НЕ ПОРОЗУМІЮТЬСЯ.
(ОПОВІДАННЯ).
Дочекався я свого святонька. Виряджала в світ мене матінка… — Нехай, сину мій, ми працюємо, Нехай цілий вік ми горюємо — Та не всі ж, як ми, в землі риються: Може, є такі, що і миються. Як знайдеш таких, милий синочку, Простели себе, як рядниночку. Чоло з похилу не поморщиться, Спина з похилу не покорчиться, Спина з похилу не покривиться, Зате ступить пан і подивиться. Зате ступить пан на покірного І прийме тебе, як добірного. І з панами ти привітаєшся, З полем батьківським розпрощаєшся…
Перечитавши ці вірші, студент Андрій Іванович Лаговський осміхнувся, бо щось згадав. Він стояв коло столу, перегортав свої листи, записки і всякі інші шпаргали, та й усе, що непотрібне, він одкидав набік, себто щоб знищити. Співомовку Руданського, що оце він узяв до рук, він давно-давно колись переписав був сам, власною рукою, вже тому год вісім, ще тоді як був гімназистом та здобув од своєї матері один курйозний лист. Того листа він тоді пришив був до віршів і переховував обидва документи вкупі.
Перегорнувши сторінку далі, Лаговський побачив і того самого материного листа. Мати була неписьменна — посланіє до сина зложив їй якийсь писака під її диктант. Як перечитав Лаговський ту писульку, він знов осміхнувся, та вже якось криво й кисло. От що стояло там:
«Г. Громопіль Київськ. губ. 18 6/3 86.
Дорогий Андрійку!
Посилаю тобі три карбованці. Не трать їх марно, бо мені гроші не легко приходяться. За твою харч і за твою кватирю заплачено вже згори, так на що б ти мав втрачатися іще? Ці три карбованці — то вже тобі самому, на дрібні розходи. Тільки ж коли що купуватимеш, то купуй так, щоб ніхто не бачив: чужі люди збоку дивитимуться — будуть думати, що ти дуже багатий; то й стипендії ти не дістанеш. Найбільше просю: тютюну не купуй, бо як довідається начальство, що ти заживаєш, то сключать тебе з гімназії. Шануйся, мій сину, слухайся старших. Не заводься з товаришами та й не приятелюй з ними, бо пуття од них не навчишся. А найбільше — годи вчителям. Будь до них привітний, ласкавий, покірний; директора дуже поважай, не сперечайся з ним; як де зустрінеш, то низенько вклонися. Спина, як поклонишся, не зламається, а отже ж усі вчителі тебе полюблятимуть. Ласкаве телятко дві матки ссе.
Цілую і благословляю. Твоя мати А. Лаговська».
Все це було писано поганою російською мовою, з безліччю помилок, а вкінці додано: «
— Нещаслива дикарка! — сумно сказав собі студент. — Три годи я вже її не бачив. Чи обмінилася вона хоч трохи? А от післявзавтрього побачуся з нею та побалакаю… Ну, а з листом що робити? Подерти чи далі ховати? Ат! Сховаю на незабудь.
Це кажучи, він поклав листа і вірш до шкатулки, а там далі поглядів на годинник. Було якраз вісім.
«Час іти каву пити… — подумав собі він, щирісінько таки радіючи, бо цілісіньку ніч не міг заснути, і в голові йому тепер гуло. — Може, як кави вип’ю, то голова посвіжішає. Пан і пані вже, мабуть, повставали та вже, десь певне, сидять у їдальні… А цікаво б знати, чи здобули вони телеграму од мого вченика?»
Діло діялось у Курщині, на селі, 17-го августа. Лаговський жив тут на кондиції, в поміщиків Бобрових: він був став на літо за репетитора їхньому єдинородному синові П’єрові, що в маї не склав екзамена і мусив переекзаменовуватися в августі. Два тому дні, на Пречистої, П’єр поїхав у Київ, бо передержку визначили йому на 16-те августа, а його вчитель іще зоставсь на пару днів у Бобрових. Були на те причини; одна — тая, що не встиг позбирати своє манаття, адже останніми днями йому й години просвітньої не було через П’єра; а друге — він мав чекати, доки приспіє од П’єра телеграфічна звістка з Києва про результат його передержки.
Зійшовши із своєї світлички на низ, у їдальню, Андрій побачив там саму-но панію, величну
— Павло Гаврилович… уже… пішов по господарству, — дуже повільно й тихесенько, ніби вмираючи, проказала пані Боброва і єхидкувато вдивлялася в бліде, виснажене обличчя Лаговського (він був таки дуже хоробливий). — Павло Гаврилович давно вже напивсь кави, — тягла пані далі вже ораторсько-декламаторсько-навчальним тоном, — бо в нього немає такої звички, щоб спати до півдня.
«Скажена ти баба, от що! — зовсім не сердито думав студент, п’ючи тим часом каву і дивлячись у склянку. — Чи ж не ти сама, мегеро, наказала мені, щоб я приходив до їдальні точнісінько об осьмій годині, не раніш!» — намовляв він себе та без усякої таки злості, навіть гумористично трохи.
M-me Боброва спершу мовчки, згорда дивилася, як Андрій сьорбає свою каву, потім узяла зі столу телеграму та якийсь заліплений конверт.
— Од П’єра єсть телеграма, — сказала вона зловіщим голосом, — він її був послав ще вчора, а «нарочний» привіз допіру сьогодні… От прочитайте лишень.
Лаговський розгорнув телеграму, де стояло: «
— Яка була наша умова, ви, сподіваюсь, пам’ятаєте: здасть П’єр екзамена — сто вам карбованця, а не здасть — тільки сорок. Ось тут маєте всі сорок карбованця, — сказала пані, простягаючи конверт.
Студент узяв та й мовчки кивнув головою; не розліпляючи конверта і навіть не поглянувши, що воно таке, він застромив його до бокової кишені та й пив каву далі. З його обличчя не видко було, що він почуває тепер у своєму серці. Пані така байдужість не сподобалася.
— Як правду казать, то й ці гроші йдуть задурно, — додала вона, — бо коли з заняттів ваших ніякого пуття не було, так чи варто платити?
Лаговський, не відповідаючи, допив останній ковток кави та й утер губи. Потім поволі, спокійненько він назад видобув з кишені конвертик і поклав його на столі.
— Як не варто, то й не варто, — зовсім апатично одказав він; далі підвівсь і пішов з їдальні. М-me Боброва заметушилась, бо такого скандалу не сподівалася.
— Андрій Іванович! Андрію Йвановичу! Верніться! — загукала вона. — Ви мене не зрозуміли, я зовсім не те хотіла сказати… Ось верніться-но, я вам геть усе поясню.
Але парубок уже не слухав її і пішов до себе нагору. Груди йому дуже важко движіли, бо він здавна хорував на ядуху. Тяжко, переривчато одсапуючи, він усадовивсь на кріслі, одкинув голову назад та все одсапував.
— Сьогодні ж таки поїду звідси неодмінно! — поклав собі він. — Ну, от, значиться, працював ціле літо коло того дурника — П’єра, а заробив стільки, що злодіїв нема чого лякатися… А втім, знов начхать мені на все!
Він устав, витяг із шкатулки капшук і пильно перелічив те, що там містилося.
— Три карбованці й десять копійок… Гм! Щоб додому доїхати, то треба без лишку дев’ять… А втім, начхать на все!! Вже якось з кондуктором погодимося — знайдемо нелегальні способи, поїдемо й без білета…
Він заходивсь укладати своє збіжжя в чемоданчик. Але ж незабаром він спинивсь і кинувсь на ліжко: ядуха, астма тая, не давала йому дихати, в висках застукотіло, серце розтягалось і стискалося.
— Хоч би вже швидше здохнути! — нетерпляче гадав собі Лаговський. — Ну, ви! Прокляті нервища! — нагукнув він суворо, ніби вдавався до когось чужого. — Чи кинете коли-небудь мене мордувати?? Га?? — І він, здавалося, справді чекав усної одповіді.
«Прокляті нервища» дійсно мордували його здавна, найбільше через те, що йому раз у раз доводилося вчити нездібних гімназистиків — отаких, як П’єр — та жити завше по чужих людях.
Хтось торгнув двері. То була служанка. Вона сказала студентові, що пан просить його до свого покою. Хлопець устав з ліжка і пішов.
Пан Бобров, генерал у одставці, привітав його дуже ласкаво, не так, як звично. Бо як іншим разом, то він був поглядав на вчителя дуже згорда.
