А. Тесленко

Страчене життє.

Накладом Українсько-руської Видавничої Спілки

Київ

Друкарня 1-ої Київської Друкарської Спілки. Трьохсвятительська, 5

1911

І.

У селi Вербiвцi живе чоловiк iз жiнкою, може, хто знає, Михайло Панасенко. Такий вiн iз себе: височенький, сухорлявенький. Богомiльний там вiн такий. Як зачув дзвiн, так вiн i в церквi тобi. За парубоцтва служив у хазяїна грамотного, грамоти вивчивсь: читає письмо святе, житiя. Жiнка в його нижченька за його, тiльки огряднiша якась, Палажкою звуть. Живуть страх не в миру! Гостра, невпокiйна Палажка таки й ненавидить Михайла. Якийсь уже вiн поважний дуже: нi похихотiти з ним, нi попустувать. А сама нечепурна удалась. То колоскiв у полi пiсля неї зостається багато, то бур'яну на грядках; хата часто не заметена в неї, на лавi наляпано.

— Чепурнiшою буть треба! — инодi їй скаже Михайло.

— Кнюх поганий, манах! — вона зразу на його.

Михайло:

— Безсовiсна, грiх мiй великий, скушенiє!..

Ото в його лайка така.

Вона йому — дулю або ухопить палюгу та палюгою його.

Так i живуть. А побрались, — кажи ти! Хоча так i брались вони... Палажка десь аж у якономiї у Потiпаки служила, i зроду-звiку вони вперше побачились, як Михайло уже з палянисею до неї прийшов.

Ще любить справки Палажка, а тут i їсти нiчого: поля з пiвдесятинки всього; така люта усе.

ІI.

Була у їх донька, Оленкою звали. Як опеньочок, ще невеличке було, а там таке: оце як Палажка що робить, пряде абощо, було, то Оленка торкає пальчиком роботу її та:

— А як воно се?!.. А з чого воно?

Букварець купив їй Михайло, зробив їй указочку; прийде зима, єсть вiльний час, Михайло:

— Ану, Оленко, грамоти вчитися, ану грамоти... Оленка, таке манюсюсiньке, в сорочечцi, чорнявенька, як i батько, пальчик у рот, сiдає:

— Це "а", а се "б", — читає за батьком.

А ранок, вечiр настане, Михайло:

— Ану, Оленко, Бозi молитися, ану Бозi...

Бозя папки дасть, здоров'ячка дасть.

Стає опеньочок, молитися за татом. Таке втiшненьке. Тiльки часто плаче було. Матерi боїться було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо у їх. Залiзе за стiл було, вiзьме савтир батькiв абощо, та й давай:

— Господи помилуй, алилуя! — хоч там i не те стоїть, читає, та ще з протягом, як батько.

На улицю до дiтвори Оленка не ходить було. Батько:

— Грiшка, Оленко, на улицю: Бозя битиме. — Слухає.

А надокучить їй дома сидiти, до дiдуся Гната було побiжить, батька Михайлового. Дiдусь сей, як ще Оленка вчилась на ногу спинаться, жив при Михайловi, було водить Оленку по хатi, а зараз — при Василевi, старшому синовi, що поруч з Михайлом i живе, в одстроєнiй хатi. Не вжив у Михайла старий через Палажку, що й до його сувора була i добрим словом не обiзветься нiколи було. Бiгає до дiдуся Оленка було. Дiдусь було по головцi погладить її, гостинчика дасть їй якого, яблучко абощо. З Сергiйком подружила Оленка. А Сергiйко — Василiв хлопчик, трохи старшенький од неї. Дiдусь було з киcличок дубових чорнило Їм робить, соломинкою писати бублички вчить їх було. Був грамотненький.

Пiдбiльшала Оленка. Оддав Михайло в школу її. Страх охоча до вчення була! Одно вона нишпорить щось, одно вона вчитися собi.

Була вже у третiй групi вона. Пiсля Великодня їй малось вчення кiнчать. I тут у пiст яка несподiванка трапилась їй.

Їхав через Вербiвку у школу второкласну, що єсть бiля Вербiвки у селi одному, наблюдатель єпархiальний над школами церковними протоiєрей Полiєвкт Сохановський. Заїхав i у вербiвську церковноприходську школу, де вчилась Оленка. Спереду сидiла вона, така: в керсетинi черкесиновiй, платочку бiленькому, блiденька, а дивитися так допитливо. Отець Платiн, сельськйй батюшка, показав на неї отцю Полiевктовi.

