти у, прогіасть, а радо і свобідно глядіти у просторе, безконечне небо. І його око блищало такими дивним блеском, в його голосі була така чарівна сила, що мені в памяти ожили всі дива казок, ті золоті скелі, сміливі царевичі, і тоді я зрозуміла, що можна одному чоловікови душею віддатись у привід і його більше любити від других. І не раз, як вийшли ми в город, на поле, до господарства, всюди він розкривав мені у своїй тихій розмові таке якесь гарне, нове житє, що я його досі не знала і ніде не бачила. Я його слухала як учителя, переймала його кожде слово, росла його духом. Він не величався своєю бесідою, але його слухали всі і хвалили його статочність і мудрість. Я бачила, що на його гляділи зависним оком молодики, що вертілись з пустими словами коло мене, та про се мені було байдуже. Мої опікуни поважали його і самі хвалили передо мною. Тож цвітами стелила я собі моє будуче житє. Та саме тоді став дуже вбиватись Порфир (так звався муж Малані) о мою руку. Я прочувала якесь горе і по правді нікого ще так чогось не лякалась, як його. Він не відступав від мене, а я бажала геть від його утікати, хоч би край світа; я бачила, яким зависним оком глядів він на того, як його прозивав, «міщука», і я не могла повірити його словам, що він мене над житє любить і обожає! Ні! я вже з початку чула якийсь дух гадини і благала його, щоб понехав мене на віки, щоб не зготовлював смутку для себе і для мене. Та даремні були мої благання, пуста моя надія. Одного дня прийшов якийсь лист до моїх опікунів. Я його не бачила, ні читала. Але після того мої опікуни не хотіли й нічого чути про городянського панича, не допустили більше до свого дому, назвали його підлим негідником, нікчемником і заказували мені згадувати про Степана. Мені завернулась голова, я чула, що се неправда, що се якийсь підступ, огида, але мене сили опустили оправдувати його, мені світ затуманився і я втеряла притомність...

- Що зі мною з того часу діялось, не знаю сказати. Неначе глубока рана розятрилась в моїм серці, несказаний жаль мутив мою душу, думки мої, як розколихане море, рвали мене із собою у страшні пропасти, давили мою грудь, безладно розривали мою бесіду... я не знала, що з собою діяти, я не мала спокійної ночі, тихого сну, відпочинку, бо мені все ставав живий його образ, сумний, сумний, ізранений, неправдою скаляний... І ніхто не чув мого страшного горя, не бачив мого болю, що розривав моє серце, ні трівоги, що відбирала мені охоту до житя, хмарами світ мені закривала... Серед людей жила я пустельницею і повік бажала б зістати черницею, що її цурається світ, а вона світу. Серед тихої ночі сльозами благала я Господа, щоб змилосердився надо мною, щоб або дав проявитись правді, виявив його непевність, впевнив моє прочуте, або збавив мене від сего страшного житя без серця і любови... Та даремні були мої благання, а мої грішні молитви не мали послуху. Від його не було ніякої вісти, про його не чула я нічого хиба инколи насмішні, погордливі споминки. Не тільки Порфир, але й мої опікуни корінили його з мого серця. Я німіла перед їх словами, хоч не могла йняти їм віри, моє щастє-марево мов у гріб западало, а серце моє наче деревеніло від тяжкого болю.... Як воно зі мною сподіялося, сама тепер не тямлю. Я бачила, що мої опікуни журяться моєю журбою, і мені стало їх жаль. Я попрощала мої сни неповоротні, не бажала і не вижидала щастя; байдуже було мені тепер про мою долю, про цілий світ. Не в силі було мені тепер вже кого-небудь любити тою любов’ю, що на хвилю огнем запалила моє серце. Я відпрошувалась від замужя, Ще раз благала я Порфира, щоб покинув мене вже не ради мене, але задля самого себе, задля свого добра і щастя, бо я не годна нікому принести не то любови але хоч би трохи праведного, приязного житя. Він не відступав мене, радостю блищав, коли за моєю просьбою витрискали сльози. А мої опікуни вговорювали мене, що я навикну, що не розумію ще тепер свого щастя, нехтую добрим чоловіком, кидаю свій талан. Що ж мені було робити? кого порадитись, в кого долі поспитати? Коли б я знала світ широкий, який тихий закуток, де б далеко від напрасних людей можна було жити тихою працею, я була б усе кинула, всіх відцуралася, не жахала б ся ні недостатку, ні гіркої праці, щоб тілько визволитись від тої нелюб’язної нахаби. Як могла я йти замуж, не маючи серця, з приголомшеною душею, із збуреним щастєм неповоротним, без надії, без охоти?... Але мені не дали супокою, представляли, вговорювали, намовляли і так довели до того, що я віддала наконець мою руку Порфирови. Я не уводила його лестними словами, він знав неміч мого серця, мою неохоту до його...

Та раз ставши його жінкою, я покинула, забула мій давній світ, відцуралася моїх думок і старалася усе зробити, що повинна чинити добра жінка. Я годила йому як свому панови, старалася відгадати його волю, сповняти його бажаня. Байдуже було мені про те, що він не мав для мене ніякої прихильности і за кождим разом давав мені вчути свою побіду. Мовчки переносила я його примхи, а не маючи любови, не жадала я її від нього. Але хоч милосердя, хоч трохи пошанівку, спокою для себе — ось чого я бажала тепер. Тільки ж усе має свою міру, і моя терпеливість зломалася, мов іржою, перегризена неустанною гризотою... Усе перенесу, — не витерплю тільки моєї обиди, вічного сміховиська перед людьми, сорому перед світом! Я не знала зпершу, що йому треба було тільки моїх грошей сирітських. Та не жаль мені їх, бо й на що вони мені здадуться тепер? Але чому не сказав сього уперед, — я була б віддала йому посліднє, щоб тільки збавитись від сеї муки... А тепер за всю мою працю, навіть на село не можу показатись, щоб не вчути насмішків та прокльонів на нього і на мене…

- Господи! що вам? Що з вами діється?

- Що має діятись зі мною, коли чую, як помітують ним люде, як проклинають тяжкими словами — його, що мав бути батьком, учителем і провідником для бідних людей, що мав їх добру навчати, від гріха хоронити, а не ширити розпусту, ганьбу в родині... Чи ж не знаєш, що діється в селі, що вирабляє він з челядею, з дівчатами...

І Маланя закрила своє лице білими, вимізернілими руками, а груди стискались то здіймалися від жалю, плачу і сорому.

- І я мушу чути їх нарікання і плач, прокльони батьків і матерей, слухати їх обидливих слів і себе бачити змішаною з тою поганю. Чим же я в тім винувата, як заслужила я таку наругу?...

На дворі почулося сковитанє ловчих псів і кілька голосів розмовляючих. Маланя обтерла свої сльози і вийшла до другої кімнат. Се надходив Порфир з двірськими товаришами, щоб покріпитись, як мовляли двораки, «веселим, ловчим сніданєм із рук гарної попівни.» Незабавком звеніли келішки і шклянки і ще веселійша гула бесіда.

II. Тече вода із города Край кореня дуба Нема ж мені відрадоньки Від мого нелюба. Тече вода із города Край синьої мятки, — Сушать мене, вялять мене Мої недостатки. Ізсушили, ізвялили Як тую билину; Ніхто мене не жалує Бідну сиротину.

Галаслива була громадка. Дим наповняв цілу світлицю і мало що зовсім не затемнював світла, що стояло на зеленім столику. Тут були розкинені карти, недопалені цигара, порозсипуваний попіл, купки мідяків і шістаків та деякі банкноти.

- Йду!

- Vorpass gesehen!

- Два —

- Сліпо.

- Zupass blind!

- Три дамі!

- Три королі!

- Три аси!

- А бодай вас лихо не знало з тими асами.

- Давайте дальше, шкода часу!

- Не спішись, ще твоя купка пересунеться до мене.

- Ей годі бо так на сухо. І думки засихають, і фортуна хвостиком мелькає!

- Велика правда, велика правда о. Миколаю. Ото з мене господар, що позабув свою голову. Але ж бо та жінка десь запроторилась. Прошу, зробімо собі маленьку павзу, я зараз постараюсь.

- Але, але о. Порфирий, не турбуйтесь, не трудіть вашої жінки.

Але о. Порфир був вже за дверима.

- Краси, кажуть, на тарілці не подаси, пробурмотів оден з гостей. - А тут ще зне-чев’я напали мов голого на дорозі!

- Е, вже таки хоч би книшики з парастасу, а голодувати не будемо.

- А воно таки, пане комісарю, непричком сказавши, немало книшів повернулося в вашім животику, вам на здоровля, - весело підхопив о. Миколай, погладжуючи товстенького комісаря по животі, що як полубічок заслоняв невеличку його постать. Всі засміялись, і комісар весело реготався, ні трохи не ображуючись посудженєм о користуванє з приходських приносів.

- О бодай то святилися попівські книші та вікували добрі прихожани. Не раз, як сижу так за зеленим столиком, знуджуся та змучуся, та так і запахне мені книшами, аж слинка йде і таки не видержу та гайда на село. Нема як село! Там то розумно вигадали! Хочеш книша — є книші, хочеш масла, є й масло і сир, і горівки принесуть і курку спечуть і поросятини доложать. Єй Богу, дуже мудро вигадали! А иноді, як вже ніяково їхати на село, то щоб хоч забутися, таки в канцеляриї заспіваю собі наш парастас та так, мов живі мелькнуть перед очима свіженькі книшики, колачі і трохи полекшає на серці.

І розбалакався сердечний комісар. Се був його любий, невичерпаний предмет до балаків. Його кругле товсте лице кармазином обливалось від одної згадки про їду та питє. Ціла його постать невелика, кругленька і запасна видавалася неначе великий книш на стільчику, а голова мов рум’яна шишка, що висадилась у гору і добре зарум’янілась від палкого піднебіня. Мало хто знав докладно, який уряд мав він у місті. Мабуть не великий і не важний, бо не було празника і великого свята, весіля або хрестин, щоб він не виїздив на село у гості. Вся околиця далека і широка була йому коли не споріднена то добре знакома. Всюди був він почасти в гостях, всюди витаний і гощений як свояк. Любив він з кождим щиро поговорити, потішити, порадити, знав всі тайни домові, всі недогоди родинні, умів і чесати, і гладити, і посватати, і на росу провести, грав в карти, любив добре з’їсти і ще лучше випити і так був з усіми в згоді, навіть з самим собою, з своїм горлом і животом. Тож і не раз сам про себе насмішливо говорив: «де хліб-сіль і каша, там домівка наша. Молодші величали його вуйком, а старші - паном комісарем, як звичайно у нас все зветься комісарем, шо з міста, крім звичайних волоцюг виїздить на село. Із попівського роду знав він усі звичаї й обичаї домашнього житя, мав незвичайну память до празникп, відпустів, імянин і родинних поминок, дуже величав світлість східного обряду, практичність празників і відпустів і ненарушимість старих звичаїв гостинности. Він мав в місті невеличкий власний дімок, де жив з своєю жінкою і гостив добрим словом і теплим росолом всіх знакомих, що коли-небудь приїздили до міста на ярмарки. Чи в день, чи в ночі, можна було сюди заїхати й заощадити оплату заїздного в гостинниці, а хоч пан-комісар не мав в себе дома вина, та за те все дуже радо водив кождого до самого найліпшого джерела провінцияльних вин. Се була його відплата за дознавану гостинність. До всіх тих добрих його примітів лучився все веселий гумор. І тим зближався він дуже до о. Миколая, свого колишнього товариша шкільного. Ріжниця була тілько у зверхній об’яві. О. Миколай був високий, більше худий, а його гладенька лисина вилискувалась тепер серед густого диму люв повний місяць в хмарах. Пан комісар синів від сміху, тратив голос, неначе б душився, а о. Миколай білів, випинався і як магельницею по стільниці торохкотів своїм сміхом по ухах всіх слухачів.

Так і тепер сміх о. Миколая переглушував усіх гостей, що втішалися книшевим смаком комісаря. І здавалося, що се ціла сотня сміхунів стрясла хатою і задзвонила в шиби.

- А чом же ж ви не пострижетесь хоч би в ченці? Або чому не кажете собі давати вашу платню в такій постаті, як ми побираємо! - говорив о. Миколай.

- Е таки знаєте, що кому чля та подоба. Мужикови ціп, а панови шабля. Та й не кождому даний такий голос, щоб виспівав зараз печену курку. От хоч би наш Порфир. Співає, співає та все на самоілку. Навіть на хрестини голоруч ідуть.

- Молодий, молодий, не вправний! Не знає, як з людьми обходитись. Як перебуде те, що я, то й буде може знати, як заходитись. Треба знати, як приговорити, злегка допімнутись, заслуги положити. Ось і в мене давно так пусто, голо та сухо відбувалось. Так же ж не в тім’я битий. Моя хата стоїть на горі, видно здалека, хто йде. Ось як тільки побачу, що з ділом, до хресту чи до слюбу, давай переверну метрики, розвідаю скільки голов в родині, скільки хто має літ, як по імени називається. Та опісля як пічну розпитувати про Івася, про Настусю, Петра, і як там їх похрестили, як зачну довідуватись про здоровля, про слабости, так мій парафиян як віск змякне, цілує по руках, що я так все про всіх памятаю, а далі сягне і в глубоку кишеню і на офіру дасть і службу божу замовить і хліба принесе. А ще як раз на чотири неділі скажу хлібодайну проповідь, то вже і сухарі можу сушити з приносів. Хто хоче їхати, мусить мастити!

О. Миколай не скривався з своїми поглядами. Що на умі, те й на язиці. Не таїв він і своєї неохоти до власного стану. Се була комедия його житя. Вдовець від двайцяти літ, з роду невтомний любитель товариства і потішитель всіх, що слабують на нуди часу, рвався і тріпався у чорних ризах, як риба на суші. Веселий, говіркий, безжурний як євангельська птиця, літав чи їздив від дому до дому, де тільки курилося з комина і не сіючи, ні орючи, коли не збирав мамони сего світа, то вдоволяв свою «плоть», котрій не все знала годити недоучена кухарка-господиня. То ж в дома був гостем, а в гостях домовим. Вихуділа пара коней, розтарахкана, болотом обросла бричка і заспаний, до холоду і голоду навиклий парубок — були в його все на поготовлю.

- Я тільки не знаю, тягнув дальше о. Миколай, — що за лихо насіло тому Порфирови пхатись у попів. Був у Відні, слухав фільозофії, робив якісь докторати, письмом підмазувався, книжками обкладався, а нараз грибом сів!

- Е, навчить біда попити, як нема з чого жити, - злосливо підхопив комісар. - То так замолоду фюкає по голові горобцями. Підіпхне папір під паху, лизне тої фільозофії мов з черепка каші і вже учений чоловік та гадає, що в світі так легко паперами згортати гроші, як кадильницею махати. Поки в кишені не пусто, то й гуляє як коник на провесні по зеленій траві. Але як не стане побренькачів, як жидки не дадуть перейти через улицю, тоді мій фільозоф попустить уха і гайда у рясу, як рак у борщ.

Комісар очевидно розмахувався до широкої розвідки про новочасних героїв се мінарицької фільозофії, але саме тепер внесли велику тацу з гербатою. Велика фляшка руму збила комісаря з пантелику і придусила всі фільозофічні згадки. Тепер скорше міг би він був розправляти о караваннім чаю, неперечнім впливі руму на людський гумор і всіляких инших животових питанях, аніж про фільозофічні вимоги житя. Тихенький почтар, що досі мовчки перелічував в своїй кишені мідяки призначені для фортуни, пробурмотів кілька фразесів «о гарній гербаті у гарної господині» і з великою зручиостю проковтував широкі скибки хліба з майовим маслом. Всі були в як найліпшім настрою. Скоро знов задимилися цигара і люльки, а на зеленім столику пересувалися карти, стукотіли кулаки грачів і подзвонювали гроші.

Незабаром задзвонили на дворі дзвінки, затуркотіло, загуділо, а по хвилі вказався в дверях новий гість. Молоде, чисто виголене лице, старанний стрій щойно з-під кравецької голки, стоячий ковнірик з чорною краваткою, блискучий перстень і паличка в руці, — все те разом казало відгадувати в новоприбулій «духовній» особі «алюмнуса», чи то б богослова «на ожененю.

Та всі були так сердечно зайняті своєю грою, що не запримітили нового гостя, і він непостережено щішов до другої кімнати привітатись з господинею.

- А се ти Петре, так в пізну пору! - проговорила Маланя.

- Я в власній особі, тіточко. Простіть, що в так пізну пору забезпокоїв вашу хату.

- Та що ж се ти знов таке говориш. Хиба не бачиш, що в нас і без тебе мов в гамарні. Але де се ти так був завірюшився, що й слух за тобою пропав. Чи не посватавсь вже де?

- Ой ні ще, тіточко, ні. Я ось приїхав до вас, щоб виссватали мене.

- Я до сватаня! - гірко проговорила Маланя. - Моя рука нещаслива. Але скажи правду, чи справді ти вже скінчив своє діло, бо щось ти дуже веселий, як бачу, такий веселий, як звичайно заручені бувають.

- Заручений хиба із сухою вербою!

- От дай покій жартам, розгостися та розкажи по-людяному, а не гни баляндрасів, - говорила Маланя, розставляючи перед Петром всіляке їдло. - Де ж то вже чи не три роки волочишся по всіх сторонах і досі ще б не мало бути кінця?

- Буде конець, як поможете тіточко. Я власне приїхав просити вашої і вуйка помочі. Що я вже не наїздився, не набувався, не навидався і таки вертаю в сі сторони.

- В наші сторони?! Та ж тут точнісенька пустиня, ні одної панночки, мовби посуха висушила.

- А в Вербівцях?

- В Вербівцях? В кого?

- А в Лаврів?

- В Лаврів?

- А панна Галя?

- Свят, свят, свят! Що тобі Петре, чи ти вже свої очі видивив, чи голову де по дорозі запропастив, чи тільки так на сміх підіймаєш?

- Але ж справді, зовсім поважно се кажу.

- А бачив ти її?

- Так ніби бачив...

- Та ж вона могла би бути мало що не твоєю матер’ю! Незадовго вже трийцять пять літ.

- Та чи ж то все таки з молоденькими женитись? Я ж вже також не дуже молоденький. А ще як розглядівся добре по світі, то таки бачу, що лучше женитись із старшою від себе. Чому ж все тільки чоловік має бути старшим від жінки? Чому не мас бути раз на відворот!

- Ей Петре! щось ти не добре думаєш. Скажи по правду, - з притиськом говорила Маланя, - скільки в тебе довгів?

Петро трохи змішався, спустив очі і мовчав.

- Най Бог тебе боронить запродавати своє щастє, вязати свій вік, цілий світ за пустицю. Волієш кровавим потом заробляти, ніколи не женитись, як так своє щастє затопити.

- Або ж я кажу, що я себе продаю? Але вже ж і сього не вчинив би я нині, щоб брати даром на себе тягарі. Тепер тяжкі часи, світ практичний з усім числиться. Що нині по красі, по добрім слові, по молодости! Прийдеться битись з нуждою, в голоді і холоді горювати, а тоді відлетить охота і до милости, а краса щезне, мов та барва з роздавленого овочу. Я преці кінчив якісь школи, трудився, починив видатки, так можу вимагати, щоб бодай за все те мені тягару ще не надавали. Нині простий хлоп дивиться за ґрунтом, а не за дівчиною, такий сільський учитель бере тисячі за жінкою, а я, перекоротавши шіснайцять літ, мав би творити милосердє для безпосажних панночок з гарним лицем а пустою кишенею і з тисячними забаганками! Мені здається, що воно лучше, як є що зїсти і на чім сісти, а вже потому й серце найдеться.

- Але ж бійся Бога, Петре, Галя вже від пятнайцяти літ стара панна. Та вже ж і не така вона, щоб не зміркувала, що ти не задля неї, але задля її грошей женишся!

- Га, воля божа! Тому й приїхав я до вас тіточко і до вуйка, шоб віддатись під вашу покрову.

- О, Петре, роби що хочеш, а я таки тебе ніяк не буду тутка сватати. Як ви мізерно дивитесь на такі речі, мов в карти програєте ваше житє і щастє. Не хочу, щоб ти або Галя коли-небудь опісля нарікали на мене. Знаю я добре, що значить завязати собі світ раз на все, і нікому не бажаю такої долі, навіть самому ворогови.

- Та що ж тут так страшного? Преці я не кажу, що я її не буду любити. А вже ж було б зле, як би я сам в недостатках, в довгах, ще й другій особі казав макухи бити і ціле житє в нужді коротати. Чоловік повинен передовсім поводитись розумом. Серце мов той вулькан вибухне, розпалиться, закуриться, лявою розіллється, а опісля затихне, випалиться і зимною корою укриється. На що такого заводу! Чи не лучше мені бути прозорим, оховстати трохи серце і шукати згоди між житєм і серцем. Вже за се одно, що позбудуся моїх клопотів, вирвуся з довгів і не знатиму нужди, буду їй вдячний, а вдячність перша ступень до любови. Що значить нині чоловік без грошей, яке може бути житє без вигоди…

- О ви молоді старці! - нетерпеливо перебила Маланя епікурейські виводи молодого богослова. - І ви пхаєтесь на проповідників християнської любови, ви кажете людям вирікатись богацтва для правди - і любови ближнього, переносити терном увінчаний хрест житя!

- Але ж тіточко, побачите, що з мене буде добрий піп. Далеко лучше говориться про ощадність і працю, коли кишеня повна, далеко вимовнійше проповідується о постах, коли в губі не млоїть, а як усе гаразд, тоді любов християнська стається дійсною правдою. Побачите колись, який з мене буде прикладний священник!

- Не жичу я тобі зла. Най тобі поводиться якнайлучше, але памятай, щоб не довелося колись на старі літа жалувати за молодечим запалом, котрого вирікаєшся, і нарікати на нещирість людей, самотність і опустілість.

- О я признаю, що ваші слова дуже гарні, особливо в ваших устах. Тільки невмолима проза мого житя кидає мене в противну сторону. Се, тіточко, також новий ідеал оженитись із старшою особою, розполоменіти її душу молодечим огнем, повернути їй колишні сни, оцінити її серце...

- І кабзу!

- Ах ви мене зовсім таки засуджуєте.

- Не я суджу, а твої власні слова.

За хвилю сидів вже Петро у другій кімнаті серед грачів і пробував вступного щастя. Для молодих богословів і гра в карти має свою ворожбу. - Хто в грі нещасливий, той в любови щасливий. Задля того, здається, так мало зворушує їх програна, а навіть наповняє надією на добрий посаг і заохочує до дальших картярських неудач. Недалеко від столика шумів кипучий самовар, як монотонна пригривка до уриваних криків картярських витязів. Густий дим, запах руму, мрачне світло і неустанний дзвенкіт грошей, похилені, пристрастю покривлені лиця, — все те разом складалося на сумну картину схибленого житя людського.

В третій кімнаті сиділа Маланя одна, самісенька, в думках затоплена. Ніч була пізна, в сінях вже заспівав півень у другий раз. Навколо було тихо, тільки від часу до часу долітали крики грачів. Сон відлітав від очей Малані. Її думки буяли далеко світами, серце скиміло несказаним горем, билося в груди наче б їх провалити хотіло. Повний місяць світив крізь вікно і ясною стругою освічував бліде лице Малані, сріблом обсипав її розпущене волося і дивною силою потягав її думки ген на світ широкий, далекий. Тут було так душно, тісно, несамовито мов у вязниці. А там по темному блакиті плавав білолиций, світлом обсипував широкі поля, тихі сади, там лящів соловейко, і чарівною музикою розпливався шум води на лотоках. Сей світ нагадував тепер рай, рай правдивий, тихий, невинний, чарівний, бо спали люди і не ворушили святої тишини, не псували божої краси своїм недоладним гамором. Се була природа у своїй чистоті, невинности, сама в собі для своєї краси.

І дівоче серце Малані було колись таке спокійне, тихе, чарівне, її думки були такі чисті як та вода, де відбивався місяченько у повній красі, такі буйні і широкі, як просторе небо зорями засіяне, її душа була така незворушена, нічим незамучена, чаром облита, як та нічка тиха, місячна, світло,м чарівним осріблена. А тепер мов змия обвилася навколо серця тяжка туга, печаль по марнім житю, по збурених надіях, по несповнених бажанях. Відразлива теперішність, безцвітна, стоптана, томляча, горестю наповняла, проймала страхом молоде серце Малані, затроювалаїї думки і відвертала їх від темної, пропастливої будучности. До чого пристановитись, до кого прихилитись, де набрати відваги і сили до такого житя, що вбиває душу і точить здоровля? Нащо жити, нащо томитись і поневірятись? - Кому потрібне моє житє? - питала вона сама себе. А глухі, уривані крики і сміхи грачів серед нічної тишини були відповідю на се питанє. - Оцн любощі мого житя, — тихо шептала собі Маланя — се відрада мого житя, відплата і нагорода моїх трудів. - І тихі та горячі сльози завертілись в її карих очах і жемчугом скочувались по розгоряченім лиці. Все навкруги неї, здавалося, завмирає, неприязню і смутком віддихає, мов у гробову пропасть провалюється. А над тою пропастю миготіла сумна постать Степана з жалібним, вимарнілим лицем, з запалими як жар палкими очима, з благально простягненими руками. І її серце забилося, жаль, милосердиє і загасла, приспана любов розбурхались в її серці, - вона готова була простягнути свої руки, і понад пропастю до його злинути, навіки вирватись з того томливого воздуху, що окружав її, і знестися у праведне, любяче житє.

- Маланю, Маланю, дай мені ключі, - озвався біля неї храпливий голос.

Маланя прокинулась із свого дивовижнього сну, повела очима поперед себе і злякалась. Перед нею стояв Порфир з свічкою в руках, з розжареними очима і здавалося, трясся від страсти, що тягла його до зеленого столика.

- Дай мені ключі, - повторив він нетерпеливо.

- Які ключі, нащо тобі ключів?

- Не розпитуй багато, давай, не маю часу. Дай мені ключі від комоди. Мені треба грошей.

- Боже! - заголосила Маланя, догадуючись усього, чого бажав Порфир. - Яких грошей тобі треба! Порфире змилуйся, що ти дієш!

- Не псуй мені часу, не відвертай від мене фортуни. Мені конче треба грошей. Мушу відбитися, щастє мені тепер послужить.

- Не за сирітські гроші.

- Не розводи мені твоїх фохів.

- Ні, ніколи не згоджуся на твої...

- Кажу тобі не дражни мене, давай, а то пожалуєш.

- Бери силоміць, щоб моя рука в тім не була.

- Е! буду я тебе ще допрошувати", з сичачим гнівом проговорив Порфир, і трясучись від злости, мов у лихорадці, відтрунув свою жінку на бік і сягнув під подушку за ключами.

Поблід місяць, на сході вже червоніло і до кімнати вкрадалося раннє світло, як Маланя прийшла до себе з свого переляку і обурення. Ще один, новий тяжкий камінь придавив її серце, ще одна згасла надія, одна розятрилась рана... може послідня. Вона поглянула навколо себе. Шуфляда була висунена, розірвана калитка. А в першій кімнаті все ще озивалися ті самі крики і сміхи, сипались гроші, стукотіли кулаки, ярились, роз’яснялись, то пристрастю хмарились лиця грачів.

- І навіть перед чужим добром не злякався, не побоявся чужої кривди. І залилася горячими сльозами, заломила білі руки. А раннє сонічко весело вставало, тихий світ золотило, до житя будило, огрівало, а не могло осушити сліз бідної, споневіряної жінки, розігнати її хмарних думок, розвеселити зраненого серця.

III. Стоїть явір над водою, В воду похилився Чогось милий чорнобривий Тяжко зажурився. Як же мені не хилитись — Вода корні миє Як же мені не журитись, — Само серце ниє.

- Степане, а покинь но вже раз ті твої книжки та ходи до нас, - кликав о. Григорий крізь вікно до свого сина. - Такий гарний вечір, а він засидівся в тій душній хаті і не гляне на двір.

- Зараз, зараз, ще тільки хвильку, - обізвався голос з середини.

- Та чи мало було з тебе того дня. От дай вже покій, відпічни трохи, дай волю очам та думкам твоїм.

- Оттак то, приїде на кілька день і навіть дома не покидає тих книжок. Вже аж збілів, зовсім тільки як снасть ходить. Аж жаль дивитися, - говорила паніматка, виполіскуючи під хатою гарні огірки до квашеня.

- Так то вже на старість хиба ми обоє будемо себе втішати. Годуй, годуй, а підростуть, то як ті пташки з гнізда порозлітаються. Поки ще молоде, то горнеться, а потому і не звідається... Оттой ще остався, та й то на вилеті.

- Степане! - кликала знов мати, - а ходи но вже до нас.

Ніхто не обзивався.

- Щось наш Степан таки дуже посоловів, - говорила дальше мати тихим голосом.

- Де то та колишня його веселість поділася. Мало говорить, нічого не їсть, не спить, на самоту утікає. Нераз, як несподівано надійду, він сидить задуманий та так і зжахнеться. Питаю і не розпитаю нічого. Бовкне слово та й тікає. Щоб тільки борони Боже не занедужав. А ще з тими книжками не може собі дати ради. Господи! десь то тепер такий світ настав, що стільки треба вчитися.

- От марниця, дурять голови! А не хотів мене слухати, не хотів брати готового хліба. Конечне забажалося тої свіччини.

- Ой то правда! Досі був би вже на спокійнім хлібі, а то пустився як на ту воду, плине, плине і кінця тому не має.

В дверях показався Степан з книжкою в руці. Його лице було ще дуже молоде, але поважне, бліде, сніде, майже хоровите. З його очей пробивалася якась сумота, на чорних бровах нависла журба, а укриваний біль проявлявся в цілім його лиці.

- Справді гарний вечір, - сказав Степан тихим голосом.

- Чи не приросла до тебе ся книжка? - жартобливо спитав о. Григорий.

- Таки правду сказати — се моє житє. Та й що ж може бути для мене красшого, як віддаватись науці.

- І бути вічним школярем, - додав о. Григорий.

- Преці проповідка каже: учися розуму не до зросту, а до гробової дошки. Ціле житє чоловіка — се одна праця і наука. А коли я вибрав собі такий стан, що замість плуга пером, та головою маю орати, тож годиться дбати про те, щоб в мене був засіб того зерна науки, котрим засіваємо наш переліг. Як ви дбаєте, щоб засібна була стодола та не пусті засіки, як ви усе передумуєте, що як красше і лучше зробити, як вас радує прихована вами худібка, добре засіяне поле, процвіт вашого господарства, так і мене радує і веселить моя щоденна праця, мій труд, здобутки нового знаня, новий світ, що розкривається в от тих книжках, і я не знаю, що може бути томлячого в такій праці, що підіймає мислі чоловіка, розкриває йому нові погляди, нове житє, нове поле до діланя.

- Де то вже з ним кінця довести, - озвалася мати, пильно глядючи на свого сина. – Але ж поговорив би ти, Степане, троха з нами старими. Нам твоєї науки не засягнути, а самим так і скучно. Не вже ж ти тільки самими книжками житимеш! Треба й в світі трохи повеселитись. Говори таки, що хочеш, а школярем цілий вік свій не позістанеш. Не сидів би ти все так в тих паперах, та не тратив твого здоровля, а віджив трохи між нами на вольнім воздусі! Вже ж тобі не перемудрувати всіх, а от так найлучше, як то кажуть: і наперед не виривайся і ззаду не оставайся. Знаєш тепер такий світ, що не мудрість поплачує, а услужність. Хто мастить, той їде, а покірне теля дві мамі ссе. Є ж багато таких, що без муки і великої науки доброго етапу доходять; а як має вже свій етап, то й мудрість і почести і слава — усе найдеться. Змарнуєш твій вік молодий, на світі не наживешся і здоровля втратиш, так що ж тобі буде з твоєї науки.

- Але ж, матусенько, се мені не псує здоровля, се моє житє і моя розривка. Коли у черці постригся, то годі присюди заводити.

- От не пошивайся в такого статка: се ще тобі ні до лиця, ні до твого віку. Забудь но трохи твої книжки, а я повезу тебе на празник до Решової. Ти й не знаєш, що Наталка вже як рожа розцвилася. Яка люба дитина, яка привітна, смирна, тай правду сказати не стид показати її хоч би й перед городянськими паннами. Як то, коли з доброго кореня, то й добре останеться. Воно дуже рідко буває, щоб дівчина без матери добре виховалася. Але тут не одна, хоч і з материнським вихованєм, мусить уступити. Така вже з роду! Знає як до чоловіка проговорити, між людьми поводитися і кому палежиту честь віддати. Звичайно як вчене, до світу призвичаєне, а не так, як то в нас буває, що тільки на пустинях та на сміхах все кінчиться. Правда, що батько таки дуже розумно її попровадив, гроша не пожалів, і дома доглядав і до належитої науки вчасно віддав. Таки добрий батько як рідко, і знаю, що своєї дочки голіруч замуж не дасть. А вона ж в його єдна-єдина як око. От найно поїдемо, то й побачиш сам. Вони будуть на празнику, близькі сусіди в давній зажилости, та й таки час вже Наталку світові показати.

Степан мовчав, а хоч мати все пильно на його гляділа, Степанові думки, здавалось, не дуже займалися славословним описом молодої гарної і посажної панночки, а відлітали десь в далеку сторону.

- На що то хлопцеві набивати голову! - холодно проговорив о. Григорий. - Вже бачу, що ви його таки зараз хочете женити. Мало має свого клопоту на голові, ще треба, щоб жінка нависла на карку!

- Зараз, не зараз, але чому ж не мав би пізнати? Преці вже йде до людей.

- Не думаю я ще женитись.

- О щось ти дуже змінився в послідні часи! - говорила дальше мати. - А перше так все маячив о гарних паннах, як голодний о хлібі. А то все з тих книжок, з тої неперестанної самотности. Відвик від людей, від товариства тікае, веселої хвилі не зазнає. До чого то все здалося! Ось диви: другі то і без журби і труду веселяться, уживають житя і добре з тим виходять! - І жаль і ніжна любов і материнський докір пробивався в її голосі. Вона бажала б неба прихилити свому наймолодшому синови, тремтіла за його здоровля, журилась вже з-за одної тіні його смутку і неперестанно роздумувала над його долею-щастєм. А тимчасом бачила вона свого сина незадоволеним, нещасливим. Сей нахил до неперестанної праці здавався їй дивним, неприродним, хоч се була черта її власного характеру — трудящої, запобігливої, неперестанно рухливої жінки. Працюючи майже ціле своє житє для добра своїх дітей — вона не могла Зрозуміти, щоб праця могла бути щастєм її власної дитини. То ж і не вірила словам Степана, відводила його від труду і науки та заманювала у безжурне, веселе, легке житє, що являється для загалу єдиним ідеалом щастя. Ось тому заохочувала вона Степана до забав і розривок і готова була його чим-скорше оженити з посажною, гарною панночкою, щоб тільки неклопотливим було його житє, щоб весело процвитали його дні, а її материнське серце втішалося його щастєм.

А тут її Степан не то що не бажав того щастя, але здавалось, самохіть відтручував його від себе і віддавався якійсь тайній розпуці.

- Не всім однаково світ стелиться - якось важко промовив Степан. - Пчоли мід збирають, а мухи його з’їдають.

Бесіда якось уривалась і замість веселости наводила ще більший сум на Степана, Згадка про женитьбу немило дотикала його душу й очевидно ворушила тайну його серця.

Паніматка покинула свою роботу і хотіла, здається, дальше вговорювати свого сина до веселого житя та заохочувати до женитьби, коли якраз за ворітьми озвалася косарська пісня, поважна, протягла та супокійна, як супокійною і вдоволеною буває душа чоловіка по довершенім ділі. Се вертали косарі з панотцевої сіножати.

- От вже й косарі йдуть, а я ще й не зладилась, - сказала панімати і чим скорше кинулась приготовлятись до привіту гостей. О. Григорий відложив свою люльку на бік і підійшов під високі каштани, де навколо широкого стола розставлені були лавки.

Ціле обійстя о. Григория було обсаджене високими деревами, берестами, ясенями та каштанами; густі вітя дерев закривали вигляд на дорогу і мов величезним вінком обмаювали похилену хату попівську. Вечір був тихий, погідний, веселий. Далеко десь вертала вже череда до села, чутно було меканє овець та іржанє коней, а тут перед ворітьми ще раз загула пісня косарів, луною роздалась поміж дерева, понеслась гомоном по селу і відбилась аж о гори, що за рікою ще червонілись від західного сонця. Затихла пісня, занімів її гомін, а косарі задзвонили у коси і поважно як стадо білих гусий війшли на подвіря. Передовий косар проговорив свою жичливу річ про скінчену косовицю, положив перед панотцем оберемок свіжо скошеного сіна, і всі косарі як рідного батька витали свого панотця і першого господаря. Се була косарська «толока». Трийцять косарів, статочних господарів, рік в рік збиралося за толоку косити сіно паноотцеві. Без зазиву і без дозору відбувалася косовиця з найбільшою охотою і з прикладним ладом в знак прихильности громади для свого панотця. То ж намість парубків бралися найперші господарі цілого села за коси і з незвичайною торжесственностю сповняли сей уряд свого «пошановку». Спільна, господарська вечера заставлена під розлогими каштанами була єдиною відплатою за щирий труд господарів. І тут розводилась та щира синівська бесіда між представителями громади а панотцем і їмосцею про всілякі діла сільського житя і господарства, обмінювались ради, укладалися пляни надходячих жнив, обговорювались усі долеглости і недостатки обопільного пожитя прихожан з при- ходником. Се був обяв того патриярхального житя між попом а громадою, житя давного, видного ще в проявах історичних подвигів нашого народу, а щезлого за теперішних часів нової цивілізації.

О. Григорий належав мало що не до попів «antique educationis», хоч скінчив всі школи вимагані тепер до «висвяченя». Тільки його погляди на житє, на свій стан і на народ, — ріжнилися від вихованців «novae educationis».Правда, сі погляди не були взяті ні з книжок, ні з школи, ні із семинариї, а просто виходили самі з тодішного житя. Велика ріжниця станів нігде так різко не виявлялася, як по селах між паном аристократом а панщизняними – «хлопами», недавно що визволеними з цілковитої неволі. Пропасть між двором а сільською латою, як ні близько вони коло себе стояли, була страшна, непроходима. Нікому не снилося о людськости під курною стріхою селянською. Сі бідні, маленькі, темні хати були тільки стайнями, де була така ж робуча твар, як і в мурованих двірських стайнях, де стояли стада коней. З двірських вікон так само дивились на сільські хати, як на волівню, звідкіля виводили волів у ярмо. В очах панів мав піп на селі мало що не теж саме завданє як і конюший. Нічого було його приєднувати для себе, щоб пригласкував – «підданих» і зводив згоду між двірським а громадським обшаром! Сю згодливість доконували мандатори, посіпаки й економи з киями у руках. Піп був для двора особою злишною, а ще більше злишною була його прихильність для двора. Аристократичні погляди не менше відділювали самого навіть пона від двора.

І ось виходило з того дивне диво. Як добрий наймит у лихого пана привязується більше до худоби, котрої доглядає, аніж до пана, що його і худобу поневіряє, так і піп осаджений серед «хлопів» переймався їх недолею, розумів їх нещастє, милосердився над їх нуждою, а обурювався над нелюдскостю. І серце його прихилялось до тих людей, він зживався з ними, потішав їх, а деколи й охороняв. Так ставав він живим членом тої страждущої громади, переймався її житєм і ставав неначе б батьком великої родини.