— Ви вже вибачте жінці, вибачте, — прохав він теперечки, — їй самій дуже шкода, що вона вас покривдила, бо вона й не хотіла того. От же, нате… візьміть ці гроші: ви ж до них маєте повне право. А як не візьмете, тим мене образите.
Ласкавість панова збила Лаговського з пантелику: аж ніяково чогось стало.
— Ні, таки не візьму, — сказав він дуже слабим, стомленим голосом. — Дякую вам за вашу прихильність, що хоч наостанці виявилась… Тільки ж, будь-що-будь, я на прощанні признаюся-таки зовсім щиро: сьогодні мене мов грім побив… З вашим сином я геть собі здоров’я збавив… я ж цілий день працював з ним… в мене нерви тепер такі немощні… (Тут він був спинився, бо не знав, що казати далі, а тим часом бажалося щось казати). А Марія Лаврентіївна… ні, я не сподівавсь од неї такої образи… Не візьму!..
«Ну, а тепер — знаю, що вже зараз рюмати буду!.. — подумав він. — Прокляті нерви! Раз-у-раз зрадять! Тільки ж як це так?! Я вже не пан самому собі, чи що?! Ба, не заплачу! А отже ж, їй-Богу, заплачу!» — лякався він.
Але не заплакав: переміг себе. Здригнулася й скривилася спідня губа, перебігла по обличчі електрична течійка та й усе.
Бобров бачив, як у Лаговського смикається обличчя. Йому жалко стало на парубка, а доти він попросту хотів оддати йому гроші, щоб не було ніяково. Він підвівся з крісла, підійшов до студента, що був сидів, засунув йому в кишеню конверт із сорокма карбованцями і жартівливо взяв за чуба:
— Та ну-бо, ну-бо, не ображайтесь… Ну, не дивіться, мов сич на сову, гляньте веселіш…
Лаговський як стій підвівся, бо через тую ласкавість спазма йому підступила до горла: він боявся, що далі-далі розридається.
— Вибачте… я піду… я чогось нездоровий… — глухо промимрив молодик та й швидкою ходою подався до своєї кімнатки. Скоро він зачинив двері на защіпку, енергія його покинула; його схопив нервовий пароксизм…
— Двадцять п’ятий год мені йде, — з ненавистю ридав він, кусаючи зубами подушку, — а я реву, наче дитина!.. А все нерви!.. Та коли з мене вже не людина, а клубок нервів, то навіщо я животію?!
— Лакейська душа! — знов з ненавистю лаяв він себе, ридав і реготався заразом. — Мені випадало гордо швиргонути тії гроші панові в вічі, а я замість того розкис… Зрадів, що їхнє Превосходительство було ласкаве мене за чуба смикнути… Лакейська душа!.. Та ні ж бо! От піду та й верну йому гроші!.. Добре… Тільки ж опісля що буде? Адже опісля здаватиметься мені, ніби я його марно покривдив, та й піду я вибачення прохати?! Прокляті нервища!!
З гістерики, з довгого плачу він зморився. Голова аж важніла на плечах, очі мружились і сплющувалися. Не спавши цілу ніч, парубок тепер міцно заснув.
Як прокинувся він, то вже владав собою трохи більше, а про панів знов клопотавсь менше.
— А чорт їх бери, — сказав собі він нарешті, — нехай уже ці сорок карбованця зостаються мені… На ції гроші могтиму потім у Києві перебутися без урока хоч з місяць, то, може, нерви трохи спочинуть…
Того ж таки дня панські коні одвезли його на залізницю… В Києві йому випадало бути допіру к 1-му сентабрю, то він був тепер поїхав додому, до матері. За два дні був уже в Громополі.
— Здорові були, мамо!
— Голубе мій!..
Мати припала до свого Андрія, цілувала, голубила. Син пильно придивлявся до неї, поклавши руки на її плечі.
Стара Лаговська виглядала з себе так, що її швидше можна було б залічити до «жінок», ніж до «дам». Одіж на ній була, правда, ніби панська, та дуже простенька, полатана, без усяких претензій на моду. Обличчя її — неінтелігентне, вульгарне. Руки червоні, порепані.
— Як ви зстарілися, мамо!.. Чого це вам спідня губа висить мов нежива?.. Лице бліде… Зморшки сильні… Та чи здужаєте ви, мамо?
— Трохи нездужаю… Падучка.
— Падучка?! Відколи?
— А вже більше як год.
Андрієві проти його волі трошки спротивилося. «Падучка — це щось гидке», — подумав він. З несподіваної огиди рот йому раптом широко розкривсь, верхня губа спазматично напружилась і підвелася к носові, ніс скривився, спідня губа широко вивернулась униз, з залозок потекла слина, неначе щось погане в роті опинилося. Парубок не міг запанувати над собою і придушити оте нелюбе почуття, яке на коротку хвилину заворушилося на самому споді його серця. Через те він потроху визволився з неньчиних обіймів, щоб вона його більше не цілувала.
«Гм! У неї епілепсія — то, значця, вона й мені передала в спадщину якусь нервову, дегенеративну хоробу… Мабуть, з мене істерик, — поміркував Андрій. — Істерик? Ух, кепська справа! В мене, значця, нема ніякісінької постійності, з мене й характеру не може бути ніякого, бо кожної хвилини настрій духа мусить мені сам собою змінюватися. Одним разом я ні сіло ні впало буду без причини дуже добрий, а другим разом так само без причини буду лихий і поганий… Стихія, а не людина!..»
— Пустіть мене, мамо, я подивлюся на господу, бо вже ж давно як бачив.
Оселя Лаговської була звичайнісінька українська оселя під солом’яним дахом. Як увійти в сіни, то зліва двері вели до кухні, а звідти через грубу був хід до ванькира, де спала мати. А другі сінешні двері, що з правої руки, вели з сіней у парадну світлицю, що носила бучне ймення «гостинная», себто вітальня. Більше ж хат не було. «Вітальню» мався тепер зайняти Андрій. В ній обстанова була принаймні чепурненька, хоч без розкошів і всяких вигадок; а вже ж скрізь деінде по оселі все було дуже бідне. Лаговська жила тільки з того, що держала корову й продавала молочні продукти.
Розглядаючи Андрій господу, потроху розважив себе. Хоч як тут усе виглядає бідно, та це не чуже, це — «вдома»; тут він пан, а не якась
І незчулись, як прийшов вечір. Смерком забігла до Лаговської добра приятелька її — фершалиха. Андрій сидів коло них і слухав, про що вони балакають. Говорили про чужі весілля і чужі похорони; говорили про те, що в неділю на справничисі була в церкві новітня сукня; говорили, що в Анни Петрівни погана наймичка; а у Феоктисти Львівни чоловік п’яниця, а в Олімпіади Андріївни на щоці такий великий вискочив пухир, що аж-аж-аж, а в Перепетуї Власівни злодій уночі картоплю покрав; говорили про ціну на картоплю та на кавуни; говорили, що в такого і такого сусіди швидко корова буде з телям; говорили, як то воно добре, коли корову призвичаєно доїтися без теляти; говорили… та багацько ще говорили такого самого.
Студент пильно слухав. «А їй-богу, гарно! — погадав він. — Гарно жити отакечки, не знаючи, не відаючи про якісь там соціальні питання та
Він пішов до своєї кімнати і заснув так любо, як, мабуть, ніколи за останніх трьох років.
Андрієві так сильно сподобалося «коров’яче життя на зеленій паші», що другого дня він зранку не одходив од матері. Йому любо було дивитися, як вона готує обід, як бігає по кухні, як перемиває посуд, як узагалі метушиться, мов муха в окропі. Помічниці в неї не було, бо Текля, дівчина-наймичка, погнала корову пастися на стерню.
Сидячи в кухні, син дипломатично розпитував маму про її знакомості. З її одвітів він бачив, що її суспільне становище дуже захитане і що вона чимраз падає ще нижче. Ще й тоді, як батько був живий, Лаговські не належали до вищого громопільського товариства, а вже ж як помер батько, то й дрібна інтелігенція стала їх цуратися. Фершалиха, що була вчора в гостині, то й вона вважала себе за аристократичнішу од Лаговської. Але все не це так-то й сильно вразило було б Андрія, коли б не звістка за те, що мати частенько любить заходжать «с черного хода» до громопільських пань, сидить у них в кухні, балакає з ними дуже шановливо, підлещується до них — одне слово, грає якусь неблагородну роль.
«Що за гидка лакейщина!» — подумки сердивсь він.
— Мамо! А я б вас прохав не ходити до всіх отих пань… Як на мене, то вже краще нашукайте собі знайомості серед міщан та будьте з ними рівні, тільки не оббивайте панських порогів, мов… мов…
Він і слова дібрати не міг.
— Угу! Аби ти знав, як усі пани мене люблять! Вони аж радіють, як я приходю!
— Що ж, вони вас до покоїв просять?
— Нащо до покоїв? Хіба що таке «покої»? От я вчора була в Клавдії Петрівни Лоначевської… ти не знаєш її — це суддіїха… То вона мене в спальні приймала і кавою напувала.
— А ви й зраділи… Не ходіть, мамо, зробіть ласку…
— Ет, що ти кажеш! — невдоволена одказала мати. — А вже ж із міщанками завдаватись… ходити до них у гостину… — якраз! Дзуськи!.. Вони самі за велику честь мають, коли я їх хоч до кухні пускаю! От побачиш сам.
Андрій справді міг того самого ранку побачити, собі навдивовижу, що міщанки (а їх приходило сьогодні чимало) вважали Лаговську таки не за рівню. Хоч вони зовсім фамільярно балакали з нею про се, про те, про всякі спільні інтереси, але ж видко було, що вони вважають її за «панію» таки. Лаговська й сама собі запишалася з того поводження, та й ще (звісно, щоб навіч синові) балакала з ними навіть трохи протекторально. Темою для розмови були знов-таки, як і вчора, телички, п’яниці-чоловіки, новітні хустки і т. ін.
Окрім тих знайомих міщанок, приходили в кухню до Лаговської покупці: куховарки од тутешніх панів. Поки Лаговська набирала їм молоко чи сметану або одважувала масло та сир, вони оповідали їй усякі найдрібніші сплітки про своє панство. Лаговська дуже цікаво слухала їх, ще й сама допитувалась; видко було, що, слухаючи ті сплітки, вона ніби й саму себе бачила в панській компанії.
«Що за лакейщина!» — гадав Андрій. Йому бридко ставало. Пообідали. Мати пішла в садок, де росли дуже гарні сливи-ренклоди, нарвала повну миску і зав’язала в серветку. Далі почала сама виряджатись.
— Куди це ви, мамо? — спитав Андрій, дивлячися, що стара мати зашнурувалась у корсет, одягла якусь парадну та старомодну сукню, настромила на голову собі наколку і напнула якийсь кумедний капелюшик.
— Піду до суддіїхи.
Вона ще видобула з шафи рум’яно, начервонила щоки, потім почорнила брови. Син, дивлячися на цю комедію, тільки плечима здвигав.
— А сливи ж ви нащо несете?
— Гостинчик. Таких дорідних ніде в городі немає, тільки в нас. Позавчора Лоначевська так гарно, так щиро мене вітала, то я хочу віддячитись…
І вона пішла. Андрій мовчки слухав. Згадав він батька, що посадовив тую ренклоду. Покійного батька парубок дуже любив. Так от, діялось це в весні саме того року, що восени малися одвезти Андрійка в Київ у гімназію. Посадовивши татко ренклоду власними руками, взяв Андрійка, того великого хлопця, на руки та й приніс до деревини. «Це хай буде твоя. Може, вона ростиме й тоді, як я помру, — то згадуй за мене… Але що я верзу?! Хіба тобі доведеться так, як мені, стирчати свій вік у Громополі на двадцятьох п’ятьох карбованцях місячного жалування?! Тебе — певне, що краща доля чекає…»
Восени Андрія одвезли до Києва, а за місяць несподівано помер батько. Після того Андрій рідко коли й у Громополі бував: не доводилося, не можна було. Але всю оту сцену з деревом він добре пам’ятав.
Тепер йому важко було, що плоди з тієї батькової ренклоди здалися на підлизування до суддіїхи.
Вернулася Лаговська додому рада та весела.
— Щоб ти знав, як мене там приймали! — хвалилася вона Андрієві, передягаючись із карикатурної одежі в просте.
— А ви як? На кухню йшли чи на парадні двері? — іронічно перебив син.
— На кухню… — швиденько одмовила мати і гордо оповідала далі, — То мене Клавдія Петрівна покликала до спальні…
— І напувала кавою, — докинув слівце син.
— Ні, не кавою: чаєм із солодкими бубличками… — не завважаючи іронію, пояснила Лаговська. — Вона лежала в ліжкові, опочивала після обід, а мені постановили коло неї круглий стіл і стільчик, то я тамо пила чай… А як дякували за сливи!.. І панночку я бачила… тільки тая щось дуже згорда дивиться… А вже ж яка ласкава сама пані!
— Ну, й радійте! — насмішкувато сказав Андрій і підвівся, щоб іти до себе.
— Постій-но, Андрію! Казала Клавдія Петрівна, щоб я взавтра поприсилала їй усі квитки. Це, бач, вона бере в мене сметану й масло на квитки. То треба буде полічити, скільки там виходить усього вкупі грошей, та й одіслати. Передше рахував мені один жид, то я йому за те мусила платити. А тепер порахуй ти.
— Гаразд, — одказав Андрій і пішов до себе нервуватися самотою.
Увечері він поробив рахунки.
Другого дня, скоро він вийшов пити чай, мати йому сказала:
— А знаєш? Клавдія Петрівна вернула рахунки; каже, що там помилка: ти щось накинув… Та от тут їхня служанка. Що пані кажуть?
— Пані казали, — вияснила дівчина, — що ви аж тридцять копійок накинули не знать звідки… Та й кажуть до чоловіка: «Що то за погана звичка в Лаговської! Це вже вона вдруге так робить: і пришлого місяця налічила більше, як треба, і тепер знов».
— Це вона… так і сказала?!! — спитав Андрій. Через раптовий пароксизм ядухи він не міг дихнути.
— Скажи, дівчино, панії, що того місяця лічив жид, — без усякої достойності виправдувалася Лаговська, ще начебто й винна, — а тепер — сам панич. То вже ж панич не крутитимуть навмисне… Ти, Андрію, візьми. квитки та й знов порахуй, щоб вивірити.
— Добре, дайте-но квитки, — нервово сказав син і швидше пішов до себе.
Перевірив раз — нема помилки. Перевірив удруге — тож само нема.
— Я, мамо, після обід сам піду до Лоначевської, — сказав він до матері начебто зовсім спокійним тоном.
— Ой, я боюся, щоб ти часом не наплескав їй чого.
На те син одвітив рівним голосом:
— Ні, я попросту покажу їй, де її помилка. Бо хто ж покаже, як не я?
— Ну, добре, — заспокоїлася мати. — Та не забудь, що вона на ймення Клавдія Петрівна.
— Клавдія Петрівна? Гаразд! Нехай і Клавдія Петрівна!
О п’ятій годині Лаговський вдяг на себе свій новий студентський кітель і пішов до господи Лоначевських. (Спершу він хтів був одягнутися задля візита якнайгірше, та потім передумався).
Смикнув він за дзвоник. Довго ніхто не виходив, нарешті одчинила двері якась гарна дама.
— Вибачайте. — защебетала вона по-російськи, цікаво дивлячись на молодого, доволі вродливого студента: — Сама одчиняю, бо всі покойовки свої порозсилала… Ви, певне, до чоловіка? Його вдома немає.
— Ні, я до самої пані Лоначевської… Я Лаговський, — похмуро одмовив гість.
— Лаговська — я… Просю до вітальні… Сюди… Ну от… Сідайте, будьте ласкаві.
Вона й сама сіла та й налагодилася слухати панича.
— То ви син… мадам Лаговської?.. Вибачайте, я не знаю, як вона буде на ймення і по батюшці.
— Марії Степанівни Лаговської, — трошки іронічно підказав молодик. («Бач! — обуривсь він на думці. — Вона навіть не знає, як мама зветься! А мама й поза очі титулує її на ймення і по батькові! Що за бридкий сервілізм!») — Я вчора поробив рахунки мамі і можу завірити, що зовсім гаразд. Як же ви сьогодні сказали, що буцім я наплутав, то я знов двічі перевірив… (Голос йому задрижав)… Я помилок не робив… (Він засапувався)… бо я студент четвертого курсу математичного факультету… А вже ж обдурювати вас я тож само не хотів… Ви сказали перед покоївкою, буцім мама хотіла в вас украсти і тридцять копійок…
— Як прийде покоївка з города, то я її зараз геть витурю, бо мені не треба такої язикатої, — спокійненько сказала суддіїха. — А щодо помилок, то воно таки може бути, що помилилась я, а не ви. Правду кажучи, я порахувала аби-абияк, нашвидкуруч.