І ті селяни, нехтувані цілим сурдутовим світом, відгадували се батьківське чутє, горнулися у недолі до свого панотця, прив’язувалися до нього правдивою вдячностю і любов’ю. Молоді парубки і дівчата находили на попівстві захист проти нападів панів, двірських паничів і підпанків. І та сама вдячність і любов виявлялась у служебних відносинах. Слуги забували тут на свою службу і вважалися більше членами родини, синами першого господаря, як наймитами і наймичками. Вони дорожили крихтою тої волі, якою можна було віддихати напопівщині; за свою працю, котру їх батьки, брати і сестри віддавали даром на панських ланах, діставали вони тут потрібну одежу і страву, а при статочности дороблялися якого такого прибутку. Тодішнє попівське господарство не було, перейняте духом шпекуляцийним, а змагало найбільш до вигідного житя. Біля попівського стола могли без ущербку живитись і догідно жити бездомні Лазарі, що перед панщизняною нахабою кидали родинні доми, своїх батьків і материн. Вони пильнувалили добра своїх кормителів і оборонців, як власного маєтку, привязувались душею до своїх господарів і до смерти не відчужувались від своїх добродіїв. Відтіля пішлася добра слава про давних «слуг», про їх вірність, працьовитість і прив’язаність.

О. Григорий був з роду доброго серця, ласкавий, привітний і добрящий. Молодість тяжко перебута в праці і недостатках навчила його цінити працю і робучих людей. Син убогих родичів, вчасно осиротілий, повертався він змалку між народом, власними очима глядів на нелюдську тиранію у всілякій її постаті і сам не раз в школах і в своїх позашкільних услугах дізнав важкого гнету аристократичного світу. Його душа не могла прилинути до тих пишних пустоцвітів без серця, його сирітство розганяло всякі сни про блескуче, вигідне та розкішне житє, а нахиляло його скорше до тих тихих, рівно як і він долею і злою волею кривджених людей непоплатної праці, неосолодженого горя, безцвітного житя. Богословські науки видавалися йому дуже приманчивими, бо відкривали йому вигляди на независле житє, мали вчинити його проповідником любови і потішителем сиріт та повернути його назад серед сільських людей, де був його молодечий світ, де жили його перші споминки дитинні і зароїлися перші надії житя.

В ті часи легко було доступити попівського приходу. Мало було званих, а ще менше вибраних, тож самі попи діставали, а не давали - презенту. І так о. Григорий скоро дістався до своїх родинних сторін і любо та тихо проживав з милою дружиною серед давних знакомих. Високим прикладом розумного чоловіка присвічував він своїм прихожанам, простою, ясною але й не менше праведною наукою проводив він їх серед тяжкого житя, а своєю повагою нераз знав тамувати панську буту, корити двірську шаранчу сурдутову, що засмічувала моральний воздух громади. Люди полюбили свого панотця як рідного батька, а паніматка була справдішною опікункою цілого села. В слабостях приходили до неї по ліки, в нужді о підмогу, в клопотах о пораду. Під її оком виховувались і виучувалися на службі молоді дівчата, в її пекарні пеклися для них короваї, за її заходом відбувалися їх весіля, і так із-за опіки своєї «їмосці» виходили вони в світ добрими господинями. Так витворювалось се патріархальне житє попа з громадою, що кріпшало, розвивалось і розцвиталося через сорок літ. І хоч повіяло було тепер навкруги новим духом, хоч нова воля і рівноправність перейначувала суспільні взаємини селянські, і не одні пани, але й багато попів стало нарікати на буйність і неслухняність народу, хоч щораз виднійше під впливом дворів підкопувалося переіначувало й становисько попів серед селян і клонилося до повного відчуженя, — о. Григорий не лишав свого давного житя, не ступав на нову дорогу, а жив давними ідеями свого первісного житя й остався чоловіком: «antique educationis».

Його родина складалась з двох дочок і трох синів. Дочки були давно вже замужні, і двох старших синів мало вже свої певні приходи. Один Степан наймолодший виломався зпід прикладу своїх братів і пустився на «світського» чоловіка. Як ні поважав він свого батька не тільки яко батька, але й яко попа, але придивившись близше новому поколіню євангельських проповідників, проглянувши систему св. Юра у вихованю попів, втеряв всяку охоту до попівства, бо не мав надії і не бачив можности ступати в сліди свого батька. Як ні благала його мати, як ні представляв батько, усе було даремне! Степан ступив на нову дорогу. От тому так клопоталась за його стара мати, тремтіла над його здоровлєм, побивалась над його непевною будучностю. Вона зводила тепер всі свої думки тільки до свого «мізинка», котрого любила над житє, — день і ніч передумувала над його долею і все таки непокоїлась, бо вона не розуміла иншого житя, лучшого спокою, більшого щастя як те, що розкривалося на добрім, тихім і живнім попівстві. О. Григорий не тікав сього питаня. Раз згодився він на волю сина і вважав тепер злишним і шкідливим повертати його дорогу куди инде. Степан світло сповняв покладані на його надії, йшов усе вгору, визначався між молодіжю своєю наукою і статочностю, і всюди, де ні повернувся, знав собі з’єднати любов. Тож о. Григорий, чуючи з усіх сторін похвали на свого сина, не так непокоївся його долею, як стара мати, вірив в його будучність, жалував тільки над тим, що може не дожиє того часу, коли його син буде зовсім «скінченим» чоловіком. Задля того тільки рад був бачити свого Степана на тій самій дорозї, котрою його другі сини дійшли вже до спокійного і вигідного житя. І він жалів над працею свого Степана, хоч сам мовляв: «без праці нема колачів». Нагадуючи свої власні науки шкільні, він переконувався, що в житю в далеко більшу услугу ставав практичний розум, аніж та схолястична фільозофія, якою годували за його часів нечисленних школярів. Так не мав вій віри в силу і значінє науки, вважав її більше за час переходовий, за конечне орудіє осягненя становиська, і для того так маловажно говорив про людей науки. Він цінив тільки чесноту, працьовитість видну в користях щоденного житя, а нехтував всяке високе змаганє до нового, поступового житя. Часто навіть нарікав на мудрощі нового світа, що псували людей, робили «яйця мудрійшими від курей» та не давали жити людям спокійно на світі. Згадуючи про них, нарікав він на світ теперішній і ставляв ідеалом давні часи. Се був своєрідний консерватист.

А Степан був дитиною нового часу, сповитий і викоханий ніжною родительською любов’ю, напоєний новими гадками, перейнятий новим духом нового житя!

Любов і старанність родичів зберегла його від недостатків і від тяжкої боротьби о житє, а під теплом тої любови виростала його душа щира, отверта, привітна, любяча. Весело вsтав він світ, сміло глядів в будучину, а надія щодня із сходом сонця роз’ясняла, золотила його дні. Не пещений, але любязно хований, чув він родительську любов, бачив її в материнських сльозах, в батьківських словах і старався відплачуватись тою самою любовю, послухом, добрим поступом. Перші літа молодости перебув під дозором старших братів, охочо рвався до книжки, залюбки брався до науки і щораз поступаючи в науках втішав своїх родичів, заохочувавсь до дальшої праці і гарну віщував будучність.

Степанови було вже пятнайцять літ, як по Галичині повіяло новим духом, новим, живійшим і повнійшим житєм. Спадали пута народів, ширшала воля мисли, слова і діла. Недавно ще спокійна землиця стряслася наче від вулькану, люди захитались, з просоня здіймалися до нового житя. Старі люди молоділи, горячились, вірили в ідеї, гнали за ідеалами, а молоді запалені патріотизмом рвалися до діл, і старі і молоді писали поезії, як залюблені школярі, усе співало і рвалося до нового, молодечого житя. Малий світ наче в друге перетворювався, перероджувавсь, сам себе не пізнаючи.

А вжеж ніде так не розбуяв новий цвіт як між молодю, що досі не бачила инших ідеалів над – «маївки», «пилки» і збираня хрущів. Намість німецьких «кашкетів» скрізь як мак зачервоніли козацькі шапки, забіліли і зачервоніли конфедератки. Згодлива молодіж, що досі спільно виправляла походи на жидів, спільно гуляла «с палєстрою» по зелених лугах і долинах, — нараз розділилася на два обози. По одній стороні ясніли білі орли, срібноковані Косцюшки і Понятовські, а по другій синіли жупани, червоніли козацькі шапки та стяжки. І та ненависть, що палала перед віками в таборах Хмельницького і Вишневецького, що кров’ю вмивала широку країну, руїнами розсипала городи і замки, коміть головою перевертала костели і церкви, — та буйність, що не знала пошановку і зупину ні перед вельможними, ні перед потужними, ні перед їх законами, — ті насмішки, що козаки подавали зголоднілим шляхтичам у Збаражі — усе те, здасться, нараз мов із землі виросло наново, наново віджило в грудях молодих пращурів славних прадідів. Та важка, нерівна була боротьба молодих Русичів з шляхоцькими потомками. Нічим було їм перед ними повеличатись, рідним блескотом засвітити, до себе усіх своїх заманити. Незнана була добре память козацька і борьба народня, а тяжко було відгребувати тисячлітню память князівську. А тут на другій стороні ясніла незгасла память речі-посполитої, слава королівська, потуга вельможна, а біля кордону чутно було хряскіт шаблюк, громи завзятої борьби непоконаних ще епігонів. Аж ось наче нова зоря, віщунка великих подій, появилась невелика книжка «», що дивне диво сподіяла. Її читали і не начитались, переписували, наізуст вчилися, з рук до рук подавали, а скрізь лишала вона свої незатерті сліди в молодих серцях, в свіжих умах. Се повіяв перший вітерець із далекої України новим, весняним духом, се ринула на галицьку ниву нова, живуща і цілюща вода, що зрошувала й оживляла ізсушені поля, повялені первоцвіти... і після несталої, хоч иноді дуже блискучої мартовиці, розпочиналась тепер правдива весна, весела, сонячна, животворна.

І розкрилося замулене джерело споконвічної сили нашої — ожила громада. Вихопившись із школи, зібралася потай миру тиха, молода громада мов у другу школу, щоб почути свого великого учителя і батька.

У тих тихих закутках, закритих перед світом, оживало слово Тараса в молодечих устах, як жива благодать лилося в молоді серця, і заняло їх щирою, невгасимою любов’ю не до князів, не до палат, не до вельможного блескоту, а до народу забутого — в курних хатах і в простих сермягах, до лицарів без високого роду, а з високою заслугою, до мови простолюдної, що гомоніла за плугом, житєм оживляла широкі поля, могили і далекі, незнані степи, — до незолотої, але від золота дорожшої батьківщини. У тих закутках лилися сльози над долею «Катерин», озивалася перша ніжна, як сльози чиста любов для «Марусь», тут виступала нова, досі незнана бувальщина, ніким не прославлена, туг перед розжареними молодими душами розвертались високі могили і живими являлись образи:

Аж до моря Запорожці Степ широкий вкрили : Отамани на вороних Перед бунчуками Вигравають, а пороги Між очеретами Ревуть, стогнуть, розсердились— Щось страшне співають... … Пишними рядами Виступають отамани Сотники з панами І гетьмани… І про Україну Розмовляють, розказують Як Січ будували; Як козаки на байдаках Пороги минали; Як гуляли по синьому Грілися в Скутарі Та як люльки закуривши В Польщі на пожарі В Україну верталися; Як бенкетували...

І серед розгаряченої молодої громади мов жива миготіла та бувальщина, здіймались в гору молоді козацькі голови, сизими орлами злітали в світ нових ідеалів і оживала добра слава, слава України. І один до другого шептали молоді громадяне:

Україно — Україно, Ненько моя, ненько! Як згадаю тебе краю Завяне серденько

А серця не вянули, а оживали непогамованим запалом, палким патріотизмом, щиростю і любовю. Ще не вмерла козацька мати! - гомоніли молоді сини молодої Руси- України і блискавицею ширшало нове житє.

Отже й засягнуло се нове житє нашого Степана своїм огнем. З запалом кинувсь він до нових книжок, по ночах читав, учився і не міг налюбуватись красою своєї мови, поетичностю свого народу, своєї рідної України. З роду вже маячливий, буйний думками, непосидющий і за надзвичайностями запопадливий — прилинув він до сего нового, досі йому незнаного світу, мов та пчола до весняного повного первоцвіту. Кобзарські пісні не то що всі були в його гарно переписані, але й твердо в памяти вириті, глубоко в серці заховані. Не одну ніч переплакав він над «», не один раз виступали в його снах пишними рядами чубаті козаки, що враз із славними гетьманами гуляли по широкім степу, плавали по синьому морю, не раз маячіли над його сонною головою русалки, страшні відьми, завзяті характерники...

Огтак напоївшись новим духом українського житя, скоро попав Степан в ту молоду громаду вибраних молодців, звідкіля дальше ринуло нове жите, новий дух між молодіж. Він належав до перших учеників, що визначалися талантом, пильностю і добрим прикладом: тож скоро забажали старші товариші притягнути його між свою громаду, Степан вже й сам доміркувався сього громадського житя молодіжи потай миру, бо й сам він бажав чинного житя, спільної праці, громадного діла. Та кождий січовик і кождий молодий громадянин перебував свій новіцият. Допіро перебута проба вводила молодика в святиню громадської праці в святочний, по свому торжественний спосіб.

Отся хвиля переходу у громадське житє молодіжи незатертим слідом осталася в памяти Степана і дала йому ще сильнійшу підставу його ідеалізму.

Була неділя — день школярського відпочинку. Степан, запхавшись в куток своєї невеличкої станцийки, пильно зачитався в Гоголевім «». Він забув на світ, на хуртовину, що сумно гуділа біля вікон і як з решета сипала снігом, — а в його голові шумів шум козацького табору, крик бойовий, хряскіт збруї і зойки ранених; кров його бурилась і розпалювалась козацьким завзятєм, його душа злинула на далеку Україну, в давні часи козацької шляхоцької боротьби. І задумався Степан над розкритою книжкою, що розгорячила його буйну фантазию. Навкруги його була сумна теперішність, де не було ні сліду, ні чутки про лицарство козацьке, про славну Україну, де сини славних батьків вже давно проміняли ратище на леміш і без знаня славної бувальщини в самоті і забутю орали ту землицю колись то кінськими копитами поорану, кровю ізрошену, кістьми засіяну, — де не знали, а навіть і не думали про колишнє завзяте, про ту давну жажду вольної волі, свобідного, власного житя рідного. Навкруги себе не бачив він житя, а те, що було жителі, здавалося йому сном, коли не самою смертю! Йому стало жаль того давного, бурливого, крівавого житя і він бажав би, щоб вернулись давні часи козацької слави, щоб і він як лицар виправився на вороному погуляти по широкому степу, завитати до Січи — великої матери козацької, зазнати козацького житя, погарцювати з ворогами і шеломом напитись крівавої води Дніпра-батька. Не було ще кому повести молодого хлопяти на дорогу діла нового житя, вказати йому ясну мету новосвітнього козакуваня. І ось чому скиміло його серце за тою бувальщиною, де було стільки діл світлих, стільки богатирства величнього, стільки борьби невтомної і завзятої, стільки житя крівавого, але вольного і славного.

У тій задумі застав Степана новий товариш, що мав ввести його в молоду громаду молодих учеників нового світу. Бесіда легко навязалась у такім настрою до патріотичного діла. Між молодими серцями не треба було багато слів, бо їх душі скоро почулись, скоро й пізнались і з’єдналися.

Далеко за містом, в тихій, неприступній хатині зібралась молода громада повитати свого нового товариша. І як же ж сміло, як торжественно ступав він між них, як сміло виголошував свої слова присяги для науки і щирої любови матери-України, як росло його серце, коли мов новий січовик вступав у нову Січ науки, праці, патріотичної любови! Щиро витали Степана його товариші, хоч йому знані, але тут наче вдруге обновлені, щиро загула в його привіт пісня: «»... а Степан мов в другий світ перенесений, зачарований слухав слів Кобзаря, що виголошувались з ряду молодими декляматорами, та оповіданя з істориї, що розказував найперший з молодців. Се була та друга школа молодого ідеалізму.

Звідтіля виходили проповідники кобзаревих ідей, сміло здіймали свій голос про нові ідеї перед старшими людьми на забавах, празниках, серед народу і серед приснітілих братів і сестер своїх.

З того часу щораз більше розвивалась Степанова душа. Пильність його подвоювалась, талант розвивався повним цвітом, а защіплений ідеалізм просвічував йому ясну дорогу гарної будучпости. Скоро став він у переду своїх товаришів і з цілим запалом молодого серця вів молоду громаду до щораз більшого розясненя розпочатого діла. І весело усміхалося Степанови його житє, щораз роїлись нові думки і гнали до дальшого поступу, до праці, до діла.

Проминуло з того часу кілька літ найкрасшого житя нашого Степана. Свобідно плило йому те житє в неперестаннім руху, у здобуваню нової науки, нових поступів і триюмфів душі. Любо було дивитись на Степана, коли він серед молодих товаришів голосив такі слова любови матери-України, деклямував народні думи про славні походи гетьмана Богдана, або з наївною ученостю молодого історика поетичними барвами розкрашав дії своєї батьківщини. А коли по шкільних трудах вертав Степан на вакациї до рідного дому, то й тут не кидав своїх думок, не втерпів, щоб не заспівати козацьких пісень, не передеклямувати хоч кілька дум кобзарських. Як любо було дивитись, коли Степан в народнім строю з палкими як жар очима, з легко зарумянсним лицем читав українські книжки серед парубків і дівчат, що не могли надивуватись ні свому «паничеви» по-«простому» прибраному, ні чудовим словам, що хоч прості, з їх таки уст вийняті, та так глубоко займали душу, ворушили серця і витискали сльози. Оттак всюди, де ні появився, ставав він апостолом ідеальної любови і сам з’єднував собі щиру прихильність і любов. А вже ж ніхто так не радів, як старі родичі, глядючи на свого Степана усіми любленого і поважаного. Тому й не противились вони так дуже бажаню Степана поступити у «свіччину». Степан знав ужити своєї вимови, щоб виявити високу ціль чоловіка в неустанній праці до що раз більшого поступу, звідкіля виходила б і користь для загалу, а його почуте власної сили до такої праці було так могуче, що його узнали й старі родичі, як ні бажали вони легкого, веселого і безжурного житя для свого сина. І справді не змінювавсь і не ослаб Степан на новій дорозі. Вступивши на універзитет, йшов він дальше з запалом обібраною дорогою, учився, працював і скоро надіявся добитись того стану в практичнім житю, де б міг сповняти виплекані ідеали ідеального житя на ділі. - Не може бути гарним таке житє, де чоловік жиє тільки для себе і для власної вигоди, для непорухливого супокою. Кождий повинен вносити частину свого житя — у загальне житє, частину свого добра — в загальне добро, частину своєї праці — до загальної праці, і тільки працюючи для добра загалу, бажаючи щастя других — повинен і може бути також сам щасливий. Так не раз говорив сам до себе і другим вповідав сей погляд на житє.

Так перейшов Степан свої універзитетські науки і що раз зближався до тої мети – «стану», так важко назначеної в житю кождого чоловіка. Укінчений правник далеко ще не має того значіня в очах наших сільських панночок, що укінчений богослов. Се може й єдиний предмет, в котрім виявляють вони незвичайний на молодий вік змисл практичний і розумінє вигідно запевненого житя. Нічого не уймає так багато чару особі молодого світського чоловіка в її очах, як та непевність стану і неозначеність слюбного (матримоніяльного) терміну. Наш Степан ще й не думав про сей новий степень людського житя, хоч в його душі вже виробився ідеал правдивої любови. Перебув він широку школу книжкового ідеального житя і наче фільозоф в запертій кімнаті витворив собі свій образ найніжнійшої краси поетичної творчости. Та досі не здибав він в житю своїх снів маячливих, свого образу в душі захованого. Мов той метелик перелітав між цвітами. Він наче лякався тих цвітів і через те навіть стягнув собі призвисько: ущіпливого, холодного гимнофоба.

А вже ніхто так не докоряв Степанові тою холодностю, як панна Емілія, дочка господині, в котрої наймав Степан свою хату. Степан відбивав дуже своєю молодечою статочностю і своїми поглядами, що виявлялись у всіх його поступках, від великогородянської молодіжи і тим впав в око молодої панночки. Богата, молода і гарна — привикла панна Емілія до поклонів всіх молодців, що попадали їй в дорогу. Вона вміла чарувати і бажала тих чарів. Відбирати поклони, усіх займати в свою неволю і гратись над їх правдивим чи удаваним чутєм, кождого зневолювати у свої услуги — се було її житє. Вона не знала опору, не бачила ще досі молодця, щоб остоявсь проти її чарів, природою і штукою сильних. І перший Степан станув перед нею з непокірною душею. Він був дуже привітний для неї, радо розмовляв з нею і займав її своєю розумною бесідою. В його словах було багато поезії, в його поглядах виявлялась духова висшість понад пусту хоч солодку молодіж городянську, а в його привітности не було ні примусу, ні підхлібства. Але таким самим був він і для других панночок, хоч непосажних і менше гарних. Ось що непокоїло і гнівало панну Емілію. І чим більше вона пізнавала його і добачала в нім ту висшість над других молодців, що вертілись коло неї, тим більше запалялось її серце непогамованою охотою поконати його холод і вчинити його своїм невольником.

Та її забіги були даремні. Вона ні трохи не підходила під той образ ідеальної женщини, що зарисувався поетичними барвами в його душі, і не могла припасти до його вподоби, не могла запалити любовю його серця, ні своєю красою чванливою, ні житєм безчинним. В його очах була вона гарною лялькою, веселою товаришкою, але не женщиною його світу, тихою, а святою — непорочним серцем, високою душею, ніжним чутєм, — щоб як зоря присвічувала житю чоловіка.

Сонце заходило. Крізь високі вікна просторого сальону падали послідні проміні, мов золотом розсипались по стелі, румянцем обливали чепурне лице «аморка», що з натягненим луком чатував біля дверий, золотою струєю розливались по блескучім помості і рожевим світлом відбивались по ясних стінах та гарних меблях навколо розставлених. Вікна палали огнем сонячного жару, а рожеве світло било в цілім сальоні. У тім рожевім світлі стояла панна Емілія перед великим зеркалом, пришпилюючи квітки в буйне волосє. Дрібні руки світились до сонця як з алябастру точені, блеск ясних очей не погасав навіть перед сонячним світлом, а лице румянілось живійше від живої рожі, припнятої серед ясного волося. Емілія пильно вдивлялася в зеркало, повертала головкою то в сю то в ту сторону, приближалась до зеркала, то знов відступала і шевеліла шовковою сукнею, що мов дуга мінилась всілякими барвами до сонця.

- Ще тільки брови, щоб більше були виразисті, - шептала сама до себе. - О коли нині його непоконаю, то хиба вже ніколи. І пишно перейшлася по просторім пустім ще сальоні.

- І що мені до голови так заліз сей парафіянин! Невже ж мав би бути такий твердий, такий невдячний і нечулий? Ні, не пожалую сеї здобичі!... Ніхто, ніхто най не устоїться перед моєю силою. Ще раз глянула до зеркала, мов ще раз провіряла всю силу своєї краси, сіла на фотелі і задумалась.

- А може він тільки такий несмілий; може боїться виповісти свої чутя, піднести сміло свої очі? Селюк, небувалець, необізнаний з нашою отвертостю... Його голос нераз так дрожав, коли ми говорили про любов, так несміливо подавав мені руку, наче б боявся мене, як уникає і згадки про щиру любов... О він ще дуже наївний... Але таки і дуже милий. Він умів би любити, щиро любити — до загину. В його грудях, здається, палає цілий вулькан чутя, — ще тільки приспаний не видобувається на верх. Його любов повіяла б таким палким огнем, який тільки може зайнятись в людській груді, таким теплом, яке віє на пролітку з цвітучого, погідного полудня. Він обняв би свою милу всіми своїми думками як цвітами, для неї тільки жив би, її тільки служив... Як розкішно було б так жити, як гордо можна би величатись своїм щастєм перед заздрісним світом. Я була б панею сього світу...

Емілія любувалась своїми думками, наче в солодкому сні прижмурила очі і напівсонно маячіла про своє щастє. Їй так бажалося тої побіди, щастя та панованя; а все те здавалося їй тепер близьким, так легко можливим, досягливим, тільки б простягнути руку, виповісти слово, змогти свої чари і побіда готова. Вечірні сумерки дуже пригоджувались до тої маячливости і наповняли її солодкими думками уроєного щастя.

- А як він останеться твердим? як він мене не любить і любити не хоче? - мов блискавкою засвітили сі думки в її голові, мов громом збудили її з любого сну. Обудилась уражена дума, закипіла молода кров, огнем пробігла по жилах, поломіню запалала в очах. Схопилась Емілія на рівні ноги, як жилом уколена, і побігла знов до зеркала спитати правди своєї уваги. І зеркало відбило її маячливу постать, її головку в кучері учесану, квітками уквітчану, її білу, лебедову шию, її румяне лице, її розжарені очі. Довго вдивлялась вона в свій образ, наче б важила свою красу і силу своїх чарів.

- Ні не може сього бути! Мушу його поконати, - і запевнена своєї побіди сіла до фортепяну, щоб втихомирити свою жажду побіди і свою нетерпеливість.

Проминуло кілька годин, а тихі покої рясним світлом світились, житєм наповнялись і гомоніли веселою розмовою зібраних гостин. Сміхи і зітханя, веселе щебетанє панночок і храпливий голос старих, дзвенкіт шклянок і уривані тони фортепяну — все те мішалося з собою і дивним гомоном наповняло просторі покої.

Веселою, дуже привітною, щебетливою була сьогодні панна Емілія, як ще може ніколи. Серед своїх подруг-панянок визначалася вона своєю красою, своїм строєм, а вічливостю своєю притягала всіх молодців. Роїлась коло неї молодіж, як пчоли граються біля медової цвіточки. Та се була її не першина, та й не з того тільки ринула їй радість. Навикла вона вже до таких поклонів. Але чого радувалась, чим лишалася в своїй душі — то побідою над Степаном. Поник Степанів холод, мов лід розтаяв від теплого вітру.

Емілія доказала свого дива. Степан необачно раз враз слідив її своїми очима. І його заманила її краса. А вона була сьогодні для нього такою привітною і щирою, так любо гляділа своїми блискучими, сльозавими очима, що його погляд мішався, слова завмирали на устах, а в грудях мов огнем займалося. Охоча музика розпалювала ще більше молодечу голову Степана. Він сам не знав, що з ним діялося і що тягнуло його до тої тільки разів виданої і холодно оминаної дівчини. Якоюсь задумою повіяло на його душу, в голові вертілись мов у танці всілякі думки маячливі. Він перейшов до другої світлиці і в кутку сів, щоб відпочити від тої романтичної духоти, яка впала сьогодні на його серце. Та думки його не втихомирювались. Весела музика і шум танцюючих пар не давали йому зібрати своїх гадок.

Емілія скоро запримітила неприсутність Степана. Вона не зводила з його очей. Сьогодні наважилась на свою здобич і ні хвилю не хотіла випустити її з-під свого дозору.

- А! ви на самоті. Ви, мабуть, зле бавитесь? - припала вона до Степана.

- Як же ж можна б тут зле бавитись, де ви хозяйнуєте. Я тільки хочу придивитись здалека, як другі бавляться вашим чаром.

- Чи вас се так дуже тішить?

- Більш над власну забаву.

- Так вас не бавить те, що других?

- Небезпечно літати метеликом коло світла.

- Боїтесь крила осмалити, чи метеликом бути?

- І одно і друге для мене небезпечне, а найбільш біля палкого огню.

- А може ви помиляєтесь. Може се світло не огонь, а тільки проміня сонця, що огнем здаються на сльозавих цвітах.

- Чи й цвіти мають сльози?

- Мені так здається. Як сонце зайде, то цвіти росою плачуть за сонцем, аж поки сонце знов не осушить їх сліз.

- Се дуже поетичні сльози, але не щирі. Не йдуть вони з цвітів.

- Але все ж таки щойно на цвітах стається роса сльозою. І тільки як ранішнє погідне сонце облегчить цвітам їх тугу — здіймають вони свої головки до гори. А ті метелики такі холодні, такі злосливі і на чужий жаль запопадливі, що люблять напуватись сльозами цвіточок. Сі послідні слови виповідала Емілія дуже жалісно і з великим притиском.

- Може вони хочуть тільки облегчити цвіточкам їх тугу? За те ж не годиться їх осуджувати. Се любов з милосердя.

- Любов з милосердя! - дзвінким голосом засміялась Емілія. - Любов з милосердя! Що се за любов така і чи се любов, чи милостиня! Я не знаю, щоб можна кого любити з милосердя, і ніколи не хотіла б знати такої жебрачої любови.

- А мені здасться, що можна любити і з милосердя, хоч не все і не кождого. До милосердя треба ж мати серце, — серце добре і для других прихильне. Я не можу собі подумати милосердя без серця. А буває любов без серця?

- Як се любов без серця?

- Любов, що любить тільки для себе, для своєї примхи, для своєї догоди...

- Та ж кождий любить для себе, і тоді найбільше щастє, коли можна любити для себе, володіти цілим серцем, зайняти цілу душу і знати, що те серце і та душа тільки для мене б’є і житєм жиє.

- А що дістанеться в нагороду тому серцю і тій душі?

- Повинні бути щасливі, що є для кого жити.

- Се ще дуже непевне щастє. Ось коли ми вже говорили про цвіти, то я беру з них приклад. Є такі цвіти, що так люблять метеликів для самих себе. Скоро попаде метелик на їх медовий цвіт, вони так обгортають їх своїми, листочками, так притискають, що метеликови нікуди вирватись з солодкого обнятя, а приходиться сконати в тім медовім цвіті. І вже аж тоді знов відчиняються ті цвіти, як їх здобич віддала їм своє послідне житє. Се теж любов для себе...

- О, ви дуже ущіпливі.

- Я не хочу казати, щоб так все буdало. Я тільки даю приклад, який буває між невинними цвітами. Такі цвіти не ростуть у yашім краю і їх можна би тільки штучно виховати.

- І ви боїтесь таких цвітів?

- Волю милостиню, ніж такі цвіти.

- Ви мусите бути дуже милосердним, - вічливо гозорила Емілія, - хоч такі немилосерні для деяких цвітів.

- Бо цвіти бояться милосердя.

- Ні, не бояться, але мало їм милосердя. Треба їм сонця — сонця і блеску погідного.

Степан нічого не відповів і з неспокоєм глядів перед себе. Він чув, як на нім спочиває палкий погляд Емілії, думки мутилися в його голові і він не знав, яку дати відповідь. Музика перервала клопотливу хвилю мовчаня. Степан попросив Емілію у танець. Він чув, як билось серце в грудях Емілії, як її рука мов у лихорадці дрожала, а дух займався, і вона мов з трівоги пригорталась до його грудей. І його серце билося голоснійше, якась дивна трівога переймала його, мов морозом морозила, то горячкою розпалювала, його руки дрожали і, дрожали, пригортали гнучкий стан дівочий. Перед ним маячів світ мов у тумані сповитий, шум здіймався в його голові, розривав його думки і спокій його душі. Степан може перший раз в житю не міг зрозуміти, що з ним тепер сподіялося, від чого було йому тепер так важко на душі, чого непокоїв його кождий погляд Емілії, кожде її слово.

- Чи ви хочете жити одним тільки милосердєм? - шептала Емілія.

- І того було б доволі для мене.

- То ви дуже мало бажаєте для свого житя.

- Як кому суджено. В одного пісня на устах через ціле житє, а другому тернина устеляє дорогу.

- Чому ж ви говорите про себе так безцвітно?

- Бо я вибрав до житя борьбу і працю, а та дорога устелена скорше тернами, як цвітами.

- Не треба кидати цвітів, а шукати тернини.

- Хто хоче йти вперед своєю силою, не повинен страхатись тернів. І я їх не страхаюся, а коли не сподіюся цвітів, то для того, що рідко який цвіт може перетрівати на тернистій дорозі.

- Ви стаєтесь дуже сумним віщуном для себе.

- Кождий чує свою долю.

- Але може не все хоче її розуміти.

Розмова знов урвалася. Їх думки наче зближались то знов віддалялися від себе, а не могли ні з’єднатись, ні розірватись з собою. Емілія знала тепер, що Степанові думки кружать навколо неї, як ще ніколи досі, та після сеї розмови ніяк не могла розібрати, чи певною останеться її побіда. Обоє чули, що їх погляди на житє не сходились із собою, а навіть серцям бажалось неоднакового житя. А все ж таки Степан приманював своєю сердечностю зле закриваною, своїм молодечим запалом до діла, своєю відвагою боротись з важкою долею сего світа. Емілія чула, що в тих грудях криється зарево горячої любови і вона бажала розжарити його для себе. І Степан похилявся під силою її погляду, мов западав у солодкий сон. Він не бачив її ще ніколи такою жалосливою, для себе такою сердечною і жичливою як сьогодні, і її привітливість з’єднувала його серце.

Вернувши до дому, він ще довго роздумував над загадочним образом Емілії, довго перебирав в памяти її слова, а її розпаленіле лице не сходило йому з очей, і вже добре розсвітало було на дворі, як склеїлися його повіки до солодкого сну.

Дивний розстрій опанував Степана на другий день після сього памятного вечера. Думки його розбігались мов весняні хмарки розмітувані продувом мартового вітру, праця йшла тупо і він пересидів цілий ранок безчинно в бюрі. Утомлений вернув до своєї кімнати.

На столі лежала свіжо зірвана рожа, а на карточці паперу стояли прописані слова: «боязливому метеликови з милосердя зірваний цвіт... Степан довго вдивлявся в ту карточку, як загадку відчитував прописані слова і здається, шукав в них відповіді на загадку свого чутя. Чи се хитрість — чи щирість? - питав він сам себе. Йому пригадувались вчорашні слова, вічливий образ Емілії, її сльозаві очі, сердечність і отвертість, якої ще ніколи перед тим не добачав в неї. І йому здавалось, що ті очі були праведним відблеском щирої душі, що в тім голосі пробивався тихий гомін сердечної любости, а те серце дрожало від невинної, святої любови. І в його серці озивалась мов тихий гомін солоденького співу перша, молодеча любов.

- А як се тільки примана? - питав знов Степан сам себе. І йому приходила в память та незвичайна, пересадна ввічливість Емілії, ії мов стріли вимірені погляди, як на солодкий упій обчислені слова. Зчезала сердечність дівоча, опадав цвіт румяного лиця, никла жалосливість сльозавих очей, погасав промінь невинної любови.

- Самоїдний цвіт, - шептав Степан до себе і рожа випадала з його руки, а серце стискалося, мов замикалося перед зрадою першого чутя.

І знов відчитував прописані слова, думки його перекидались від жалю до радости від віри в обаву, від спокою в мутний розлад, і бурились як погода на провесні.

По такім роздорожу проблеску першої любови проходив Степан, коли випало йому поїхати в гостину до о. Михайла, близького родича свого.

О. Михайло був ще чоловік середнього віку, трохи більш над сорок літ; та удівство прихилило його до старости. З роду веселий, забавний, як соловейко співучий, за веселощами запопадливий, — перемінився він після смерти своєї любої жінки мов переломився. Вдівство забило пісню на його устах, звялило свіжість його духа і зморщинами поорало його сумовите лице. Ольга, єдина дочка, що осталась по небіжці, була його утіхою і єдиною відрадою, але й живим спомином невіджалуваної страти. Для неї тільки жив він житєм трудящого, запобігливого батька, в її щастю шукав забутя своєї важкої самоти в житю. І з нею то нераз виправлявсь о. Михайло в гостину, і тут відживала ще инколи його давна веселість і співучість, обновлялась його лихом прибита душа. О. Михайло був співак з заводу, а в Ольги був гарний голосочок, дзвінкий, як далекий дзвінок. Батько і молоденька дочка, де ні приїхали, разом співали пісень, своє сиріцтво розважали, а других забавляли. Тож не було других гостей над них милійших, з більшою нетерпеливостю вижиданих, щирійше в гостині задержуваних.

Щиро-сердечно привітав о. Михайло нашого Степана.

- Як же то тяжко виманити вас міщуків на село! - говорив о. Михайло, обіймаючи Степана і по десять раз цілуючи. - Жду, не діждуся тих городових пташків. І що то таки з нашого гнізда, а так навикне до того городянського житя! Мабуть дуже поганими мусять видаватись вам наші села, наші гори пусті та до проходів широкими стежками неприладжені, наше житє тихе, негамірне, щоденними новостями неумаєне.

- Ей, не судіть же ж нас так дуже, а бодай мене не запихайте між городових пугачів. Я би якраз проміняв місто на село, та попавши раз до того неводу, годі з його й вирватись.

- Та ще може як яка русалка причарувала, - жартобливо підхопив о. Михайло. - А ті городянські русалки то знають чарувати, нема що й казати. Тільки що наші сільські правдивійші в своїх чарах. Ось гаразд, що ти, Степане, в наші сторони завитав, то й покажу тобі наші русалки. Саме післязавтра в моїх сусідів весілє, та ще й яке весілє! Моя Ольга аж горить з радощів. А тебе вижидає, як царя якого. Вже вивчилась цілого "" на память, щоб тільки заслужити собі хоч на один танець з тобою.

- Ні, ні, Степаночку, - весело перебила Ольга, - де вже тобі зі мною гуляти. Але там буде така дружка, така гарненька, точнісенько для тебе. Я її вже бачила, та й навіть говорила, що ти приїдеш. Кажу тобі гарненька, як та Марянна Черниця, сирітка і навіть матери не має, але не Черниця і не Маряна а Маланя. Якби був у нас Кобзар, то б і про неї пісню зложив, така гарна.

- От вже й зрадила усе. А ти ще готов налякатись, щоб не спроневіритися городянській русалці і драпнути від нас чим скорше.

І далі повелася жартоблива розмова про недалеке весіля, і вже не було їй кінця, аж поки не настиг сам день весільний.

Була тиха, погідна ніч. Повний місяць царював на темному блакиті, сипав світлом, як плавким сріблом на тиху землю, а земля, мов до сну заколихана дитина, дрімала сповита в легкому, сивому тумані. Журкіт води наче приспівував сонну пісню. До місячного світу біліли хатки з білими стінами, блискучими віконцями, туманіли вишневі сади, вилискувалась срібною стяжкою крута річка, зеркалом світив невеличкий ставок. Серед села яріли від місячного світла високі хрести церковці, мов три звізди ясніли на сірім даху.

Та не дрімала сільська святиня, а наче оживала сьогодні під чарівним впливом погідної ночі, повного місяця. Наповнилась житєм, загомоніла співом, гамором натовплених гостин весільних, а рясне світло, як душа з очей, било з вікон, віщувало радість, весіля...

Як ті блескучі звізди по синьому небі — розбіглись, миготіли по широкій дорозі огні свічок. Се свічники весільного походу. Мов комарі тягнули за тим світлом весільні гості, а тихий гамір широкою хвилею розливався по дорозі. Напереду грали музики весело, охочо, шпарко; віщували поворот новопобраної пари, нових гостей молодих... молодих у послідне! Як тужливою, сумною була та весела музика, наче б сміялась з молодости, наче б сміхом-реготом прощала неповоротну молодечу волю, кликала гостей до дому, до танцю завзивала, щоб весело, безпамятно погуляли на руїнах молодости! А місяць плив по безкрайому блакиті, сипав світлом, мов жару чарівного досипав весільним гостям.