— І проте послали служанку сказати мамі, що в рахунках є помилка?!
— Ах, боже мій! — трошки капризно одказала дама. — Ну так що ж тут такого? Послала!
— Це зветься падлюцтвом! — згукнув Лаговський, шарпнувшись на кріслі.
Лоначевська, замість спокійної ліниво-примхливої дамочки, одразу зробилася величною леді.
— Я думала, що університетська освіта зробила з вас обтесану, виполіровану людину, — процідила вона гордо й зневажливо, — та вже бачу: ніяка освіта не вижене того хамства, що зроду сидить у крові.
— Добродійко! — скрикнув парубок гнівним голосом, в якому чути було вже болючу нотку.
— Я бачу, — безжалісно тягла суддиха далі, — що мені треба було
Лаговський хотів був вигукнути якусь зовсім непристойну лайку. Він підвівся зо стільця. Губи йому затремтіли, зуби зачеркнулися один об один, лице геть перекривилося. Він був роззявив рота, та, замість промовити слово, він, наче який оберемок, упав на стілець і мовчки схопився за голову обома руками. Очі дивилися вгору, без усякого виразу, каламутно, ніби олов’яні.
— Ах, Господи!! — злякалася суддіїха. — Випийте швидше води!.. Ось… Що ж я це наробила!! — заголосила вона.
І вона мерщій налила юнакові в склянку воду.
— Не треба! — пробурмотів він. Підвівся і швидко-швидко пішов до коридору. Лоначевська миттю побігла наздогін йому.
— Та куди бо ви? Куди? Постійте, от я вам щось скажу… Та постійте ж бо! Отже ж однаково не втечете, бо двері зачинено… — сумовито-жартівливо засміялася вона, наздогнавши Лаговського коло самих дверей. Тут вона зупинилася перед ним.
— Я хотіла вам… та не бійтесь-бо, я вас заразісінько випустю, — з лагідним усміхом перебила вона себе, побачивши, що Лаговський стоїть понуро і вдивляється нетерпляче в дверну клямку. — Я хотіла, бачте, тільки сказати, що я дуже винна проти вас, але ж ви ще більше винні. Бо як-таки не було вам сорому, вам, студентові, образити беззахисну жінку, знаючи до того, що й чоловіка її нема вдома? А втім, здається, що ви самі дуже мучитесь? Ви дуже нещасливий, правда?
Вона промовила ці слова щиро й прихильно. Андрій різко порвався до виходу і шарпнув клямку.
— Ну, йдіть, ідіть! — заквапилась вона. — Я бачу, що мій теперішній тон іще гірше вразив вас.
Вона одімкнула двері, що на вулицю.
Лаговський, кусаючи з усієї моці губу, пішов прудко-прудко, куди очі, геть од Господи Лоначевських. Зуздрівши перший-ліпший перелаз, він, не довго ворожачи, переліз у чужий садок, кинувся в гущавину і впав на траву; несила була йти спокійно далі. Ніхто його не побачив.
Закопавшись лицем у високу травицю, він судорожно почав ридати; тільки без сліз: очі були сухісінькі. Потім він мовчки перекинувся навзнак, несвідомо глипнув був очима на небо та й міцно заплющив їх, аж стиснув повіки. Потім мовчки і машинально встромив великого пальця лівої руки в рот, між кутні зуби. Потім куснув його раз-другий з усієї сили та й заходився гризти так, як собака жвакає кістку. Незабаром повен рот йому набігло крові, а що він був лежав, одкинувши голову, то кров потекла йому в горло. Невважаючи на те, парубок іще раз угризнув свій палець, та з великим болем почув, що його зуби вже не шкуру перетирають, а в живе м’яке м’ясо глибоко впиваються і доходять до кістки. Тоді він стямився, витяг пальця з рота, підвівся і розплющив очі.
З рани кров дзюрила на траву і на одіж. Тупо подивившись на червону течійку, Лаговський якось видобув хустку і обкрутив пучку. Його дуже боліло, та на душі було вже не так важко. Він усадовився, сперся спиною об стовбур вишні, заплющив очі і взяв міркувати про те, як він оце робив візиту до суддіїхи.
Скоро він згадував ущипливі слова Лоначевської, миттю йому стискалися кулаки, трусила пропасниця, хотілося полинути до панії знов та й крикнути їй в живі очі, що з неї підла жінка. Але з-посеред таких лютих думок несподівано виринало гарне її обличчя з прихильним, лагідним осміхом, який він побачив наостанці. На ту згадку Андрій якось інстинктивно скулювався та й схиляв голову на груди. Він під такі моменти не міг і дихати.
— З мене негідник! — зважливо казав собі парубок, і серце йому занивало. — Ні, не негідник з мене, а ненормальний виродок… І до чого животію я на світі?! Чого я животію?!! Проклятущі нерви!.. — шепотів він на тисячний раз свою звичайну фразу. З важкого нервового болю він несвідомо схопився за груди.
— За віщо я її образив? Може, за те, що вона займає вищеє соціальне становище? Авжеж за те… Отже ж вона така добра… Вона аж засмутилася, як побачила, що мене вразила.
Молодикові закортіло раптом побігти до Лоначевської, попрохати вибачення, поцілувати їй руку та так і не одпускати тую руку од губів, стоячи навколішках.
Плебейська жилка не дала довго розвиватися таким мріям. Студент як стій підвів голову, нетерпляче смикнув плечима, неначе хотів струснути з себе теє негарне бажання.
«Вона мене пожалувала тільки через те, що провінціальні кавалери їй геть усі понадбридали, а чорнобривий студент виглядає їй краще… — насмішкувато видумував собі він. — Еге ж! Бо чом маму вона ніколи не пожалує, а завсіди трактує тільки згорда? Маму вона зве перекупкою…»
Андрій знов скипів і заклекотів гнівом, далі підвівсь, далі знов сів на землю, далі знов ліг. Як він уп’ять уклавсь на траву та ще заплющив очі, то люті думки геть порозбігалися. Він став куняти. І от… чи то сон він такий побачив, чи то, попросту дрімаючи, згадав собі дещо, тільки ж от яка сцена з минулого життя перебігла в його уяві.
Ввижається або й сниться йому, ніби він — ще в четвертій класі гімназії та й приїхав додому на літо. Вже й тоді його мати інколи плазувала перед панством, хоч і не так сильно, як тепер.
Одного разу прийшла вона з базару і сказала синові:
— Адже ти знаєш геть усю пісню «
— А що?
— То напиши до неї геть усі слова. Я оце йшла проз книгарню. Книгар стоїть на рундуці. Під’їздить екіпаж, і з екіпажа неморозька генеральша Суханова питається: «Чи нема в вас такої книжки, щоб там був повний текст до «
— Дивуюся вам, мамо, — обурився Андрійко, — підлабузнюєтеся до незнайомої людини через те тільки, що вона генеральша!.. Та ще хочете, щоб і я годив якомусь там гене-раляткові.
— Ну, їй-богу ж, кажу тобі, що я й забулася про її генеральство. Коли б ти сам побачив, яке миле хлоп’ятко!
— А бодай воно здохло!.. Не напишу!
За дві години після того під’їхав екіпаж. Лаговська вибігла в сіни назустріч. Андрійко сховався за дверима і чув, як мати перепросювала генеральшу, кажучи, що її син забув пісню, не пам’ятає слів. «Генералятко» тим часом сиділо в колясці, Андрій міг бачити його в вікно. То була бліда, слабовита дитина, надзвичайно симпатична на обличчя. Очі в того хлопчика, як на його літа, дивилися занадто журливо і замислено, та заразом привітно й лагідно: достоту маленький Христос. Рученятами своїми він тулив до себе пару костурів: оця невеличка дитина вже була кульгава. Як сіла генеральша на віз і сказала: «Немає, мій синочку», — то малий калічка сумно схилив голову. Вони поїхали, а в Андрія такечки защеміло серце!..
Серце й тепер-о заскиміло молодикові з того сна, чи привида, чи згадки. Він аж прочнувся з болю. Біль був не тупий, а плачучий: по гарячих сухих щоках покотилося декілька важких сліз.
«Генералятко» ніби й теперечки стояло перед ним і крізь туман лагідно дивилося на нього, мов маленький Христос, та сумовито осміхалось. Раз, два — воно кинуло з туману останній погляд на Андрія; туман ще раз застелив очі, далі миттю розвіявсь, і вся мара щезла.