- Який же ж ти, Степане! - сміючись говорила Ольга, йдучи з ним під руку з церкви. - Чи не зорі лічиш, або до місяця простуєш? — А твоє серденько, чую, дрожить, бється. О славно Степане, скоро зайнявсь — як поломінь!

- А як ти на неї дивився, - знов по хвилі почала Ольга, - мов в дугу вдивлявся, в її погляді утонув. Ой причарували козаченька чорні брови, карі очі, гнучний стан дівочий! Причарували, причарували і мову одняли і серденько затрівожили.

- Тихше Ольго-голубко, - прошептав Степан, стискаючи її кріпше за руку, - тихше, бо ще нас хто підслухає та Бог-зна що подумає.

- То скажи мені, як тобі подобалась?

- Гарна, - з намислом відповів Степан.

- Гарна, гарна! І що се значить?! Гарна як лялька, чи як метелик, що пришпилюється його на шпильку! Ах, які ж ви мущини скупі, навіть в словах, які скриті в ваших думках, які тяжкі в ваших чутях! Та глянь онде вона вже на горі з дружбою. Бачиш? Яка ставна мов краля. Її око аж сюди світить своєю сльозою-огнем. І зірка не має стільки огню, як її каре око. А те личко, бачиш до місяця, яке гарне, - шептала Ольга до Степана, - аж чаром бє з його! Се русалка, се чар-дівчина, богиня серця! Так повинен сказати молодець з серцем і огнем, а не від нехочу прошептати: гарна! Якби я була хлопцем, я би на смерть залюбилась в Малані!

Степан глядів, як в образ вдивлявся, аж ходу приостановив. Тяжко було йому тепер проговорити. Буває иноді важко і слово похвали виголосити, щоб словом не уйняти похвалі. Мало слова, мало похвали, як серце затремтить, а душа поклоном вдарить перед красою, дівочою красою. В Степановій душі дивним, незрозумілим ще а так любим і чарівним житєм жарів той погляд сльозавих, карих очей Малані, що стрінув його уперше в церкві з-поміж тисячі очей. Йому здавалось, що вона все ще на його глядить тим глубоким, наскрізь проникаючим поглядом, що бачить її безодні очі, і що їх сила крізь далеку просторонь проймає його до глубини серця. А вона була далеко на горі, а очі її мов пявки впялися в його серце, в його память. Маланя зчезла у дверях поміж юрбою гостей. Степан опамятався і дивна сила потягла його вперед.

- Вона твоя подруга Ольго? - спитав Степан.

- О, ми хоч недавно пізнались, та щиро, щиро покохались. Кажу тобі, Степаночку — люба, люба дівчина. Не можна її не покохати. Та держи своє серце на привязі! Тільки сирота може бути такою доброю, сердечною і привітною! Вона так і зразу прилинула до мене щирим серцем. Ми ледво один день перебули з собою, а вже любязно подружились. Як ми вперве прощались, вона обгорнула мене як сестру і горячими поцілуями обсипала мене, коли я їй сказала, що буду її приятелькою, подругою. Сльози завертілись в її очах, вона притиснула мене до своєї груди і з радости не могла найти слів подяки. - Будь мені сестрою — моя душечко, - говорила вона, - я не маю нікого, нікого на світі, щоб щиро поговорити, душею прилинути і серцем дружно поділитись. Я сирота, кругла сирота; не погордуй мною. І мені аж самій сльози стали в очах. Я її люблю, дуже люблю, як ще нікого і ніколи з моїх подруг!

Любим чаром переливалися сі слова в душу Степана. Небагато їх було, та з тих слів образ Малані в його душі наче б прибирав світла, житя, істориї. З них відгадував Степан цілу її душу.

Ольга тепер вже сама потягнула Степана за собою поміж гостей і познакомила його з Маланею. Їх очі стрінулись у привіті.

- Тільки, Маланю, не осуди його городянським паничем. Я вже з татусем доволі докорила йому і він обіцяв поправу. Не позабув ні села, ні сільських людей, ні наших сердець неприкрашених, але щирих і правдивих.

- О важка була б моя провина, якби я тільки був подумав нехтувати найдорожшим скарбом.

За широко розставленими столами засіли весільні гості, веселі і гуторливі, як стадо шпаків на розлогій вербі біля пшеничного лану. Шквирчать, чиркають, свистять безжурні шпаки, поглядаючи на золоті колоски хвилястого лану, вдивляючись в погідне зеркало тихої річки, що підмиває коріня сивоверхої вербини. Гуторять весело гості весільні, вдивляючись в погідні лиця молодих новоженців, в повні чарки вина, в тяжкі полумиски приманливих страв.

Кажуть, що часи славних бенкетів і пропоїв давно вже проминули, лишивши по собі тільки оскому на картинах істориї. Та се може тільки через половину правда. В гостинній, урожайній Галичині, серед патриярхальної попівщини, богатої безрахунковою щиростю, вихованої традицийною гостинностю, а гостинної всім, чим хата богата, — озивається, чи озивався хоч в весільних случаях слабий гомін давних бенкетів і пропоїв. Правда і сей гомін слабне, затихає, до істориї переводиться. Але він ще добре знаний тим мійським птахам перелетним, що так часто загощували на села, памятний він і міщукам сільського хову, незабутний і потомкам гостинних батьків.

А тут ще при такім случаю, як весілє єдиної дитини, коханої єдиначки, — як не мала проблиснути стародавня гостинність хоч би послідним промінем! Вже від півроку перед весілєм випасався на стайні здоровенний віл, в новім кармнику тучилися два кабани, приховувалося четверо телят, а від трох місяців кудкудакали в переділках курника молоді кури взяті на зерно, туркали і вуркотіли довгоносі індики, качки і гуси, позбавлені свободи на смітниках і стависках. У погребі від року вистоювалось вино, набирав сили вишняк і яблочник, а недовго перед весілєм вточено кілька видер пива. Від тижня порались куховарі і кухарки, смерть завдаючи по черзі всім тим безталанним жертвам людської веселости. І тепер являлись вони в ріжнородних постатях на весільному столі, подаючи основу весільного гумору гостей. Здорове вино било сонячним проміням з чарок, а бурливим похмілям добиралось до розвеселених голов. Привітність хозяїнів додавала охоти до попою, смаку до їжі, смілости до сердечної веселости. Дружби вештались як помпієри, щоб гасити жажду гостей і... свою. І щораз мліли їм руки в тих заходах, голови жаріли, йшли вони вихилясом.

Случай буває иноді великий збитошник, а иноді великий добродій. Случаєм, буває, повернеш, случаєм навернеш, а часом і не вернеш. До вечері посадили Степана случаєм напроти Малані. Чи любий був їм сей случай? — Не знати. Та знати було, що вони собою непокоїлись. Вони уникали взаїмного погляду, наче б боялись виявити свої думки. Але їх очі часто зустрічались з собою і око тонуло в оці, погляд переймав погляд, а душі мов порозумівались, пізнавались і огнем займалися. Ольга сиділа поруч Малані. Як весела ялочка вела вона сердечну розмову з своєю подругою і знала Степана втягнути в близше знакомство з Маланею. Вона відгадувала тайні думки і Степана і Малані і дражнила Степана за його мовчазність городянськими панночками. І так оживлялася розмова жартами і приязними докорами. І Степан і Маланя повертали бесіду на загальні річі, та обоє знали добре, чому обминали у розмові самих себе.

Після вечері розпочалась забава. Степан попросив Маланю у танець. Спаленіла, з похиленою головою як вітка рожевого цвіту злегка повисла вона на рамени Степана. Вона тремтіла як листочок, Степанови билося серце, і якась дивна трівога і радість мішались в його душі. Він не чув землі під собою. Ще ніколи в житю не гуляв він так любо, так охочо. Все зчезало з його очей, він бачив тільки Маланю, її лице як рожа цвітуче, її очі чорні як терен, погідні як дві зірки-цариці, що віщують небесний огонь; він обіймав тепер її гнучку постать і здавалось йому, що чує, як бється їі серце, як від жару здіймається її грудь і огнем займає його власну душу. Він хотів щось промовити, та більш зрозумілим було їх мовчанє. Він хотів щирими словами подякувати їй за перший танець, та слова завмерли на його устах і він тільки вклонився. Маланя уперше звела на його свої карі очі; в їх ясніла не одна подяка. Їх очі на хвилю з собою стрінулись, в довгім погляді зіллялися. Маланя знов зарумянілась, як непритомна припала до своєї опікунки; її голова, мабуть, мутилась.

- А красно так додержувати слова! - озвався коло Степана дзвінкий голос Ольги. - Перший танець... - і засміялась.

- Прости мені, дорога Олю —

- О, я вже простила і щиро прощаю, - перебила Ольга, значучо вдивляючись в заклопотане лице Степана. - Забутя не було із злости, а з серця. Оглядайсь тільки, щоб не дуже псував крови кому иншому.

- Кому ж се?

- А тому дружбі, що гірку слинку пілкнув, побачивши тебе в першому танці з Маланею.

- Сей дружба? Чи дружка вже з уряду на ціле весілє належить тільки до дружби?— Та й чому не пильнувавсь, коли йому так заздрісно!

- О він вже давно залицяється. Відколи розмахнувся з Відня на женитьбу, так остряг коло Малані. Шукає скарбу пан Порфир і за блудними огнями бігає. Щоб тільки не зблукався або не застряг. — Але, Степаночку, тепер гулятимемо vis-à-vis.

- Дуже радо, тільки я ще пригадаюсь з моєю просьбою моїй —

- Здоровля дружок! - рознісся трохи хрипливий голос Порфира.

- Многая літа! - загримів цілий хор не менше хрипливих голосів гармонійних, як спів дяків при парастасі. Маланя зарумянілась від сорому. Неспокій обгорнув її душу. Вона радо подала руку Степанови і, притягаючи Ольгу до себе, сама розпочала живу розмову, щоб не чути сего дивовижного гамору.

- Здоровлє моєї пані дружки! - зашевелів Порфир туж біля Малані, підносячи вгору свою чарку. Його очі блищали як шкло і мало що білком не заходили. - Чи можу просити до кадриля?...

- Простіть, але ви з послідним мало що не більше опізнились як з першим.

Порфир не второпав зразу, про що йде річ і як вкопаний став на місці. Аж по хвилі проблисла йому гадка. Малані вже не було перед ним.

- О не опізнивсь я із своїм… шептав він про себе. - А хоч би й тепер опізнивсь — будеш опісля моєю!

Вгорі на канапі сиділо дві матрони в чорних шовкових сукнях, в білих мантилях, в великих, здалека видних чипках з широкими синіми і чоколядовими стяжками; напереду чупурних голов мали позатикані лілієві цвіти. На перший погляд можна було подумати, що се дві сестри поруч себе засіли на достойнім місці і царюють мов дві цибулі біловерхі між цвітами. Обі були вже не молоді, мабуть доживали пятьдесятих років, але ще кругленькі і пухкі як пампухи. Майже ціле столітє гаразду зложилось на їх пухкість.

Треба було добре вдивлятись, щоб розпізнати їх ріжнородність. У першої ще виднілися на гладкому, круглому лиці чорні брови, блискучі чорняві очі і велика бородавка на бороді. Були се сліди колишньої краси, що не полиняла, хоч три дочки було вже замужем. Мовляли, що вчасне деканство зберегло красу. Може й почасти правда, бо чоловік був як щіпка сухий, як голуб сивий, хоч не дуже старий, але гордий своїм деканством, своєю деканихою і деканською кишенею. Від чого так скоро посивіла голова — не знали і сиві волоси самі. Та близькі сусіди нераз пів жартом промовляли: за сивою головою не жаль бути й молодою! — У другої ціле лице зливалось в один кармазин. І ніс і очі сірі і уста, здавалося, потопали, разом зливались в тім кармазині. Тільки, як відчинялися уста, видно було кілька чорних пнів викришених зубів. Через те була її мова шепелява, часами аж сичача як у беззубої гадини. Ах, було ж їй чого сичати; були три доні, як три лані, та ще не видані! Та доброї голови, кажуть, і журба не береться. І вона кармазином розливалась, процвітала та все величалась, що її дочки в неї вдалися. Бодай із лиця не далеко відродились. - Дасть Бог долю, мовляла вона не раз про своїх дочок, — як і мені дав. Ось мене посватали не в ранньому віку, чому б і їх не мали посватати! - Обі панії дуже згорда поглядали навкруги себе і тільки з собою перешіптувались. Звісно «чин чина почитає», а обі були деканихи.

- Вважаєте, який афронт ! - говорила перша.

- А то вже забагато!

- Керпу гне, як яка царівна!

- А то ще б за печею кашу їсти.

- Добре кажете, пані дзєканова, ще би їй в майтках ходити.

- Як мої дочки такі були, то я їх ще не то що на весіля, але й на празник не показувала.

- Але, прошу, що така сирота і таке щастє має! Оттой панич вже її не відступає!

- Бо по правді, ті мужчини такі неуважливі, безтактні! Преці повинні вважати на дорослі панни! А то ще з міста, то, здається, повинен би розумітись на тім. Але де то вже тепер той світ дивний... Ну, але не бажала б я його моїм дочкам, а їй не завидую того пустовітра! Звичайно світщина, дуриголови! Та що то казати! Нині вже й несвітщина на світщину перевертається!

- Славити Господа, що я мої дочки повидавала, а то не знати, що би тепер і діяти. Який тепер чудний світ настав. Не знати, як і догодити тим людям. І торохкотить то як на млинку, або порожнею по греблі, і вертиться мов вітрак і носа дре і знов лестними словами підмащує, точнісенько не знати, чи баньки дує, чи правду каже, чи лисом пахне. Тю! Які незвичайні! Не знати вже, як коло них ходити, як і сісти та як їм догодити?! І мий, і чеши, і прасуй, і прибирай, та ще їм не в лад, ще носом поре, чи де мішка з грішми не зачіпить. Давай свою дитину такому триндачеви, та ще й плати, щоб взяв, та й нічого не кажи, а ще і дякуй. А най Бог криє мене від такої долі! Добре, що видала я вже мої дочки, - і аж піт з пухкенького лиця посипався.

- Ой правда! не так то бувало за наших часів. У нас, хвалити Бога, і дукачі були, і сороківці чвертками, і рублі холявами, та жилось смирненько та тихенько, не гайнуючи добра на ті теперішні витребеньки. І Богови і людям було мило. А тепер кишені не попускайся за тими модами, за тими строями, що місяць иншими, що рік дорожшими. Не мине і місяць, а вже справляй і сукні і черевики і капелюхи і все нове, нове, хиба на те, щоб через місяць на шмати продавати! А що та едукація коштує! Де то, ще й дитина не підросте, а вже давай вчити до конвіктів, пансионів, та грішми розсипай мов половою по мійських стежках, щоб городянкам було вигідно в чім проходжуватись. Недавно, то ще було доволі на два роки дати до науки. То се ще пів біди було. А тепер вже й чотири за мало, кажуть, позаводили такі школи, що й на вісім літ можна давати дівчину до школи. І на що все те придасться? Чи наші дочки будуть з тої науки хліб їсти, чи мужа собі вишукає в тих книжках!

- Але ж, прошу вас, на що придасться та наука для наших дочок на селі? У фортепяні буде курчата садити, а з качками по німецьки розмовляти! Обсядуть діти як мухи, то від біди відганяйся, а не за книжками гляди. Знала я вже таких дуже вчених панянок, що за романсами пересиджували цілі дні і через те й свою долю втопили.

- О, я також бережу моїх дочок від тої ученої хороби, мов від якої чуми. Перебули два літа в пансионі, то доволі них буде. Таки не повстидаюсь ними перед світом і людьми! От хоч би по правді так сказати: хто їм тутки рівня? Я для них і товариства відповідного не можу дібрати. Хиба та Маланя! Яке то, ні батька, ні матери, ні родини, а так гордо поводиться, як яка царівна, що тисячами сипле!

- А кажуть, що по родичах лишилось їй щось трохи гроша. Тому, мабуть, так кирпиться!

- Та вже ж не чого иншого так вертиться коло неї той Порфир. Але, щоби тілько на леду не осів, бо опікунська кишеня глубока буває, а на опікунах нераз можна попечися.

- А той городянський панич, здасться, також може вітрить маньґері, бо щось дуже липне до тої Малані.

- Вже вона має таке дивне щастє. Не даром сказано: не родися красним, але щасним", аж засичала, поглядаючи на свої доні, що в куточку весело хихотались.

Музика перестала грати і деканихи знов затихли.

Маланя і Ольга в веселій розмові прохожались по блескучому помості весільної світлиці.

О. Михайло захопив Степана і потягнув його до «своїх дівчат», як називав Ольгу і Маланю.

- Ходімо дівчата місяцеви помолитись, - говорив о. Михайло. - Подивимось, чи і наш молодик так жваво по небу гуляє. Ходімо у сад, тут славний, прегарний сад.

Весело, охочо кинулись молодята з душної світлиці до саду. Поміж вітя дерев стругами продиралось місячне світло і тут-то-там просвічувало по крутих, свіжим піском висипаних стежках. Зілля наповняло воздух пахощами, а нічний холод любо прохолоджував і скріпляв потомлених весільних. В кущах лящів соловейко, а його пісня голосним гомоном розливалася по тихому саду. Уся поетична краса тихої, погідної, пізної ночі розливалась повним своїм чаром, наче до сердець промовляла своєю невинною тишиною. Всі четверо йшли тихою ступою, ні словом не перериваючи, любої тишини. А в кождого родились свої думки тихі, невинні, святі, як отся гарна ніч місячна. Степан не вдержав довше своєї радости і з виразом задеклямував:

І темний гайок зелененький, І чорнобривка молоденька І місяць з зорями сияв І соловейко на калині То затихав, то щебетав Святого Бога вихваляв... І все те, все те в Україні!

- Отеє наша рідна земля-мати, наша славна Україна, - з запалом проговорив Степан, - яка ж вона гарна, чудова навіть у своїм тихім сні! І його палке око спочило на лиці Малані. І їх погляд знов зустрінувся, а місяць як збитошник продерся крізь високі дерева і обсипав їх розжарені лиця своїм світлом. Вони обоє дрожали від упою поетичної ночі і чули, що серця їх разом бються одною радостю.

- Ну, Степане, вигребай що більше з твоєї памяти, ми любо послухаємо кобзарської думи, - намагав о. Михайло, бо й він розохотився і ожив давною-своєю веселостю.

Тепер дійшли вони до самого кінця саду. Із-за високих дерев виднілася простора левада, повита легким, сивим туманом, наче завоєм закрита. Посеред левади пропливала річка, мов в сріблі купалася, а за річкою біліла мала хатина. В вікні миготіло ще світло. З хати долітав плач дитини. Затих плач дитини, а здалека почувся голос сопілки протяглий, тужливий, проймаючий. Жалість і туга виливались із сопілки і любою піснею розпливались по широкій леваді, пропадали в безкраїй далекости. А далекий огонь, що блимав блідим полумям, наче давав знак, звідкіля виринали тихі жалощі. І сопілка затихла, і огонь погасав.

- Гарна, чудова ніч, - тихо проговорила Маланя, - а земля така мила в своїй красі, як лице сонної дитини.

- Степане, приложи ж до тої ночі кобзареві слова, - припала знов Ольга.

І Степан, поглянувши нишком на Маланю, почав деклямувати:

У гаю, гаю вітру не має, Місяць високо, зіроньки сяють...

Дзвінкий голос, молоде лице освічене місячним світлом, жаркі очі, буйно розкинене волося — все те нагадувало живу постать Яреми у тихім гаю і надавало сили його словам, а поетичний образ природи якраз підходив під виголошувані слова. Маланя присіла в тіні на лавочці і слухала, за кождим словом слідила як за проблеском світла. Ах які ж дивні, незнані досі думки снувались по її голові! Та з ніким було їй ними поділитись, нікому б вона їх була не повірила; навіть своїй подрузі, що сиділа біля неї і цікаво поглядала то на Степана, то на Маланю. І вже Степан скінчив свою деклямацию і ще тільки гомін його слів розливався по саду, а всі мовчали неначе б дальше думкою снували живі образи, що проминали перед їх душею за живими словами декляматора. Проминула хвиля мовчаня, поки отямились слухачі із своїх думок.

О. Михайло розпочав тепер співи. І загомоніла пісня за піснею, що раз голоснійше, смілійше та просторнійше; у двійку, в три голоси, а потім у всі чотири розпливалась пісня за піснею і житям наповняла тихий сад. Не стямились навіть наші співаки, як навколо них згромадились мало що не всі гості весільні. І ще голоснійшими ставали пісні, ще більше оживав сад недавно ще так тихий.

Весела весільна забава на хвилю перенеслась із тісних кімнат під просторе небо, а гомін співів, розмови і радісних окликів розлягався аж по широкій леваді, пропадав в нічному тумані. Не скоро вертали весільні гості до освічених світлиць, щоб дальше вести перервану забаву.

З важкою головою прийшло Степанови від’їздити з весіля. Вже раннє сонце вставало, як вибрались о. Михайло з Ольгою і Степаном до повороту. На сході румяніло небо, мов від жару палало, білі хмарки як овечки перед пастирем розступалися, розбігались, неначе ледові скелі топніли від жару, що займався на сході.

О. Михайло і Ольга, змучені безсонною ночею, мовчки сиділи в затилю, — дрімали.

І візник недбало поганяв коней, раз-в-раз протираючи заспані очі. Один Степан не чув в собі ніякої оспалости. Його голова горіла від жару, і легкий, холодний вітер сходовий не міг охолодити розпаленої голови, горячого серця молодого. Туркотіли колеса по сухій дорозі, по полях здіймались жайворонки,весело щебетали злітаючи в гору, то ту то там озивались перепелиці, оживали ховрашки біля дороги, чутно було гомін далеких дзвонів,— а Степанови здавалось, що се гуде ще весільна музика, а крізь шум весільних гостей пробивається любий, дзвінкий голос Малані. Вже проблискували перші сонячні проміні на золотих хмарках, на далеких горах, а йому все ще привиджувались карі, блескучі, сльозаві очі Малані, її румяне личко погідне, невинне, привітливе як рожевий схід сонця. І рвались думки за думками і все плили в ту сторону, звідкіля щораз дальше віддалявся Степан. Вже забіліли хатки нового села, а Степанові думки все ще кружляли там, де рвалося серце, де виднівся любий, чарівний образ. Як весело зустрічав він тепер проблеск золотого проміня сонячного, як радувався тим раннім житям погідним, що розливалось на землю із сонячним світлом, блескучою росою спадало на зелені трави, пахучі збіжя, барвисті цвітки і будило їх з нічного просоня, підіймало у гору, жемчугом розкрашало, — яка радість розливалась в його душі погідній, як просторе небо яркими промінями освічене, огріте, співом пташат наповнене! І та радість виливалась тихою, безсловною молитвою, що горячою любовю обіймала весь світ, радости бажала всьому світу і щиро здіймалась високо, високо понад блакити... Ще ніколи не було йому так весело на душі, ніколи ще не рвалось його серце такою щирою любовю до всіх і до всього. Тепер обіймав би він цілий світ, всіх розцілував би щиро, сердечно.

Повернувши додому, розійшлись, хто де міг, прочахнути після безсонної ночі. І Степан положився, примкнув очі, думав, що сон завитає, приколише розбурхане серце. Вікно було заслонене; він втиснув голову у подушку, щоб нічого не чути, нічого не бачити. Але очі хоч примкнені — бачили, в притканих ухах озивався гомін, голова шуміла, а серце скиміло. В одній хвилі мов світ перевернувся, наче хмари найшли його душу. В його очах то темніло, то ясніло, мов огнем займалось, блискавицями палило. І здавалось, наче пливе — пролітає він серед безконечної темряви, а з тої темряви виринає ясне лице Малані, блестять її очі мов дві зірки михкотять, любо, любо дивляться, серце проймають. І відчиняє Степан свої очі, щоб лучше побачити, налюбуватись, — а образ зчезає, темрява стелиться навкруги перед його очима. Як же ж заболіло серце, який жаль зайняв душу, яка туга розривас, мов туманом вкриває недавну погоду! І зривається Степан на рівні ноги, руку притискає до грудей, щоб придавити серце, вгамувати тугу, спокій привернути. А серце ще голоснійше бється під притисненою рукою, дух займається у грудях, мутиться в голові від шуму і жару. Не вгамувати серця, не задушити болю, не розігнати туги і на яві! І знов припадає Степан до подушки, знов примикає очі, щоб приспати своє горе. І наново виринає любий образ, ще гарнійший, привітнійший і живійший. А з тих очей жемчугом блищать сльози, а з тих уст коралевих чується любий голос. І весело і любо дивитись на той образ живий. Щоб тільки не зчезав, а трівав, трівав на віки. І молитвою виливається та просьба з Степанових грудей. Він припав би на вколішки перед тим образом, щоб в молитві вилляти свою душу, виповісти свій жаль і свою тугу, свою любов..! Любов? Ні, се мале, немічне слово! Він вирвав би своє серце, груди б розторощив, життя віддав би, щоб вона тільки раз промовила до його те мале, немічне слово: люблю! І се може забагато. Щоб тільки хоч раз так глянула своїм чарівним поглядом, хоч одну зронила сльозу жалю і тою сльозою вкрасила скін його! Він був би щасливий у такім сконі. Та дарма! Ні його бажаня, ні туги, ні жалю ніхто не чує, а дорогий образ то зчезає, то знов виринає, мов грається з безталанним. Так, він безталанний, бо її немає і мабуть ніколи більше не буде. Може й не згадає одним словом про його. І полилися горячі сльози з очей молодих, і Степан сердечно заплакав тихими сльозами як мала дитина, і ще дужче притиснув голову до подушки, щоб ніхто не бачив, не чув його жалю, його сліз, його горя. І за сльозами знов притихав його біль і як по теплому дощеви завитала погода до стрівоженої душі. Образ Малані наче почув його просьбу, його жаль великий і знов наблизився до Степана, привітно усміхпувся, потіху вілляв в стрівожене серце Степана. І знов полинули думки за думками, веселі, буйні, щасливі. І щасливий Степан, і сон не береться його, а пісня виривасть ся з його грудий. Ні! не заспіває він пісні, не погляне на світ божий, щоб не зігнати любого образу, не зрадити перед світом своїх святощів...

Так побивався Степан після першої стрічі з Маланею. То туга, то радість перемагали в його серці і не давали йому спокою. Він нудив світом і ніяк не міг найти собі відради. Перед о. Михайлом і навіть перед Ольгою боявся зрадити своїх думок, недбало вів розмову, рвався до самоти, та на самоті не втихомирялась його зворушена душа, а роїлась думками як весняні хмари бурливими. Радо слухав він оповіданя Ольги про житя Малані, росло його серце, як чув про похвали о. Михайла, і щораз вкрашався її образ в його думках новими красками, повнійшим житям, більшою любовю.

Нетерпеливо дожидав Степан тої хвилі, щоб поїхати в гості до Маланених опікунів. І скільки то вже думок не повернулось в його голові з-за тої так горячо вижиданої хвилі, скільки любих слів не зложилось в йога памяти, щоб виповісти їх перед Маланею, скільки снів не озолотило ті незнані сторони, куди рвалась його душа, куди злітали його думки, то тужливі, то веселі, то розпучливі! А преці, як надійшла та хвиля, як здалека з-посеред розлогих дерев буйного саду заблестіли вікна Маланиного дому, як прийшлось переступити поріг сього дому, де витало його щастє, — серце Степанове від трівоги стиснулось, в непамять пірнули золоті сни, люб’язні слова, і неспокій запанував над його душею. Навіть привітне слово завмерло на його устах, а одним привітом був один погляд, що більше говорив від слів, більше молив від молитви, лучше розсвічував душу від щирої сповіди любовної.

Опікуни Малані були заможні люде. Не благословив їх Господь дітьми, але достатком. Повне, кругле лице о. Рожницького було дуже подібне до пухкенького, мов добром налитого лиця його жінки. І як сіли вони обоє поруч себе, так здавалось, наче б два місяці повнолиці світили веселостю та гордощами. Так! вони були горді своїми достатками, своїм становиськом серед околичного попівства, своєю родиною, що виводилась з шляхецького роду, а навіть своєю ласкою, що прийняли до себе сироту Маланю. Про ту сироту знала ціла околиця і всі говорили, що Рожницькі дуже милосерні люде. - Яка гарна вихованиця, - мовляли одні - як цвіт цвітуча, розкішна. Вийде, повернеться, то й світ повеселійшає. А все те має дякувати своїм опікунам. Звісно: не родися красним, але щасним! Була б може пропала; зниділа і з красою зівяла. Дуже добрі люди. Кому то в нинішні часи схотіло б ся чужими дітьми піклуватись! І про своїх не дбають! - А наклопоталась я доволі, - не раз говорила «добродійка», давши волю своїм словам — наклопоталась, нема що казати. Вже ж то мале осталося, без батька, без матері, без приюту. А ще немічне як павутина. Я не мала своїх діток, сього клопоту з роду не зазнавала. Та ще, щоб доховатись до вдяки, а то ж буває тепер, що курчата мудрійші від квочки. Люди й не знають, що треба перетерпіти, виховуючи хоч би одну дитину. Кажуть: діти божа благодать. Воно й так ніби виходить, дивившись на око! Все те моя жінка вимогла, - мовляв знов панотець, складаючи навхрест свої товстенькі руки, - бо вже ж то без клопоту не обійдеться. Та ще на тім не конець! Малі діти малий клопіт, а великі діти — великий клопіт. Прийдеться на старість нераз насушити свою голову за чуже добро. Та вже най діється воля Божа. Треба ж і про сиріт памятати. І йшла добра слава про добрих опікунів щораз ширше, щораз дальше, як розвивалась краса Маланї.

- Яке то щасте має та сирітка! - знов дехто підхопив, почувши про Маланину вдачу. - Дісталась в такий дім поважний, чесний, прикладний. Точнісенько долю на дорозі найшла, в чіпці вродилася! Все майно колись їй припаде, багатиркою засливе. Та й не всякому там буде можна показатись. Думні люде, своєї вихованиці не аби кому віддадуть. Щаслива та й годі!

Оттак ширшала добра слава Маланених добродіїв. Їх обійстя широко розкинулось на косогорі. В долині, над малим потоком сіріли і зеленіли курні хати сільські, вінком обдавали гору, де стояла церква, — і просторе попівство. А вікна просторого дому наче й не дивились на ті маленькі, в долі заховані хатки, а гордо світили в далекий простір, мов проповідували перед світом свою славу. Вже з першого погляду знати було, що якась сила винесла попівство понад село, як пропастею розділила їх від себе. І справді о. Мартин Рожницький був свого роду аристократом, — аристократом між попами і народом. Як же ж тяжко, бувши в достатках, не бути аристократом! Ні йому з нуждою було боротись, ні на родину оглядатись, ні кому кланятись. А тут ще навколо віддавали йому поклони, славою кадили, лестними словами підмощували! Сам староста залюбки заїздив на гостинні празники і відпусти, двірські пани, провітривши повну калиту, радо гостили свого плєбана , а навіть «власть духовна» шанувала його повагу і звеличала червоним обойчиком і почесною «пелєриною». Мало того! Навіть ласка церкви проблиснула над тою околицею, що спочивала під благодатним крилом крилошанської пелерини. Найвисшим архиєрейським призволом зіслано крилошанській церкві аж три відпусти для грішних простолюдців, що мимо своєї драної долі могли втішатись видом повнолицого сановника. Його ласкою могли вони тепер три рази більше грішити і три рази лекше доступали прощеня. Як же ж смирно мусіли за те похилятись перед високою горою, де величаво розсілося попівство, як несміло здіймати свої очі і свій голос перед таким владикою! Так і треба було їм оставатись понизу в своїх маленьких хатках, щоб світилась гора ласки...

І так від мізерного хлібороба до властителя широких, хоч задовжених ланів, — всі повертались з пошаною та почестями до о. Мартина, хто по волі, хто по неволі.

А вже ж і пані-матка росла на тих почестях, як великодна баба на дріжджах. Веселість грала в її очах, щастєм зоріло її лице, а уста пишно загинались мов надуті листки чванливого цвіту. Не зазнала вона ні журби ні клопоту, хоч часто нарікала на клопоти. Журилась вона нераз поговірками сусідів і сусідок, не мала супокою від двірських ласунів, та й мужем своїм нераз клопоталась. - Завадою тобі стою, - нераз мовляла до свого чоловіка. - Якби не я, вже б давно припала тобі митрополича почесть! А о. Мартин цілував її за те в пухкеньку ручку, весело сміючись і відплачувавсь такими ж любощами своїй жінці. - Доволі тих почестей, говорив він — ти моя митрополича корона. І обоє були раді.

Та не тим ще тілько знамениті були опікуни Малані. О. Мартин був ще й патріотом. Він жеж був першим між околичними священиками, тож як було розминутись йому з патріотизмом. Його вибирали до всіляких депутаций, його робили речником патріотичних немовлят, він збирав складки на Дім Народній , став членом-основателем Матиці,попався між руських учених , був і в головній «раді руській» і предплачував Зорю Галицьку і Вістник . В ті часи був він іде молодий, у провесні своєї слави. Відцуратись патріотизму — значило цуратись слави, заслуги і вірности, а остатись незнаним і забутим — на ласці панського двору. Навіть пані-матка, так прихильна до всякої згоди, потягала за патріотичною рухливостю і вбралась на руський бал в жовто-синій цвіт. І не завелась вона в своїх жіночих мудрощах. Мало що не через півроку говорили в цілій околиці — про гарну попадю-княгиню в синю-жовтих биндах, в блакитній шовковій сукні, в богатім, дукачами блискучім намисті, в червоних черевичках з золоченими кутасиками. В вашій особі воскресла Русь! - ввічливо говорили тодішні патріоти молодій попаді, а навіть вороги нишком шептали: справді ті Русники гарні навіть в жовто-синім цвіті.

І вже з того часу молодий патріотизм мав щирий приют на косогорі. По стінах світлиць порозвішувано галицьких владик і крилошан, головну світлицю перемальовано жовто-синім цвітом, а насередині прибито золоченого льва на синім полі. О. Мартин прибив в своїй канцелярії над бюром «ро дословну картину руських князіві» і нічого більше так не любив, як розправляти про князів. Рурика величав руським Авраамом, що дав початок так величному родови, Святослава славив прототипом славянської ідеї, а про Ольгу дуже часто нагадував своїй жінці, славячи її матерю всіх Русинок. - Гарна, мудра, проворна була наша перша княгиня Ольга. Її краса і мудрість переховалась крізь тисячу літ непоручною й святою, і своїм світлом таким чаром украсила кожду Русинку Ольгу. І ніхто не міг йому сього перечити, бо його жінка Ольга була тоді ще дуже молодою і гарною, може й гарнійшою від тої Ольги, що перед тисяч роками так дивно знала причарувати царгородського царя. Чи було що на Руси крім князів, про те ні знав, ні питав о. Мартин. Коли розбалакавсь про долю Русі, то щирим жалем розливався, чому нема тепер князів на Русі а на самоті часто шукав в «родословній» картині за князем «Мартином».

Та з часом остигав сей молодечий патріотизм. Не вставали князі із гробів, а житя розвивалось дальше без князів і бояр на княжих гробовищах. О. Мартин не міг зрозуміти, куди йшло се нове житє, від чого мертвими оставались пісні про руських князів, і чого бажалось правнукам руських «смердів», що сиділи в курних хатах під косогорою.

О. Мартин бачив, що те житє повертається иншою ходою, що мертві не встають, а живі оживають иншим духом. — І так прихилявся він ще до того, що оставалось спадщиною старосвіччини, відблеском давкого житя — до обряду. Він справляв до церкви довгі фелони, трираменні хрести, візантийські образи, казав менше дзвонити, більше співати і три рази хреститись. Хоч в той спосіб думав він здвигнути завмерлу Русь, оживити давну славу і побороти ворогів. Так і здавалось йому, що здійматиметься доля Руси, коли якнайбільше Русинів повернеться у попи і світлість та чистота обряду стане програмою нового житя. А світських людей вважав він за малонадійних, коли не зовсім страчених і непотрібних для народнього діла.

Як жеж він здивувався, коли Степан, попавши у свіччину, не то що не позабув рідного слова, але й горяче уймався за долею свого народу, з жаром говорив про його будучність і поетичними барвами розкривав таку історию сього народу, про котру ще о. Мартин ніколи не чував.

- А та сеж мрії, неподібні річі, - говорив о. Мартин, почувши широку річ Степана. - Вам хочеться якогось козацтва, ви нехтуєте нашим обрядом, нашим церковним язиком, котрому один латинський язик прирівнати можна, ви зриваєте з історією, з традициєю, із славянством.

- Може бути, що так, - несміливо відповів Степан, - але ми не зриваємо з народом.

- Хиба ж ви думаєте ту простонародню мову здійняти до висоти нашої церковщини і поставити Русь своєю силою без князів, не зважаючи на те, чого навчила нас тисячлітня істория?

- Мені здається, що тисячилітня істория не дуже промовляє на користь князів. Що ж було за їх часів, як не усобиці, що братньою кровю заливали нашу землю, а що осталось після їх, як не руїни і згарища? А що ж робила та Русь, де вони панували? Чи не озвалось спершу міщанство проти княжої сваволі і не запитало о свої права? Чи не здійнявся опісля народ у козацтві за свою волю, свою віру, за своє житє? — Мені бачиться, що чим дальше з ходою нашої істориї, тим виднійша могутність народу, тим більше ширшає його почутє, тим гарнійшою стається наша бувальщина, бо щораз дальше і більше розвивається думка людська, почутє людськости в нашім народі. І навіть тоді, як спроневірені сини, що силою народа вибились у гору, попхались між панів і тіснителів народу, то й тоді не завмерла людська думка в нашім народі і хоч страшним, гайдамацьким робом дав наш народ, його найнизші верстви — почути світови своє бажане людського житя, волі і справедливости. Так де ж нам тепер прихилитись, здіймаючись до нового житя, — чи до князів, котрих нема і не буде, — чи до народу, що своєю грудю зберіг нам нашу землю, нашу мову, нашу народність?

- Але ви забуваєте наше свящеиство, що до посліднього часу осталось при народі, заховало нам славянське письмо, наш обряд, нашу церкву.

- Я не хочу забувати, хоч донедавна майже всі священики говорили і писали ні по-церковному, ні по-народньому, а зовсім по-чужому. Але мені здасться, що церковщина не має тої сили, щоб здвигнути народ. Розділ народу на часть католицьку і православну нічим не відбився і не може відбитись в нашім житю народнім. І коли не помиляюсь, то се житє народу йде зовсім до чого иншого. Наче камінь об воду вдарила неволя в масу нашого народу і від сього удару захвилювались тихі маси і пішла хвиля за хвилею щораз дальше, ширше і могутнійше. І хвилювались, оживали ті маси бажанєм волі, справедливого і рівного житя. Чи ж не віщує се нам будучности і не вказує дороги, куди прямувати — тепер, коли у своїй людскости оживає кожда одиниця і видобувається наверх? Чому ж не мали б ми піти тою дорогою всесвітного поступу й не оживити наш народ тим житем загального щастя, за котрим він сам вже цілими віками добивався? Ми не хочемо цуратись найубозшого брата нашого, бо чим більша рівність в народі, чим менше між ним убогих і темних, тим могутнійша його сила і певнійше його житє. Тому й не цураємось нашої мови, гарної своєю простотою, а живучої і могучої тим, що зрозуміла цілому народови. Так коли силою тої мови пробереться світло правди і науки в найширші круги, то могутність наша буде величнійшою від княжої сили.