«З мене психопат», — подумав Лаговський, підвівсь, обережненько вийшов з того чужого садка, щоб ніхто не бачив, а далі швидко подавсь додому. Йому неодмінно заманулося музики: він чув душею-серцем, що тільки музика його заспокоїть.
Припхавшись додому, Лаговський першим ділом схопив свою скрипку, що її він скрізь возив із собою. Він не вчився ніколи в ніякого вчителя, вивчився самотужки, скрипаль-технік був з нього абиякий: тільки того й було, що грав справді з великим чуттям.
— Сину! — зазирнула до нього в двері мати. — Ну, що?
— А те, що добре одчитав вашу суддіїху, — одказав Андрій, — другим разом не буде людей навмання оббріхувати.
— Що??!
— Ет, мамо! Будьте ласкаві, тепер покиньте мене; потім порозказую геть усе, — сказав син нетерпляче. — Прохаю вас, лишіть мене на часинку одного, самотою.
Лаговська одійшла, не розпитувала більше, тільки дуже вжахнулася. Але вона поклала піти взавтра до суддіїхи та й перепросити, якщо син наплескав чогось такого, що не годиться.
А Андрій нашвидкуруч направив скрипицю та й нервово заграв свою улюблену п’єсу — дует Фауста з Маргаритою. Оксамитні тони мінорної мелодії голубили його серце, гріли, немов тепле сонячне проміння, обвівали, немов легке весняне повітря, пестили, немов пахуча квіточка-фіалочка.
Dammi ancor, Dammi ancor, Contemplar il tuo viso , —
жалісно благали струни.
Dammi ancor contemplare II tuo viso! —
знов плакали вони, хапаючи Андрія за серце.
— AI pallido chiaror Che vien dagli astri d’or E posa un lieve vel Sui volto, sui volto il tuo si bel!..
Молодий музика спинивсь та й схопився за груди.
— Чого ти ниєш, моє серце? — лагідно питавсь він у свого серця, немов у живої людини. — Скажи, чого? — привітно допитувався він знов, схиляючи вухо до своїх грудей. — Кохання бажаєш?.. Так марно бажаєш!.. Покинь і гадку про це: задля таких бідаків кохання на світі немає.
А далі, ніби без його відома, руки його схопили знов і скрипку й смика. Знов полилася чарівна мелодія: це Маргарита прихильно одповідає:
Notte d’amor!.. Гей, друже мій, Скажи ще раз: «Люблю тебе». Яка ж я рада, що мене ти любиш! Notte d’amor!..
«В мене є врода, в мене є чесність, в мене є розум, а мені ще ніхто досі не казав отакої мови! — роздумував Андрій скрипцюючи. — Через що се?..»
До світу, сходу сонця Ми будем пить-гулять. Приходь, веселий Вакху, До нас бенкетувать!
— як стій звернув Андрій на «
— Це вже щось сексуальне! — сказав собі він, далі засміявся й несподівано вдарив по струнах якусь банальну польку… Ті звуки повіяли чимсь кафе-шантанним, повіяли продажним коханням.
— Що за бридота! — сказав собі він, заналізувавши враження, сплюнув і поклав скрипицю на стіл. До того ж він і пальця свого пораненого дуже розразив: знов виступила кров; накручена на пальці хустка просякла й геть зчервоніла.
Під таку хвилину мати розчинила двері.
— А ну-ну грай, грай далі! — похвально сказала вона, просуваючи тільки голову. — То все грав якусь нікчемницю, а оце втнув такого гарного!
Наче відро холодної води висипали хлопцеві на голову.
— Ат! — сказав він з досадою та й зараз сховав скрипку до скрині, а сам уклався на ліжкові. Мати пішла.
«В мене так-таки нічогісінько нема спільного з нею, — подумав собі Андрій і саркастично додав: — Я — продукт сучасної цивілізації, я дегенерат, я декадент, я людина з
По цій подуманій мові студент тихо засміявсь, але потім несвідомо зітхнув.
— А втім: хто з нас щасливіший? Хто? Чи я з своїми висококультурними почуваннями й такими самими висококультурними хоробами — денерваціями? Чи, може, вона, дикарка оцяя?..
— Ну, бійся бога! Чого ж це ти, Теклю, досі додому не приходила?? — загукав знадвору гомінкий голос Лаговської.
— Корова вже відколи прийшла, а тебе все немає!.. Та чи обідала ти сьогодні де??
— Ги-и-и!.. Ні!.. — хлипала Текля. Андрій прожогом підвівсь і побіг до вікна, щоб забрати справу, в чому діло та чого Текля плаче.
— А це, бач, от що, — сказала йому Лаговська, — корова вночі втекла була кудись. Вранці я послала Теклю шукати її. Опівдні корова сама прийшла додому, а Теклі нема та й нема. Обідати треба було — Теклі нема. До вечерні передзвонили — Теклі нема. Аж ось коли верта!.. І з самісінького ранку не їла нічого!..
— Чого ж ти досі не приходила? — спитав панич.
— Бо… корови… ніде… не знайшла… — плакала Текля, — боялася… що… битимуть…
— Битимуть? Отак! Чи не я тебе битиму! — сказала Лаговська. — Вигадай чорзна-що! Чим же ти тут винна, щоб було тебе за що бити? Якби ти була
— А я бо…я…ла…ся… — ридала Текля.
Лаговська невдоволена порушила плечима.
— Їй-богу, дурна дівка! — сердилася вона. — Боялася, що битимуть, коли вона не винна!.. Та ще й не їла нічогісінько цілий день!.. Зараз мені сідай обідати! Адже цілий день не їла…
Текля з двору пішла на сінешні двері, а Андрій жалісливо дивився слідком за нею, доки вона увійшла до хати.
«Мізерне створіння! — гадав собі він. — Оце так і справжня дикарка… А мама не зовсім така дика, як я був покладав… Вдома Теклю, десь певне, побили б гаразд навіть за те, що корова сама собою кудись подалася. Очевидячки, Текля товчеників поз’їдала чималенько, бо це вже в них така педагогічна система: бив тебе батько, била мати, била, може, й старша сестра, а вже що часто бив брат, так це напевне!.. І коли тобі вивидниться, Україно?.. Коли?»
Зминув вечір, зминула ніч, прийшов ранок.
Лаговська таки вивідала од сина, що саме він наговорив суддіїсі. Перетривожившись, вона зараз після обід побігла до неї, синові нічого не кажучи. На одході вона загадала Теклі, щоб зараз підмила підлогу в паничевім покої.
Скоро дівчина почала прибирати, то Андрій, щоб не перебивати, пішов з книжкою в садочок.
За чверть години до нього пригналася Текля й гепнула навколішки.
— Що з тобою? — скрикнув Андрій, дивлячись на неї. А на Теклиному обличчі було написано невимовний, звірячий жах і мольбу, неначе хтось на неї замірився сокирою, щоб забити, та так, замірившись, і стояв. Андрій аж помертвів.
— Чого ти?? Що тобі?
А Текля, замість одповідати, стулила долоні ніби на молитву і, все не зводячи очей з панича та стоячи навколінках, затрусилася з жаху. Дивилася вона на панича достоту такими очима, якими дивиться собака, коли її хотять лупцювати за шкоду. Нарешті обличчя їй перекривилось.
— Ги-и-и! — заскиглила вона і раболіпно порвалася схопити та поцілувати Андрієву руку. Він висмикнув.
— Та кажи-бо, що з тобою!! — мов несамовитий згукнув він нарешті. Кров йому холонула.
— Я… розбила…
— Що розбила?
— Лампу!!
Се кажучи, Текля вп’ять кинула ще покірніший погляд на панича. А той нічого не міг уторопати.
— Л-а-м-п-у? Ну, то що? — питав він, не розуміючи, чого саме вона жахається. Серце йому лускотіло.
— Лампу розбила! — нетямущим, винуватим тоном сказала Текля вдруге, все стоячи на колінах.
Андрієві одразу одлягло од серця, але він угнівився й забув свою звичайну ввічливість.
— А бодай тобі чорт! — скрикнув він, тупнувши ногою. — Перелякала мене за чорзна-що!
— Ви не скажете пані?!
І знов покірний собачий погляд.
Андрієвого гніву могло бути тільки на хвилину; він миттю простиг. Натомість його серце пройняв жаль.
«І з неї теж людина?» — подумав собі він. Далі він прихильно забалакав, беручи Теклю за руку.
— Та встань-бо, дурна дівчино! Ну, чого ж ти, дурненька, злякалася?
— Я… думала… що… — тихесенько сказала Текля та й спинилася.
— Ну?
— Бо воно ж, десь певне, дуже дороге!
— Ні… А що?
— Боялася… що з грошей моїх одберуть…
— А ти за яку плату служиш?
— Двадцять карбованця за год.
— Що за дурна дівчина! — привітно засміявся парубок. — Невже ж таки з отакої мізерної плати мама захотіли б вивертати що-небудь за шкоду?
— А я… боялася… — вовкувато тягла Текля, розчепіривши губи так, як дурник.
«Та з неї ідіотка зроду, — подумав Андрій, пильно придивляючись до неї. — Ба ні: попросту на цвіту прибита. Дикарка».
Пішовши він у хату, побачив, що з його столу всі листи, папери та неоправлені книжки поскидувано на підлогу, мов яке сміття. Тільки самі-но ті книжки, котрі були в палітурках, Текля не поскидала на землю. Очевидячки, вона не розуміла, що воно таке: «книжка». Котра книжка була оправлена, так то ще була задля неї «вещ» — нехай собі невідома їй, дивна, кумедна панська «вещ» (чи мало ж є в панів дивного!), тільки ж таки «вещ», що її викидати не можна; а неоправлена книжка здавалась Теклі якимсь непотрібним мотлохом.
Андрій постояв-постояв, а потім у вікно ще раз подививсь на Теклю збоку. Він був сподівався завбачити в ній виразні ознаки кретинізму. Але Текля, що мовчки сиділа на призьбі й понуро дивилася в далечінь, гляділа доволі розумними очима.
«Кретини та ідіоти не такий погляд мають, — подумав Андрій. — Ні, не ідіотка з неї, а попросту дикарка. Я покладав був, що мама моя вже аж надто цікавий примірник дикунів — аж виходить, що Текля ще дикіша».
І відчув він невимовний жаль до бідолашної дівки. Піду, хіба, побалакаю з нею? Авжеж? Авжеж!»
Не встиг він багацько з нею розбалакатися, як прийшла з гостини стара Лаговська. Вона була дуже вдоволена.
— Я була в Клавдії Петрівни, — оголосила вона синові.
— І вона вас закликала до спальні та напувала кавою. Знаю, — насмішкувато сказав Андрій, тільки ж зараз і склопотавсь:
— Чи не набалакали ви їй про мене чого-небудь зайвого, занадто ласкавого? — непривітно схопився він.
— Я? Ну, я — так нічого зайвого їй не казала, — одмовила мати, — а от ти — так справді наплескав чор’знає чого. Я вже перепросювала-перепросювала…
— Хто ж вам дав право на те?! — закипів Андрій. — Це вона мусила б мене перепросювати, а не я її. Вона мені наговорила бог знає чого… Вона сміє вважати мене за нерівню!
— А отже, щоб ти знав, то й не вважає! — радісно осміхнулася Лаговська. — Вона хоче тебе навіть у гості запрохати… А все те зробив не хто, як я! — хвалилася вона тріумфуючи.
Андрій неймовірно здвигнув плечима.
— Мене в гості? Гм!.. Та й що ж саме такого зробили, кажете, ви?
— Я казала Клавдії Петрівні, що ти дуже жалкуєш і каєшся, що її покривдив. То вона…
— Хіба я жалкував?
— Ат! Треба ж було перепросити… Ну, то вона й каже: «Я й не сердюся на нього». А потім я сказала, що ти гарно граєш на скрипку. То вона: «Чи не захотів би він узавтра прийти до нас на вечір, грати до танців?»
А я кажу: «Він дуже радий буде…»
— Що?!! Що кажете?!!
Мати не зрозуміла синового тону. Вона навіть думала, що він отак згукнув з несподіваних радощів, і казала далі:
— Бачиш, от що: в неї взавтра буде багацько гостей — так їй хочеться, щоб були танці. Тільки ж, на горенько, нема тепер у городі музик: поїхали на село до одного пана. Та єсть тут одна гувернантка: то вона завтра гратиме на фортепьян, а ти гратимеш укупі з нею на скрипку. Воно й буде так, неначе оркестр… Ти будеш грати, а під твою музику танцюватиме все панство!.. І це я зробила, я! — знов радісно хвалилась Лаговська, сподіваючися, що й син звеселиться з такої честі.
Андрій аж похолов з такого брутального раболіпства маминого.
— Ну, спасибі вам, мамуню, що мене записали до суддіїшиної челяді! Мало вам самим підлизуватись, треба було ще й мене в лакеї пошити! — нервово буркнув він і подививсь на матір, мов на щось дуже бридке. Він і справді почував тепер до неї таку велику огиду, начебто була якась склизька, мокра жаба, що до неї бридко руками доторкнутися. Ніяких родацьких симпатій під ту часину не було в нього: перед ним, бачилося йому, стояла не його рідна мати, а якась чужа жінка, несимпатична геть в усьому, з усіх боків, з кожного свого жесту. Андрій хотів був вилаятись, але ж як стій запикнувся. Через ядуху йому в грудях дух сперло, очі наллялися кров’ю. Парубок швидко покинув маму, побіг до своєї кімнати, зачинивсь і, сівши коло столу, гірко заплакав з образи.
— Мерзенна дикарка! — зашепотів він, згадуючи про матір. — Вона навіть не розуміє, яку кривду мені заподіяла… Господи, Господи! Що за незвичайний сервілізм!.. Що за монструозне лакейство!.. І вона — моя мати!.. А Лоначевська? Адже вона собі справді подумала, що перекупчин син покірно цілує їй ногу, умильно просить вибачення і радісно прилине на її бал стати за тапера!..
— Ба я таки прилину! Я прийду-таки на твій бал!! — несподівано надумавсь він і вдарив кулаком по столу. — Тільки побачим, чи дуже зрадієш ти з мого приходу!.. Еге, побачимо!..
Андрій заходивсь люто міркувати, що саме він понаговоряє взавтра суддіїсі, аби заспокоїти свою душу гаразд. Намисливши декілька красивих, ефектних сцен та декілька патетичних, величних промов, він побачив, що уже і тепер заспокоюється з самої думки — та й од серця одлягло. На душу прийшла йому такая полегкість, буцім усі ті надумані на взавтра сцени він уже зараз поодбував.
— Вже
— Гм! Отака моя непостійність — це ж ознака істерійної вдачі?.. Начхать! Що мені до того! Істерійність — ну так істерійність!.. А може ж, треба себе присилувати та таки піти взавтра вилаяти Лоначевську? Ні, не хочу: адже
Він закуняв і вклався спочить. Мати боялася збудити його.
— Бом! Бом! Бом! — тричі загув церковний дзвін, так під десяту годину ввечері. Андрій прокинувся. Трьохразовий гук залунав знову.
«Пожежа!» — майнуло хлопцеві в голові. Він вийшов на подвір’я. Велике зориво з полум’я сяло на небі. Раз у раз по тричі дзвонили в церкві на гвалт.
— Піду на пожежу, — поклав Андрій і побіг до городської каланчі розпитатися, де саме горить.
Так як же він здивувавсь, коли розібрав, що пожежні вартівники спокійнесенько походжають по каланчевому подвір’ї, а пожежні бочки з кишками стоять незапрягані!
— Чом ви не їдете гасити?! — крикнув Андрій по-українськи.
— Та то на хуторі, — байдужно одказав один з-поміж пожежних.
— Так що ж, що на хуторі?
— А на хуторах гасити — не наше діло… — похмуро одмовив пожежний. — Та чого ти вв’язався? Що ти тутечки за розпорядник?
—
— Та як ви смієте такечки відповідати, душогуби?! Вас до Сибіру запроторити буде мало! Зараз мені запрягайте коні та їдьте! Я губернаторові в Київ на вас скаржитимусь!! — крикнув він наостанці, стукаючи ковінькою.
Несподіванка, урядова мова, енергійний, владний тон та слово «губернатор» — вплинуло-таки на поліцейських. Вони почали чухаться. Двоє з них пішли запрягати коні.
Тільки ж надійшов тут поліцейський надзиратель. Лаговський був так само палко кинувся до нього, домагаючись, щоб пожарня швидше їхала туди, де горить. Надзиратель, замість відповіді, побив щоки одному й другому вартовому, що були поспішилися слухати Андрієвих наказів, і заборонив своїй команді навіть рухатися.
— Ми не обов’язані гасити чужі пожари, — холодно пояснив він Лаговському.
— Про це знатиме губернатор! — погрозивсь той.