- Красні се слова, але далека дорога, - відказав о. Мартин. - І я таки не можу йняти віри, щоби така щасливість могла статися правдою. Все так буде, що кінь конем, а віл волом. Не всім порозділював Бог однакові таланти, сказано вже в Евангелию.

- Але кождому най буде вільно користуватись своїмталантом. Най кождий має змогу видобуватись наверх і най в горі не сидять ті, що ні своїми талантами не орудують, ні другим волі не дають. Тоді й процвітатиме, що чесне і добре, а знидіє, що пусте і нікчемне. І як розсвітимо світло науки і правди по всім нашім краю, тоді й побачимо, що під тим пилом, який налетів на наш народ, під тою темрявою, що закрила наші убогі хати, нуждою і горем залляла наш тихим рай, — немало криється чесноти, добра і краси світлійшої від пурпури і саєтів.

Маланя пильно прислухувалась тій широкій розмові. Вона вперве чула такі слова, пізнавала широкий світ досі їй незнаний, вперше бачила перед собою молодого чоловіка поважної мисли, статочного слова. Кожде його слово було їй так зрозуміле, так припадало до її душі, таким чаром займало її серце, що вона від разу прихилилась на його сторону, перейнялась його думками і може вперве почула жаль на свого опікуна за те, що протививсь словам Степана. Вона ж бажала тепер щастя для цілого світу, для всіх людей, її серце щиро прихилялось до людей, займалося горячою любовю, як криниця чистою водою наповнялось добротою, і рвалося за Степановими словами в незнані простори широкого світу. Так! вона полинула б сизою голубкою від хати до хати, щоб подавати людям щастє, щоб з недолі видобувати нещасливих, радість розсвічувати в кождій семї, любов розпалювати в кождім серці! Полинула б вона разом з Степаном і на край світа, щоб чути його слова і разом з ним в добрі працювати. Вона згадала тих малих діток сільських, що змалечку з ними гралась, в її памяти озвались їх веселі голоси, заясніли їх щирі, привітні очі; вона згадала свою любу няньку, що викохала її материнською любовіо, і тих сердечних дівчат сільських, що приносили своїй «панночці» ягідки і цвітки, і тих говірких бабусь, що носили її на своїх руках, — і вона чула і розуміла, що під тими простими сермягами крились золоті серця, правдива доброта, висока чеснота, що годилось би щиро подати їм лучшу долю, розкрити їм красший світ і як рідню щиро пригорнути до себе. Так зливались її думки з думками Степана, і розбуджувалась дівоча душа новим житєм, запалювалась першою любовю щасливою, невинною, а горячою.

Під вечір вийшли наші гості погуляти до саду. А вечір був гарний і милий, як румяне личко засипляючої дитини, і небо тихе та погідне як криничне зеркало, і західне сонце жарке, огнисте як розтоплене золото; а на сході з-за гаю несміливо викрадався місяць блідий, блідий наче білий платок на темноту блакиті.

А на землі тихим гомоном озвалося вечірнє житє. Здалека рознеслася пісня плугатирів, що вертали до дому, зайржали коні як би з туги за вечірною пашею, заскреготіли жабки біля гуркотливого млина, зачиркотіли верескливі горобці на сивоверхих вербах, — все мов зрадувалось з заходу пекучого сонця. Біля хат озвалися голоси, розмови та поклики. Вертало житя із поля до села. Бовкнув і дзвін церковний на вечірню молитву. Пішла знов луна по селу, загоготіла попід небо і розплилася по шикорім просторі. Почервонів і місяць, висунувся в гору і заяснів повним лицем, щоб свобідно царювати, залицятись до блискучих зірок. А зірки то ту то там виринали як блискучі очі русалок, миготіли, поморгували до білолицього. Понад річкою затупотіли коні, озвалася пісня нічліжан. Щораз дальше віддалявся тупіт коней і гомін пісні, аж пропав у безвістях. Десь недалеко тихо, несміливо загомоніла дівоча пісня, тугою розлилася поміж вишневі сади, із сну побудила соловейків. І соловейкл наче зрозуміли дівочу пісню, відкликнулись по кущах, залящіли, щораз голоснійше та смілійше розводили вечірню розмову. І все затихало, не втихала тільки дівоча пісня, та ляскіт соловейків.

Та наші гості не зважали на те, що діялось навкруги них. Живо, весело йшла їх розмова, мов вода по лотоках шуміла. Тільки Степан і Маланя мовчки сиділи поруч себе, якби вдивлялись в тихий погідний вечір і думками злітали до блискучих-зірок, наслухували вечірньої музики. Та їх мовчанє було дуже клопотливе. Душа душу чула, і вони обоє знали, що їх думки разом збігаються, а їх серця одною трівогою бються. Тільки тяжко було вимовити ті думки, а ще тяжче розкрити серце.

- Який чудовий вечір, яка гарна пісня! - насилу проговорив Степан. - Можна слухати і не наслухатись; вона все нова, все жива, чарівна і сердечна."

- Ви любите народні пісні, - спитала Маланя, несміло поглядаючи на Степана.

- Чи ж можна їх не любити? Та мало того! Я й не знаю, чи є що красшого, милійшого над ту сердечну пісню сільську, що пливе з серця чиста, невинна, без примусу і штучної прикраси, а така невмируча красою, як та сільська природа чаруюча своєю непорочностю, вічною свіжостю, глубокою мислю, якби з неба знятою.

- А не любійше ж вам те житє в великім місті, де маєте концертову музику, де співають вивчені співаки, де стільки вічної переміни, така ріжнородність житя...

- Переміна та ріжнородність добрі до забави, а до житя треба більше правди. Не скажу, щоб в тій високій, концертовій музиці не було правди, не скажу, щоби не було там серця і правдивого чутя. Та тільки не всім вона зрозуміла, не кождому приступна. А хоч озивається там серце — то одно, хоч чується плач — то не загалу, хоч є чутя — то не цілого народу. А тут в нашій простій пісні озивається тисяч сердець, жаль і радість цілого народу, душа цілої широкої країни. І ми вже тою піснею народньою не бавимось, а розумнійшаємо, пізнаємо власне чуте нашого народу, разом з ним плачемо і веселимося, і тою піснею живем, до нового житя оживаєм. Годиться нам тільки тій пісні прислухатись, серцем і духом її перейняти, а роздумати над нею, то й може і з пісні пізнаємо, від чого терпить і плаче наш народ від краю до краю, чим він радується, якою тугою тужить за бувальщиною, якою надією рветься в будучність...

Маланя нічого не говорила, а тільки поглянула на Степана своїми карими очима так щиро, як щиро не можна ні одним словом притакнути. І вона не раз дізнала, що такого та проста пісня, що потай миру виривається з придавленої груди. Вона викохалась тими піснями, в них виливала свій сирітський жаль за рідненькою матінкою і за батьком, в них колисала свою долю, свої надії, первісночки своєї невинної любови. І тепер виспівала б вона свою радість у такій пісні, що наслухалась нераз від сільських дівчат, і їй здало б ся, що тою радостю переймаються всі серця тих дівчат і разом з нею радуються, разом і співають.

- Чому ж так мало людей шукає за правдою, а так багато вганяється за одною забавою! - як би з жалем промовила Маланя.

- Лекше бавитись, ніж пізнавати правду, лекше переспівувати хоч би тужливу пісню, як прихилитись серцем до того, що своїм важким жалем з грудий своїх видобув ту пісню. Люблять слухати тих пісень нашого народу, а сміються з нас, як ми хочемо пригорнутись до його і темного брата назвати своїм рідним братом, подати йому руку і видобути з недолі. А преці чесна мусить бути душа в того народу, що таким любим словом до нас промовляє, такою піснею нам приспівує, свою долю і недолю так щиро виливає.

- Ні, ні, пане Степане, не можна і не годиться з таких сміятись, що так думають і поступають, як ви, - з запалом промовила Маланя. - Хоч ми молоді будемо памятати на слова: «свою Україну любіть...

Скоро пізнавались молоді душі, скоро споріднялись і єднались молоді серця. Переходила розмова молодих людей мов по ступенях у щораз висші простори, буяли їх молоді гадки як весняні метелики від цвіту до цвіту, а далі знялися разом і полинули високо, високо у безкрає небо до самого Бога. Там вони виливались тихою молитвою, для себе щастя-долі прохали і знов як сонячні проміні радостю по землі розливались. І любо проминали ті короткі хвилі щирої розмови, і не спостереглись молодята, як настигла пора розставатись.

О. Мартин дуже сердечно прощався з Степаном і просив його, щоб не забував на його дім. - На вас молодих тепер наша надія, - додав о. Мартин, повертаючи до ролі патріота, - ми вже своє зробили, тепер виступаєте ви на поле діланя. Ми належимо до істориї, в ваших руках будучність. Не зривайте тільки з істориєю і не кидайте ваших батьків. Паніматка з ласкою подала Степанови свою пухеньку руку і вимогла від нього слово, що не опустить ні одного відпусту.

Як же ж важко було розлучатись молодим знакомим! З яким жалем стрінулись їх очі, якою трівогою забились їх серця при розстаню! Ні словом їм не промовити, ні сльозою зрадити перед людьми свого чутя. Мовчки розстались, мовчки попрощались з тихим жалем за веселими хвилями, з тихою надією будучого щастя.

З того часу нераз ще навідувавсь Степан до Маланених опікунів, не одна хвиля проминула в любій розмові з Маланею, не раз обоє прощались і знов витались щирим поглядом, тугою та радостю наповняли свої серця. Розцвіталась в Степановій душі повним цвітом перша любов. Чого не доказала штука панни Емілії, те розбудив чарівний образ тихої, смирної селянки. І вже не змогли знівечити сего образу чарівного в Степановій душі ні ввічливі погляди Емілії, ні її щебетливість, ні чванлива краса, ні виставне богацтво. Якою ж відмінною видалась тепер Степанови Емілія! Та її ввічливість здалася йому тепер — пустотою, її щебетливість — чванливостю, ії краса — штучним пустоцвітом. Степан почав тепер ще більше уникати панни Емілії, ще більше замикатись в самоті, щоб віддаватись своїм любим думкам. На самоті, потай миру виринав повною красою любий образ Малані, ворушилось молодече серце буйними думками, золотими снами першої любови, горячою надією любого житя в будучности.

Хто зможе розказати ті думки, що як вода з повної криниці без упину виринали в молодій голові, житєм наповняли молоде серце, весь світ вкрашали йому цвітами, до діла поривали молоду душу? Потонув Степан в тихому образі Малані, як в погіднім небі; там свої думки посилав, там відради шукав, там і щастя будучого питав. Причарував Степана той образ тихої невинної сирітки, горячу любов розпалили в його серці ті карі очі, що наче новий світ розкривали перед ним, нове житє розпалювали в його серці, і тиху погоду вливали в його душу.

Так косарська пісня і погідний вечір і вечірня радість сільська, що весело озивалась, тихим гомоном гомоніла біля кождої хати — розбудили думки Степана і навели згадку його недавного щастя.

Вже темрява вечірня стелилась поміж садовиною, ще тільки хмарки золотились послідними промінями західного сонця, а блідий місяць щораз у гору виринав, вже й вечірний гамір затихав по селу, а Степан сидів в саді з похиленою головою і потапав в згадках своєї недалекої бувальщини. Пересувались перед ним образи за образами, русалкою виринала люба постать Малані, як зорі світили її карі очі, ясніло погідне личко, мов промовляло, за душу займало Степана. На селі десь озвалася дівоча пісня, тихим гомоном понеслася по селу й затихла між вишневими садами. За рікою озвалася жалослива сопілка нічліжан, а в саді недалеко Степана залящів соловейко... Які ж думки розбудились в Степановій душі, як заскиміло серце за тою щасливою хвилею, коли він сидячи поруч з Маланею, слухав її дівочої пісні і щебеnаня соловейка і як в зорі дивився в її карі очі. Живо промайнув сей образ перед очима Степана і йому здалося, що тут біля нього сидить Маланя, що бачить він її гнучку постать, чує її чарівний голос... і серце врадувалось, запалала Степанова голова від жару, очі заблисли... Він хотів до неї промовити, повернувся, — та проява щезла а місячне світло широкою стругою обійняло Степанову постать.

- Її немає... ніколи вже не буде, - важко зітхнув Степан. - Чому ж втеряв я те щастє, якою провиною провинився!... Ні! Лучче не згадувати тих хвиль, лучче в непамять пустити. Нащо рвати серце, нащо згадувати колишнє, коли не вернеться моє щастє вже ніколи...

І з сумною, похиленою головою вернув Степан назад до хати. Старі сиділи під хатою, до місяця розмовляли про свого сина. Вони не знали ні Степанового жалю, ні причини його смутку. Жалісно гляділи на Степана, мов на якого хорого. Та не знали вони йому дібрати ні ліку, ні поради. Глубоко заховав Степан своє горе, ні з ким не поділився, ні рідній ненці не звірився.

Степан, побалакавши ще трохи з своїми родичами, пішов, у свою кімнату спати. Мало-помалу усе затихало; ще тільки о. Григорий під хатою вечірні молитви шептав, за свого сина горячу молитву до Бога посилав. Незабаром все затихло в глубокому сні, як у гробі.

Тільки Степана не брався сон. Не втихали розбуджені думки, не охолонула розпалена голова, не заснуло серце. Дармо ворочався на своїм ліжку, дармо стулював повіки, дармо силоміць відганяв думки від себе. Як розлючені пчоли повертали вони щораз більшим роєм, в його очах мов огні займались, а серце боліло наче від глубокої рани.

І знов майнув перед Степаном образ Малані, та вже невеселий, не з тими привітними, палкими очима, не з тим румяним лицем. Сумний він, блідий, наче мракою сповитий. Промайнув він перед Степаном і знов пропав в темноті, у безвістях... Заскиміло ще дуще Степанове серце, ще більшим жаром зайнялась його голова. І знов виринає образ Малані з густої темряви, ще більше блідий, ще сумнійший, в очах тремтять сльози, чорне волосє розсипалось по білій шиї, а білі, дрібні руки простягнені, від жалю-розпуки випручані наче просьбу посилають до Степана. І не зчезає той образ, а щораз виднійше виступає, наближається до Степана, здасться тихими словами до його промовляє.

- Степаночку, голубчику, чи чуєш ти мене, чи тужиш ти за мною так, як я за тобою. Розбудив ти моє серце, оживив мою душу, як весняними квітками твоїми думками уквітчав. І росцвились ті цвіти-думки буйним цвітом, полинула я з твоїми думками в світ безкраїй, в світ незнаний і забажала того житя-щастя, що зроду не зазнала. Ти ж казав, що годиться мені бути щасливою на світі, що можна жити щасливо, весело, для добра людей працювати, у тому добрі свого щастя шукати. А ті люди тепер мені світ завязали, мої золоті сни в нівець обернули, житя моє сумотою вкрили.

- Чи на те зворушив ти мою душу, запалив її незнаними досі думками, щоб тяжче було моє житє, страшнійша мука? Най би була не зазнала я тих любих снів, не манилась надією веселого житя, може лекше було б годитись з моєю долею..."

І ще більше поблід, ще більше посумнів образ Малані. Сльози, здалося, струями полилися з карих очей, руки заковязли з розпуки і чутно було голосний плач сирітський. А туж біля Малані рознісся глумливий сміх Порфира, злющий, докірливий, страшний, як регіт пекляний. І виринула постать Порфира з блудними, сивими очима, що від злости і сміху аж білком заходили, із скривленим лицем, з розчіхрапим волосям, — із здійнятими угору руками...

Як же ж задавило Степана у грудях, яким гнівом запалало його серце! Аж крик вирвався з його грудий. Наче розжареним залізом крізь серце пробитий зірвався на рівні ноги і розмахнувсь, щоб прогнати тяжкого ворога. Кромішня темнота розстелилась перед його очима, зчезли марева і тільки огники в його власних очах миготіли йому в темноті. - Чи се сон, чи привид страшний, чи кара совісти? - питав сам себе Степан, а дух займався в його грудях. Він зірвав грубу заслону з вікна, що заложила мати, старанна о тихий сон свого сина, і на стижір розтворив вікно з такою силою, що аж шиби задзвеніли. І широкою стругою полилося місячне світло в кімнату, нічним холодом повіяло знадвору на Степана. В саді аж гомін роздягався від ляскоту соловейка, в долині шуміла вода на лотоках, а на оболоню розпливався тужливий голос фуярки якогось безсонного нічліжанина. Не охолодив Степана нічний холод, не усмирив його збуреної душі веселий спів соловія, не заманила його очей місячна ніч. Він бачив тепер тільки сумний образ Малані, в його ухах ще гомонів глумливий сміх Порфира. Його голова крутилась від завороту, дух запирався в його грудях — йому було душно і тісно в кімнаті. Тихо вибравсь Степан з кімнати до городу, щоб прохолодити свій жар та втихомирити своє серце. - Чи се сон, — чи кара совісти? — питав він сам себе, ступаючи поміж тінисті дерева.

- Так! вона тепер горює, мусить важко проводити свої дні, в бездолю каратись! Ми розлучені навіки і на руїнах нашого щастя, наших молодих надій мусимо коротати наш вік... а що ж така кара на мене? Чи ж не щиро бажав я їй щастя, чи не молив я Бога, щоб післав їй долю, щоб дав сповнитись нашим надіям, нашим снам золотим?... Боже, Боже, ти світиш зорями, чаром обливаєш ту землю, любовю та красою наповняєш навіть німі цвіти, будиш в нашім серці святий огонь... навіщо ж не даєш послуху святим бажаням сердець твоїм огнем любови розпалених? Як же ж я тебе молив, скільки сліз ронив за щастєм не для себе, а для неї тільки, — для неї хоч би моєю смертю!... Ні! ти не услухав мене, тебе не має на небі, немає послуху для щирої молитви... Нема що молити, нема що просити... - Аж сльози завертілись в Степанових очах від жалю і розпуки, а думки його розпливались одними безрадними наріканями.

Довго побивавсь так Степан з своїми бурливими думками. Вже місяць змалів — пересунувсь до заходу, погасали зорі; вже й соловейко затих і небо на сході засіріло раниим світом. Степан відчинив фіртку від саду і вибравсь дорогою у поле. Якась дивна сила гнала його щораз дальше від села, між широкі, пахучими збіжами вкриті поля,— на самоту, де б не було ні сліду людського. Стелились перед ним широкі лани мов сріблом посрібляні від місячного світла; долами розстелялась сива мрака наче легким снігом припорошувала високі очерети, темні луги, круту ріку; ширшало безконечне небо, де вже розпочиналась борьба світу з ночю... І ширшала, розпливалась Степанова туга-печаль по широких полях, думки його линули то в далекі сторони, минувші часи, де таким ясним світлом яріло його щастє, то повертали в сумну теперішність розпучливу, темну, темнійшу від самої ночі. І здавалось, що жаль, туга і розпука перемагали, - щораз більшою темрявою вкривали незгаслу ще згадку щасливої бувальщини.

Забіліло небо на сході, виступала ясна пасмуга, наче б підіймалась темна заслона ночі, щоб пропустити світло далекого сонця; — повіяло холодом від раннього просвітку, заколихались збіжа, зашипотали листочки тонковерхої тополі, що стояла на роздорожу з подувом раннього вітру понісся тихий шепіт по широких ланах, наче б колосочок колосочкови, травиця травиці, листочок листочкові вповідали собі любий привіт недалекого сонця. Прокидалась земля із свого просоня, повертало нове, свіже житє.

Степан опинився біля тополі на роздорожу. Сумно поглянув на хрест звалений на могилці, на розстайні дороги, на рожеве небо, що вже жаріло мов полумям займалось. - Розійшлись наші дороги перед сходом нашого сонця, - шептав до себе Степан, - і не зійдуться ніколи... Я думав разом підемо зустрічати сей світ, разом повітаємо нове житє і спільно станемо до нової праці... А ми побачили світ пропасті!...

І відвернувся Степан від сходу сонця і вільною ступою назад верстав дорогу. - Ні! може вона тепер щаслива, може забула, навикла до свого житя... Так легко забути нашим дівчатам свої молоді думки! Чого ж їм бажаеться, як не вигідного, супокійного житя?! Має хліб, має теплу хату, є попадею, може бавитись по празниках, весілях, може мати... Чого більше бажати від женщини? Бути дитиною, а відтак стати матерю... доволі для них! - і Степанове лице хмарою зайшло від таких думок.

- О ні! - знов промовив Степан. - Яким правом я її так огуджую? Як смію так каляти її образ! — Ні, ні, світе мій єдиний, цвіте мій скошений! Прости мені сю мою думку грішну... Ізвялили тебе люди, та не зівянеш ти, а до скону мого процвітатимеш в моїх думках, в моїй душі.... Не вислухав Господь моєї молитви, так до тебе молитимусь як до мого Бога, до тебе злітатиму моїми думками…

І поспішав Степан, наче летів за своїм пропащим щастєм, за манливим образом своїх мрій. На його лице вистудив легкий румянець, очі палали огнем, уста якби молитву шептали. Та скоро знов захмарилось його лице.

- Годі, годі, - з жалем прошептав Степан. - Пропало навіки. Не смію я вже тебе називати ні моїм ангелом, ні молитви до тебе посилати, ні моїм зітханєм тебе ображати. Чи по волі, чи по неволі — ти прирекла слово перед людьми, перед престолом, перед ним і перед собою, і вічною пропастю нас розділила. Я бажав для тебе жити, весь світ для тебе розкрити, кожде моє діло твоєю любовю увінчати. — Тепер пропало, і пятном злодійства напятнували б мене люди і твої власні слова, твій слюб... Так забути?.. Чому ж не можна забути, в непамять втопити ту бувальщину... -

Сонце вже високо стояло на небі, а стара мати прислонювала грубою заслоною вікно, щоб не впустити ні проміня світла. Пильно прислухувалась вона важкому віддихови Степана. А степан спав, чи без памяти лежав, тяжко віддихаючи. Його голова була мов в огні, уста спалені від горячки, рука лежала на серці, якби знак давала, звідкіля походив біль і жар.

IV. По закону Апостола Ви любите брата? Суєслови, лицеміри Господом прокляті! Ви любите на братові Шкуру, а не душу Та й лупите по закону...

Т. Шевченко

Невеличке село — Лисогори. Навкруги високої, «лисої» гори розкинулись господарські хатки, мов курчата навкруги квочки розсілись. Невеликі, убогі, ледви-ледви визирають з-поміж вишневих садів, сивоверхої вербини, соломою закритих плотів. Де-не-де й широке обійстя і стара розлога груша понад хатою вітями хитає і широколистий клен межу зазначує, — то багатирська хата; де-де й калина біля вікна біленької хатини червоніє, рута зеленіє, пліточки прокидаються по грядках, — то молода дівчина їх викохала, батьківську хату прикрасила; — а там дальше стоять одинокі хатки, без воріт, без обійстя, без плота... з повибиваними, дощинами позакладаними віконцями, з закуреною стріхою, з розритою приспою... то хати комірниківів, без поля, з голими руками до праці…

А низом, низом, попід городами пропливає тиха ріка, в ставочку розпливається, на лотоках шумить, колесами гуркотить і знову тихо підмиває мужицькі городи, жовтим піском грається, вербові вітя купає, поміж зеленим лугом синіє, миготить, блищить і в вільшині пропадає, і знов як блискотлива гадина поміж зеленоцвітами виринає, вється, загинається і село від двора розмежовує. І шумить вже вона попід мостом, мов злиться, що не може перервати, знести переходу із села до двора пишного, блискучого ясними великими вікнами, думного високою, здавен захованою баштою, пишного серед буйного, розкішного парку. Якби зібралось усе лихо, що перейшло з двора у село тим мостом, і розлилося рікою, може б і змоглися води у ріці і могутньою хвилею рознесли сей міст. А так, вода шуміла, плюскотіла о береги і разом з каламутною хвилею несла горе в далеке море.... Так і осталось — по сім боці село невеличке, убоге, а по тім боці пишний двір з стайнями, дімками офіциялістів, шопами і просторим гумном.

У дворі жив тепер сивоголовий пан, — старий, знуджений житєм розкішним, гулятикою, пустотою до землі прибитий. Хирів він на подагру, ліками заливався, мастями окладався. І тихо було у дворі. Зате ж підпанки-офіциялісти, вихилившись із «замку» давали собі волі по офіцинах, по токах, на селі... як молоді миші шнирили, перегризали — людське добро, чужий супокій, чужу славу. А давно то не так було! Здужав ще старий пан, буйність шуміла в його голові, розкоші бажалось панським очам, веселощів — панському серцю. І вже, бувало, де не посій — пан вродиться; чи на тоці, чи в стодолі, чи на полі, чи в городі! Хто б думав — страх який клопотливий, господарний, дозірливий! Бувало сяде на сивого коня, по селу проїзджає, по мужицьких хатах розглядається, та не за святями, а за молодицями, дівчатами озирається. Добрий пан, — говорив дехто, — любить пожартувати, побалакати, про всілячину розвідатись; любить подарувати коралі гарній дівчині і хустку турецьку купить гарній молодиці і дукача на груди повісить! Та не один батько, не одна мати — плакали по своїй дочці, не одному парубкови пімстою запалялись очі на панський погляд, а дівчата з ляком тікали перед двірською брамою, з страхом скривались перед панськими очима. І так громадилась у дворі на широких панських токах людська праця, а з двора у відплат йшло лихо та горе. І немало посипалось проклонів на панську голову, немало сліз протекло, немало горя поплило попід панський замок тихою рікою. Мабуть добили людські проклони вередливого пана, що своїми посіпаками тягнув людей до тяжкої праці як у ярмо, а сам знущався над їх славою і супокоєм родинним. Посивіла панська голова, поникла бута, охота розкошуваня, настигла старість, недуги. За те ж буяли двірські паничі, як колись то їх пан, і не дали затерти лихої памяти, приспати двірського горя у селі. А преці не завмирала чеснота в тих сільських хатах, не закаменіли щирі серця мужицькі, не отерлась дівоча соромливість, не загинула материнська та батьківська любов. Убогі, зневажені люди посилали свої молитви до Бога, горнулись до церкви, щоб виповісти перед святими свій жаль, прихилялись до старого панотця, щоб хоч в него найти охорону від лютої напасти.

Ось чому здавна слили Лисогори як добра парафія, хоч архидиєцезальний шематизм виказував не великий « status animarum ». Ще перед смертю старенького, бездітного пароха стали Лисогори лакомим оріхом для багато працьовників в «винограді христовім». В Лисогорах було доволі поля — самого чорнозему, одна церква, мало «душ» — отже й мало праці, а багато приносів, патриярхальних звичаїв, набожних поведінок віддячуватись панотцеви безплатною роботою. То ж і не диво, що за таким «приходом» чимало побивалось убігачів і вже наперед топтало то у дворі, то в консисторі стежочку, котрою можна б дійти до «презенти». Тільки подвійному характерові о. Мартина, котрий умів крилошанським крилом придержуватись св. Юра, а другим крилом підбиватись до панів і вести з ними приязне житє, — удалось поконати всесторонну конкуренцию і придбати Лисогори для Порфира віденського вихованця і спорідненого з тодішньою митрополичою митрою. Правда, що старенький парох лисогірський трохи завчасно розстався з тим світом так, що Порфир був ще «безконкурсовим». Але як не одна дорога веде до Риму, так і не одною міркою розмірюють консисторську благодать. Заряджено чотирилітну адміністрацию парафії і усторонено всі перешкоди. Порфир опинився молодим, добре випосаженим парохом! Та не так то дуже врадувались Лисогорці своїм новим панотцем. Вдячність за ласку панську притягнула Порфира до двора, духом споріднила його з панами, з двірською атмосферою. Він завів приязне житє з двірськими окономами, лісничими й иншими підпанками, перейнявся їх поглядами на сільське житє, на сільські розкоші, на сільський народ. За однаковими словами йшли однакові діла. Байдуже було Порфірови про те, що говорено по селі. Одна Маланя соромилась і боліла за те, що Порфира вважали «парохняне» на рівні з підпанками двірськими й однаковими частували проклонами...

Було з полудня — після обіду. Порфир сидів на софі за чарочкою чорної кави і покурював люльку та пускав по хаті густі клуби диму. Сон налітав на його очі і він часто позіхав, від скуки нудився. Його голова що раз більше схилялась на поручє, очі бараніли і раз-в-раз злипались, а дим стелився по хаті синьою хмарою. Півсонні думки виринали мов у тумані неясні, незвязлі, то з далекої минувшости, то з недавної теперішности... Нагадались йому молодечі бажаня про вигідне, безжурне житє... Хто ж замолоду не мав таких думок, хто не бажав щастя свого, супокою, веселого житя? А Порфир — надійний молодець, добрий ученик, достатного роду — мав же ж не снити про таке житє! Скільки ж надій з ним спліталося, скільки почестей йому усміхалось, якої будучности йому не ворожено! Професори заохочували його до учительського стану, знакомі урядники раяли потрібувати «юридичного аваизу», родина підохочувала до медицини, щоб повеличатись своїм доктором. Усе було можливе при праці — але непевне, а непевність страшна для родичів, відрадлива для — малодушних. - Нащо кидатись на непевну хвилю, — лучче йти дорогою звичайною, хоч не високо — але певно, з спокоєм, - говорили родичі Порфира і вговорили таки! - Справді що лучче, — говорив Порфир, — можу бути і учителем, і священиком разом! - І повернулась дорога до віденського семинаря. — Промайнули перед Порфировими очима семинарицькі часи, часи великих надій, великих снів, фільозофічних снів, богословського запалу і подружних проектів, — і Порфир усміхнувся, наче засміявся над колишньою своєю оманою. - Дитинні забавки, дитинні забаганки! - шептав Порфир. Одну велику правду сказали матеріялісти : чоловік духом не жиє! Від мудрощів чоловік не тиє, фільозофією не наїсться! І знов дальше пішли думки за думками.

Мов осіннє листя щораз опадали молоді мрії Порфира, остигала розпалена голова, прихилялась до тверезого житя.

- Що то в чоловікови не буриться з молодечої буйности! Горяча приязнь, офірливість, любов, патріотизм, добро народа!... Справді молодецька душа — се калейдоскоп блискучий, але пустий, марний. Пощо вона буриться, запалюється, попід небеса літає щоб наконець осісти там, звідки вилетіла? Се весна чоловіка бурлива, змінна, весела, повна надії і віри... Такою мабуть вже мусить бути молодість чоловіка! Але шкода надій, шкода віри, шкода часу страченого в надії і вірі... Реалізм — реалізм — се велике слово. Проминає весна, а настигає пора жити реально. Для дітей — ідеали, мрії, сни; для мужів... любов? — Що ж любов, та горяча любов, що забуває на себе самого, що тоне в другій істоті і здається, без неї загибає, — що ж вона, як не молодеча, пуста мрія! Достаток, вигода, гроші — се підстава правдивої, трівалої, реальної любови! І згадав Порфир свою любов до Малані, згадав всі труди своєї женитьби, здобутя Маланиного посагу — і не міг заперечити свого реалізму... в любві. Чи любив він Маланю, чи розумів її, чи міг її розуміти?... Про се не питав він себе ніколи. Вона йому подобалась, люде славили її красу, посаг і засібні опікуни розкривали перед його очима реальні надії. Сповнилось Порфирове бажанє вигідного житя. Уживати світа, розкошувати — се було його теперішнє житє. Часами тільки налітали якісь дивні думки, чи відзови совісті, мов хмарки з колишньої молодечої бурі позісталі. Він розганяв їх шумом свого житя. Йому кучилось дома, і дивна якась сила випихала його з дому. І дома, і поза домом шукав він своєї розкоші. Тепер знов розбудилась в нім охота до веселого товариства. Пригадалась йому минувша, недоспана ніч, пригадались і гроші в карти програні у дворі, і пристрасть глухо озвалась в його душі. Його збирала охота «відграватись». Коби лиш більше грошей, - думав Порфир, розтворивши очі. Маланин посаг вичерпався... з приходу доходів нема, — передновок — тяжкі часи! Та й поскупились таки собаки!

І знов замотались думки Порфира.

За дверима хтось тихо, несміло кахикнув. Звичайний се знак, що наближається «парафиянин».

До кімнати війшло двох чоловіків. Один був старий, вже добре сивоволосий, — другий молодий, на лиці румяний, з жаркими, хоч трохи хмарними очима. Старий був в кожусі, а молодий в новій, вишиваній опанчі, оперезаний широким, синім поясом. Не тяжко було догадатись, що се староста з «молодим» прийшли до панотця благословитись на слюб. Несміливо опинились вони біля порога і мовчки стояли, поглядаючи то на панотця то один на другого.

- Знов прийшли! Чого? Пощо! - гримнув Порфир, побачивши людей. - Я раз казав вам, що иїчого не буде з того. Не вмієш молитви — годі женитись! Не маєш грошей — нема що сватів посилати!

І староста і молодий підійшли до Порфира, щоб поцілувати його в руку. Парубок припав аж до колін Порфирових. Порфир з гнівом відвернувся і ще дуще гукнув: З Богом, з Богом, нічого з того не буде!

- Та він вже навчиться потому, ігомосцуню, - промовив староста, знов до землі кланяючись, — змилуйтесь, панотче, ніяково тепер їм довше ждати. Так випало, що ніяково ждати. Вона бідна, ледви на сорочку їй спромогтись, а йому також нізвідки стягнутись. Пуста хата, і шануючи Бога святого і ясне сонце і місяць і зорі на небі і вас їгомосцуню — таки і хвоста на подвірю не вдержати.

- Про мене най продасть і хату, і послідну конину!

- Та вже б і продав, панотче, - знов підхопив староста, - та тепер на передновку худоба по нічому, аж гріх збувати свою працю.

- Я відроблю, панотче, піду косити, в жнива жатиму, - озвався молодий парубок.

- А Палашка то ж не відцурається праці, - додав староста.

- Я вашої ласки не потребую, - з гнівом озвався Порфир. - Молитви не вмієш, молитви навчися, тоді йди до слюбу.

І все затихло в кімнаті. Молодий парубок похнюпивсь коло порога, затиснув уста і сумно глядів на землю, а иноді з підлобя зводив очі на Порфира. Староста похилився, сягнув в свою глубоку кишеню і як з безодні витягнув капшук. Порфир пускав ще густійші клуби диму, а староста шпортав в капшуку. Великий був капшук, та не багато було в нім гроша. Аж до дна випорожнив староста свій капшук, вивернув на другий бік. Два банкноти витрусилось з капшука і трохи мідяків посипалось. Заткав староста порожний капшук за пояс, а гроші несміливо положив перед Порфира. І знов низенько поклонився і в коліно панотця поцілував.

- Що се – на могорич — чи що?! - гукнув Порфир, липнувши очима на стіл і з гнівом відсунув гроші.

- Змилуйтеся, їгомосцуню, над молодятами, збережіть їх від сорому. Єй Богу, не мають звідки, я сам вже свої докладаю.

- Забирай свої гроші! Сховай собі їх на пропій. Дивіться, які то тепер установи почали заводити! Жидови є звідки взяти, на ярмарки є, на все найдеться, а на боже не має у вас, бо бідні, голі! Як голий, то нема що женитись!

- Та я би вже підождав, та знаєте панотче, їй ніяково ждати, - з дивним натиском проговорив парубок і глянув на Порфира своїми очима, мов блискавками блиснув.

Порфир на сі слова стиснув кулак, поблід на лиці, хотів щось промовити, але мабуть розвага замкнула йому уста. Він тільки гнівно глянув на зухвалого парубка і знов пустив кілька клубів густого диму.

- Я вже, їгомосцуню, підіймаюсь за него, - почав знов староста, - та вже не то що до роботи пішлю, але як тільки Господь допоможе, то й на більше грошей спроможусь. Най її нещастє не спаде ні на мою, ні на його, ні на їгомосцеву голову. Най вони дармо не побиваються, безпомічно не загибають.

- Раз кажу: не буде нічого з такої бесіди. Має дядька, що не лякається передновку, а попови під ніс хоче кадити. Най той дядько його навчить, голову йому освітить, в потребі допоможе.

Ні староста, ні молодий не знали вже, як промовляти до свого панотця. Не трапляли їх слова до панотцевого серця, так надіялись хоч мовчки вистояти свою просьбу.

Порфир, побачивши, що вони ще стоять і чогось вижидають, знов гукнув: З Богом, з Богом — нічого не буде.

Мовчки, з похиленими головами, помаленьку, мов з колодами у ногах, вийшли вони з кімнати.

Незабаром війшла Маланя з розпаленим лицем, з сльозами в очах.

- Порфире, бійся Бога, що ти робиш, - проговорила Маланя благаючим голосом, - чого ти завзявся на них? Чи мало тобі ще тих проклонів, того наріканя, тої слави по усьому селу? Чи маєш ти серце доводити ту дівчину до сорому перед цілим світом...

- Не твоє жіноче діло мішатись в мої парохіяльні справи, - сухо відповів Порфир, накладаючи тютюну до люльки.

- Я не мішалась ніколи ще в твої діла. Але ти хиба не чуєш, що говорять люди, — а що тепер ще стануть говорити.

- Най собі говорять, що хочуть, про те мені байдуже. Я їм за ніс не дам водитись.

- Так чого ж ти хочеш від них?

- Чого хочу — чого хочу – грошей, як тобі вже конче знати.

- Порфире, чи не дорожша тобі добра слава від грошей, чи не милійший супокій?

- Від кого возьму, як не від богача! Най свого дядька кишенею потрусить. Як одному попущу, всі захочуть однакового попусту.

- Грошей, грошей... - з жалем промовила Маланя. - Порфире, Порфире, що ти за сею марницею так попадаєшся...

- А певне! вже мав я твоїм посагом збогатіти!

Маланя ще більше зарумянілась, сльози жалю знов покотились по лиці. Стільки підлоти не сподівалась вона навіть по Порфірови. Вона стояла мовчки через хвилю, а груди її якби хвилювались від важкої борьби.

- Порфире — промовила знов Маланя — не жадала я від тебе любови, не жадаю і прихильности, але шануй хоч мою і свою славу, встидайся людей та бійся Бога. Хиба ж ти думаєш, що я не знаю, що сподіялось з тою дівчиною... не знаю, хто винуватий!... Ти повинен до ніг упасти тому парубкови, що не цурається сироти, хоронить її перед осудом, світа і... твою славу закриває... Ти думаєш, я не знаю того, не чую сорому...

Маланя не могла за сльозами дальше говорити. Вона оперлась о крісло і закрила лице дрожачою рукою. Порфир спустив очі в землю, поблід на лиці і як виновник злапаний на вчинку, сидів мовчки з похиленою головою. По хвилі перемогла Маланя свій жаль, піднесла голову і сумно поглянула на Порфира.

- Як же ж буде, Порфире? чи послухаєш моєї ради?

- Не слухав я і не буду слухати жіночого розуму.

- Так тільки тої мамони тобі треба, а про все инше тобі байдуже стало! То на ж тобі отсі послідні дарунки мого нещасного слюбу, най будуть вони тобі заплатою за бідну сироту, — окупом моєї слави споневіряної. В нещасну хвилю мені їх даровано, майже в нещасну хвилю хоч перед людьми закриють моє безчестє!

І на столі задзонили три блискучі дукати.

- Хоч тепер ще нагадайся, поки час не проминув." І не оглядаючись, вийшла Маланя до другої кімнати. Ту припала вона перед хрестом, що висів над її ліжком, і гіркими заллялась сльозами.

Остався Порфир на самоті і довго перебирав дукати, наче б переважував з ними свої думки. Він чув тепер, що жінка не тільки його не любить, але й не поважає, — не може поважати. Вона знала про його вчинки і плакала не за любовю, але за своєю честю. Вона уймалася за людьми, котрих ненавиділа б друга. Покинені дукати — се доказ, як могла вона його тепер цінити. І на всі ті докори не міг він ні словом озватись; на її слова міг він відповідати тільки упором, на її діла — мовчанєм. Йому самому соромно стало такого тяжкого докору. І знов побивався Порфир думками, що зробити, кого послухати. В його ухах не затихали Малапині слова, а в його душі озвався якби тихий докір власної совісти. Швидко сховав він дукати і казав прикликати старосту.

Незабаром прийшли молоді поклонитись і Малані. З сльозами, щирими, ревними сльозами припали вони до ніг Малані, як до рідної матери. Наче б відгадували усю її муку, її тяжке горе, і хоч сльозами бажали віддячитись їй за ту доброту.

- Най Господь в сотеро винагородить вам, їгомосцуню, за вашу ласку, за ваше серце для нас прихильне! - промовив молодий з сльозами в очах. - Най Мати Божа має вас в такій опіці, як ви до нас ласкаві були, - і ще раз припав до самої землі. А молода й слів не найшла за горячними сльозами, щоб висказати свою подяку. Вона не мала смілости піднести своїх очей на Маланю, не чула сили просити для себе о прощенє, о благословенство. Маланя була тепер для неї дорожшою від рідної матери, святійшою від святих.

- Встань, Палашко, та дякуй твому Іванови... шануй і люби його... най вас Господь благословить...

І осталась Маланя знов на самоті у сльозах, в жалю, в розпуці. Нагадала як благословляли її до слюбу, як щастя-добра бажали, сльозами любови провожали, як прощали її подруги... і стиснулося її серце як камінем пригачене.

Безвідрадні думки похилили голову Малані. В її очах темніло, сльози жемчугом спливали по лиці, серце наче розривалось від болю, розпуки, кров як хвилями бурю підіймала. Як тяжко почула тепер Маланя свою самоту, як темний гріб тиху, безвиходну, страшну! Очутилась як билина серед широкої пущі піскової, ні звідкуди слова відради, ні слова потіхи, ні слова правди... Коли б хоч подруга щира пораду, потіху подала, коли б хоч приязна рука її зболілу головку до груди притиснула, — коли б її хоч жалосливою голубкою думками злинути до рідної родини, до неньки коханої, до батька любого!... Нікого, нікого не осталось, ні рідної родини, ні вірної дружини! Наче цілий світ її позабув, понехав, на віки відцуравсь.

І побивались Маланииі думки за щирим серцем, мов пристані шукали. Згадала вона свою любу подругу Ольгу. Вона б до неї жалібною галкою злетіла, свій жаль тяжкий розкрила, на грудях щирої подруги своє горе ревними сльозами вилляла! Та знов замаячів перед її очима образ Степана, і ще більший жаль обгорнув її серце.

- Ні, най не знають мого горя, — шептала Маланя сама до себе. - Най ніхто не знає мого жалю, не бачить моїх сліз... О! його серце було таке щире, його погляд веселійшав за кождим моїм поглядом, кожде моє зітханє озивалось гомоном в його душі, кожда моя думка займала його серце. Наші, душі мов з’єдналися, в одну душу зіллялися... Нащо ж має тепер знати про моє нещастє, нащо чути про моє горе?.... Може й позабув вже мене, може спокоєм засяла його душа, може він щасливий... Най же не дізнається нітрохи про моє горе, най він хоч буде щасливий... Ні, ніхто, ніхто най не бачить моїх сліз! Ти один, Боже, будь свідком моїх сліз, мої зітханя най тільки до тебе злітають, може ублагають в тебе милосердя — супокою... смерти... І тяжше сирої землі, що закриває мертві очі, придавили сумні думки її зболіле серце.

Так, Маланя була тепер круглою сиротою. В її памяти ледви маячіла дитинна споминка про рідну неньку. Не було в неї рідної родини, прихильних кревних. Опікуни вже від двох літ спочивали у могилі, а давні знакомі, подруги молодих літ, мов у безвістях пропали. Не було й сусідів приязних. Спочатку ще дехто з сусідів навідувавсь до Лисогор. Молода попадя припала до вподоби околичним знакомим своєю привітливостю, добротою, тихою душею. По черзі стали відвідувати, знакомитись околичні сусіди. Та Порфир був гордовитий, пишався своїм віденським богословством, згорда поглядав на сусідів, хоч щирого серця, але убогих. Наче аристократичним духом віяло від його, він держався здалека від щирости, зажилости і приязні. Наперекір своїй жінці понехував він тих, що горнулись з щирою душею, наче бажав, щоб зовсім осамотніла Маланя. Він прихилявся душею і житєм до підпанків, двораків, до безжурних та гулящих птиць як о. Миколай і пан-комісар, з ними заводив щиру приязнь. Та ще й домове житє в Лисогірськім попівстві недовго осталось тайною. Ще мов цвітка процвітала Маланя своєю красою, ще весело вітала вона своїх гостей, ні слова жалібного не проговорила про своє важке житє, а вже сотним гомоном розходилась недобра слава про Порфирове житє по околиці. Перші Лисогорці відгадали тайну їх попівства. Ті самі люди, про котрих Порфирові приятелі насмішливо говорили, що не обійдеться в їх родинах без бійки і сварки між чоловіком а жінкою, і ставляли твердий кулак чоловіка видним знаком супружньої любови простолюдців, — сі простолюдці перші помічали недоладність Порфирового житя, жалкували над долею Малані і осудили Порфира поганим чоловіком. І пішло личко по ремінчику. Наче сорока сороці, ворона вороні вповідала вісти про житє в Лисогорах. Стиха прошептували сусіди про Порфира, дехто й голосно озвався з недобрим словом, сусідки жаліли над нещасною сиротою, над її красою змарнованою, над її житєм пропащим. І щораз рідше навідувались гості до Лисогірського попівства. Тільки о. Миколам та пан-комісар зчаста довідувались до Порфира, та двораки хланею налітали, та иноді ще хто з Порфирової родини заглянув до Лисогірського попівства.

Так пустіло, сумотою вкривалось житє Малані в тій пущі. Тяжко ж було їй жити, а ще тяжче на самоті переносити своє горе, боротись з сумними думками.

І тихо, тихісенько було на попівстві. Ніхто не чув Маланиного зітханя, а Порфир ходив по кімнаті від дошки до дошки рівною ступою, як той годинник, що чикав одностайно на стіні. І тихо було, тільки челядь прошіптувалась між собою про недалеке весілє, а стара нянька Настя зітхала й охкала — від старости, чи від жалю... Ніхто й не запримітив, як на подвіря заїхала скриплива, запорошена тарадайка. Худі коні з видними ребрами, запалими боками ледви-ледви доплентались до свого пристановиска. Вони вищирили зуби до сухої стріхи невеликої шопи, що стояла біля гуменних воріт, і голосно зітхнули, наче б почули, що може хоч тут не прийдеться їм голодувати за порожнім жолобом.

Порфир перший запримітив прибулих гостин і вийшов їм на стрічу, хоч не міг розпізнати, хто вони. А з тарадайки висіло двох подорожиих в припорошених плащах, в припорошених капелюхах з широкими крисами. Молодший з них, а був се Петро, зняв капелюх і став обтріпуватись з пороху.

- Мої чоботи — зовсім знищені, - проговорив Петро, обтріпуючи порох з лякерованих чобіт.

- Моя люлька мабуть роздусилась по дорозі, - говорив старший, витягаючи з-за пазухи короткий цибух.

- Ей, тату, ви мені геть спрасували мій пакунок.

- А моя табакерка певно пропала, - тягнув дальше о. Юрий, перешукуючи свої глубокі кишені і перетрясаючи червону хустку з білими півмісяцями і турецькими турбанами. - Добре, що хоч хустку не позабув.

- Чого ви так шукаєте, чи погубили що? - спитав Порфир, підходячи до своїх гостей.

- А й Порфирку, розглядаюсь тільки, чи чого не позабув. Бач, про все тепер мушу сам памятати. Везу тобі залюбленого, так вся журба на мою голову. Як же ж поживаєш, Порфирку? Ти дома?! В тебе бачу свято сьогодні, і така тишина.

- Наробимо гамору, - озвався Петро, - приїздимо з матримоніальними плянами.

- Гаразд, що приїхали, - відповів Порфир, - а то прийшло б загибати з нудів. Що можна робити, як не спати, або позіхати.

Так несподівано ожило тихе попівство жителі — гамором. Наші гості війшли до кімнати і своїм гамором розбудили Маланю з задуми.

- Несподівані гасті, несподівані гості, кохана Маланечко, - говорив о. Юрий, вітаючись з молодою господинею. - Яка ж ваша рученька вимізерніла! Жаль, єй Богу, жаль великий. Сі рученята тільки цілювати, стискати і знов цілювати. Навіть моя небіжка Юлюнця не мала таких рученят, дрібненьких, біленьких. А вони тепер такі вимізернілі! О! Порфир вас не береже, не жалує; — який же недобрий!

- Не смійтеся, не глуміться надомною. Що вам такі жарти прийшли на думки, - відповіла Маланя, силуючись закрити свій жаль перед гістьми і весело їх повітати. Але сльози мимоволізаблисли в її очах, і вона не могла навіть глянути в очі говірливого швагра свого.

- А що се? - тягнув дальше о. Юрий — у вас, як бачу, слота, хмари нависли, - і став розглядатися то на Маланю, то на Порфира. - Але що той Порфир все такий дощовий, хмарний! Ей — серденько вяне, полиняє личко, сльози не всихають.

- От і напосілились на мене, - відпералась Маланя, всміхаючись, як раннє сонце з-за дощевої хмари. - Що вам прийшло на думку мене так в сльозах топити.

- Пів оком гляну — цілим оком добачу.

- Жартуйте веселі, та розгостіться. А я ще й з Петром не привиталась, - сказала Маланя, приязно повертаючись до Петра.

- А що се, Петре, у тебе, бачу, вже й повий перстень на руці. Чи вже справді посватавсь?

- Як бачите, тіточко, сковану маю руку і скувати хочу, - відповів Петро, поблискуючи золотим перстенем.

- Правда, правда, не знати тільки, чи золотом, чи личком, - докинув о. Юрий.

- Вже чи золотом, чи не золотом, про се байдуже, аби тільки любовю щирою та правдивою.

- Зараз і з любовю виїхала! - бовкнув Порфир як дзвін глухий. - Не далеко б заїхав сею дорогою, якби прийшлось глодати кулаки з-за любови.

- Ні, вуйку, і я не без любови, тільки моя любов золота.

- Ну, ну, не лишайся ще, Петре, не лови риби наперед. Щоб тільки не осісти на позолоченій, тичці, - говорив о. Юрий, здорово заживаючи табаки. - Сто рази мір, а раз вціль. Треба повагом до діла братись. Вже я собі не трохи голови насушив.

- Ба, ба, то ти, Петре, наче другий Язон по золоте руно виправляєшся! А де ж то ся Кольхида?

- Не за морями, а за горами, за вашими таки горами.

- Тільки вербиною пахне! - зясміявся о. Юрий.

- То таки до Вербовець стелиться доріжка?

- По вербах, по вербах, та до — Лаврів.

І гамором, сміхом наповнилась хата, недавно ще тиха та сумна як, трупарня. О. Юрий відшукав наконець свою запропащену люльку десь аж в кінці поли, видобув великий капшук тютюну, витягнув здоровезне кресило і кремінь з губкою і без великого заходу став протичкою вижолобувати люльку і короткий цибушок. Як жид з крамом розсівся він з своїми табачними та тютюнними приборами. Перед десяти роками повдовів він і став з того часу завзятим курцем. - Відкурюється від голоду, — говорили насмішливо про його деякі сусіди, бо й справді опустіла була його хата після жінчиної смерти. Син Петро був тоді у школах, а про малу дочку Ганю не багато було йому журби. Доводилось до того, що часто за його недоглядом не було і кавалка хліба в хаті, хоч прихід був добрий, і поля багато і приносів із трох церков. Та о. Юрий, здасться, не родився на господаря. З поля розкрадали снопи, на обійстю опадали плоти, в стодолі перемірювали парубки збіжє своєю мірою, приноси розлітались між челядь і худобу, а в просторім домі о семи покоях припадали порохи, шнирили миші і валялись Ганині забавки. Чого не розтягнула челядь, що не змарнувалось між своєю і чужою худобою, те забирали жиди, що три рази в рік шаранчою спадали на о. Юрия. О. Юрий мав кредит, — бо мав добру парохію. То ж і мав довги — довги безконечні. - Маю довги, - мовляв сам про себе, - бо маю добре серце. За багато я надіявся на родину; а родина опустила мене на чужу поміч. А ще так не в пору вмерла мені жінка. Про все мушу сам своєю головою накладати. О Юрий усе думав над своєю долею, шукав дороги нової, а не журився ні своїми довгами, ні своєю пусткою. Він мав тепер не більше пятьдесяти літ. Його лице було веселе, його бесіда жартоблива, правдою і неправдою напів переплітана. Ніхто не бачив о. Юрия дуже зажуреного, заклопотаного, сумовитого,— а преці його волося посивіло, мов мукою припорошене. Від чого ж посивів о. Юрий? — се було цікаве питанє. - Посивів від видумок, - сміялися одні. - Що сивий волос, то все видумка лишила свій слід вилітаючи з його голови. А о. Юрий справді дуже любив прикрасу в своїх оповіданях, видумки в своїх новостях, мішанину правди з неправдою. Він все усміхався і тяжко було пізнати, чи справді він що думає поважно. А бесіда в його плила як на млинку без ладу, і зерно і полова. — Ні! се родова сивина! - говорив о. Юрий сам про себе. - Мій дід посивів в трийцятім році, мому батькови ще перед слюбом моя мати сивий волос вискубла, а я ж хиба не батьків син! І побачите, що й мій Петро за шість літ сивітиме. А сказано, дурна голова не посивіє! О, родина Павутинських не з малого коліна! — З жалю за своїм панством посивів, - мовляли знов другі. - Адже ж перед двайцяти роками був чорний як крук, а панством дмухав на всі заставки. Купив село, їздив четвірнею, держав гувернера до дітей. Саме перед двайцяти роками все розвіялось як морська піна, зчезла четвірня, втік гувернер, село як не було, а сиве волося прокинулось. Звісно легко прийшло, а ще лекше пішло! Ще ніхто найденими грішми не доробивсь трівалого щастя. А ще грішми найденими в церкві! Треба було хоч з половину на боже віддати. А то припав, як голодний до великодного поросяти, тай вдавивсь своїм панством. І справді о. Юрий колись то був великим паном. Довго говорено про найдений скарб, закопаний десь в церкві, чи біля церкви. Та щирої правди ніхто не міг довідатись. Всі бачили тільки виставне, шумне панство, що бучно шуміло, аж через чотири роки зовсім перешуміло, не лишивши і доброї слави за собою.

- Ні! Посивів він від шпекуляції! - говорили ннші. - Шпекулянтом родився, Шпекулянтом мабуть і вмре. Легко, мудро, не великим коштом бажає повести своє житє. Ще як був молодим, пропадав за панством, любив стрільбу, легке житє. І таки заблисло йому щастє. Розкошував хоч чотири роки, а міг панувати до смерти. Та вже то доля звичайно дурному щастє дає. Проминуло щастя, як не було, і він кинувсь до шпекуляції. І з того часу шпекулює, все нові пляни видумує і сивіє! І справді о. Юрий видавався шпекулянтом свого роду. Його голова вічно роїлась новими плянами. Втерявши своє панство — кинувся до господарства, ставляв будинки, валив, переставляв, перебудовував і задовжувався, а намість нового ладу змагався щораз більший безлад. Не велось господарство, так кинувся до промислу. Він хотів зібрати капітали цілої родини, щоб розвести велику шпекуляцию. Усіх манив надією великих зисків, хвалився, що закупив ліси, підійнявся достави порогів до желізниці, сіна для війська, прядива для заграничних фабрик полотна. Та все те розвіялось з вітром. Лісів не було кому рубати, народ збезбожнів і не приніс доволі повісем на відпусти, а посуха висушила сіно. - Усе було б вдалося, - говорив о. Юрий, - тільки смерть моєї жінки повернула усе коміть головою. Нещастє, нешастє мене постигло перед доступом щастя... А все ж таки величавсь він знов новими плянами, їздив сюди і туди, розвідувавсь і певно був би добрим фактором, як би було кому факторувати. Знакомі насмівались з його видумок, нітрохи не йняли віри його новим плянам. - Не смійтесь, не смійтесь, - говорив о. Юрий, - всі мої шпекуляциї були б удалися, — але я занехав першу шпекуляцию в женитьбі. Се зраджувало, що о. Юрий виплекав вже в своїй голові новий рід шпекуляції.

І дійсно саме тоді кінчив Петро семинар і незадовго мало порішитись питане його женитьби. О. Юрий якраз хопився пляму, щоб оженити свого сина - шпекулятивно. Се могло б його ще видобути з упадку і поставити на ноги. - Можна посплачувати довги. і тоді на сильній підставі розпочати фруктифікацию посагу, - мовляв сам до себе о. Юрий. - Добробут буде підставою їх щастя. Серцем не наситишся, а краси на тарілці не подаси.

Петро якраз надавався до батьківських плянів. Природа, здається, не дала йому сильного чутя. Ніхто з товаришів Петра не запамятав, щоб він коли був залюбився. Він був тупий на чутя. Коли його товариші, залюбившись, писали сонети і оди, він клеїв пуделка, виробляв обойчики і проташльовував їх «шпекулятивно» між своїми товаришами. Його безвиразне лице, бурі очі, притиснене чоло — вірно відбивали його душу плитку, неворухливу. Одна тільки пристрасть панувала над ним, пристрасть дуже звичайна у таких прозаїчних людей, як Петро. Він любив карти. По ночах міг пересиджувати за столиком і доводив свою штуку до містерні. «Дормитар» семинарицький, де спав Петро, перемінювавсь в касино картярське. О пізній порі, коли по сусідних кімнатах було тихо, або де-де блимало світло коло заглубленого читателя, а заяць і ухом не ворушив, Петро витягав старанно заховану «талію» і розпочинав «баталію». Задля того мав Петро певну славу між своїми товаришами.

Петро, хоч не палкий на любов, утворив клюб статистичного уряду в семинарі, котрий удержував всі посажні панни в виказі, чи то б в «сталій евіденциї».

Всі «клюбісти» мали свої книжочки, де записувались статистичні дати жіночого полу, приступного очевидно семинарицькій конкуренциї: кождий мав обовязок совісно виповняти рубрику «віку» і високости «посагу». Ся друга рубрика була дуже важна і розпадалась на «чоботове» і «сподіване». Тільки клюбісти знали, що значить одно, а що друге. Се о значенє мало свою історію. Лучилось, що один прихильник «клюбових» засад мав приобіцяного посагу тисяч злр. Се діялось тоді, коли такий богословський посаг вважався ще значним, отже менше більше в доісторичних часах новочасного богословія. Тисяч золотих готівкою крім звичайної виправи, возів, борін, плугів, коней, волів, тарадайки і прадідної колиски — се був дуже великий посаг! Таке випосаженє попадянки викликало сензацию в богословських кругах. Всі «пасторалисти» явились громадно на весілю. Гості нетерпеливо вижидали, коли появиться слюбний похід, і можна буде побачити так посажну молоду і так знаменитого витязя посагових скарбів. Проминала назначена година слюбу, а ніхто не ворухався. Чекали ще годину, і другу, а молоді не появлялись. Понеслися шепти, допитуваня, напів голосно виповіджені догадки. - Що діється, — що сталось — буде слюб? - питав один другого, а довго ніхто не міг заспокоїти нетерпеливих гостин. Аж наконець появився дружба з заклопотаним лицем і знов посипались питаня: - що сталося? що діється...? – Молодий не може взути чобота, - відповів заклопотаний дружба і всі остовпіли, заніміли. - Фатальний випадок! - говорили одні, дивлячись на свої чоботи. І справді – «фатальний» випадок на селі, де не було під рукою шевця, щоб розбив підбитя. - Настругати крейди, - раяли другі. - Підсипати poudre de riz, - озвався якийсь знавець жіночої туалети і шевського ремесла, - та ж преці на весілю хоч в одної панночки мусить бути poudre de riz. - Перепрашаю, прошу не ображати, - відтяв якийсь оборонець сільських помаранч, - наші дівчата не уживають пудрів! - Не може взути чобота, - бурмотав знов якийсь знавець канонічного права, - таке богословське impedimentum matrimonii [*] можливе тільки на селі. І так всіляко толкували, а ніхто не міг довідатись властивої причини.

А тим часом молодий справді ще не взув чобота, тільки не задля чоботової перешкоди. Вже мав взувати нові лякеровані чоботи (очевидно взяті на борг на конто посагу), як промаймула йому несподівана гадка: - Ану ж як тесть не дасть мені всіх приобіцяних грошей? А ну ж се тільки банька? І задумавсь молодий над непевностю посагу. - Що ж робити, як запевнитись? О старий скупий мудрагель!... має ще другу дочку.... Ні! не можу взути чобота, поки не дістану всіх грошей. Се ще найліпше буде! - І так довго мучивсь над чоботом, так довго розмовляв з старим, скупим тестем, поки до холяви не всунувсь приобіцяний посаг.

З того то часу набрало «чоботове» осібного значіня і кождий клюбіст знав докладно, що належить втягати до сеї статистичної рубрики. Що давалось після слюбу і звичайно в натурі а не в готівці, як пасіка, сподівані спадщини жінчиної родини, а на конець і дальша готівка непевна і т. д. — се належало до другої рубрики «сподіваного». Кождий мав совісно виповняти сі дві головні рубрики і о кождій зміні, яка б з часом зайшла, всім доносити. На підставі таких статистичних дат укладав собі кождий «клюбіст» плян своїх поїздок, високість свого кредиту і свою будучпість. Очевидно кождий з початку вважав на те, щоб цифра першої рубрики була як найменша с. є. від 14—18, а за те цифри другої і третої рубрики щоб були як найбільші.

Петро був дуже діяльним членом того клюбу. В нім наче віджив батьківський дух шпекуляцийний. Він розвідувавсь про найбільші тайни родинні, старанно списував всі дані і справді міг повеличатись відомостю жіночої статистики. Що вакаций відбував подорожі по всіх сторонах східної Галичини, щоб доповнити свої відомости, провірити подані дати. І з кождим роком переконувався, що треба йому щораз більшої цифри в двох послідних рубриках «чоботового» і «сподіваного». Та все таки при тім вважав він, щоб в першій рубриці «віку» не було більшої цифри над 20. Петро яко діяльний член «клюбу» мав велику надію — як сам мовляв — «вишпекулювати» собі молоду і посажну жінку. В тій надії давав собі повну волю в картярській забаві і на «шкарті», котрий звичайно виконував з своїми кюбовими товаришами. Та скінчивши семинар і вибравшись, щоб «вишпекулювати» собі жінку молоду і посажну — з жахом спостеріг, що побіч 20 в першій рубриці «віку» — в дальших двох рубриках ніде не було такої високої цифри, котра дорівнала б його довгам. Спершу не хотів вірити правдивости своїх статистичних записок і махнув в далеку подорож, щоб наново провірити свої записки. Три літ проминуло на такій провірці. Записки оказались правдиві, а його довги навіть трохи побільшали. Рад-не-рад посунувсь висше в рубриці «віку» і вже почала счезатп надія «вишпекулювати» молоду і посажну жінку. Знов проминув рік на нових звідинах.

- Що ж гадаєш, сину, з собою робити, - питав о. Юрий, побачивши, що Петро якось не може найти собі пристановиска.

- А що ж, треба женитись.

- А де ж думаєш?

- Та хиба у Лаврів, татуню.

- Панна не молода, слабовита, пів копи літ, - говорив з протягом о. Юрий, наче б розважаючи свого сина. В той спосіб думав він заспокоїти свою вітцівську совість.

- Але вісім тисяч посагу, - холодно відповів Петро, - а в надії ще гарна реальність в самім місті.

- А воля твоя, воля твоя, Петре.

- І вам, татусю, здасться підмога, а Лаври можуть підмогчи, - говорив Петро, заглядаючи до своєї книжочки, де була одна позиция червоним олівцем зазначена. Син і батько згодились після відбутої наради, щоб споріднитись з Лаврами. Та Петро все ще не мав ніякої певности, як висока сума припаде під рубрику «чоботового». Він знав, що Лавро має багато грошей, але й те довідавсь, що він не любить нічого наперед давати. Довго роздумував він над всілякими способами, як роз’яснити сю непевність, «як би видусити з старого гроші», і не міг нічого порішити. Кілька разів навідувавсь до Вербовець в гостину, вертівся коло Галі, «заходив з майки» старого Лавра, навманя розпитував знакомих — і все таки нітрохи не міг прояснити сеї томлячої тайни. Вже думав відіграти ту саму ролю, як перший клюбіст з тісним чоботом, та не міг запевнитись, чи вдасться в другий раз така штука, бо ж звісно тим самим дотепом два рази не змудруєш. Наконець відкрив сей «скрупул» своєї совісти перед батьком. Точнісенько мій син, мій рідний син, - подумав собі о. Юрий, - як то він мудро до діла береться, з якою розвагою! - Треба подумати, - говорив він до Петра, - бо старий Лавро великий скупун, любить на грошах сидіти. Треба запевнитись наперед, щоб не прийшло дивитись на дулі на вербі. Пострівай, я се зладжу, моя в тім голова. Не личить тобі самому, або мені прямо питати Лаврів. Се кидає недобре світло. Треба когось третього вислати, через його запевнитись, дати Лаврам дорозумітись. І задумавсь о. Юрий над новою шпекуляцією женитьби свого сина. Винюхав пів табакирки тирольської табаки, випакав скілька люльок тютюну і таки видумав новий плян. - Га, га, - весело промовив він до Петра, - знаєш, де чорт не порадить, там бабу пішле! Так, бабу, бабу треба післати! А що ж, Петре, якби так до Гофманової удатись. Се баба, як то кажуть, сім миль з-за пекла. Сам чорт би їй чоботи на махових вилах подавав. Вона гарно зладиться. Правда, гнівна вона трохи на мене через ту дурну дочку свою, що гувернувала коло нашої Ганунці. Воно все так буває з гувернантками. Але що ж діяти, треба приобіцяти якусь нагороду, частину зиску від посагу. — Так, так, частину чоботового, - додав Петро, котрому дуже припав сей плян до вподоби. - Так, треба, - тягнув дальше о. Юрий, розходжуючись з запалу по хаті і розмахуючи червоною хусткою. - Треба приобіцяти. А то баба вищекана, знає приговорити, підійти, на слово витягнути. Вона і Порфира висватала, се її діло! Ми будемо стояти одалік, а вона усе зладить, я сам поїду до неї і уложусь. А потім треба буде нам знов з Порфиром розпочати з другої сторони. Через те не доміркуються Лаври, що се один вітер віє. Порфир поважно вестиме діло і довершить те, що має приготовити Гофманова.

На ті.м скінчилась нарада бойова батька з сином. Поладивши з Гофмановою, направились вони тепер до Порфира. Задумане діло: «вишпекулювати» хоч не молоду але посажну невістку, — успівало очевидячки.

Незабаром заставила Маланя вечеру. А при вечері знов повернулась розмова про кольхидську виправу Петра до Вербовець.

- Коби то так у мене добра невістка мій дім звеселила, - говорив о. Юрий, поглядаючи на Маланю, що з такою щиростю своїх гостей приймала, — який би я рад був! А то зовсім опустіла моя хата і Петро посоловів, і Ганунці нема кому доглянути. Біда, та й годі! Мій Петро таки, правду сказавши, подобав собі панну Галю, — і закашлявсь о. Юрий, не знать чи від кришки хліба, чи від посліднього слова.

- Петре — чим вона тобі подобалась? - тихо спитала Маланя Петра, що якось нітрохи не подобав на залюбленого. Петро мовчав заклопотаний.

- Ог ми й приїхали, щоб порадитись та покінчити діло, - тягнув дальше о. Юрий. - Діло нелегке, люди зараз всіляко толкують, а старий Лавро як змий коло золотого руна за своїми грішми пропадає, задля них готов усе повірити. А між нами говорячи, ніхто для одної панни не ожениться.

- Бо ж Галя і не молода, і слабовита. Її сестра вмерла замолоду, брат то ж, кажуть, дуже не здужає.

- Скрипляче колесо часами довше їздить, як здорове, моя Маланечко; треба тільки вигоди. А без грошей вигоди немає.

- Та їй вже й не в думці йти замуж. Я хоч не багато її знаю, а все таки мені здасться, що вона вже й не повірила б в своє замужне щастє.

- Ей, воно тут не йде так про дівчину, як про старих. Не навчились ще наші доні сторчаком ставати проти волі родичів. Як старі скажуть, так і буде. Панну не тяжко вкоськати, — не тяжко. З підскоком піде за Петра, з підскоком, моя Маланечко. Вертяться талі коло неї якісь почтарі, шумивітри, почули гроші та думають, що на стару вербу вже й козам можна скакати. Най надскакують, най надскакують, тільки щоб карків не покрутили! Вже то моя Гофманова зладиться з ними. О! Гофманова зладиться...

На сі слова мов шпилькою уколений знявся Порфир і повернувшись лицем до кута став щось пильно шукати. А з його поворотів легко було доміркуватись, що рад би чим скорше або з товариства утічи, або о. Юрию уста загородити.

- Але слухай но, Порфирку, - тягнув о. Юрий. - Чого ти шукаєш? Слухай но, Порфирку, дальше.

- Маланю, десь нема моєї другої цигарниці, - говорив Порфир, все ще не повертаючись до гостей. - Петро закурив би папироску.

- Дякую, дякую, не трудіться тіточко, - озвався Петро.

- А ось вона і перед тобою лежить.

- Але слухай но, Порфирку, - знов почав о. Юрий і притягнув Порфира за руку до себе. Порфирове лице значно поблідло, його очі неспокійно бігали, якийсь неспокій аж здіймав його з місця.

- Я вже не клопочусь тими вітрогонами, не клопочусь. Пообсмалюють собі крила, як цьми перед світом позчизають. Правда, Лаври багаті. Ну так що ж, що багаті? Маєток річ набута! І в мене колись не такий то був маєток. За пояс Лаврів би заткав! А на їх грошах все таки шкуряний піт чути. Стара Лаврова сама коноплі мочила, з челядю жати ходила, а старий Лавро сам недавно сіяти ходив, стіжки клав, снопи возив! - Засміявся о. Юрий з свого оповіданя і почав пакати з короткого цибушка.

- Ну, воно нічого так поганого, - тягнув він дальше, - праця чоловіка ще не портить, але, знаєте, все таки хоч воно і блискуче і маюче, а сировиною чути! Так, так, сировиною чути! А по правді, говорячи, рід родом. Старий, поважний рід, хоч і зубожілий, все горою. А наша родина з діда, прадіда була поважна, знаменита, в почестях стояла. Рід Павутинських з давен-давна знаменитий. Наші антенати сиділи по великих парохіях, мій дід великі доми мав у місті, а гроші таки чвертками міряв. А Лаври що? Доробкевичі, доробкевичі! — Чи ж не честь буде їм поріднитись з нашим домом? Гроші набудеш, а роду не купиш! Го, го, не купити роду такого, як наш! Між нами говорячи, ми таки шляхтичі, маємо свій герб, свою бувальщину. Ми родина історична. Най там собі сміються з шляхоцтва, а я все таки кажу — се велика річ. Так, се велика річ! Ніхто мені не посміє тикнути під ніс ні шилом, ні дьохтем. Я сам доходив нашого шляхоцтва і в старих паперах дошукався, що наш рід Павутинських прастарий. — Ну, нема що й про те багато говорити. Я не хвалюся, а кажу тільки на те, що Лаври повинні знати, з ким мають честь...

- Вони того не забудуть, - озвався Петро. - Сам старий Лавро зводив бесіду на древність нашого роду. Він знає добре нашу родину.

- Го, го, — се Гофманова, се Гофманова дала йому на притики. О! баба не в тімя бита.

- Що се за Гофманова? - спитала Маланя. Порфир ще більше змішався, його лице поблідло ще більше.

- Недобре ви робите, що вмішали Гофманову, - озвався Порфир, — се баба така, що плітками жие, з усього користь витягає. Звичайно міщанка. Любить втеркатись в не свої річі та воду каламутити, щоб в мутній воді ловити для себе.

- Се правда, баба запекла, язик як лопата, але й вона в нагоді придасться. Вона вже не одного висватала, знає кінці зібрати докупи. Ти її знаєш Порфирку і не відмовиш їй риторичного дару. А нам такої треба, бо не кождий пізнається на перці, хоч би і старий Лавро.

- Багато вона собі додає, багато придає заслуг, - говорив Порфир. - Ось вона певне собі в заслугу числить, що мене посватала. А я і Маланя нічого про те не знаємо. Чванлива баба, перекупка!

- Посватала, не посватала, але все таки приготовила , зладила, - усміхаючись, говорив о. Юрий. - Я й не думаю, щоб вона Петра посватала. Тебе таки, Порфирку, проситиму в свати. Вона най тільки підготовить. Ну, що ж? не гарно буде, кохана Маланечко? Ви щось задумались, не хочете нас радою підмогчи? А ваша рада золота.

- Тяжко воно радити у таких річах, - якось сумно відказала Маланя. - Кождий своє серце має, най його перед усім о раду питає.

- Ай серце, серце, Маланечко! як сє де сісти та що ззісти, то й серце веселе і до серця прилине.

- Але ж Лаври люди, як ви кажете, старої дати. Галя вихована у давному світі, а не до теперішного світу. Чи ж буде вона до вподоби тобі, Петре?

- Чим менше виховане серце, тим правдивійше, - на здогади відповів Петро.

- О вже то з теперішним світом, з теперішним вихованєм, з новочасними паннами! -озвався о. Юрий, помахуючи руками, мов лихі мари від себе відганяючи. - Най йому не забагається еманципантки ! Хорони його Господи, хорони Господи! Сеж і добре, що Галя вихованя старої дати. Буде його слухати, поважати, не буде голови завертати! О теперішнє вихованє! теперішнє вихованє! Викинений гріш, страчений час, заражений цвіт! Моя Ганунця хоч у мене одна, а для того що одна, єдина, я її не дам ні до тих пансионів, ні до тих метрів, навіть до міста не покажу. Чого нашим дочкам треба? Чи тої музики на фортепянах? Моя небіжка чудно грала на фортепяні, а після замужя квочки садила в фортепяні! Так, так, квочки садила! кури, качки, гуси, ось музика для наших дочок; а мало їм того, то послухають, як скреготять жаби в ріці, як співають дяки в церкві, як свищуть пташки в садах! Може їм треба француського або німецького язика, щоб розмовлялись з Феськами і Палашками! Треба їм може романсів, поезий! Всі ті витребеньки не для наших дітий, а для городянок, що не знають, куди час дівати. З того всього беруться тільки фохи та шльохи, незгода з чоловіком, невірство. Най Бог боронить від тих емапципанток. А кажуть, не вміють повертатись наші доні, пізнати, що попадянки, селянки! Пуста балаканина! як є в що убратися, як гроші чує в кишені, тоді й буде повертатися, а люди будуть знати почесть. А вже то з тих, що дуже вертяться, хісна не багато, а журби без кінця. Кажу, най Бог боронить його від еманципантки. Мій Петро доброго серця, любить супокій, вигоду, — най же має хоч дома з жінкою супокій. Галя, кажу, не молода, не новомодна, — але най бере її, щоб мав чим заступитися та біди не дізнавав. І знов повернув о. Юрий свою бесіду про вихованя дочок, переливаючи з пустого в порожне.

- Нічого не варта таке вихованє, - кінчив він свої широкі виводи. Я мою Ганунцю инакше поведу. От хоч у неї нема матери, а побачите, що буде з неї панна хоч куди.

- Що ж вона тепер бідна сама робить, чому не заїхала до нас? - питала Маланя. - Вже й тепер мусить бути гарна панночка. То ж то вже підліток.

- Так, так, росте в гору. Гарненько, гарненько. Та ще пора її возити. От вона в мене газдує, по волі буяє. Най буяє, най гуляє, поки час. Вже їй десятий рік минає; нічого собі панночка буде. Инші б то вже до пансиону запхали, замучили б дитину. Я инакше, по-давному поведу.

- Та пора була б таки дечого вже приучувати.

- Е! ще пора, пора, — молоде, най уживає світа.

- Можна повести вихованє так, щоб дитина не мучилась.

- Вже я пробував, лиха собі напитав з тою Гофманівною! Я сам з першу міркував, що добре буде, щоб коло дівчатка хтось заходився. Так і прийняв Гофманівну, щоб була коло моєї дитини. А вона мені давай заводити свої порядки, дитину до книжки як до плуга запрягати. На що? — питаю, на що їй книжки, чи не пора перед замужем! — А до світу треба,— каже мені — треба, щоб була вчена, тепер заводять всюди вісімклясові школи для дівчат, вимагають науки, образованя... І таке мені верзе, наче б я нинішній. Ну, хоч я добрий, а таки розсердився за мою дитину. - Ой вже недалеко заїдете, хоч би через вісім кляс, — відрізав я їй — недалеко заїдете. Що по науці, по книжках! Чого буде вчитись дівчина через вісім літ, по що?! Що вам з того, що маєте книжкову науку, можете грати і по фортепянах, — що вам з того, чи з’єднали собі через те жениха?!

- Як можна було так коренити дівчину за добру волю, за справедливий погляд?

- Ха, ха, ха, Маланечко кохана, була то собі цікава панночка, зиркала очима! Мене старого покуса брала, ха, ха, ха, — а вона думала, я з нею мого Петра посватаю! Ось вам еманципантка! Ну, так кажу їй - лучше ваша б мати була вам прислужилась, роздобувши гарних женихів, ніж ту високу науку! А я своєї Ганунці туди не поведу. Із наукою і без науки — погано сивіти панночці. Розсердилась дуже, дуже розізлилась за мої слова! Але скажіть, чи неправду я їй сказав? Нині сидить їх три мудрих, премудрих, а разом числять ціле столітє! Ну, найже ж ту порадить наука! На сивину і лисину наука немічна! А особливо на сиву косу не видумала наука правдивих косметиків. Грунт для дівчини — вийти замуж, замуж вийти!! Га, га, ось то наука, котрої не навчитись і в десятьох клясах. Най вам цвенькає по-француськи і по-турецьки, най всю фільозофію змудрує — без тої штуки : вийти замуж — банкерррот... Ха, ха, ха! Бан-кер-рот! — Я не хочу моєї Ганунці вести тою дорогою. Нагнав гувернантку з її наукою і претенсиями на сто вітрів, — а вона думала, шо буде могла дерти ніс до мого Петра! Моя Ганунця буде гарною панною і без високого образованя, буде гарна панна.

- Таки ніяк не згоджусь на такий погляд, - поважно відказала Маланя. - Добре вихованє само про себе великий скарб для дівчини. Без вихованя, без образованя ми немічні, убогі, безборонно виставлені пакостям сего світу. Лучаються люди добрі при малім вихованю, але добре виховані були б вони цвітами між людьми. А коли у нас так часто чути про родинні незгоди — то се мало не все задля браку вихованя. Між нами так тяжко найти щире серце, привітну душу, так мало доброго житя, навіть охоти до доброго житя мало. А зате багато нещастя, плачу, наріканя, заводу. Чому ж так? Кажемо бути нашим дочкам дітьми до чотирнайцятих років, потім вбираємо їх в довгі сукні і віддаємо першому-ліпшому на здогад. Добре, коли щастє посприяє, коли чоловік знатиме, як виховати собі з дитини жінку. Як же ж противно станеться? Як дитина попаде в люті руки, в недолю, в нещастє? Та й чи кождій судиться вийти замуж? Як тоді запевнити будучність? Що порадити, як помогчи?