— Будьте ласкаві, молодий чоловіче, не вчіть мене, що я маю робити, — проказав йому надзиратель, — в нас є дуже точний закон про «городську черту».
Андрій, лютуючи, попростував звідти на зориво од полум’я і незабаром добіг до хутора, що горів. Він спинився в тіні.
— Щодо естетичного погляду, так чудова картина! — іронічно та ще й голоснесенько мимрив він до себе, обдивляючись навкруги. — Справді-бо, ефект надзвичайний!.. Контрасти між сценами тут чудові!.. Як з цього боку, то онде з неба ясно сяє золотий місяць, один із неминучих атрибутів уславленої «української ночі». От вам і «
Він затрусивсь. Голова йому боліла так, мов хтось стискав її кліщима. «Чудовіша картина» була ось яка.
Дим клубочеться. Полум’я стугонить. Тут он горить хата, а там близенько горить стіг, а там знов горить клуня, куди недавнечко позвозили збіжжя. Скількись темних постатей раз у раз кидаються в хату, в вогонь, та вихоплюють деякі манатки. Двоє чоловіків дерев’яними відрами-коновками витягають воду з копанки, несуть до пожежі, дорогою розхлюпують одну половину, а другу виливають у вогонь, куди попадеться. Нащо вони це роблять, не знати, бо однаково з такого рятунку нема чого сподіватися пуття. Якась дівка, мов несамовита, качається недалечко звідси по траві, корчиться з перелогів, хапається руками за ноги та за живіт і одчайно скавчить, неначе собака, ошпарена окропом. Іноді з її звірячого вереску можна розчути глухий крик: «Спалили!.. Підпалили!.. Ой, рятуйте!..» Придивившись до дівки, Лаговський помічає, що очі в неї заплющені, а на губах піна. Коло клуні, де найбільш палає, стоїть стара жінка. Мовчки, без сліз, з невимовним, німим одчаєм вона втупила очі в огонь, де горить її всеньке багатство. Вона голосу не подає: тільки мовчки підводить угору свої руки, стуливши їх; потім — ані слова не вимовляючи — дуже-дуже поволі простягає руки до клуні, вже їх попереду розтуливши, неначе сліпець хоче когось схопити та обійняти; а далі, знов-таки дуже поволі й мовчки, схиляє руки вниз, наче не мучиться, а гімнастику робить. Тільки з обличчя можна вгадати, як сильно вона страждає.
Народу тут дуже обмаль. Того глухого, невиразного, але дуже голосного людського гомону, який звичайно бува на пожежах, тутечки немає. Рідко коли зарепетує хтось із тих людей, що силуються дещо врятувати, та й можна розібрати кожне слово. Голосно й гучно стугонить саме-но полум’я, та тріскотить солома, та якісь білі птахи пронизувато скиглять, крутячись понад пожежею, та посмалений віл жалісно реве, а більш усього ота несамовита дівка розтинає повітря своїми страшенно дикими викриками та цапиним верещанням.
Андрієві меркнуло в очах. Він боявся, щодалі-далі впаде. Щоб чим-небудь пособити, він, ще раз обвівши очима пожарище, прожогом кинувсь до запаленої хати, де найбільше поралося людей.
— Покрівлю!.. Покрівлю щоб розкидати! — гукали тут. — Стеля ще ціла… Як розкидати покрівлю, то всередині не займеться…
Андрій одним із перших поліз по драбині на обгорілий дах, безбоязко ступнув на горище і, схопивши якусь ломаку, заходився збивати сніпки, ушиті на даху. За ним полізло ще двоє людей і так само розкидали стріху. Андрій порався дуже енергійно, але зовсім несвідомо й машинально; він навіть забув, навіщо оті всі заходи та навіщо він стоїть на даху й оббиває солому. Руки самі собою працювали і одностайно молотили ломакою дах, очі заплющувалися…
Бух! Шурх! Попід Андрієм завалилася перетлілая стеля, і він гучно гепнувся всередину хати на долівку. Люди, що стояли на дворі, ойкнули. Парубок упав ребром на ріг стола, страшно забився, а ще зверху налетіла й навалилася на нього якась розжарена дошка. Вона роздряпала йому плече і густо спекла всю лівицю. На скількись секунд Андрій поколів, задубів і не рухався.
Та через сильний біль він швидко прочнувся, визволився з-попід дошки і вибіг сінешніми дверима на подвір’я. Тут йому дали відро з водою, він обмив обличчя й руки од сажі й крові та й обдививсь. Показалося, що серйозних ран нема ніяких. Тільки ж як стій його напала така страшенна втома та ослаба, що він не міг уже більше пособляти. Ледве-ледве він добрів назад додому і зараз заснув. Якбищо він мав час роздивитися по кімнаті, то був би побачив на столі китицю польових квіток. Це їх принесла Текля з поля й поставила в глечикові коло паничевої постелі.
Мати дуже турбувалася: що таке діється з її сином? Другого дня вранці вона була дуже привітна проти нього, чимсь намастила йому попечену руку, де й погризений палець дуже розразився, і заглядала в вічі так, як пес хазяїнові.
А син думу думав. Він усе згадував про вчорашню пожежу та про спалених. Бажалося чимсь допомогти їм.
— Мамо, — забалакав він, — знаєте, що я вам скажу?
У вас, певне, єсть які-небудь зайві грошенята. Чи не позичили б ви їх отим, що погоріли вчора?
— Щоправда, трохи грошей я призбирала-таки: карбованців із сто буде. Тільки ж вони не в мене, я вже їх порозпозичала на проценти…
— На проценти?! Гм… Кому ж?
— Ганні… Отій, що була колись у тебе за няньку… Та ти її пам’ятаєш: вона в нас п’ять год жила… Ти ж іще дуже любив її.
— Пам’ятаю її добре. І за великі проценти?
— Два карбованці на місяць.
Андрій аж вжахнувся,
— Як же ви не боїтеся цього робити?! — обурившись, спитав він і заразом почував, що якісь дуже відомі йому кліщі цупко здавили його серце. «Моя мати — лихварка! — гірко подумав він. — Та ще лупить шкуру з тієї самої няньки, що колись мене випестила!»
А Лаговська навіть не зрозуміла, чого саме син жахається.
— Чого ж би я мала боятися? — недомисляючись, одмовила вона. — Ті гроші не пропадуть! Адже Ганна дала заставу, — так утишала вона Андрія.
— Заставу? — і Андрій широко розкрив очі.
— Авжеж, заставу. Дукачі свої. Та от я зараз принесу.
Вона швидко побігла до шафи й витягла разок намиста: цісарських золотих червінців.
— Як на Різдво та на Великдень, то я їх оддаю Ганні на скількись днів. Бо, каже, соромно буде перед людьми, як не буде на шиї червінців: треба, щоб люди не знали, що червінці в заставі…
— Мамо, мамо! — докірливо й гірко сказав Андрій. — Як вам не сором був піти на таке діло! Двадцять чотири проценти на рік! Що за кровопивство!!
Стара Лаговська знов не зрозуміла сина. Звісно, їй було прикро, що він чогось на неї сердиться, тільки ж вона ніяк у світі не могла докладно второпати, чого саме він сердиться.
— Та я ж її не силувала позичати в мене гроші. Вона сама прийшла, і дуже прохала, і руку цілувала… Бо жидові вона не два, а чотири карбованці на місяць була б платила.
— І давно вона вам винна?
— Три годи… Передше вона позичала була тільки п’ятдесят карбованців, а потім, як я ще призбирала грошей, то позичила й другі п’ятдесят карбованців. Проценти вона платить точно, двічі на рік. Пам’ятаєш, я колись була послала тобі дванадцять карбованця? Так то вона їх принесла.
— Погано, мамо! Погано! — скількись разів проказав Андрій; а його вже душила астма. Більше нічого не говорячи, він подався до своєї світлички. А мати, вже як зосталася сама, то тільки плечима здвигала та нічого не розуміла.
— Я зовсім слабий, — сказав собі Андрій, як побачив, що на самоті йому зараз потекли сльози. — Що за противні сльози! Чи се нормальна річ — так часто плакати?! А втім: що мені до того! Плачеться — так і плакатиму!
І він дав волю сльозам; він не то не спиняв їх, ба навіть сам силувався викликати їх, навмисне ридаючи. Він зовсім виразно почував, що вкупі з слізьми виливається й горе.
— Бідна нянька! — ридав він. — Чи сподівалася ти, що
Андрієві стало смішно. Він зареготавсь. Часом замість реготу чулися ридання, та зараз вони знов обмінювалися на регіт. Парубок був спробував ущухнути, та не зміг: рот і горло самі собою реготалися.
«Очевидячки, це істерика», — зміркував він, і ледве встиг він цеє подумати та перестав силуватися спинити свій регіт, то миттю сам собою перестав реготатися.
Він підійшов до дзеркала. Очі були червоні, мов у кролика. Лице спухло й виглядало без усякої краси. Хлопець довго вдивлявся в себе, особливо в очі, чи не видко в них якоїсь ненормальності.
«Що я зараз дуже невродливий, так це так, тільки ж божевілля я в своїх очах не добачаю ніякісінького».
Це подумавши, він зовсім заспокоївся. Потім він нашукав свій портмонет і подивився, що в нім є. Усіх грошей лежало там тридцять один карбованець і двадцять копійок.
— П’ять карбованців і двадцять копійок я лишу для себе на дорогу до Києва, — сказав собі він, — а двадцять шість карбованців однесу погорілим… Так отак-то! Хотів був я спочити в Києві один місяць без роботи, без учеників, та бачу — не доведеться. (Він думав спокійно, без пафосу). Ну, та це й не біда… байдуже!.. А оці гроші оддам тим погорільцям.
Загорнувши двадцять шість карбованців у шматок перу, а портмонет поклавши в кишеню, Андрій сів, спинився: він захотів заналізувати себе.
— Як назвати мій вчинок?.. Здається, я маю моральне право назвати його «гарним» і «добрим». Мабуть, у мене добре серце… А може, це й не добрість, тільки просто пароксизм істерійності?.. Добрість чи істерійність?.. Га?..
Він беззвучно засміявся. В голові трохи крутилося, бо він мало спав цієї ночі. Рука боліла.
Виждавши, щоб звечоріло, Лаговський пішов на вчорашній хутір. Хуторяни зустріли його дуже сумно, але прихильно. Вони одразу впізнали, що це той самий панич, який вчора впав і навіть трохи попікся, рятуючи їх добро. Думка була в Лаговського — оддати гроші та й заразісінько швидше одійти, щоб не чути вдячних слів. Але, оддавши гроші, він побачив, що не втече так хутко: його не пустили. Він довгенько просидів коло хуторян, сердечно розмовляючи з ними та слухаючи їхні оповідання. Між іншим він забалакав про те, як ото пожарня одмовилася вчора їхати на пожар та який поганець з поліцейського надзирателя. Скоро він згадав за поліцію, всі одразу стрепенулися, почали зітхати, а стара мати, що вчора оддавалася німому одчаєві, тепер голосно заридала:
— Бодай тій поліції добра не було!! — прокляла вона. — Ой, до-о-о-о-чко ж моя!.. Ой, голу-у-у-бонько ж моя сизокрила!.. О-о-о-й!!
Тут Андрій почув од неї історію, а саме.
Один поліцейський дуже підсипався до їхньої старшої дочки. А дочка тая недавнечко овдовіла і була ще молодиця хоч куди. На підходи поліцейського вона дивилася дуже згорда, ба навіть висміювала його декілька разів при всій компанії. І ото вже, два місяці тому буде, причепився він до молодиці, ніби вона вкрала чужу сапу, та й потяг до холодної.
— Кажуть ті, котрі знають цю справу: він того дня був дуже підпив, — хлипаючи оповідала бабка, — як запер він її до холодної, то й сам зачинився з нею та й зробив з нею, нещасною, все, що хотів… А далі, щоб товариші не виказали, то покликав ще й їх. Їх було аж п’ятеро… Вони всі по черзі, один по однім, спали з нею… Потім зачинили її в холодній і покинули на ніч саму. А ми шукаєм, а ми шукаєм, де дочка. Вранці напитали, де вона, прибігли до обахти, ждемо, щоб її випустили…
А дочка моя з такого безчестя…
— Ну, що? — завмер Андрій, йому волосся дибом стало.
— Повісилась!!! — не своїм голосом, з усієї моці крикнула стара, сплеснула руками та й заплакала в увесь голос. А внука її, ота, що вчора була качалася по землі, як стій заревла таким скрипучим голосом, неначе хтось сокирою або рубанком застругав по залізі. Рот їй страшенно перекривився, набігла піна. Скоро Андрій позирнув на неї, йому тож само перекривився рот, на губи набігла піна, перед очима пронеслася чорна хмара. Він скрикнув ще страшніш од дівки, потім несвідомо кинувся до старої бабки, конвульсивно обійняв обома руками її плече і, в такім-о становищі, почав уже тихесенько ридати.
— Що з вами, паниченьку?! Що з вами?! — потішали його. — Не плачте, дорогий паночку!
«Вже я бородань, а реву», — подумки засоромився студент і хотів перестати…
— Ой, бідна ж молодиця! — голосно згадав він знов та й заплакав. Потім спинився, почав розпитувати хуторян, що і як.
«Коли я божевільний, то принаймні маю потіху, що я не сам-но на світі божевільний: нас багато таких, — несподівано погадав Андрій, саме розмовляючи далі з хуторянами про їхні страждання. — Отже й прості люди, неінтелігентні, люди близькі до природи, а диви — такі самі нервові, як і я».
Спустилася ніч. Місяць ще був не сходив, як студент попрощався з бідаками й вибрався додому. На одході він почув од діда:
— Ми, може, ще й одробимо вам ваші гроші або як підможемося грішми, то колись оддамо вам вашу позичку. А тепер, поки що, нехай вам Бог заплатить, що не дали нам піти в неволю до якогось жида, що тими своїми каторжними процентами був би злупив шкуру.
Учувши слово «проценти», Лаговський болісно скривився, бо згадав ранішню сцену з матір’ю. І цілу дорогу він усе гірко міркував про це саме. Перед самим містом, коло лісної, він надибав цілу юрму нічліжан-прочан, що розклалися коло Громополя на спочинок. Мов блискавка, Андрія несподівано осіяла дивна гадка.
— Куди йдете? — спитав він.
— У Київ.
— Все пішки?
— Атож.
— Взяли б мене з собою?
Деякі з нічліжан заходилися радитись. Студент заспокоїв їх тим, що сказав, буцім він колись лежав у недузі та й обрікся піти пішки на прощу до Лаври, якщо одужає. Прочани повірили та й згодилися прийняти його до товариства.
Тоді Андрій заразісінько попрямував до тієї хати, де знав, що там сидить його колишня нянька. Через злюче собаче гавкання підвівся якийсь хлопчак, — мабуть, Ганнин унук, — і вийшов на шлях. Андрій всунув йому в щуку останні п’ять карбованця.
— Од дай Ганні, — лаконічно сказав він, обернувсь і прудко пішов геть, додому, йдучи він міркував:
«В мене ще є семигривеник… аж двадцять копійок… Либонь же, того семигривеника мені вистачить, щоб пішки дійти до Києва. А тими п’ятьма карбованцями Ганна могтиме заплатити мамі лихву… Тільки ж цікавий би я був знати от що: як треба характеризувати мій вчинок? Чи се добрість, чи істерійність?»
Вдома все було тихо й темно. Парубок уліз у свою хату крізь вікно, засвітив лампу, сів до столу й написав:
«Прощавайте, мамо, ми ніколи вже не побачимося. Живіть собі щасливо. Чемодана мого й скрипку одітніть у Київ на адресу мого товариша. (Далі йшла адреса.) Ваш Андрій».
Андрій, написавши листа, задумався й сидів-сидів… «Невже ж таки у мене нема нічого спільного з ненькою?! — перевірив він себе. — Ні, таки нема. Я й не люблю її. Мені на неї жалко тільки, а любові немає… Немає!.. Прощавайте, значця, мамо, навіки!»
Потім Андрій узяв своє пальто й пішов ночувати до прочан, бо вдосвіта треба було вже йти.
Ой, плакатиме ж узавтра мати, як прочитають їй синів лист! Ще ж плакатиме й Текля.
— А що ж далі буде з Андрієм? — спитає читач.
— Їй Богу, не знаю, дорогий читачу мій! Бо, бачте, я не брехню списав вам, а щиру правду. Андрій — людина гістерична: кожнісініської хвилини зугарен він утнути таку штуку, що ніхто й не вгадає чогось такого. Тепер у нас 1894-й рік, а що буде, приміром, 1895-го року, знає сам Бог. Я ж думаю, що Андрій колись або повіситься, або увірує в Бога та й піде в ченці.
Село Болшево Московського повіту, хутір Сугорки.
27.VII.1894