- Посагом, посагом, кохана Маланечко, се удочка, що кожду рибу зловить.

- А як така риба, що й удочку проковтне і тим не насититься?

- Не часто то й такі удочки в нас закидають, - вмішався Порфир. Йому досадна була бесіда його жінки.

- А вже таки у тім видний у нас поступ, - докинув Петро, - очевидно на підставі своїх статистичних записок.

- Коли нема посагів, так ще лучше; знак, що треба якось инакше забезпечити будучність. А коли є де в кого посаг, та не вбезпечає проти лиха, то й тут треба инакше радити. Мущина має знанє, має науку, знає світ, людей, знає, як собі порадити. І з найбільшої недолі виринає, вибивається своєю силою. Що ж порадить немічна жінка, що була дитиною до самого слюбу, що не знала більше людей, крім своїх родичів і чоловіка, котрий дав їй першу школу пізнавати людей? Як вона собі порадить, коли родичі у могилі, а чоловік її відпихає — пхає у могилу, світ завяже в неволі і неславі?

- Не кождий же ж чоловік такий лютий і немилосерний.

- Правда, що не кождий, бо инакше не виходили б ми з плачу і неволі. Але ж кілько є случаїв, що чоловік помре вчасно, осиротить жінку і дітй. Чи ж жінка має тоді остатись на ласку і неласку людей, піти за жебраним хлібом? Доки жінка не зможе стояти своєю силою і працею у світі, доки буде замкнений світ перед нею, доти все будемо мати безліч сліз і нещастя між нами. Без того все таки буде жінка невольницею. За лихим чоловіком мусить погибати в поганій поневірці, — а в сирітстві мусить гинути з жебручим патиком в руці. А най би вона мала належне образованє і вихованє, тоді дала б вона собі раду в світі. - Маланя говорила се з жаром, в її голосі чутно було внутрішний жаль, тяжку недолю власну. Вона не могла всього висказати так, як слідувало, та її слова були зрозумілі. Вона чула свою недолю і знала, що в такій недолі багато жінок погибає. Легко було догадатись, що говорить вона тут разом і про своє, і про чуже горе. Розумів те о. Юрий, догадувавсь сього і Петро, хоч оба не знали, яке її горе. Вони мовчали і не могли найти слів проти Маланиної простої та отвертої бесіди. Порфир зовсім збився з пантелику. Споминка про Гофманову і слова Малані — колотили його думки.

- От маєте живу еманципантку, - говорив він, силуючись на сміх підійняти Маланині слова. - Жінка невольниця! Хто б таке вигадав! Рад би я знати, що почала би така еманципантка в світі! Пішла б гувернувати або за клюшницю служити! Доробилась би добра, волі!

- Певно, що з теперішним вихованєм не дала би собі ради. Ледви чи була би доброю кухаркою, послугачкою, не то гувернанткою. Але най би вона мала добру науку, най би вона була добре образована, най би світ знав, що наші жінки можуть бути не тільки добрими мамками і няньками для великих недоростків, тоді дала би собі жінка раду в світі своєю силою. Свобідне, чесне житє хоч при тяжкій праці було б милійше від безчинної неволі.

- Кохана Маланечко, дуже гарна ваша бесіда, єй Богу гарна! Я за вами стою, тільки все те добре в далекій далекості, може за яких сто літ. Не дожиємо того, не дожиємо. Як ви гарно говорите! Ви точнісенько якби учениця Степана! Знаєте, хто такий Степан? Він то ж дуже гарно говорить. Недавно я його пізнав. Чоловік молодий, очитаний, палкий, новомодний козак! Кажу вам: новомодний козак! Я пізнав його на празнику в Красноярських; вони йому якісь далекі родичі. Фантаста великий, гонить за ідеалами, вередує на сидухів, закликає до праці, вірить в будучність свого народу, — словом фантаста, фантаста. А як він за жіноцтвом уступається! Точнісенько мов жаром обложений. Зговорились ми про ту його фантазию, про ту Україну, про патріотизм. Досадно мабуть було йому, що старші називали се молодечою мрією. Бо ж по правді, кому там з старших хочеться ломити собі голову такими пустяками. От молодіж, щоб мала чим бавитись. Постатечніє, то й перешумить. Забавка не шкодлива. А він давай нас корінити. - Коли вам се пуста мрія — каже, — так чого ж пописуєтесь нею, як вам треба засвітити перед світом блескотом! І правда ваша, така пустиня не удержиться, не пустить коріня. Ви чванитесь вашим народом, як вам треба стати на верху народа, і ви тоді Русини. Будь ви не Русини, ви б не стояли на чолі народа, а мусіли б уступити місце другим. Тут вам треба і пустої мрії. Але се не спиняє вас жити дома точнісенько так як ваші вороги, по-панськи, по-шляхоцьки, з гори до мужика, чолом перед найогиднійшим деспотом, найогиднійшим, але блискучим, денежним ! Ось виходить, що не ми вітрогони, а ви. Правда, ви того може не чуєте, може й не доміркуєтесь, бо ви так і день і піч ждете, щоб вам посипались гонори, звізди, чини… Але чини не сипляться, звізди не спадають і ви остаєтесь — пустяками. І таке нам наговорив, що аж хата ходором ходила. Ну, я по правді люблю бесіду живу. Він мені сподобавсь, так давай його дальше на язик витягати кого ж ви надієтесь? - питаю. - На кого? — на нікого, на себе самих! - відказує. - Не доборемось своєю силою, то й пропадемо. — А як пропадете? -питаю, - хиба ж не бачите, що старші уступають, а тільки молодіж лишається? Я сам колись то був патріотом — нині остиг, признаюсь. - Правда ваша, - говорить завзято, - правда ваша, але ми таки не пропадемо. Ми упадаємо і не раз ще упадемо, та все ж таки не пропадемо. Так довго будемо упадати, меншати, поки не займемо цілих родин нашими, як ви називаєте, мріями. Так ми мусимо опертись в родині, в родині нашої сили шукати.- Але ж як займете родину, де жінки, дівчата! Де їм до такого діла? Рожева сукня скорше з’єднає їх прихильність, ніж ваша ідея, - кажу йому, мов ледом окладаю. Ні, розгарячився ще більше. - І се правда по вашій стороні, - відрізав. - Правда, що нова мода, новий пукель, новий спосіб фалшувати волося — все те скорше найде приступ між нашими родинами, далеко скорше ніж яка-небудь ідея, а ще така як наша, на око неприбрана, убога. Та ми тим не трівожимось. Се ваш гріх а не наш, ваш гріх, що так виховали ваші доні, так виучили ваші жінки. Ми не страхаємось і стаємо по стороні жіноцтва. Ми внесемо світло нашої правди і для нашого жіноцтва, ми станемо за його права, за його честь, за його силу, і жіноцтво привітає щиро нашу ідею, бо се ідея житя, свободи, волі. Образованя, образованя дівчатам і жінкам, правдивого, основного образованя, а вони стануть по нашій стороні. А коли мала дитина висисатиме наше житє, нашу ідею, змалку буде шанувати святість того чутя, за проводом матері возьметься до того діла — ми не пропадемо, а здвигнемось усі і ніхто вже не зможе нас поконати. Ну, і такого наговорив, що й годі більше. Я й засміявся весело, бо хоч , воно гарно звучить в устах молодих, але все таки пустяки — фантазиї. От я і не втерпів таки та й зажартував: - А що ж, чи кинули ви таку палку іскру хоч в одно дівоче серце? - Ну, я так собі зажартував, а він ні пари з уст, тільки споважнів, охолонув, наче б його справді ледом обложив. Я йому ще усеї правди не сказав, бо жаль було мені його дражнити. А по правді кажучи, лучше б зробив, якби не зважав на високу екзальтацию і вишукав собі гарну, посажну панну. Так, посажну, посажну панну, от була б штука. Тоді переконав би ся, що практика, а що теория. А преці розумний, образований молодець, як рідко. Ну, знак, що не все те робиться, що говориться. Так і кажу: близша сорочка як кожух! Най там «едукуються» городянки, панії, а нам треба практично жити. Так, треба практично жити! От моя Ганнунця, вона собі тепер на волі погуляє, муки не зазнає, а будете видіти, що лучиться жених гарнійший, ліпший ніж не одній високоедукованій з пустими кишенями. Гарне личко, гарне личко, — а моя Ганнунця гарненька собі, хоч куди, та посаг ще до того — от і штука готова.

І не було кінця тій балаканині о. Юрия. Маланя сиділа мовчки і тільки вже якби від нехочу відговорювалась. Порфир притакнув, а Петро очевидячи скучав, що не складається «баталія».

Допізна заговорились гості, а все ще не поладили свого діла. Як вже Петро захрапав золотим сном, почав о. Юрий наново переговорюватись з Порфиром про Вербовецьку справу. Та о. Юрий не просто ліз в горох.

- Правду кажеш, Порфирку, що та Гофманова ледаща баба. Правда твоя! - говорив о. Юрий, якось дивно усміхаючись з-під обвислих бров. – Де то витягає давні, небувалі річі та розпляплює перед людьми. Погана баба! Ледво я заткав їй губу, ледво заткав. Чваниться багато, може й незаслужено, та ще й на голос перед людьми! Ледво загатив ту пашталаку! Ось вона хвалиться, — ну, але що там про те говорити... Я її мусів ужити, бо знаєш, Лаври люде нездогадливі, простакуваті, пізнаються на людях, як кури на перці. А тут треба було пояснити, з ким мають діло, з ким можуть поріднитись. Не ось то перший ліпший «алюмнус» мій Петро, не з воробячого, чи зазулиного гнізда! Треба їм було як на лопаті виложити. Ну, хто ж инший так потрапить, як Гофманова!

- Ет, не треба було вводити її в родинні справи, розповідати їй тайни родинні!

- Правда твоя, Порфирку, я її таки здалека держав і держатиму. Бо то хвалько, — як труба голосна. Вона вихвалюється, що тебе висватала, тобі дорогу встелила... ну, що то про те говорити. Пустиці, пустиці! Вона на тебе чогось тепер злюща, відгрожувалась... Звичайно баба.

- Пляпля навіжена, - з гнівом наче сам до себе проговорив Порфир.

- Звичайно баба. Але губу треба заткати. Нащо по світі, Бог зна що мають розповідати. От я вже обіцяв їй від себе, най добре справиться, то вже не пожаліє... Я їй нічого про тайни не говорив. Нічогісько! Здалека, з майки зайшов, підмуштрував, щоби там перед Лаврами добре слово про Петра сказала, розвідалась, старим на притики дала, панну приєднала, розохотила. Ось такі марниці. Ну, вона до того майстер. А ще з Лаврами троха знається, то якраз влучив! Та все таки баба бабою. Вона то й говорить, що Лаври і раді, і гроші мають, і гроші обіцюють, і гроші дадуть. Ну, що гроші мають, то я знаю, знаю лучше ніж вона. Та що з того! Штука запевнити, щоб їх дістати, щоб старий після весіля не поскупивсь, на дудка не вивів. Ось штука! Гофманова сама знає, що грошей треба пильнувати, бо я, кажу, обіцяв їй заткати губу, щоб дурниць не плела...

- Я її викурю звідси на сто вітрів, - говорив Порфир блідий від злости, - проклятуща баба! Я її висаджу звідси.

- Лучше мирно, по-доброму. Годі з бабою воювати; нічого не вдієш. По усьому світу розтрубить. А я вже її влагодив, втихомирив. Вже не бій ся, я їй заткаю гортанку. Тільки треба, щоб удалося моє діло, бо знаєш Порфирку, між нами сказавши, в мене пусті кишені, останками гоню. Багато коштував мене Петро, багато вишептав. Най би тепер хоч він мав чим заслонитись, а я його і свої «гріхи» полагодив. Тут вже баба не порадить. Тут треба голови, треба розуміти інтерес.

- О, Лавро, чоловік твердий, хитрий...

- Так, так, хитрий.

- Не легко потрусить своєю кишенею.

- Знаю, знаю, сквиряга великий! Го, го! Ну, що то говорити, ти лучше се знаєш від мене. То ж треба, щоб ти взяв на себе ... Знаєш, мені якось не годиться висувати пальці. А тут треба Лавра на ремінчик звязати. Треба так зробити, щоб опісля вже не мотнувсь назад, а то я сам не радив би Петрови. Дівка вже таки стара, слабовита, без вихованя, дім старої дати... Що то правду скривати... Не жениться він ні для краси, ні для доброти, ні для плечей, ні для високого вихованя... Ну, найже має хоч певне пристановисько, — певне. Най не здається на ласку і неласку.

- О, я знаю Лаврів! Треба, щоб на перед формально запевнили.

- Так, так!

- Мають дім в місті. Най дім запишуть.

- Так, так, най дім запишуть. В них є ще син, є й друга дочка замужна, кождий хотів би для себе. Річ ясна, зрозуміла. Не все тепер шанують волю родичів після смерти. А їм же ж вже не вікувати. Ніхто не знає, чиє завтра. Най запишуть, най удокументують свою волю. От якби так при заручинах. Заручини ще нічого не становлять, не обовязують; можна ще відтягнутись. А все добра покришка до діла. Вже ж тоді можна смілійте виступити, зажадати, щоб сповнилась обіцянка.

- Дуже добре! Можна зовсім впевнитись, а не впевнять, назад відступити.

- Так, Порфирку, я тебе проситиму, щоб ти зайнявся тим ділом. Вже то твоя в тім голова. Незадовго буде празник у Вербівцях. Може би й Маланя поїхала, най би для ока було все по-людяному. Вона ж може і Галі слово за Петра сказати. Все ж то серце — жіноче діло. А ти вже б зладив, що слідує. І буде усе гаразд. І Гофмановій заткаю пельку. Усе буде гаразд.

Так допізна по півночі розкладали плян «шпекулятивної» женитьби і не скорше поснули, аж уложили ціле діло.

А Малані не спалось. Крізь прилдкнені двері тільки тихим шепотом долітала розмова о. Юрия і Порфира. Та вона не чула і того шепоту. Зворушилась її душа бурливими думками. Перед її очима переходили події цілого дня, якби важкими слотливими хмарами. Згадала вона, як корилась перед Порфиром, вставляючись за бідними людьми, щоб сповнив свою повинність, згадала Палашку, її плач, її горе... і серце її заболіло, лице паленіло від сорому, обуреня... Згадала вона розмову о. Юрия, згадку про Гофманову, як мішавсь Порфир - - - і наче яка гадина обвилася коло її серця, стиснула груди, мов блискавкою прошибла здогадка... Гофманова?.. Вона й не знала, вона й не чувала про неї?... Ні, се імя вже десь доводилося їй чути. Де, — коли? — Не вгадати їй тепер. Мабуть, ще опікуни згадували щось про якусь Гофманову, про Степана... вихваляли Порфира... Так, мабуть щось було такого. Але що такого? — не знати. Правда, опісля вже не згадували про Степана, віддали за Порфира, потім померли, ніхто не згадував ні про Гофманову, ні про Степана... Так мабуть правда, чого догадувалась вона, що віщувало її серце.... Степан в нічім невинуватий, а зобиджений, страшно зобиджений — підступом, поганю... Так воно мусіло бути, так і є... Чому ж так пізно виринула правда на верх?... Гофманова — Гофманова, — що се за одна, що вона заподіяла? Чого вона злиться тепер на Порфира, чого він поблід, замовк; чому Юрий не хотів сказати: хто вона?.... Так мабуть усе правда! — Страшна здогадка! І здіймались щораз нові думки, серце голосно билося в грудях, а голова жаром палала.

- Степан... Степан... Він сумує, побивається, а люди не розуміють його горя, сміються, глузують! Нащо нагадав про його, на що згадав його живу бесіду —його сумовитість. Лучше було не згадувати — не ранити серця.

Покотилась сльоза за сльозою по горячому личку. Затремтіли уста, жаль і туга прошибнули груди, без упину хлинули сльози горячі, ревні...

- Що ми завинили людям, —чим ми перед ними погрішили, — завіщо так поглумилась доля над нами? - І припала Маланя навколішки, руки у хрест сціпила, щиру молитву до неба посилала. А туга-печаль давили, розривали серце, каламутились думки і здогадки, сльози ринули, думка думку доганяла, розбивала, тьмою вкривала.

- Чом він невеселий, несвобідний, чому не позабув?... Легше було б перенести горе... Чому хоч він не щасливий? -

І не втихало серце, а в вікнах вже на світ займалось...

V. Ой хотіла стара баба молодою бути. Натикала за голову зеленої рути. — Руто ж моя, руто ж моя, руто зелененька Я думала, що я стара, а я молоденька. Хоть зелена ліщинонька, зелена, зелена Не вродяться горішейки, бо весна стулена.

Народня пісня.

Галя проснулась після неспокійної ночі. Сонце прозирало яcною пасмугою попід грубу заслону, що закривала вікно, а Галя все ще жмурила, прижмурювала очі, наче б боялась розставитися із любим сном. А любі, солодкі сни снувалися сеї темненької ночі по її голові. І не згадає вже, коли снились їй такі дивні, пречудні сни! Від трийцять літ не запамятала таких солодощів, таких любощів. Якби по довгій, предовгій слоті заблисли для неї знов веселі дні, заблисла надія, стала сходити нова зоря. Вона почула, як загомонів голосний дзвін церковний заповідаючий празник у Вербівцях, — почула його гомін і ще дуще затулила своє лице у подушках. Їй бажалось сьогодні довше проспатись. Ще з вечера говорила їй мати - не зривайся, Галю, виспися, щоб добре виглядати. І вона послухала матери, і викупавшись у сирватці, завчасу вибралась до сну. А сон не брався її очей. Думки за думками налітали їй голову, якась трівога переймала її серце. Від трийцять літ ніколи ще не стрічала Галя вербовецького празника з такою трівогою, з такою нетерплячкою, з таким вижиданєм. Від десять літ вона супокійно дивилась на житя, її золоті надії були поникли, її дівоча зоря наче за мраку заховалась. Правда, і вона колись дівувала, колихала любі сни дівочі, вижидала жениха. Ще живо нагадує собі той день, як зодягли її в довгу сукню і сказали, що вона - панна на виданю. О, давно се було, та буває, що чоловік і з давної давнини дещо добре памятає. Їй було тоді мабуть не більше пятнайцяти років. Так, мабуть не більше. Не сказала б вона точнісенько. Та не її в тім вина. Її не вчили (навіть у метрики заглядати), хоч батько й мати вже тоді слили широко багатими людьми. Вона ховалась дома, при матері, у запічку. Батько привчив її трохи азбуки, навчилась молитов та «по книжці» читати. Мати приучувала панчішки робити, пошепки шити та господарства доглядати. От і вся ії наука. - Нащо забивати дитині голову, - мовляла стара мати, - нащо тратити гроші на мійські конвікти. Не возили мене по містах, а живеться; обійдеться і моя Галя без тих забаганок. Лучше най має готовий гріш...

І так росла Галя, росла, не знаючи ні людей, ні світу, — щаслива, свобідна, весела у своїй домівці. І не стямилась, як їй казали вдягнути довгу сукню, і не знала, на що се робиться, і не розуміла, що вона на виданю. Її стали тепер возити по празниках, по весілях, по забавах, по родині, — світови показувати, її брати і сестри були тоді ще малі, менші як вона, і сиділи дома, у запічку, як сама вона малою колись пересиджувала. Їй же тепер на світ благословлялось. Тепер її убирали, строїли; не тільки довгу сукню наложили, але й золоту коліюкупили, золоті перстені на пальці вложили, золоті кульчики повішали. Пишалась Галя перед своїми сестрами та братами, пишалась і перед чужими людьми. Та не обдарив її Господь красою, не дав ні стану гнучкого, ні голосочку дзвінкого, ні постаті ставної, пишної. Не скоро її помічували чужі люди між тим цвітом непроцвітаним, що буйно красувався тоді по празниках та весілях; не налітали, не побивались женихи. - Не журися, Галю -, мовляла мати, - пустиці тобі по голові снуються. Підожди, підожди, воно не дармо сказано: не родися красна, але щасна. І весела була Галя, не журилась і хоч стиха проспівувала : o gwiazdeczko, o Filonie, «як ніч мя покриє» і т. и., а иноді і задля навички - не ходи Грицю на вечерницю. Весело йшли літа за літами. І правду казала мати: не треба журитись, а долі вижидати. Пішла слава по світови про посажну панну вербовецьку. А бувають же ж і молоді люди ласі на гроші, як кіт на сало. От і дехто завернув у Вербівці на звідний. Стрибнули женихи і до Вербовець подивитись на посажну панночку.

Та не так то легко було Лаврам віддати свою старшу дочку. Все ж то була їх перша дитина; вони її любили, жалували, а може ще більше жалували своїх грошей. Не легко ж віддати першому-ліпшому свою першу дитину, а ще до того давати в непевні руки гроші... тяжко запрацьовані. А Лаври тяжко працювали на свій гріш, у тім цілу свою гордість покладали. Старий Лавро добре затямив ті часи, коли ще цурались його околичні попи, дячишиним прозиваючи. Перелічував він ті краплі поту, що ними змивав свою дяківську змазу перед попами, знав і ваготу тих грошей, що наконець побратали його з аристократами. Памятала і стара Лавриха, як посідались її руки від важкої праці, як пооралось її лице від клопотів, поки діждалась, що її привітали у високих порогів. Як же ж тяжко було їм розстатись хоч би з частиною крівавої праці своєї, віддати і свою дитину, і свої гроші у непевні руки! А тут якраз налітала хлань із цілого світу, підшарпана, поруйнована, знівощіла. Лавро не мало наївся всілячини у світі, не з одним приходилось йому переломувати кусок хліба. То ж і не тяжко було йому пізнати тих пыдсмушених женихів, що через людей перемавлялись за великим посагом. - Хорони мене Господи від таких зятів, - мовляв Лавро, роблячи хрест за кождим новим гостем. - Най лучше останеться сивою дівкою, як має пропадати за свої гроші... Тяжко, як з каміня тяжко доброго чоловіка.

І знову йшли літа за літами. Лаври дожидали, щоб проминуло гайвороня. А Галя оставалась на виданю, жениха вижидала, а не знала, що лихі люди, недобрі сусіди її воду каламутять, огуджують, осуджують, на язики беруть. Не знала сього бідолашна і безжурно пісень співала. А тут вже й молодша сестра угору здіймалась, як цвіточка розцвіталась. Ще й на лихо Галі такою гарною вдалася, що нікуди правди діти, наче не з того гнізда. І личко біле, кругленьке, румяне, як пучечки рожеві, і очі сині, темно сині, як вечірнє небо з ясною вечірньою зорою, і голосок любий, солоденький, аж за серце займас. Точнісенько янголятко, наче б вповідало, що не на сій землі їй житя. Так, гарненька, гарненька — і за очі ймає і серденьком ворушить. Довго придержували її Лаври в дома у запічку, в коротенькій суконочці. І Галя, хоч дуже любила свою сестричку, а з трівогою поглядала на її красу, з журбою вижидала женихів, наче б знала, що не довге її пануванє. А тут йшли літа за літами, як води ринуть, не вертаються. Годі було й молодшу сестричку довше у закутку держати, перед людьми закривати. Треба було вже й Наталочку в довгу сукню зодягти. Обійняла Галя свою сестричку, щиро, горячо поцілувала, сльозами облилась, мовби знала, що плакала над своєю долею, прощала своє пануванє, свої надії, сни золоті. І правду віщувало серце. Не справдились материнські слова: не родися красна, але щасна! Наталочка вродилась і красна, і щасна була. Пішла широка слава про її красу по цілій околиці, по далеким сторонам, наче б по усьому світу. І мов з усього світу стали злітатись женихи, за молодою Наталочкою побиватись. І вже ні один не згадував, навіть не натякав про посаг, про гроші. За нею, за її красою побивались, погибали. Не було Лаврам супокою із Наталочкою. А Галина зоря погасла, поникли її надії. Де ж було їй рівнятись до Наталки, і молодої і гарної, як первоцвіт напровесні? Сама вона собі правду у серцю сказала, на своє замужя хрест положила. Нічого було робити, треба було перше Наталочку замуж видати. – Видаймо її, - говорили до себе старі, - то й може Галі пощаститься. Так і погуляла Галя дружкою на Наталинім весілю. Ще раз заплакала і за своєю сестричкою, і за своєю долею...

Осталась тепер знов одна, однісенька - на виданю. Так не повернулась доля. Мов опустіла хата, мов світ забув про Вербівці, мов усі погибли, що недавно побивались за Наталкою. Знов йшли літа за літами, плили, не вертались. Галя погодилась з своєю долею. - Не буду я замужем гуляти, а буду я батька-неньки сама доглядати, - говорила вона собі стиха. А тут вже й друга сестричка підростала. Треба було нею піклуватись, її зодягати, у світ виряжати. Ще раз оживились Вербівці гомоном молодих гостей, ще раз погуляла Галя дружкою на весілю своєї другої сестрички. А їй Господь не посилав долі. Осталась одна, однісєнька. Погодилась з своєю долею і вже не вижидала жениха, не сподівалась давно сподіваного. - Овва! буду й так віку мого доживати, - мовляла сама до себе, - буду гуляти як вольная пташка, буду у сестричок проживати, клопотів не зазнавати.

А тут ще й лихо сподіялось з Наталкою. Не судилось їй довго замужем гуляти, сей світ своєю красою, своєю добротою вкрашати. Несподіване горе звялило її красу, підкосило її житя. Уночі зайнявся огонь на їх обійстю. Наталочка перелякалась, виськочила без памяти із хати, перестудилась і з того часу почала хиріти, щораз більше вянути. Не довго мучилась на сьому світу, у молодих літах сей світ попрощала, свою рідню жалем-тугою засмутила. Дуже жалкували, побивались старі Лаври за своєю коханою дитиною, і вже їм не було до весіля, до забав. Затихло на вербовецькім попівстві давне житє, мов від світу, чорною габою закрите. Мовчки вештались старі коло свого хозяйства, щораз більше свої скрині добром-грішми набиваючи, мовчки похожала по обійстю Галя, за курми ганяючись, давні літа згадуючи. Вона тепер вже й сама знала, що перейшли літа дівочого пануваня. Нічого не сподівалась, нікого не вижидала.

І багато води переплило з того часу, багато перемінилось людей. Наставав новий світ, наставали й нові люди, хоч у Вербівцях усе, здавалось, йшло на старий лад. Немала ж се була несподіванка, як з нечевя на Вербовецьке попівство завернула пара здорових, сивих коней, а з вибиваної брички висів «алюмнус». Давно вже не бачили Вербівці таких гостей, а Галі і через думку не перейшло, щоб се до неї яка нова доля гостей висилала. А ніхто ж инший тим гостем не був, як Петро, віщун нового світу. І старі Лаври не йняли віри, щоб Петро «мався» до їх дочки, таки вже чимало пристарілої. Та мимо того Петро виглядав зосім на жениха: мав такі коні, на яких звичайного попа не стати, вибивану бричку, чорний сурдут мало що не по кістки, новий капелюх, а навіть — рукавички і паличку під пахою! Галя аж перелякалась несподіваного гостя і заховалась до пекарні. Тут із-за темного замураного вікна стала приглядатись Петрови, а доглядівши обойчик на шиї, скорійш вислала Палашку шукати за черевиками та сукнями гостинними. Старий Лавро довго протирав очі, нім пізнав новосвітнього богослова. Вій не навик стрічати таких богословів з обивательською міною . За його часів лучалося зчаста і пішки ходити у свати. А стара Лавриха аж горщок з квашою перевернула, як почула, що сей пан то алюмнус . Та нічого було робити, треба було по стародавному звичаю погостити і пана у своїй хаті. А Петро сам переломив перші леди. Він зразу почувся богословом, став широко розповідати про нездорову страву в семииарі, про «рефектар», про невигоду в «домитарах», про знесенє zubeiss-у, та про нові uberzieher-и, в які убрано алюмнів намість давнійших плащів; не позабув згадати і за stiefelgeld і. т. и., а все так широко, що старий Лавро тільки кивав головою та бровами поморгував. Галя для пристібности сиділа в кутику і щіпала стару капу, та ломала собі голову над тим, який то тепер світ учений в тім богословю. Вона нічого не тямила і їй здавалось, що тут іде річ певне про астрономію. Та вона міркувала й те, що Петро зчастe поглядав на неї і з натиськом нагадував, що він вже «укінчений». А стара Лавриха таки від разу, як тільки Петро від’їхав, на весь голос сказала, що Галя «впала Петрови в око». Галя у своїй соромливости дівочій почала відпиратися і сама спершу не хотіла вірити, бо вже ж давно переконалась, що не то «алюмнусови», але навіть «професорови» не впадала в око. Та Петро став щораз частійше навідуватись. Раз навіть привіз Галі пачку цукерків. Вже тоді не можна було похибуватись, що Петро «мається» до Галі. - А що? Не казала я, що судженого конем не об’їдеш? - говорила стара Лавриха. - Не зарікайся замуж іти - І знов проблисла нова надія для Галі. - Замуж іти, замуж іти, - сі слова повтаряла вона так часто на голос, наче б хотіла почути їх відгомон і перекопатись, чи се тільки не сон сниться. Відмолодніло її серце, новими думками зароїлась її голова. - От і піду замуж за алюмнанаперекір моїм ворогам, що окричали мене старою панною. Таки піду, піду, їм на злість...

Та не так скорий був старий Лавро. Якось дуже недовірливо глядів старий Лавро на залицянє Петра до Галі. Хоч любив він свою дочку, та все ж таки не забував, що трийцятьлітна панна не такі то великі ласощі для молодого богослова. Так і не згоряча брався до діла. - Треба пізнатись, - мовляв він до старої жінки, - най час прояснить ту мраку. Най пізнаються, най наздогад не добираються. – О, будеш ти надумуватись, аж знов запропастиш долю своєї дочки, - з жалем говорила Лавриха. Вона не могла подумати об тім, щоб Галя осталась повік не замужна. А хоч давно вже перестала вижидати «алюмнуса» для своєї дочки, та зате тепер, як появилась така звізда, з тим більшим запалом попирала замужя Галі. Та старий Лавро не так легко піддавався жіночим підшептам. - Не спішись, не спішись, бо вийде по-чортівському. Так проволіклося немало часу. А тим часом за прикладом Петра почали у Вербівцях появлятись нові женихи, почтарі, писарі, та инша хлань, ласа на добрий посаг. Все те прийшло Петрови у поміч. Старий Лавро побачив, що за його дочкою починають побиватись. Так і повірив Петрови...

Ще мав відбутись великий перегляд тих всіх женихів. Наближався вербовецький празник; от і постановив старий Лавро виправити бенкет, щоб розглянувшись, покінчати діло.

Сподівались гучного празника, вижидали багато гостей, готовились, ладились і з їдлом і з напитками, а навіть з музиками. Тяжко приходилось Лаврови потрясти кишенею на «дурні витребеньки», як сам мовляв, та вже тут жінота перемогла і треба було потрясти. А вже ніхто так не способивсь до сього празнику, як сама Галя. Вона тепер мовби переіначилась, віджила, відмолодніла. Ожили давно приспані думки, заворушилась її голова буйними думками колишньої молодости, і підтюпцем проходжуючись по світлиці та гуляючи по саду поміж цвітами охочо виспівувала:

Ой пішла б я на музики, коб дав батько пятака...

- Таки не лишусь старою панною, не посивіє моя коса на злість моїм ворогам, - говорила Галя і весела була. Чи припав їй до серця Петро, сама собі не могла сказати. Доволі було для неї, що її тепер сватали. Стала вона тепер квітчатись у всілякі цвіти, до зеркала приглядатись, а вже перед самим празником і на двір не вихилялась, щоб не опалитись до сонця, і руки милом та мукою витирала, щоб були біленькі, до забави пригожі.

Отже й сеї ночі не могла собі дати ради з тими думками та гадками, що набивались до її голови. Цілісеньку ніч переснила любими снами: то здається їй, що вона ще молоденька, чепурненька, у перше в довгу сукню убрана, а навкруги неї самі молоді женихи за нею побиваються, їй поклоняються; то знов здається їй, що вона у довгій весільній сукні у цвітах, пахощах до слюбу по цвітах, коверцях ступає, своєю красою, своїм щастєм ворогам докоряє; то знов бачить вона пишного молодого у гарному поїзді, у пишних строях, — як до неї прибуває, її за білу ручку піймає, у пишні світлиці провожає... І наче ціле її житє як сон перед її очима пересувається, її серце то радощами, то трівогою переймає.

І прочинає Галя із сну солодкого, головку здіймає, за папільоти, за кручі волося хватає, свою красу провіряє. І поводить худою рукою по свойому личку, чи воно гладеньке, зморщинами не вкрите, прищами не зобиджене. І вже смілійше здіймається, за зеркало пильно хватає, круче волося розпускає, свої очі протирає, у зеркало пильно споглядає, зеркала про раду, потіху питає. А зеркало повної правди не вповідає, ясну постать відбиває, біле личко, ясні очі і брови як шнурочки і круче волося як буйні хмари виявляє, серденько Галі потішає, надією напуває.

І вже смілійше Галя у вікно виглядає, погоди питає, ясне сонце щиро витає, по деревах глядить-споглядає, чи де може буйний вітрило вітий не колихає, чорної хмари, непогоди не наганяє. І радується Галя тихою тишиною, золотою росою, що по цвітах блищить, травицю-зілля золотить. І легко-легісенько Галя зітхає, стиха молитву промавляє, до Бога свою щиру подяку посилає, святої Діви помочі благає. І вже радо, охочо як русалка в чистій воді поринає, свої білі рамена, лебедеву шию купає, заспані очі водою промиває, пінистим милом свої руки натирає, своє круче волося чеше, золоті коси плете, переплітає, до лиця прикладає, стяжками підвязує, підкладками підкладає, біле платя, дорогі сукні шовкові одіває, по світлиці в скрипучих черевичках звольна прохожає і спереду, і збоку дороге платє приміряє, головку цвітами квітчає, золоті перстені, брансолєти на руки і шию вкладає, спильна у зеркало споглядає, шовковим плятєм шевелить, червоними кораликами, золотим ланцужком брязкотить, в черевички скрипотить, тупотить і веселенька та раденька гостям настрічу біжить. І вже тільки Бог святий знає, що Галя собі думає, гадає, які пляни укладає, які думки у серденьку має. Та вже стиха про Петруся співає, його лице, сиві очі стрінути гадає, своїм ворогам жалю великого завдати наміряє, своє дівуваня навіки прощає.

Галя аж злякалась, що так довго заспала. Мов сполохана пташка пурхнула через покої, де вже було попрятано, перебігла й світлицю, де вже збиралися гості, і засоромлена аж на дворі опинилась. І не чула, як пан-комисар кликав за нею: Горличко, голубочко Галю, серденько... Повернулась, ще раз поглянула на ясне погідне небо, на дерева сонячним проміням золочені і ще раз зітхнула, мовби важкий камінь спав їй із серця. Петруся ще не було. Над’їздили самі близькі свояки, сусіди, помагачі празникові. Галя побігла до матери почванитись своїми уборами. Стара Лавриха вже від досвіту нараджувалась з кухаром, як би зладити обід празниковий. Їй було тепер не до того, придивлятись Галі. Але почувши шелест її шовкової сукні, побачивши її головку в рясних кучерях, її веселе лице — сплеснула Лавриха у долоні, поцілувала Галю в голову і як малій дитині дала обарінок щойно спечений, прохаючи, щоб йшла у покої приймати гостей. Сама ж Лавриха довго ще вихвалювала свою доню перед кухаром, бабами і дівчатами, що помагали варити обід.

Тим часом раз у раз прибували нові гості, але всі вони розходились то по шопах, то по стрихах, щоб перебиратись, пристроюватись на празник.

У світлицістояв довгий стіл, закритий обрусом у синьо-рожеві цвіти, заставлений всіляким їдлом, перекусками і напитками. Коло стола примостивсь на кріслі з поручами пан-комісар. Він зарана приїхав до Вербовець, щоб заступити господаря коло стола, поки Лавро упорається в церкві. То ж і прибрався більш по-домовому, в шараву блюзу, білу камізельку і широкі, також шараві штани. А все ж таки мимо такого літнього строю становилось йому горяче і він часто обтирав кольоровою хусткою піт із товстого лиця. Біля його стояли відкорковані фляшки з горівкою і з вином. Пан-комісар дуже залюбки споглядав на ті фляшки, та совісно було їх без товариша розпочинати. У другому кінці світлиці ходив від кута до кута не дуже ще підстаркуватий піп у реверенді. Він тримав якийсь папір у руках і заглядаючи зчаста до його, неперестанно рухав устами — очевидно твердив напамять, і часто помахував руками, мовби мухи обганяв, то знов стискав кулак, наче б кому хотів голову провалити. На круглім столику стояли слоїки з конфітурами і скляний збанок води. Усе те понаставлювала дбайлива Лавриха. Вона про всіх памятала, всім прислугувала. - Не жалуйте, кріпіться, се моя Галя всілячини понасмажувала, - говорила Лавриха, розвязуючи слоїки з конфітурами і соком; - кріпіться, бо прийдеться вам сьогодні довго говорити, у горлі засохне. І проповідник (бо ж не був се ніхто инший) кріпився і гладив свій голос, по часті поликаючи всілякі конфітури і соки, наче б набираючи запасу солодкости, так дуже потрібної до проповіди. Пан-комісар скоса поглядав на проповідника. Його сиві очі, майже зовсім прикриті густими, довгими бровами, неустанно бігали від фляшок до проповідника, а від проповідника до слоїків. Його брала досада на проповідника. - А то якийсь йолуп! - бурмотав сам собі під носом, - не міг навчитись дома. Аж засміявся з досади, потрясаючи животом, та відсапуючи згоряча. Проповідник нічого не зважав на рухи свого товариша і як на мотузку ходив по тій самій дошці.

Напала сверблячка пану-комісареви на язик.

- Отче казнодію , може б ми покріпились? Ще далеко, нім надоспіє ваша пора.

- А, дякую, дякую, пане-комісар, знаєте: plenus venter…

- Е та се не на venter…, але на горло.

- Ну, та вже хиба для вашої кумпанії, - відповів проповідник, зближаючись до другого стола.

- А я на ваше здоровля, щоб вам добре говорилось, серце не мутилось і язиком не перекрутилось.

І почали частуватись. Комісар рад був хоч такій «кумпанії».

- Мабуть ви вже протвердили вашу проповідь, - тягнув дальше пан-комісар, розтягаючись на кріслі. - Але ж бо й здорово щось ви там хочете їм проповідати. Зважайте, що тепер спекота, духота. Слухачі здрімаються, а вам засохне в горлі. О помастіть, покріпіть вашу силу золотоустну, - говорив комісар, присуваючи фляшку вина, - покріпіть, бо бачу ваш голос не дуже тугий.

- Ні, не можу, - відпирався проповідник, - вже незадовго задзвонять на суму

- Ну, як вам що станеться, то вже я за вас піду проповідати. Не смійтесь, не глядіть таким оком на мене. Наслухавсь я вже тих ваших проповідий до волі, а змалку ще дечого від батька перейняв. Я таку виправив би комедию, лучшу від усіх проповідників. От ви певно зачинаєте від того, що глаголе св. Павло. Так зліпите кільканайцять цитатів, помотаєте сюди-туди, скажете кілька разів: милі християне — і вже готова проповідь. Не ображайтесь, отче казнодію, не із злости се говорю. Я то ж з попівського гнізда, а в моїм животику не менше книшів, як у вашім. Злитись мені на вас нічого і ні защо, — але знаєте, — говорив комісар до уха проповідникови, — ви мені виглядаєте так, як та баба шептуха: шепоче, шепоче, і сама не знає що, і слабому не поможе. І так здорово зареготавсь над ухом проповідника, що сей аж підскочив мов від вистрілу.

- Ге, ге, ге, а що, не моя правда?

- Але без проповіди не обійдеться, особливо на відпусті. Знаєте, нарід любить, щоб було багато і довго Треба багато дзвонити, довго співати, багато кадити, довго проповідувати,— тоді у них добрий піп, добрий відпуст. А вже ж у проповіді не можна так простими словами збувати; треба повагу удержати, а вистерігатись тої популярности погубної для всіх висших річий.

- Ага, містерія, містерія! Ге, ге, ге, най буде і містерія. А я таки скажу, що лучше просто з моста. На що мучити хлопство містерією? Він вам спить в церкві, дрімає, позіхає, храпить — і ціла містерія не чіпається його голови. Ликом пастернаку не викопати. А я инакше робив би. От хоч би нині! Ви їм там такого посписували, що пожалься Боже і вашої праці, і вашої памяти, і вашого горла, — а хісна мало буде. А я би їм так навпростець сказав: милі християне! дякую вам, що не позабулисьте святого місця і великого празника, що зібралисьтеся з усіх сіл, з усіх сторін, і далеких, і близьких. Але памятайте, що царі і пастирі не приходили голоруч витати новорожденного Спасителя у Витлеемі, а приносили йому крім поклонів також і дари; памятайте, що ні птиця, під небеса літаючи, своїм співом не жиє, що ні травиця без золотої роси не поросте, а також і ваш отець духовний, котрий так готовився вас прийняти святим празником, котрий так трудиться, щоб світло обходити день вашої радости, — не може жити одним словом божим, а потребує хліба насущного, що просить Господа щодень за вас і за себе. То ж як царі і пастирі в Витлеємі, як гості в Канні-Галилейській, як той нарід, що ходив за словом Христа по горах і долинах, так і ви, милі християни, царі і пастирі, богаті і бідні, великі і малі; чоловіки і жінки — всі давайте по силі вашій на хвалу божу, споможіть того господаря вашого, що приготовив вам пир духовний — вашим добром, плодами ваших піль, овочами ваших городів, дарами вашого маєтку, щоб його молитвами ваші поля у сотеро родили, ваша праця подвоювалась, і ваші скрині наповнялись золотом та сріблом, що нам всім, вірним християнам, дай Боже амінь!

- Браво, браво, комісар! - озвалось кілька голосів, - на казальницю, на казальницю з ним.

- А що? не правда ж, як ясно виповів вашу думку? Просто, коротко, ясно! Нащо обходити манівцями! Ге, ге, ге, ну дай же нам Боже витримати, а вам отче-казнодію, подай Господи виголосити мої слова. Не треба їх списувати на папері і довго мучити в голові.

У світлицю війшло було підчас проповіди комісаря кількох попів у реверендах. Всі вони очевидно вже чинодійствували і були дуже помучені, хоч змогли ще кликнути комісареви - браво! Кождий віддихав, відсапував, випростовувався, наче б перекидав з кілька кіп снопів. Всі кинулись до слоїків з конфітурами, а відтак до другого стола за перекускою.

- А то помучились, ге, ге, ге, мов селед-ці вимоклі у воді, - сміявся комісар.

- Ой справді помучились, як у парні.

- Овва, висповідав десятеро — та вже стогне.

- Ба десятеро! — Моїх десятеро стане за твою сотню перекалатану.

- А вже ж не буду так мучити по годині! Від досвіту сидить і десятеро пересповідав! ха, ха, ха, — отто римлянин!

- Ну, не буду так калатати, як за напасть.

- Як то за напасть? Во імя отця і сина і святого духа; чим’єсь Бога образив? Дальше, дальше, усе переслухаю і отпущається! Від чого ж відпуст!

- Здасться, що я буду ще мусів сповідати і вас, і ваших сповідників, - сміючись підхопив комісар. - А що там старий Лавро, чи дуже згортає гроші? Народу, бачу, багато, жнива наспіли.

- Аж пітніє бідака, так рахує, записує, у купу згортає.

- Все допитується, чи на «соборну», а хлоп, як почує що на «соборну», то ще доложить кілька дудків, щоб не була «соборна».

- А тут, чи «соборна», чи не соборна,— усе піде на гурт.

- Як то, на гурт? - спитав римлянин, мало не випустивши тарілки з дриглями.

- Авже ж, що на гурт! Хиба до суду-віку цикав би за один відпуст.

- Гм, гм, можна помогчи, поділитись, - муркотів римлянин, вихиляючи повну склянку вина.

Нараз підійнявся шум на дворі. Всі затихли і побігли до вікон дивитись.

- Дзєкан приїхав, дзєкан приїхав, - озвались голоси, а в світлицю вбігло кільканайцять молоденьких панночок. Як сполохані сарни поставали вони біля порога, наче жовніри у шпалірі перед старшим, щоб повитати дзєкана. Війшла і Галя у світлицю. Всі з пошаною вижидали декана, тільки римлянин і пан-комісар не спинялись у своїм труді коло здорового індика. Незадовго заступила якась хмара розчинені двері, куди був вигляд на просторий город. Хмара була у споду чорна, як земля, на середині темно-синя, а на горі червона, як пивонія, місцями сивава, білява, то знов синява, мовби до сонця мінилась. Хмара заступила весь світ у дверях, а навкруги було чути глухий шепіт, якби гоготіла градова хмара. Хмара посувалась помалу щораз дальше, аж вконець крізь просторі двері всунулась у хату. Стало прояснятись. Найчорнійша часть хмари — се була чорна, шовкова сукня, висше обвисала широка темно-синя хустка, а в горі як здорова диня червонілось маковим цвітом з серед білих, жовтих, рожевих, синіх і брунатних цвігів повне, здорове лице — деканової. Широкі двері здавались затісні для неї, а вступивши в світлицю, здавалось, що мало їй буде половини світлиці. Деканова дуже важко віддихала, краплистий піт скочувавсь по круглому лиці і вона ледви могла доточитись до канапи, де мов нежива пірнула. За нею війшов декан з великою як макітра головою, лисою, повновидою, зажиточною, широкоплечий, товстий, що аж одежа, здавалось, тріскала від тісноти. Він теж був дуже змучений і широко розставляючи ноги, тупав грубою палицею із слоневою головкою, підпираючи свою неміч.

- Ох, як душно, як парно, - ледви шептав він, проходячи поміж дівчат, що по ряду цілували його в великий перстень деканський на правій, руці. - Страшно змучились, далека дорога, а спекота страшенна, - говорив він, відсапуючи на широкім фотелю, однісенькім, який був в цілій хаті призначений для деканського достоїнства.

- Страшно мучить дорога, нерівна, невтерта, - озвалась деканова, скидаючи свій дивоглядний капелюх з ріжноцвітними стяжками, кокардами і цвітами.

- Наш повіз хоч на ресорах, але дуже таки дорога трясе, мов по маглівниці. А як тут душно, яка спекота, яка мука їхати хоч у критім повозі, - говорила дальше деканова, піднявши обома руками угору білу хустку і помахуючи нею як парусом.

- О далеко лучше їхати на візку, - озвався пан-комісар, злосливо усміхаючись з-під густих бров, - вітер прохоложає, а хоч нас трохи потрясе, ну то вже ж ми не з тіста, щоб розлетілись; а зате який апетит, як любо зачерпнути холодцю!

- Ах тепер так легко простудитись, вітер завіє. Я дуже вразлива на зміну повітря.

- О, сьогодні буде погода, а щоб не розтопитись, поїдемо вечером, або над раном.

- О, я так боюся їхати в ночі! Нізащо в світі не їхала б уночі.

- А до місяця так ясно, мов у день.

- Ні, місячне світло мене дуже разить, денервує.

- Се певно з молодих літ. Мене також дуже денервував місяць, але се вже дуже, дуже давно, як чоловік ще вздихав до зірок, літав думками попід небеса. Але тепер, коли моя вагота тягне мене щораз дужче до землі, вже не денервуюсь нічим, навіть далеко круглійшими, повнійшими і румянійшими лицями ніж місяць у повню.

Дівчата, збившись у кутику, насилу здержувались від сміху і ховаючись одна за другу хихотались, зиркаючи то на деканову, то на комісаря, що з цілим спокоєм вертів млинка своїми товстими пальцями.

- Може ксьондз дзєкан кажуть дзвонити на соборну? - спитав хтось з-поміж празникових помагачів.

- Най дзвонять, але я не можу... - благенько відповів декан.

- Мій чоловік — мій муж не може так довго бути натщо.

- В нашім місті вимагають все від мене служби... Я вже по службі... можна дзвонити, але я вже тільки до обходу.

- Може би й до обходу ні, — мій — мій муж дуже вразливий на протяги, забагато людей — млість може напасти.

- А ні! до обходу — се мій обовязок.

Почали прибувати щораз нові гості. В кімнатах ставало людно, гамірно, весело. Шевеліли шовкові сукні мов листя на вербі, шепіт, гамір, сміх і голосна бесіда — мішались і гомоніли по всіх покоях.

Пан-комісар, покріпившись доволі, почув потребу розвеселитись і виговоритись. Але всі попи-помагачі винеслись до церкви на «соборну» і на «обхід». Навкруги деканової позасідали старші жінки у чорних мантилях, з поважними лицями і говорили наперегін про погоду, про жнива, про коноплі та лен, придивлялись своїм сукням, вихваляли свій добірний смак у строях, перецінювали мало що не кожду стяжку. Молоденькі панночки як горобці пурхнули гуляти по саду. Осталась Галя на самоті, не знаючи сама до кого прихилитись, чи до старих, чи до молодих. Пан-комісар присівся коло Галі.

- А, щось моя пташечка задумалась дуже. Воркує за голубом, певне тужно серцю, що Петруся ще нема.

- О, о, або що, який Петрусь? - почала відператись Галя, спускаючи очі в землю.

- Ага, що Петрусь? Об тім вже горобці свищуть, а я вже ноги готовлю до танцю. Хоч старий, а таки погуляю на весілю моєї пташки. Ге, ге, погуляю на весілю.

- Та на якім весілю?

- Ну, ну, не можна перед старшим скриватись. Нелегко старого вивести в поле. От скажи мені щиру правду, Галю, чи дуже ти залюбилась у твому Петрі?

- Та що залюбилась, в кім залюбилась, - відпералася Галя, із сорому на бік одвертаючись.

- А як тато і мама скажуть іти замуж за Петра?

- Та що, що скажуть. Я не знаю, чи вони скажуть. Як скажуть, так треба зробити.

- А пішла б ти замуж?

Галя ще більше засоромилась і прибрала такий вираз, наче б хотіла сказати: та би ся пішло!

- Ах, яка ж ти панночко соромлива! Чекай же, завстидаю я тебе нині. Ти не бачила ще того панича, що я його привіз сюди.

- Який, де він?

- Ага, бач, тепер яка цікава! -

- Де ж той ваш панич?

- Скажи мені перше свою правду.

- Та що ж я маю казати?

- А про Петра — що?

- Ну та що, я нічого не знаю. Їздить до нас зчаста і нині буде на празннку. А більш нічого. А що більше, я не знаю. Хто ж то може знати, чого він їздить.

- Га, га, га! Отто мені перепеличка! Піть-піліть, піть-піліть та й пурхне між травицю. А Петро ж тобі нічого не говорив, що тебе любить? А перстень сей від кого?

- Та від Петра — на памятку. А що він там говорив, хто його розбере. Він дуже говорить про розмову цвітів, а я розмови цвітів не вмію; розповідає, як жив в семинарі, кілько алюмнів женитись буде. Та я все не знаю, чи він мене любить. Я й про те не думала і не питала.

- А замуж за його підеш? -

- Або ж я знаю! Мені ще ні тато, ні мама нічого не говорили. Мама казали, що він старається о мою руку, але то ще далеко. А як скажуть піти, то я піду, а як ні, то ні. Але скажіть мені тепер за вашого панича, де він, хто він? Я вам вже усе сказала.

- Ага бач, бере тебе оскома другого ловити на сітку! Ось куди загинає!"

- Я нікого не ловила. А в тім я не винувата, що Петро приїхав до нас.

- А сей до вас не приїхав, але я сам ледви його витягнув. Він не алюмнус, а пташок із світу. Він не їздить женитись. Приглянься йому, як верне з церкви, прислухайся його мові, а опісля добре роздумай, як тебе будуть сватати за Петра.

- Е, то мінський чоловік, то зараз буде обмовляти, на сміх підійме. А він молодий, гарний?

- Що молодий, то знаю, а чи гарний — не знаю, сама побачиш.

У дверях показався Петро мов з пуделка вийнятий. Чоботи лякеровані по коліна світили наче сонцем, довгі поли чорного сурдута повисали по боках, із-за ковніра виставала аксамітна камізолька, а вимащене велося аж блищалось до сонця, наче б ціла голова була лякерована. В руці держав пачку цукорків, а під пахою свою невідступну паличку. Низенько кланяючись, підійшов він до Галі і складаючи їй пачку на приділ розпочав якусь довгу промову о солодощах. На його нещастє саме тепер почали вносити до світлиці столи і накривати до обіду. З церкви чутно було гомін усіх дзвонів і вистріли з моздірів. Се вже розпочинався «обхід». В світлиці повстав шум, бо всі почали виноситись до других кімнат, щоб опісля з цілою церемонією засісти до обіду.

- Ходімо стрічати наших набожних християн, - сказав комісар до Галі і Петра. Всі троє пішли на город, звідкіля можна було видіти цілий обхід церковний як на долоні.

- Я сьогодні з Лисогір приїхав, - говорив Петро, - ледви витягнув Порфірів на празник. Моя тітка тільки для вас дала упроситись.

- То Маланя ваша тітка?

- Молоді люде мають молодих тіток, - сентенціонально відповів Петро.

- Ах, як я її любю! Вона така мила, така добра, як ангел, - говорила Галя. - Де ж вона, чому ви мені зразу не сказали, що вона тутка? Я її так вижидала, аж мені приснилась.

- Ах, щоб то я був моєю тіткою, - сентиментально зітхнув Петро, поглядаючи на Галю. - Правда ваша, моя тітка дуже добра; вона пішла молитись до церкви, а мій вуйко...

- А твій вуйко оттут! - озвався голос за плечима. Се був Порфир, мов відроджений, веселий, говіркий. - А, Галечко, моя голубко, витай мені здорова. Я тільки приїхав, щоб тебе побачити, тобою натішитись. Яка ж з тебе краля зробилась! Не даром же ж мій Петро себе аж не чує, білим світом нудить.

- А де ж ви свою жінку покинули? - спитав комісар, - чи може жінка вас покинула?

- Ми обоє себе покидаємо. Вона в церкві, а я між вас; вона сумна, я веселий, от хоч би зараз гуляти на Галинім весілю. Але «макуха» нині собі втнемо, пане-комісар, хоч би до самого світу. Є там з кількох шлягунів, щоб можна їм трохи підсмушити крила?

- О, я з засади по празниках і відпустах не вдаюся з хлистиками.

- Ага, будемо на грубшого звіря полювати. Почали повертати празникові гості з церкви. Мов чорною хмарою налинули вони, наповняючи новим житєм ціле попівство. Почались привітаня та припрошуваня. Вийшла і стара Лавриха, щоб просити гостей за стіл. Вона була вже стара, але її хода, її голос, її живі повороти виявляли завялу силу. З-під білого чипка виглядало сиве волося, але чорні очі світились ясним світлом, а з худощавого, протяглого лиця, навислих бров, стиснених уст — пробивалась енергія незвичайна у таких старих. Тільки витрівала, неустанна праця могла так засталити її силу і живість духа.

- Ах голубочки мої, діточки мої, гостеньки милі, — ходіть до нашої хати, - приговорювала Лавриха до всіх гостей, чи молодих, чи старих, як вона сама. - Ходіть гостеньки, покріпіться, не погордіть, намучились ви доволі. Галю, проси наших гостей, - говорила стара Лавриха, хоч від усіх сама найбільш була змучена.

- Ах Маланечко моя дорога, як же ж ти нас зрадувала, що приїхала до нас, - обернулась Лавриха до Малані, що також вертала з церкви. - Моє житє дороге, та ж за тобою вже й слух був запав. А ми тебе виглядаємо, а Галя за тобою побивається. - І почала її обіймати та цілувати, бо справді дуже любила її. Називала її своєю дочкою. - Дивлячись на неї, слухаючи її миленького голосу, - мовляла Лавриха, - усе нагадую собі мою небіжку, як живу. Слідом за старою Лаврихою усі припали до Малані, - почали з нею цілуватись та витатись, що їй і просвітку не було за тими ласкавими привітами. А їй тепер не було до весолощів, до розмови, до радости. Якби могла, вона б крізь землю провалилась, від світу заховалась, з празника людного, гамірного втекла би. Її лице від жару румянілось як маковий цвіт, очі якби сльозами блищали, а чорна довга сукня, обіймаючи її стан тонкий та гнучкий і спадаючи широкими фалдами, підносила красу її лиця, її білі, дрібні руки і мов жалобою вкривала цілу її постать. Вона побачила в церкві здалека Степана. З виду вона його добре не впізнала, але серце відгадало і забилось, замліло. Їх очі стрінулись як у лету, вона впізнала той давний їх огонь, і якби палким огнем зайнялись її груди. Вона почала молитись, забула на цілий світ, на людей, на церкву, де товпився народ, нічого не чула, наче б одна, однісенька стояла перед престолом Всевишнього, і весь жаль своєї душі, біль свого серця в горячій молитві до Бога посилала. Перше бажала вона хоч ще раз в житю його побачити, почути від його хоч одно слово, від його дізнатись про його житя; — а тепер вона наче б злякалась його, вона якби не чула сили перебути таку стрічу і бажала скритись, втічи з празника. Зрозуміла тепер, що не укоїться її жаль його поглядом, що не поверне спокій за його словами, що не вкриє вона своєї душі перед ним — і благала сили з небес перебути се тяжке навіщенє. І з важким серцем виходила вона з церкви, боялась навіть озирнутись, щоб не стрінути Степана. Рада була вона, що стрінула Галю, і побравшись за руки, пішли разом як дві сестри відмінної вдачі, відмінних думок. А Степан то ж наче переляканий, стрівожений, ішов позаду всіх гостей. Якби не комісар, котрого він привіз на празник, він би тепер зараз поїхав в далекі сторони, щоб не бачити свого навіки втеряного щастя. - Так, поїду, - говорив він сам до себе, але мимохіть повернув у попівство. Його притягала туди якась сила мимо опору власного розуму. Він бажав хоч побачити її ще раз, хоч почути від неї одно слово, дізнатись про її житя. І так побивався своїми думками, то йшов у перед, то задержувавсь, аж поки не побачив його комісар.

- Степане, що ти сьогодні став такий набожний! Я тебе хочу представити Галі і всім паннам, що тут на празник з цілої околиці як стадо птахів налинули, а ти вислухуєш парастаси і акафисти!

- Придивлявсь, який народ на відпусті, а знакомитись з тутешніми цвітами мене якось не дуже збирає охота.

Проминуло з пів години часу, заки поусаджувано усіх гостей за стіл по їх достоїнству. На першому місці, на покутю засіла пані деканова серед вибору найстарших дам вербовецької околиці. Лавриха сама мусіла заступати місце господині і господаря, бо Лавро лишився ще в церкві, щоб зробити «обрахунок» з відпусту. Всі гості мовчали і з великою пошаною слухали, що розповідали декан і деканова. Тільки комісар від часу до часу поважувавсь притяти деяке слово декановій за її претенсіональність. А хоч крім комісаря було ще багато таких, що не дуже вірили в мудрість деканства, однако ж яко люде завислі вважали за лучше мовчки слухати деканської бесіди про високу і малу політику і з тим більшою увагою слідити за «біжучими» стравами. Отсій напруженій увазі приписати треба, що проповідникови уміщеному на шарім кінці з деяких смачнійших страв діставався тільки порожний полумисок з позісталими слідами сосу. Панночки знов з великою увагою слідили за Петром, єдиним представителем алюмнів. А Петро неперестанн надскакував коло Галі і доводив свою «шармантерю» до того, що їв часто з одної тарілки з Галею. Се був непохибний знак скорого весіля. Инші ж панночки сиділи тихо і тільки перешіптувались між собою, бо заступ празникових «шармантів» був дуже малий. Приїхало правда кількох почтарських аспірантів і урядників без певної кваліфікациї, але всі вони гляділи на Галю і передумували над тим, якби висадити Петра із сідла. Крім того, боялись вони спроневіритись завчасно в очах Галі. Степан не міг віджалувати, що його посадили коло проповідника. Проповідник був справді о стільки проповідником, що любив дуже багато говорити, але далеко більше загорілим пасічником і не переставав нудити Степана своїми розказами о рійці і всіляких системах улиїв. Степан сидів як на муках. Його бліде лице було дуже поважне, сумовите і відбивало від товстого, осмаленого, круглого лиця пасічника. Насилу мусів він слухати пасічничих теорий, а в душі нарікав і на комісаря, і на родичів, що виправили його на сей празник. Від часу до часу несміливо поглядав на Маланю, що сиділа недалеко старших материй і то ж по неволі мусила слухати бесіди деканової. Їх погляди инколи стрічались з собою, але думки Степана не були веселі, свобідні. По кількох літах він уперше побачив Малашо. Роєм ударили споминки недавних ще літ до його голови, пригадались веселі часи, свобідні, буйні думки, золоті надії, — усе минувше щастє виринуло з глубокої пропасти; живою станула перед його очима та чарівна дівчина, що навіки зайняла його чаром своїм. Маланя була тепер ще та ж сама молода, красна, але на її лицю пробивалась сумота скорблячого ангела, в її очах ні відблеску якої радости, надії, — ні проміня колишнього щастя. З сього світу - та не для сього світу. Наче тугою та печалю сповита була її постать. І невимовний жаль проймав Степана, хоч не знав він теперішного її житя. Здалось йому, що не глядить вона вже на його тим поглядом колишньої любости і щирости, що й не пізнає його, а мов зовсім чужого стрічає. І ще більше заболіло серце Степана. Важко було йому дивитись на неї, як на руїну колишнього щастя, але й тяжко було відвести думки від неї, відірвати свій погляд.

А тим часом почала ломитись мовчаливість. Комісар, побачивши по довгім вижиданю о. Лавра, став жартобливо допоминатись доброго вина.

- Отто маєш! Замурував гроші, а не відмурував хоч би кілька фляшок доброго вина, та частує нас парастасовим! Ей, отче, не скупись, бо бачиш, навіть не можу випити здоровля так шановних гостей.

- Переховує вино на весіля, - озвався римлянин, котрий мимо всеї ортодоксиї у справах животних все придержувався комісаря. - Та не бійся, брате, будеш мусів вдруге спроваджувати таки цілого антала. Не можна так збувати чинодійствующих, а треба їм подати вина, «в немже ність блуда».

Такі притики ні трохи не розгнівали Лавра, а споминка про весіля розвеселила і розохотила його. Хитрий комісар наче б провітрив «добре» вино в пивниці Лаврів, бо запобігливий Лавро заздалегідь приладжувався до весіля і спровадив ще перед кількома місяцями до празника пів антала вина з Угор. Для ощадности однак закупив на празник кільканайцять фляшок місточкового вина у знакомого жида по низькій ціні, щоб тим відбути першу жажду празникових гостей. Тепер же ж розохочений споминкою про весіля витаскав з пивниці кільканайцять фляшок угорського вина і почав частувати своїх гостей. Вино було справді добре, а бодай богато лучше від жидівського і парастасового. (Лавро принуджував своїх парохнян, щоб замість горівки приносили вино на парастаси). Комісар, закоштувавши вина, ставав щораз голоснійшим і підносив всілякі тоасти. За тоастами йшов щораз більший гамір, а під конець обіду почали вже співати навіть «многая літа». Гармонію сього, як говорив комісар, соборнопарастасового співу ще більше розстроювала не повна тверезість деяких співаків. Забуто на деканську повагу, а вино щораз більше розвязувало язиків. Замість загальних тоастів почались тоасти в малих кружках, ба навіть сусіда до сусіда. Петро яко головний представитедь жвавих молодців випив здоровля усіх красавиць в загалі. Мінська кавалерия не дала завстидатись Петрови і по черзї пила здоровля кождої красавиці з окрема. Порфир прилучився до громади молодих тоастантів і почав вносити тоасти на здоровля всіляких абстракций, як «веселого гумору», «вічної молодости», «супружньої гармонії» і т. и. В сінях озвались музики, даючи тим певний знак, що незадовго скінчиться обід а розпічнеться гульня. Дівчата аж врадувались, бо всі вони наскучили собі вже так довго сидіти за столом і баж али перетрястись, повертітись, погуляти, хоч би до упалого. Кожда розглядалась тепер, чи дістанеться їй пара, чи не прийдеться продавати петрушки. І непевний виходив обрахунок, бо панночок охочих до гуляня було дуже багато, а гулящих молодців і половини не було.

Наконець під вечір покінчився обід. Гості вийшли на город прогулятись. Сонце вже поверталось до заходу і мов золотою опокою обкинуло цілий город, невелике село, що розкинулось навколо попівства, далекі поля, що зеленіли то жовтіли спілими збіжами. Степан аж лекше відітхнув на вольному воздусі, вирвавшись з-ід опіки свого говірливого пасішника. Город був великий, за городом зеленівся густий сад. Степан бажав хоч трохи позостати на самоті і спішно йшов щораз дальше, аж поки не опинився на кінці саду, звідкіля зеленілась широка левада, блищала тиха річка, виднілись хатки сільські вибілені, умаєні, широкі поля високими збіжами вкриті, синівся далекий ліс як густий синій туман. Степан, опершись о деревину, вдивився в сей образ тихий, золотим промінєм освічений, веселий, погідний, нічим незамучений. Задивившись в краєвид, затонув він у своїх думках, як в якому чарівному сні. Довго, довго стояв так з похиленою головою, з зверненими очима в далеку далечину, забувши про все, що навкруги його діється, аж поки не пробудив його якийсь шелест і сміх. Оглянувшись, аж засоромився, побачивши перед собою Галю і Петра, а трохи одалеки Маланю. Він не рад був, що його зловили у задумі на самоті!

- Як то красно нас покидати, - озвалась Галя. - За те ж ми вас і злякали. Дівчата нудяться самі, а ви сховались на самоту, погорджуєте нами...

- Ні, я тільки набираю сили, щоб міг хоч кого розвеселити, - відповів Степан, силуючись бути веселим.

- Здалека почувся голосний сміх комісаря. Він ішов разом з Порфиром і аж синів від сміху.

- Ну, а то клопіт, деканова дістала спазмів!

Всі перелякались і хотіли бігчи на ратунок.

- Помалу, помалу, - тягнув дальше комісар, сміючись. - Се перейде. Оттак для доброго тону. Захотілось музикам вигривати жалібного польонеса, моя деканова зденервувалась перед сходом місяця і я втеряв мою дансерку.

- Забажалось також печеного леду, старому гуляти! - озвався Порфир. - От лучше ми втнемо собі свого тропака за зеленим столиком. Ходім тільки шукати яких товстих дансерів до нашого крутого танцю. За мене вигуляється моя жінка, а я за неї буду скубати піря.

Маланя стояла недалеко Степана і аж спахнула від сорому. Вона бажала хоч перед чужими людьми зберегти тайну свого сумовитого житя, а Порфир поневіряв її і свою славу отверто і перед чужими людьми. І байдуже було йому про те. Роздивившись, що нема нікого охочого до зеленого столика, потягнув він дальше комісаря шукати «доброї компанії». А Маланя стояла як до землі прибита. Вона важко зітхнула і мовчки йшла поруч з Степаном. По хвилі, якби притуливши свій жаль, піднесла вона свої очі на Степана.

- Не осудіть мене за його слова, - говорила вона, наче б благала, - не осудіть і ... він більше сказав, як думав.

- Вас не можна судити по словах — чужих.

- Ах, не всі такі поблажливі для мене.

- Чи ж треба бути для вас аж поблажливим?

- О, ви би самі мене може осудили...

- За віщо?

Маланя мовчала. Перед нею стояв той самий Степан, давний, єдиний друг, єдиний чоловік на світі. Він був той самий Степан, що житєм запалив її душу, світ її розкрив, золоті надії розбудив. Вона розказала б перед ним ціле своє житє — горе. Але вона — не могла вже бути тою давною щасливою сиріткою — Маланею. Пропасть їх розділяла. І вони йшли мовчки.

- Як ми несподівано стрінулись, - промовила знов Маланя.

- Так, як несподівано розстались.

- Через тілький час ви не позабули ще тої хвилі?

Ta chwila jak piorun, a jak wieczność długa, Na strasznym chyba sądzie będzie taka druga…

- відповів Степан.

- Чи можна ж гак довго памятати одну хвилю?

- А як та хвиля стала цілим житям? Як та хвиля щохвилі пригадується сотними проклонами як громами, як марево безчестя прослідує від дня до ночі, від ночі до дня! Як з тої хвилі не сходить мені думка, шо я погорджений, осміяний, збешещений — там, де я хотів бути хоч — чесним чоловіком?

- Не говоріть так, не осуджуйте так себе. Невже ж думаєте, що всі вас осудили?

- Як не мали осудити, коли погордою мене напятнували?

- Хто ж вам таке заподіяв, за що?

- Ті, що зборонили мені приступу до того дому, де я як в святиню входив. А за що? — і сам не знаю. Але мусіло бути щось страшного, мусіла бути нечесть дуже велика, коли не хотіли мене і вислухати, коли нечитані відкидали мої листи, коли й оборона обвиненого сталась непотрібною — неможливою. Я тільки дивуюсь, що після того всего ви ще не боїтесь зо мною говорити, слухаєте мене, а не погорджуєте.

- О мій Боже, - ледви промовила Маланя. - Що сталося, що з вами сподіяно?... Я нічого не знаю.

- Так ви нічого не знали?

- Я одно тільки знала, що ви перестали бувати, мов у море втонули. Правда, всіляко говорено про вас, були лихі люди, що хотыли вас очорнити. Але я не йняла віри, я не могла повірити, хоч від вас не було і чутки.

- А ви ж не казали мені зборонити приступу, замкнути передо мною дверей?

- Боже!

- Мене назвали безчесним, підлим облудником, мені приписали такі діла, про котрі я і подумати не міг. Мені не тілько заборонено приступу і власної оборони, але мені сказали, що й ви мене більш не хочете бачити. Чи ж міг я більше добиватись, перед ким усправедливлятись? І чиж можу забути ту хвилю?..

- О, страшна пімста! - В її очах тьмилось, мовби весь світ западався, в грудях завмирав голос, як камінем придавилось її серце. З хати долітала музика, гамір гостей, веселі сміхи і співи картярів, — глумливим гомоном відбивались в її душі. Там було безжурне житя, а тут печаль по марне втраченім житю.

- Пропало на віки, - проговорила наконець Маланя, якби пробудившись з важкого, сну. - Тепер вже нам і згадувати не можна про те, що сталося. Одну тільки зробіть мені ласку: не думайте, Степане, що я коли небудь вас зле судила, лиху думку про вас мала. Видко, що вже так судилось, щоб лихі люди станули пропастию між нами. Забудьте, що сталося, і покиньте сумувати. Ви свобідні, молоді, перед вами світ простором. Будьте хоч ви щасливі. Най світ вкрашається вашими гарними думками, здіймається вашими добрими ділами. Ви ж мушина, а мущині не годиться віддаватись розпуці. Най добрі діла будуть свідками вашої високої душі, вашого доброго серця. І я буду радуватись, коли почую про ваше щастє... Може й я буду щаслива вашими думками, — мислею про ваше щастє. Простіть мені, що через мене стільки потерпіли. Прощайте і будьте щасливі... Не забувайте моїх слів — і прощайте навіки.

Вона кріпко стиснула Степанову руку, і не оглядаючись пішла у світлицю.

Степан стояв як громом побитий.

- Так, моє житє тепер свобідне, але навіки зломане, - прошептав він сам до себе. Обтер тиху сльозу, що скотилась на горяче лице, і пішов слідом за Маланею.

В світлиці вже охочо гуляли. Галя гуляла з Петром. Її шовкова сукня, немолоде лице, в кучері звите волося, ціла її тяжка постать — відбивали від молодих дівчат, що як ріжнобарвні метелики мов не доторкаючись землі, носились у танці. Вона була тепер дуже похожа на всохлу вербу серед диких буйних цвітів.

Петрови удавалась головна і остатня проба. Шумний празник не накликав нових женихів. Стара Лавриха залюбки дивилась, як її доня весело гуляє. Їй здалося, що Петро справді дуже залюблений в Галі. Навіть сам Лавро дивився прихильним оком на Петра. Він надслухав, що деякі завидували Галі Петра. На другий день рано, коли вже роз’їхались празникові гості, відбув Лавро фамілійну нараду з Порфиром, запевнив посаг згодився на весіля.

VI.

Ach, i to jest widok srogi Kiedy piękność w życia kwiecie, Ledwie wschodząca na świecie, Żegnać się musi z lubym jeszcze światem…!

A. Mickiewicz

Проминуло чимало часу. Немало житя, веселощів і смутку на світі повернулось. Бо ж і всіляково йде той час для всіляких люднй. Одним — мов прудка, гожа вода по білих, крейдяних скелях мчиться, шумить, між зеленими, квітчастими берегами то сонячним, то зорявим небом розливається, — другим мов намулом, баговиням цвитучі поля закриває, в мутній хвилі затопає.. Так нелегке, невеселе було й житя Малані. Мов іржа точили її серце туга та печаль, тяжко воліклись дні за днями, немов густими хмарами журбою та сумотою вкриті. Чого вона ще бажала, за чим ще тужила? Ох, тяжко серцю розказати, тяжко тугу та печаль розігнати. Хоч би одну днину веселого просвітку, хоч би малу окрушину запропащеного щастя! Так мало їй і бажалось! Від кого допроситись, в кого вимолити, звідкіля діждатись?... Страшно, страшно було їй і думати про се. Мимохіть пригадувались давні часи, мов тихим гомоном з блакитних просторів озивались чудною, любязною музикою любі слова,любі споминки, виринала постать Степана — та ба, се неначе ясна блискавка прошибала серед грубої темноти, щоб мигом-пролетом засвітити, а потім невідрадну темноту ще темнійшою, страшнійшою вчинити. Послідня її потіха, материнська порадниця, стара Настя — і та вже її покинула, у могилу лягла. Не пережила стара нянька нещастя, своєї немов рідної дитини, її горем та журбою свої старенькі літа затроїла, свій вік зжурила, благословляючи її на лучшу долю у могилу вступила. Як над рідною ненькою побивалась Маланя, горячими сльозами її домовину зросила, якби послідній останок свого щастя у гріб схоронила. І осталась Маланя вже зовсім круглою сиротою. Нізвідкіля доброї чутки, ні потіхи ні кінця горя. Проминуло сватаня Петра, прошуміло Галине весіля, проминулись послідні гості, — не проминало тільки горе, а щораз більшою ваготою насідало.

Не гаразд діялось в Лисогорах. По хатах видко було убожество, безладя, руїну людського добра. Малі хатки під сірими та зеленявими, обкопченими стріхами, з малими віконцями наче б у землю провалювались, від світу божого ховались. А все ж таки ще й між тими мізерними похиленими, мов погорбленими хатами — відбивала Іванова хата убожеством, безладєм, упадком, наче б пустка, а не господарська хата. А колись то, ще не дуже давно, була се богацька хата. Ще Іван, парубкуючи, гаразду в ній дознавав, багатирем в Лисогорах славився. Тепер похилилась простора хата зовсім до землі. Пошитя перестаріле заломалось по середині, стріха декуди повимикана, одвірки скривлені, вікно через половину витовчене, шматою приткане, стіни облуплені, давно ще колись білені.. Обійстя пусте, ворота звалені на землю, ппіт поломаний, а почасти і розібраний. Ледво й вгадати, що тут сидять люди, та ще й молоді.

На подвірю біля Іванової хати стояло кілька чоловіків вже не молодих. Всі вони були в дуже бідних замазаних, пошарпаних свитах. На лиці невеселі, мізерні, збідовані. Похнюпили вони у діл свої голови, наче б над своєю бідою зажурились. Так ні! Давно вони вже привикли до неї і мов не бачили й не чули її на собі. Чогось незвичайного вони зажурились, а біда у них вже давно була звичайна.

- От здурів Іван, та й годі! - проговорив один, сплюнувши.

- Та не мав ще коли мерцем нас дарити, та перед самим святим Великоднем.

- Ой, та бо ж то й годі було не здуріти з такою плюгавицею, - озвався третій.

- От також вигадав про неживого злословити! Воно ж у нас вже не першина! Чи ж Парашка у нас одна така на все село!

- Тож то й біда, що таке в нас завелось, ні сорому, ні страху перед гріхом.

- Говоріть, говоріть: завелось! Не завелось би, якби не завів сей проклятущий…Що ж то, чи в нас здавен таке бувало? Правда, з давен були ті посіпаки двірські, писарі проклятущі, але все ж таки можна було встерегли, тай таки небіщик пан-отець картали, до страху Божого наводили. А ось тепер від світу заволока гірш посіпак почав попити та нам лихо наводити. Хиба ж то не він Івана до нещастя довів? Нема вже правди на світі, коли таке настало! -

- Ой правда ваша, бо вже ж то ганьба несосвітня настала. За Бога сів, а чортом дише. Бодай крізь землю провалився!

- Та ж то він з тими двораками збратався, усе село ганьбою покрив. Щоб його стільки кольок вкололо, скільки він ту лиха заподіяв. А не через його ми тепер так бідуємо, та ще за те нашим хлібом годуємо? Та ж то як широкий світ ніхто не чував про такі здирства! Сорочку з чоловіка здирає, душу би видер, якби сам не був чортякою.

- Ей не розпускай язика, бо не перебудеш великодної сповіди, - насмішливо озвався один з гурту.

- А, не діждати йому, щоб мене сповідав! Ще я його колись так висповідаю, що всіх святих не стямить. Якби не жаль тої сердешної попаді, що ще гірш нас терпить біду, то б давно вже пустив попіство на той світ.

- Ой сталена ж то душа, що все те переносить. Небіжка Настя, бувало, не нарозказується, скільки сліз переплаче бідна їмосць. Там то ж добра душа, хоч до рани прикладай, мов янгол, та дісталась такому звірюці у пазурі. Ще тільки відради чоловік має, як перед нею пожалується. Бо ж то і порадить, і потішить, і як з чоловіком поговорить, мов яка рідня! А що вона, бувало, нераз напроситься за людьми того деруна, чого не наслухається!

- Що вже бідує, то бідує; і на світі такої другої нема.

- Та мабуть вже їй не довго побувати. Мов іскорка світиться. Та ж то молоде, як павутина, не до такого їй хліба, та ще з таким…

- От волів би був Іван йому доброго прочухана дати. Був би висвободив невинну душу з неволі.

- То ж бо й він мабуть Івана злякався, бо зараз посадив до міста. Здається, нічого доброго дожидати Іванови звідтіля.

З хати вийшов Іван. Ніхто б не впізнав в нім недавного парубка молодого, румяного, ставного як дубчак молодий та кучерявий. Похилилась його голова до землі, змарніле лице к віск зжовкло, — руки опущені, знать зовсім безсильні. Одежа на нім стара, переношена, ще більше обдерта, як побілюванє на його похилій хаті. Усі замовкли, побачивши Івана. Знов посоловіли вони як перед тим, поки розпочали свою розмову. Видко було, що не погорджують вони Іваном, а глубокий жаль враз з ним чують. Їм жаль було дивитись на Івана сумного, мов до землі горем прибитого.

- Що ж будемо робити Іване? – спитав один.

Іван тільки поглянув по людях сумними, захмареними очима, якби із сну пробуджений і мовчав.

- Годі, Іване, сумувати. Що сталось, не відстанеться, а лихо треба й руками відпихати.

- Нема вже що відпихати, - сумно відповів Іван.

- Не бійся, наша громада не таківська, вдержить язик за зубами. Трохи забагато ти їй тусанів насадив, але й не без того, щоб котюзі не по заслузі.

- Ой ні, добрі люди, - з жалем заговорив Іван, підносячи голову у гору. - Знаю я, що Парашка з-за моїх рук з сього світу зійшла. Най їй Господь гріха не памятає. Я сам знаю, що забагато — зле вчинив. Але й я сам не знаю, що зі мною сталося, звідки в мене така страшна ярість запалала. Та вона мене тяжко скривдила... І знову похилив голову у землю, тяжко зітхнувши. І знову всі мовчали, сумно гляділи на Івана, що від жалю і болю ледви держався на ногах. По хвилі якби гадина його вкусила, знову здійняв Іван свою голову у гору, очі його блищали страшним огнем, а кулаки стиснулись як до бійки. З страшною яростю проговорив він:

- Ні, то не вона, то він той проклятущий..., щоб його Господь стома громами побив, — він на нас те нещастя навів, він її з ума зводив! Не втече він моїх рук!

- Підожди, Іване, не пора тепер про се говорити, - озвався його колишний сват. - Лучше тепер про свою голову подумати.

- Що мені тепер думати! Знаю я, що мене дожидає. Я сам піду, обявлюся, сам скажу, що вона через мене з сього світу пішла. Але й про того лютвира також все роскажу, най нас розсудять, най скажуть, хто з нас більше винуватий? Най нас обох карають по заслузі.

- Не доведеш ти до правди між панами. Тебе покарають, засадять, а йому і волоса не здіймуть з голови. Він з панами знюхався, а крук крукови ока не виколе.

Іван мовби не чув сих слів, очі в землю затопив, а тяжкий віддих у грудях свідчив, яка важка борьба рвала його душу.

- Ні, я піду до війта, най мене бере, най мене веде до міста перед суд, - сказав Іван. - Най хоч люди почують мою кривду, най пімщуся за себе і за Парашку! - І скоро пішов у село. Декотрі побігли за Іваном спиняти його, а кількох осталось ще в задумі на обійстю.

- Не варт вона, шоб він за неї голову свою накладав, - озвався один.

- Шкода чоловіка молодого, занапастив свою долю. А все через неї. Та ж то він душі своєї в ній не чув, розбивався за заробітками, по досвітках працював, в голоді і холоді задля неї бідував. А вона, най їй Господь не памятає, не пошанувала його доброї слави, перелази ломала, усе добро марнувала. Він її як кралю вбирав, щоб другі на неї дивились! А то лучше відразу було прогнати з двора ледащицю, був би на чужі хрестини свого гроша не марнував.

- Ба, ба, хто ж то б і придумав в овечій шкірі попівській такого вовка! Бодай його стільки огнів в пеклі пекло, скільки сліз вилилось задля нього! Через нього ціле село в нужду попало. Та ж то було з небіщиком поговориш, поради спитаєш, потіхи зазнаєш; він тебе від напасти охоронив і двірським посіпакам нераз огню вкресав, а той бач за пан-брат з ними зжився, з людей шкіру дере, до себе приступу не дає та сором на наші хати наводить. Не дармо, яке їхало, таке здибало! Тфу на нього! Якась пімста, чи що такого, така погань на нас найшла.

- Але трапить коса на камінь.

- Ба, коли вже потьопався до міста. Певно Івана злякався!

- Ой досолить йому ще Іван, поки в пута віддасться.

І довго ще балакали чоловіки між собою про Іванове нещастя.

Недалеко від Іванової хати виднілося просторе обійстя попівське. І тут було тихо, ще тихше ніж коло Іванової хати. Се був Великий Четвер. Люди не брались до праці, тільки по хатах порались жінки, лагодились стрічати святий Великдень. В кого ще осталось трохи хліба, приховалось хоч маленьке порося, невеличкий кабанчик, там димилось з-під стріхи, варили і пекли на Великдень. В кого ж не було з чим заходитись, там білили хати, мили столи, лавки та мисники, щоб хоч в чистій хаті, при чистій мисці та лижці святкувати Великдень.

Так і по селу підмащували хати, ліпили приспи, виносили надвір лавки, мисники, полиці. Надворі була гарна, чудна погода. Сніги що тільки потопились, де-де ще заховуючись по ровах та закутках як замазане полотно. Вода журчіла, люльотіла тисячними потоками, якби тиху розмову весняну мурмотіла, поблискувала до сонця між травами як блискучими гадинами, по долах, долинах розливалась, у ріці бурливу хвилю підіймала. Оскресла весна. Дунув легенький вітрець весняний, усю землю житям наповнив. Зазеленілись молодою, шовковою травицею горбочки до сонця, зазеленілись верболози свої пучечки теплому вітрови отвираючи, озвались свіргуни, коники польові до сонця вигріваючись, заспівали жайворонки, у гору летючи, забриніли золоті мушки, мов золоті краплі у синьому воздусі поринаючи, защебетали ластівочки, свої кубельця вючи, за мушками як стрілами ганяючи. А пишне сонце по ясному блакиті царює, рясне золоте проміне на землю посилає, землю золотить, веселить, до житя викликає.

На попівстві тихо, глухо. Порфир, довідавшись про страшну ярість Івана, справді перелякався і поїхав до міста, щоб позбутись лютого ворога. Маланя осталась сама. Дві наймички копали грядки на городі і стиха співали пісень. В хаті була тільки мала дівчина і Маланя. Дівчина мила посудину, а Маланя заходилась приготовляти всілячину на Великдень. Вона була бліда, вимізерніла, наче схорована. В її поворотах був якийсь неспокій, її дрібні, білі аж прозорі руки, здавалось, тремтіли від горянки, а чорні очі мов яріли від жару. Вона часто зітхала, кидала розпочате діло і, згорнувши руки навхрест, вдивлялась в землю, якби там свої думки посилала, відради та відпочинку шукала. Ой, бо ж важкі думки находили тепер її голову! Вона довідалась про все, що сподіялось в Івановій хаті. Вона знала все — цілу причину того нещастя. Придавив її зболіле серце новий, тяжкий камінь, — страшно тяжкий, бо кровю скрівавлений. А чия була вина невинної крови? — страшно було і подумати. Скаменіле мусіло бути серце, до крихти притлумлена совість, щоб довести людей до таких злигоднів, до такого бездоля! А вона має вікувати з таким чоловіком, цілий вік бути його невольницею, свідкувати таким чинам! Ні, не можна й подумати про таке житя, не можна перенести такої неволі! І завмирало Маланине серце від таких думок, мутилось в голові подумати про таку будучність, страх переймав перед такою пропастю. А тут ніякого виходу, нізвідки поради, ні проблеску иншої долі. І сльози, горячі сльози страшної розпуки наводились в очах, огнем палили бліде лице, рясно по нім скочуючись. І руки самі з розпуки стискались, заклякали, мов деревеніли. І голова хилилась від важких думок, наче скошена квіточка від гострої коси. Аж мала дівчина почула, відгадала сей жаль Малані, мов до матері припала і з сльозою в очах питала: Їмосцуню любенькі, чого ви так плачете? Не плачте, не сумуйте, бо й я плакатиму. І якби від невинного ангельського голосу проснулася Маланя з свого тяжкого сну-жалю, з своєї невимовної розпуки, цілувала малу дівчину в голову і знов бралась до діла з горячкою. Та знов перемагала розпука, відпадала охота, хлянули руки і знов сльози скочувались по її лиці.

На дворі засковелів малий собака. Маланя і не спостереглась, як на порозі станула якась прихожа баба. Зуздрівши її, вона аж злякалась. Баба була нібито в панській одежі, але дуже витертій. На плечах мала тибетову, зовсім поруділу, повитирану, місцями діраву хустку, а спідниця може й була колись пів шовкова, а може й шовкова, бо дуже блищала, тільки певне більш від старости і всілякої товстої нечистоти, як від шовку; вона була скрізь попротинана так, що ледви купи держалась. На голові сидів пласкатий чипок ніякової краски, замащений, запорошений і забруджений, наче б зрісся з брудно сивим волосям, що як клоччя з-під його висмикалось. А лице баби було поморщене, загоріле, темно-брунатне, аж чорне, бородавками засіяне, з товстим темно червоним носом, як переорана земля, будяками вкрита. Тільки сиві очі виглядали з-під повислих бров, білками заходили, мов блискавками блискали. А в костистих, сухих, так як і лице чорних руках держала баба велику торбу і грубий костур. Страшно було й глянути на таку прихожу бабу; а ще Малані одній, однісенькій на цілу хату, тільки з малою дівчиною.

- Слава Ісусу Христу! - озвалась баба здоровим, хоч трохи прихриплим голосом. - Витайте їмосцуню любенькі.

Маланя з переляку не могла і слова промовити.

- Ладитесь до святого Великодня, - працюєте самі, свої біленькі рученята запрацьовуєте. Ай шкода рученят, шкода ваших молодих літ... Та простіть, їмосцуню любенькі, що я собі трошки сяду, відпічну, бо дуже втомилась. І тяжко зітхнула, аж сапнула старуха, та, не дожидаючись відповіді, всадовилась на лавці біля порога і ще раз важко зітхнула, головою покивала.

- Гай, гай, - тягнула дальше, - добре то, як в кого є чим святий Великдень зустрічати. І я колись не так стрічала святий Великдень... І зітхнула стара бабуся, а в її голосі чутно було якби глубокий жаль. Та по хвилі зняла вона свою голову догори, відгорнула сиве волося, що було насунулось на чоло, а її очі заблисли якимсь страшним огнем.

- Чого ви хочете, бабусю? - спитала наконець Маланя, ледво переводячи дух від переляку.

Лагідний голос Малані, здавалося погамував вибух гніву старої баби. Вона знов скорчилась, схилила голову, прижмурила страшні очі.

- Ох їмосцуню дорогенькі, прийшла я у вас запомогчись на Великдень, — прийшла я до вас жебрущою бабою... - через силу говорила старуха. - Не погордуйте мною, що я така обдерта, обмащена, збіджена, — споневіряна. Ох, ті лати, що висять тепер на мені, вони колись були нові, гарні, і та моя хустка і та моя сукня шовкова. Колись я панею була, у гарних сукнях ходила — ох, ще недавно. Була я колись щаслива, — думала, що щаслива... Та й ви, їмосцуню дорогенькі, ще недавно щасливі були, як рожа цвитуча, як ангел невинний. Знаю я вашу долю, ваш талан нещасливий... Мабуть мене Господь тяжко покарав... Але чому його не покарає, чом йому дає безжурно жити, людям пакости вирабляти?

І знову підняла голову до гори, постать її наче б удвоє виросла, брови насупились як наїжені, а очі страшно заблисли.

- Ага, його нема дома, він втік, втік передо мною, - злющим голосом заговорила старуха. - Я до його прийшла, до вашого їгомосця! Він утік, бо все село його проклинає, всі люди ним цураються, його поганять. Поїхав, щоб не чути плачу, проклонів, щоб і йому не сталось так, як тій бідній жінці.... Але не мине його кара...

Аж мала дівчина злякалась її голосу і притулилась до Малані.

- А ви такі добрі, такі молоденькі, такої уроди пречудної, такого серця предоброго, ви йому попались! А він ваш вік молодий ізвялив, ваше щастє запропастив, світ вам завязав навіки. Якби я була знала свою і вашу долю, була б я йому не помагала. А він мене обдурив, обциганив... Знаєте ви, їмосцуню, хто я? - і вдивилась в Маланю своїми сірими очима. А Маланя боялась і слово проговорити до тої страшної баби. Вона не могла на неї дивитись і рада б, щоби чимскорше старуха пішла від неї. Чула вона, що якийсь тяжкий жаль переймає ту бідну бабу, але разом з тим чутям родилась відраза до тої особи.

- Не лякайтесь їмосцуню мене. Нічого злого я вам не заподію, я би вам тепер неба прихилила, якби моя в тім сила. Прийшла я вас благати хоч прошеня за мої тяжкі гріхи. Ви мене не знаєте — я... я — Гофманова... - і закрила своє лице костистими руками, мовби соромилась свого імени, соромилась тепер подивитись на Маланю.

- Гофманова? — ви Гофманова, в такім стані, в такім убожестві?

- Ой така я тепер бідна та нужденна! Дочки мої у розсипці пішли тинятись по світі в біді, в нужді, в неславі, а я сама на старі літа без помочи, без приюту, без кусника хліба, — а все через вашого Порфирка! Ох діточки мої любі, діти мої милі, де ви тепер пробуваєте, куди ви тепер скитаєтесь?.. - І здавалось, заплакала Гофманова над своєю долею.

- Виховала я собі його на втіху, вас йому за жінку дала... Ох тяжко мене покарав Господь...

- Ви Порфира сватали? - несміливо спитала Маланя.

- Ой моє ж то грішне діло, що я вас у пару звела, вам світ завязала. Тоді ще я думала, що він, хоч підлий до кісточки, але хоч трохи матиме совісти. Тяжко ж він нас скривдив. Розкажу я вам цілу подію, висповідаюсь перед вами, може мені лекше буде умирати, бо ж то я винна вашому нещастю. Та хто його знав тоді! Він так божився, що вас дуже любить, що тільки з вами може бути щасливий, а як ні, то ні з ким не буде женитись і смерть собі заподіє. Тепер я вже всю правду знаю, а тоді йняла йому віри. Він мені тільки тумана пускав, щоб мою дочку понехати, від себе відразити. Не погадала я тоді, що він так само говорив моїй дочці, як ще школи кінчив, на вакациї до нас заїздив, як я ще його, як доброго чоловіка, рідного сина витала. Та пропало! Мабуть тоді мій розум мою голову опустив, мабуть була сліпота насіла мої очі, що я всього того не бачила, свого нещастя не прочувала. Та сталося, пропало і вже відстатись не могло. Спостереглась я запізно.

Сльози завертілись в її очах і вона замовкла на хвилю. Мабуть тяжко було їй розказувати свою історію. Та хутко перемогла вона свій жаль і повела річ дальше.

- Став він мені про вас розказувати, що дуже залюбивсь, то не може добитись вашої руки, бо Степан йому дорогу заступає, вас одурює, а від нього відклоняє. Почав він мене просити, щоб я йому допомогла, Степана відігнала та так, щоб ваші опікуни і ви про його вже не хотіли нічого і чути. Обіцяв він мені, що як я йому ту ласку вчиню, то він мою дочку за одного порядного чоловіка висватає і посаг її заплатить, і другій буде підпомагати і мене повіки не позабуде. Довго я надумувалась, довго вагалась. А він не уставав в своїх просьбах. Привіз з собою свого знакомого молодого професора з села і почав його сватати до моєї дочки. Мені сподобався той професор, а моя дочка таки дуже його полюбила. Я й так розгадалась, що лучше най пропаде те, що сталося, най моя дочка вийде замуж, аніж, щоб мала марне пропадати. От я і приклонилась на його намову. Він так і порадив, що найлучше було б, якби на Степана що такого вигадати, його пройдисвітом, туманом та підлим чоловіком представити, тоді б і ви й опікуни ваші певне на його більше не глянули. Він мене намовив, щоб я написала до ваших опікунів лист і розказала, що Степан о мою дочку старався, їй тумана пускав, женити обіцювався і такі инші погані речі. Він сам мені листи поукладав, і дав мені нібито Степанові листи до моєї дочки і так все зложив, що й наймудрійший би не розібрав, де яка правда. Ви може й знаєте, які то були листи, бо він їх при моїх очах до вашого опікуна вислав. А потім ще намовив, щоб моя дочка поїхала до ваших опікунів тоді, як там Степана не буде, та щоб ніби то з сльозами розказала все і ще просила, щоб змилувались над нею і не відбирали їй Степана. Що вже там він пописав в тих листах, та що наговорив, я вже тепер і не нагадаю, але дуже дуже погані речі, бо зараз потім приїхав як з неба веселий, що Степан вже не буде міг і носа свого до ваших опікунів показати.

- Боже! і ви могли на такі погані речі згодитись? - з обуренєм проговорилаМаланя.

- Ай, їмосцуню дорогі, як почав мене намовляти, як почав представляти, то я й сама голову стратила. А ще як мені наговорив на Степана, що то таки дуже поганий чоловік, що він тільки на ваші гроші чигає, то я йняла віру.

- А ви ж знали Степана?

- Ані в житю не бачила.

- І не побоялись Бога, так невинного незнаного чоловіка безчестити?

- Ох коби то я тоді мій теперішний розум була мала! Що то вже чоловік для добра своєї дитини не зробить! Здуріє, голову стратить, тай годі! Я думала, що хоть щастє моєї дочки окуплю, її від посміху людського закрию. А ще як став він приговорювати, Степана чорними барвами малювати, на свою горячу любов присягатись, то я й зовсім йняла йому віру. Що мені шкодить, думала я, помогти доброму ділу? А хоч ви може залюбились в Степані, так не тяжко молодому серцю розлюбитись, аби тільки завчасу! І він довів до свого, а я ждала, щоб сповнилась його обіцянка. А тим часом проминуло ваше весілє, проминуло не мало часу і від весіля, а він все вимовлявся, що ще завчасно, що не може довільно розпоряджатись вашим грошем, що треба підождати. Збував мене марницями, золотими обіцянками. А тут професор, як побачив, що в нас нема готового гроша — стягнув роги, і більше не показався! Такі то люди на світі! Осталась я тоді бідною сиротою з бідними дочками, зчезли мої надії, пізнала я тоді його неправду, його підступ, його підлоту. Ох тяжко він нас скривдив, і на славі, і на маєтку! Довів він нас до жебручого хліба, мою дочку з неславою у світ пустив, жебраками по світі нас розігнав. Пішли мої діти по чужих хатах хліба заробляти. І тяжко зітхнула Гофманова, свої сльози отираючи.

- Та не досить було йому того нещастя нашого! - тягнула дальше Гофманова. - Мабуть вже напосівся на мене, щоб мною гратись, мене використувати. Та вже не знаю, чи я справді зовсім здуріла, що я ще його слухала, йому віри діймала. Я його просила, заклинала на всі святощі, щоб вибавив мене з біди, щоб хоч заподіяну мені кривду нагородив... Ой Боже, Боже, тяжка моя кара, мабуть за ваше нещастє, дорога їмосцуню. Я вам віку молодого вкоротила, я вам нещастє на шию привязала, долю вашу затопила. І знов замовкала Гофманова, наче б боялась усе договорити. В хаті було тихо, тихісенько, хоч мак сій. Маланя сиділа мов в огні; вона забула на страх, на страшну бабу, а кожде слово старухи невимовно ранило її серце. Голова, здалося, пішла у заворот від того оповіданя, зчезла з-перед очей тиха хата, а виступали страшні образи, погані люди, підлі звірюки, що гадинами основують її навколо, - А тепер він вже докінчив свого діла, - озвалась знову Гофманова, відпочивши троха. - Він мене вмотав своїми обіцянками в сватанє Петра з Галею, мене за факторку уживав, мною послугувась, Галиним грошем зі мною попаюватись обіцював! І знов мені дулі на вербі показав! А я дійшла до крайної нужди... Прийшлось мені на старі літа жебрати, хліба насущного випрошувати. Мої діти в нещастю, а я в крайній нищеті. Господи, Господи, за що на мене спала така тяжка кара? Він же ж не менше винуватий від мене, він мене до всього лиха наводив, через його я вас до нещастя довела, себе занапастила. На мене все лихо звалилось, на мене вся кара спала, а він буяє по світі, людям лиха безкарно задає!... Чи є яка справедливість, чи є який суд на небі?.. - І знов скорчилась Гофманова, наче б вся вагота її нещастя звалилась наново на неї, до землі придавила.

Нескоро зняла вона знову свою страшно розчіхрану голову, стиснула кулаки, завернула очима і мов божевільна ворочалась на лавці.

- О, не втече він моєї руки, не здурить мене більше! Я все — все на світі стратила, але ще перед моєю смертю пімщу мою кривду. Як гадина спутаю його силу, отруєю затрою його душу, не дам супокою поки мого диху, пімщу себе, пімщу кривду моєї дитини, пімщу вашу кривду... Не сподівайтесь добра від його, киньте ту погань, поки ще молоді ваші, літа, бо живцем вас замучить сей падлюка. Не буде йому просвітку за моїми проклонами, не буде супокою за моєю пімстою... І мов шалена знялася з лавки і пімкнулась до дверей. Аж надворі наче б від холодного вітру схаменулася з свого жару, нагадала собі голод, порожну торбину, свої обдерті лахи і ще раз повернулась до Малані та стала її по руках цілувати, ревними сльозами заливатись, жалісним голосом для себе підмоги прохати. Маланя напхала їй в торбину всілякого печива, подарувала свою стару одежину і грошем ще трохи її спомогла, щоб тільки скорше позбутись її відразливого погляду, не чути її страшного голосу. Їй бажалось тепер остатись на самоті, одній — однісенькій розважити свою душу. Маланя виправила і малу дівчину, щоб провела старуху, а потім щоб на город пішла гуляти. Через силу позбулась говірливої старухи.

Осталась Маланя сама в хаті і мов громом прибита похилила голову, опустила безвладні руки, потонула в сумних думках...

Здалося їй, наче б цілий світ кружляв навколо неї, наче б якась густа темрява заступала світ і наповняла хату, неначе від розгуканого моря підіймався страшливий шум, а перед нею розкривалась темна безодня, а а тої безодні здіймались якісь лячні, жалосливі голоси, плачливі стопи та зойки і колихали цілою хатою, потрясали самою землею. — ... І виринає з тої темряви Порфир, злосливо сміючись, з погордливим поглядом, з розпаленим від напитку лицем, з роздійнятими руками, наче б обмахуючись від сновид, — а за ним чіпаються малі діти, босі, обдерті, замурані, заплакані; а там виступає відразлива постать — то Гофманова розчіхрана, розізлена, з жаркими, местними очима, з розхрістаними грудьми, з затисненими кулаками... разом з нею йдуть її дочки, навхрест зложивши сухі руки, в подертих лахманах, з похиленими головами, бліді на лиці, нужденні, убожеством прибиті... Дальше виступає ціла громада людей сумних, жалосливих... Повагом йдуть вони, несуть на марах Парашку з пробитою грудю, з закровавленою головою, розшарпаним волосям, пообтовканими руками, — ...а там із темряви виринає Іван з закованими руками, злющий як лев, спутаний, пімстою розпалений, а соромом пригнетений, неначе опир той, що огнем дише а світла боїться... Мов гробовим холодом повіяло від тих людей. І здіймається щораз більший шум і гамір, чутно голосний плач, наріканя, проклони. І долітають ті проклони до уха Маланї, плач роздирає її серце, а страх мов ледом окладає плечі. Безодня щораз більше розтвирається перел нею, якась невидюча сила здасться тягне її в ту пропасть, наче пекольний чад видобувається з глубини, іскри промигують крізь темряву, — вона пручається, роздіймає руки, щоб видертись з тої безодні, хоче кликнути о поміч, а голос завмирає в устах, дух запирається в грудях, — і безсильна летить вона у пропасть...

Маланя упала на землю, повалила на діл миску, а ніж, злетівши з стола шторцом, вбився в землю. На припічку догаряв огонь, підкисле тісто виглядало з корит, а кіт, проснувшись під припічком, висунув голову із соломи і муркотів, розглядаючись за ласощами.

Вечірнє сонце освітило хату ясним промінєм. По хвилі прийшла Маланя до себе, мов із глубокого, тяжкого сну проснулась. Повела рукою по горячому чолі, поглянула по хаті — все було тільки приява. Клапоть соломи, зсунувшись з припічка, дотлівав на землі, блискучий ніж впився в землю і здавалось ще тремтів від промаху. - О, чом ти не вбився так в моє серце, - прошептала Маланя, підіймаючи ніж і на силу здвигаючись з землі. Повернулась Маланя по хаті і немічна сіла на лавці. Тут дожидала розпочата праця свого кінця, а сили опускали її руки, відпадала охота, голова мов обухом вдарена мутилась. Вона тепер пригадала собі, що навкруги неї щойно сподіялось; розставлені миски, погасаючий огонь, наповнені корита пригадали їй приготованя на Великдень, а розгорнена торбина з мукою, сліди болота біля порога — напімнули їй Гофманову. Невисловлений жаль опанував її душу і Маланя залилась горячими сльозами.

- Боже, мій Боже, змилосердися наді мною. Ти страдав єси за нас, а й ти молив, щоб відвернулась чаша горя від тебе. За віщо ж на мене така кара, стільки горя, муки і ганьби?.. Чи за ту крихту моїх невинних літ сирітських, що я дитиною щасливо провела, чи за ті мої сни-надії, що я ними своє сирітство золотила, чи за те, що я так щиро молитви до тебе посилала, добра, щастя благала?.. О моя ненько рідненька, чом ти мене у колисці не здавила, немовлятком в глубокій воді не втопила!... - І голосно розлягався по тихій хаті сердешний плач Маланї, а сльози не лагодили горя, не заколихали жалю-розпуки! Не забути їй сподіяного, не видерти з грудей зраненого серця, не заховати бідної головоньки від страшних думок, не розвеселити жалібної душі! Ціла її жизнь безталанна наче живим образом станула перед її очима, мов чорним покровом вкрита, кожда вражена струна її чистої душі озвалась жалібним тоном, і щастє першої молодості, і спомин заведених надій, і тяжко перебуте замужя, і ті сумні події послідних хвиль — все разом відживало, в жалосливі акорди перетворялось, цілою душею ворушило. Не осталось ні одної веселости незамученої, ні одної надії незаведеної, ні одного бажаня сповненого, ні одної близької душі щирої. Усе мов руїною полягло і билинки не осталось, щоб привязувала її до землі. Вона боялась навіть подумати про дальше житє на сій землі, ціла тремтіла від одної думки, що за хвилю може появитись Порфир, навернутись Гофманова, зібратись уся громада, — можуть налинути всі ті марева, що недавно тягнули її у про іасть, а повалили об землю. Ні, ніяково було їй думати про таке жите! Її думки з відразою відлітали від того мертвецького падолу, очі її мов зорі сяли незвичайним огнем, а на лиці, виступив живий румянець, зловіщий віщун розпукою зайнятої душі.

- О, коли б я голубкою злинула високо, високо понад ту землю, над високі сині гори, - говорила Маланя сама до себе, - коли б я вирвалась з тої тяжкої неволі, я би полинула до тебе, мій єдиний друже незабутий, жалібною голубкою я перед тобою вдарила б, тебе ревними сльозами прощеня благала б за мою вину, що я твій вік звялила тебе лихими людьми зобидила, твою добру душу смутком навіки закрила. Мій друже єдиний, душе моя щира, як же тяжко тебе зобиджено, як страшно тебе осуджено, як підло зруйновано наше щастє, навіки нас розлучено! Почуй здалека мій щирий жаль, глянь, як побиваюсь за тобою, плачу по твоїм і моїм щастю запропащенім. О мій Степаночку, ти один мені на світі щиро бажав добра, ти один мою душу зрозумів, — а тебе так скривдили — мої кати...

- Ні, він мене не позабув, його лице жалобою вкрите, його душа таким жалосним привітом озвалась при нашій стрічі, — ні, він мій, я не можу ніколи, ніколи його забути! - І як від ясного світла просіяло її лице, а сльози як золота роса блищали в її карих очах. Не забути їй свого єдиного щастя, не відірватись від єдиного любого образу, не розлучитись від любих споминок, що як кришталеві води бють чистими струями з глубокого джерела! Та через хвилю знов налинули темні хмари, мовби гураганом здійнявся страшний біль в її серцю, і знов розпука зайняла її душу.

- А незадовго прибуде мій кат, - як в лихорадці шептала Маланя, - наспіють люди, посипляться проклони і повернуться всі мої муки, а ганьба привалить ще важчим камінем моє безталанне. І я житиму в такій неволі, з таким чоловіком, з убійцею мого щастя... Ні, нема мені житя на сьому світі, най лучше усе моє горе відразу впється сим гострим, блискучим ножем в мої груди, розірве моє серце, закінчить навіки мою муку. А я злину високо, понад сей світ, полечу до Бога, може прийме мене до себе, може простить мені мій гріх і я буду молитись, для його щастя-долі благати, — може виблагаю... О мій Степаночку, мій друже єдиний, коли б я хоч цвіточкою на твому вікні процвила, хоч раннім промінем сонячним тобі на добридень щорана радість приносила, — хоч вечірньою зіркою тобі присвічувала, на тебе, на твоє щастє дивилась, щовечора хоч з далекої далекости ясним світлом миготіла, тобі «добривечір» із синього неба посилала, — може б ти на мене хоч раз глянув, хоч тихе зітханє мені у привіт післав... О так, навіки хоч так бути з тобою разом, тиху розмову вести, твоєю зіркою світити... мій щирий, мій єдиний друже, — мій...

Вечірнє сонце било ясною стругою до хати, а в хаті була тиха тишина, ні голосу, ні шелесту, ні сліду людського житя. А надворі був гарний вечір весняний, теплий, погідний, веселий, тихий. Щебетали ластівки, перелітаючи по чистому воздусі, бреніли мухи до сонця біля вікна, далеко шуміли весняні води, а ще дальше високо чутно було клекіт журавлів-ключолетів.

Мала дитина живенько перебігла подвіря і бережно стукнула за клямку від пекарні. Вона боялась перешкодити своїй їмосці в печиві. Знала вона, що там печуться і для неї колачі, невеличка паска, великодні подарки. - Ану ж невчасно отворю двері, - думала мала дівчина, - потягне вітер і всі заходи моєї їмосцуні повернуться в нівець, ану ж стрясеся підкисле тісто, що я до його сама муку сіяла, а їх руки так бережно вимісили. Ні, треба тихенько пробратись, щоб і не скрипнути дверима. І кахикнула мала дівчина, мов для перестороги дала знак о собі. Але ніхто не обзивався. Ще раз стукнула о клямку, заглянула крізь шпару, притулила ухо до дверий, — нічого не чути, ніхто не обзивається. - То я, їмосцуню, - озвалась наконець мала дівчина, - то я, вже вернулась з городу. Та все таки ніхто не обізвався. Ще хвилю простоявши, стукнула вона знов о клямку, а відтак відхилила двері і несміло заглянула до хати. Все ще стояло так, як при її відході. В хаті нікого не було. Ще більше відхилила вона двері, стала по хаті розглядатись — і здеревіла. Маланя лежала на землі. Миттю припала дівчина до своєї їмосці. Страх перейняв її, сльози хлинули з очей Маланя лежала нежива, біля неї ніж закрівавлений...

Тиха ніч розпостерла свої темні крила над Лисогорами. Зірки поблискували на темному небосклоні як запалені каганці селянських хат. Темнійша від темної ночі чорніла свіжо висипана могила на лисогорському цвинтарі, а в селі було тихо, сумно, наче б жалоба вкрила ціле село. По хатах блимало де-де неясне світло, сковитіли собаки, на улиці не чути ні живого духа. Серед тої темноти відбивала попівська хата ясно освіченими вікнами, звідкіля було чути гамір, веселу розмову, крики, бренкіт тарілок та скляних посуд. Се гаморили позісталі гості похоронні. А навколо попівства було тихо, темно і сумно. На обійстю засковитіла стара собака, та скоро затихла наче з переляку, або пізнавши знакомого чоловіка. На городі з-поміж темних дерев висунулась постать чоловіка. У темноті тяжко було пізнати, чи се був чоловік чи жінка. Постать тихо підійшла під вікно. Світло вдарило з світлиці крізь вікно на її голову. Голова була закутана в верету, з закритого лиця виставав тільки ніс і блищали чорні очі, мов огнем горіли під стисненими бровами. Довго вдивлялись ті яркі очі до хати, наче б крізь вікно хотіли прошибнути тим палким огнем. В світлиці було повно диму і тільки як крізь хмару видко було навкруги столика чорні постаті гостей. На середині столика стояло дві свічки, а голови усіх були нахилені над — картами. Від часу до часу обзивався стук кулаків по столі, підіймався гамір, брящіли гроші, та знов підіймались клуби диму, затихали гості і нахиляли свої голови над картами. Очі німого свідка сеї сцени довго перебігали по тих задимлених головах, аж вконець опинились на одній. Се була голова Порфира, звернена лицем до вікна. На його лиці не було ні сліду смутку, а тільки дикий вираз розбудженої страсти. - Нині Христос у гробі, - прошептала постать під вікном, - через ніч будемо святкувати Великдень. А ся ніч буде велика ніч! - Довго ще вдивлялись ті яркі очі в Порфирове лице, то пробоігали по хаті, якби шукали нових гостей. По часі відхилилась постать від вікна і зчезла в темноті.

В світлиці не замітив ніхто сеї зловіщої постаті, ніхто не почув виголошених слів. Всі були зайняті своєю забавою, забули на недавні похорони, на світ, на все, що їх окружало. Се зібрались добрі приятелі Порфира, щоб розважити молодого вдівця. І розвеселяли його по своєму, сам Порфир розважав свою душу — у картах. Ніхто б і не відгадав, що з тої світлиці щойно недавно винесено молоду хозяйку на вічний супокій, що тут недавно ще половина з тих людей, що тепер гаморили за зеленим столом, жалісними голосами співали панахиду, а мало що не всі лисогірські громадяне заливались ревними сльозами, щиро плачучи по своїй єдиній добродійці. Далеко за село, між могилами скрилася сумота. Люди розійшлись по хатах, давні знакомі Малані пороз’їздились домів, остались тільки що найблизші приятелі Порфира, сподвижники його дотеперішпого житя. І підіймався гамір, виривались веселі дотепи, иноді розлягався тріскучий сміх, то знов перемагала страсть і клялась ледача, неприязна фортуна, дзвенькотіли шклянки, брящали висипувані гроші, намість ладану наповнялась хата димом люльок і сигар, а запах руму давно придусив сопух похоронних свічок.

Було вже пізно коло опівночі. По хатах погасло світло. Тільки ще в церкві світилось при гробі Христа, заспаний дяк захриплим голосом читав «», перед плащівницею молилось кількоро людей, на цвинтарі біля церкви миготіла під високим хрестом лямпада, — а на попівстві ясніли вікна, забавлялись похоронні гості, дожидали великодної пасхи. А дальше була темнота і тишина, мов справді усе до гробу лягло.

Але нараз стало дуже прояснюватись, луна вдарило до вікон і сполохала гостей. До рана ще було далеко, а місяць в ту ніч не сходив. Голосно засковиліла на дворі собака, на обійстю почувся крик, гамір. Всі зірвались на рівні ноги. Біля вікон проблиснуло полумя. До світлиці вбігли дві перелякані дівчині і крикнули на всю хату: - горимо! - Злякані вибігли всі з хати. Ціла хата стояла в полумях. Не було вітру і огонь високо здіймався в гору широким полумям, іскри летіли в гору і погасали в густому димі. Понісся крик по цілому селі. Люди почали збігатись з коновками, з веретами, з сокирами, з образами святих. А мало хто брався до ратунку; багато стояло переляканих, мов остовпілих. Криком наповнилось ціле обійстя, повипускана худоба ревіла, ржала і мекотіла, розбігаючись в село, тріщали перепалені крокви, спадаючи на діл, гамір як шум моря розносився по цілім селі. Порфир блідий бігав з місця до місця, закликав до ратунку, розставляв сторожу по будинках. На щастє огонь скоро потахнув і ні одна іскорка не перелетіла до сусідних будинків. Стріха попівської хати горіла мов свічка, що вже до кінця допалюється. Наконець гримнуло ціле вязанє і проломало стелю, а густий клуб диму знісся догори. Тепер можна було приступити до ратунку хати. Тільки не богато було вже ратувати.

На сході вже займалося на день, як придушено огонь, а люди все ще стояли, то порались біля пожарища, то тихо розмовляли про несподіваний огонь.

- І не знати, звідки то зайнялось? - говорили одні.

- А Бог там знає. Відразу вдарила така луна, усю хату обгорнула. Я щойно вибіг з церкви, а вже полумя било стовпом вгору.

- Може, що таке в комині поробили, за багато пекли?

- А може хто підпалив?-озвався один несмілий голос.

- Не стійте, а беріться до діла, - гукнув Порфир на громаду людей, - жаль вам ще, що не все згоріло! Де війт? де присяжний? Най йдуть зараз за Іваном, — то його діло, я знаю, що його. Тепер мені не втече той злодій!

- Ідіть, вяжіть! ні ходім, я разом піду, бо ви готові пустити його, як досі пускали! - і чимскорше пішов Порфир разом з війтом до Іванової хати. Половина людей потяглась за ними.

- Дурний сидіти в хаті, якби підпалив, - заговорив хтось з-поміж гурту.

- Де йому до того братись, коли сам ледво живий ходив.

- Бог то знає, що тепер діеться на світі.

В Івановій хаті було ще темно. Мале через половину вибите віконце не пропускало ще до хати, раннього просвітку. Двері до сіний були напів відхилені. Порфир завагався вступити до сеї пустки.

- Йдіть шукайте його! - гукнув на людей. Війт і присяжний вступили до хати. На нужденній постелі була тільки солома. З-за печі щось застогнало.

- Іване! - кликнув присяжний.

Іван не обзивався, а ще тяжче стогнанэ розляглось по хаті. Порфир несміло заглянув до хати. Сопух стухлости, якогось квасу, горівки, вдарив на його.

- Що ж? нема?

- Є, та мабуть без памяти.

- Ага, без памяти, беріть єго!

Ніхто не поваживсь приступити до Івана, стогнанэ раз-у-раз розлягалось по хаті.

- Що ж стоїте! - крикнув Порфир, вступивши до хати.

Ще дужче застогнав Іван, мовби почув Порфирів голос, заворушився і промимрив якісь незрозумілі слова.

- Парашко, Парашко, - озвався голос, - я тебе не забив, а люципер... — той проклятий люципер... — той проклятий люципер... — він тебе з світа звів... Беріть мене, беріть його... ведіть на суд... завтра Христос воскресне... нас розсудить...

Порфир подався назад і чимскорше вийшов з хати. Присяжний запалив клапоть соломи і посвітив на запічок. Іван лежав на взнак, трясся на всьому тілі, горячка палила його, а очі стояли стовпом. Його голова була напів закрита веретою, а стиснені кулаки як молотки підіймались і били по стіні.

- Іване! - озвався присяжний.

- Та дай йому спокій, не допитаєшся від його і до смерти ні слова.

- Що ж зробимо?

- Хиба ж недужого будемо брати!

- Та й за віщо?

- Най сам бере собі, коли хоче!

- От лучше покликати Пилипиху, най би його зілям накадила.

- Мабуть і зіля не поможе.

І радила громада, в голову заходила, що зробити. А Іван стогнав, ворочався, то знов кричав і бив кулаками о стіну. То знов знемогався, затихав і лежав без памяти... Смерть заглядала до його очей перед великодним сонцем.