 — Осе, — каже, — й вона, що вчитися на всi цi села найкраще.

Отець Полiєвкт, товстенький, руденький:

 — Ану, дiвчинко, прочитай менi молитву Господню, — до неї.

Почервонiла Оленка, а проте не злякалась. Встала, прочитала йому. Похвалив, далi:

 — А як, дiвчинко, по-руському буде: "хлҍб нашъ насущный даждь намъ днесь?"

Одрубала йому: так i так, каже. Спитав її ще про Адама щось, якусь задачку на пам'яти задав, i cе одрубала.

Вiн:

— Так. Тепер скажи менi, дiвчинко, хочеш ще й далi вчитися? Вона:

— Хо-о-чу, —так з протягом.

Отець Полiєвкт:

— Гаразд. Пiдготовся ж ще за лiто трохи, ходи ось до батюшки, а там ми одiшлем тебе в бiльшу школу ніж cя... на стsпендiю, що єсть на нашу єпархiю: учитися на шкiльний кошт, розумiєш?

Так радiсно всмiхнулась 0ленка, засоромилась та й оченята вниз поставила.

Ходила лiтом до батюшки. Вiн показував їй, як готовитися треба. Вона дiтей йому поглядить, се-те, i така: читає, читає оце та:

— Коли б уже швидче одiслали мене в школу ту бiльшу,-до батюшки було,-якi воно книги там i чому воно вчаться там?

Або мовчить-мовчить та й усмiхнеться оце:

— А якою я, — каже, — буду тодi?

ІII.

Пiд осiнь одiслали Оленку i в школу у ту, аж у Великоросiю десь. А школа та... второкласна, кажуть, та й церковно-учительська там. В одному вони й домi, кажуть.

Присилає Оленка додому письмо незабаром. "Как я рада! — пише, по-руському, звiсно, пише, — прийомний екзамен здала! Татусю, мамусю!.. Вивчусь, — знатиму й я вже тодi, як i вчитель. Тодi й мене настановляти учителькою. Книг, картин тодi накуплю, наставлю по вiкнах квiток, питиму чай i вас напою. Та тепер уже мене i балакати по-панському учати i вбрання менi панське дали. Та зразу, як приїхала я, то так тут i обступили мене, розглядають: у вiщо вдiта, та як балакаю, слухають. Та я боюсь-боюсь, а вони: "хахлушечка", кажуть. Та яка школа велика! Так луна по їй i iде. Та все у їй так i блищить: i помiст, i лутки. Та й церква в школi, i живем у школi, та все самi школярки, а школярiв, як у вербiвський школi, й нема. Та в коридорi й гуляємо. А глянь у вiкно, який город здоровий, страх!"

На лiто, в кiнцi весни, приїжджає додому Оленка. Платтячко синеньке на їй, попередничок, ботики. А личенько вимите, бiле таке. Радiє, цiлується, сюди-туди роздивляється. Побiгла в садочок, до квiточок припадає, зазирає до кущикiв. А знов убiгла в хату, вхопила корзиночку, що привезла з собою, вийняла яєчко якесь позолочене, сестричцi маненькiй Парасi, дає.

— На рiздвянi святки cе там, — каже, — ялинка була: свiчечок на їй, — каже, — та сяцьок.   

Сахарцю дістала, дає:

— Наоставляла, — каже, — од пайки.

Книжечку синеньку дiстала, на стiл положила:

— "", — каже, — шкiльний подарок. Тетрадки повиймала, показує:

— Чистописаннє се, — каже, — а се ось диктовка. Щебече. Тiльки вже багато слiв руських вживає, яких i не второпають батько та мати.

Побiгла й до дядька Василя. Дiдуся Гната не було вже тодi: помер минуле ще лiто. Сходила до батюшки. А дiждала недiлi, до церкви пiшла.

Почали гомонiть по селу:

— Так от, — кажуть, — щастя Михайловi: так тобi нi з сього нi з того у пани дочку уведуть.

Всмiхається Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чує вже й нiг пiд собою.

— Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дiвчатами. Дiйдеш навук, замiж пiдеш за пана: хату з сегли поставим, залiзом покриєм, — почала до Оленки. А до Михайла:

— Моя донечка вчитися онде, а я в запасцi буду ходить!.. Справ спiдницю менi!

ІV.

Приїжджає було й щолiта додому Оленка. Сумне тiльки життя їй було. Їство: борщ, хоч видивись, картопелька, цибуля, часник, що аж хата провонялась цим. А хата така кривобока, старенька, i так тiсно, поночi в їй. А неспокiй у хатi? Неспокiй ще побiльшав. За вгород гризти почала батька мати. А чого за вгород?

Дiд Гнат, батько Василiв та Михайлiв, помер у Василя. Що у Василя йому спокiйнiше, нiж у Михайла, жилось, що Оришка, жiнка Василева, людина кращої вдачi, до його ласкавiша була, нiж Палажка, вiн, умираючи, сказав Василевi взяти города його бiльше проти Михайла на сажень ушир, Михайловi ж сказав не перечить цьому. Поховали батька брати, худiбчиною стали дiлитися. Жалкенько було Михайловi попускати братовi бiльше города, та така батькова воля — попустив.

— I сякий, i такий, — почала на Михайла Палажка, — таке вбожество дома, а ти попустив!.. Батько ска-зав та,й умер: i не попускати можна б було, сi та тi б попускали тебе.

Почала й на Василя й сем'ю його ворогувати та злитися Палажка.

— Пiдлiзли сякi-такi до старого, — почала думати про їх, почала бабам хвалитися на улицi, — пiдлизалися до його, що вiн їм так сказав города узять.

Перестала до їх i в хату ходить. Хоча вона й так рiдко ходила до їх: не любила Михайла, не любила i родичiв його. Стала забороняти i Оленцi ходить до їх.

— Не ходи, — було каже їй, — нехай пiдлизи, вороги мої не втiшаються тобою, баришенькою моєю.

Та дарма цi балачки Оленцi були. Пiдлизування сем'ї дядькової до дiдуся не бачила вона, а просто догляд до його людський. Ходить було: до дядини Оришки, до Сергiя, Сергiйка колишнього. Дядина поважнiша, нiж мати, така невеличка, балакуча, се-те їй розкаже було, де що чула абощо. А дядинi Оленка було про город, де вчитися, розказує.

— Все таке у йому... елєктричество, — каже, — i свiтять, i бiгають ним. Ну й люде, — дивується було, — до чого дiйшли!

А Сергiй теж у второкласнiй учився тодi. З ним i про грамоту можна було побалакати Оленцi.

— Що то та грамота, вчення! — було йому каже Оленка. — Вченi люди розумнi такi. Хоч, — каже, — i тi вчительки, що там учати нас! Такi любi, тихi та знають багато всього: балакати тобi про вiщо як стане котра, слухай тiльки. Аж млосно стане тобi, як їх прирiвняти до себе, настiльки освiченiшi вони. Та по квартирах у їх так гарно: грає музика, книги, картини, пахне духами, простор, свiтло. Так i пiде мороз по тобi, як на їх життя глянеш i домашнє своє пригадаєш.

Страх як бажала Оленка i собi дiйти такого життя, дiйти такої освiти, як тi вчительки! З книгами й не розлучається нiколи було. Нiгде їх брати було у своєму селi, у Степурiвку ходила, сусiднє село. Там у старенькому панському домиковi була народна книгарня. Стара панi книгаркою. Бере було у неї Оленка засмальцьованi, порванi книги, читає у садочку у себе на столику. Та такою до книг була i в школi вона. Заїхала раз було до неї її шкiльна подруга звiдкiльсь. Розказувала про неї Михайловi.

— Там, — каже, — така Оленка ота: вивчить урок, сiдає за книгу, яку з шкiльної книгарнi взяла. І вечора для читання їй мало, а й серед ночi читає вона. Осе як поснуть уже всi ученицi, то вона встане потихеньку-потихеньку, бо забороняється се, лампу пiдкрутить, читає.

V.

У церковно-учительськiй училась Оленка уже, на стипендiї теж. Сергiй, що ранiш, нiж вона, вчитися почав, тодi вчителював уже десь. З второкласної вийшов, де три годи пробув, на вчителя екзамен здавав. I книг деяких собі уже роздобув, i рiдною мовою писаних.

Такий кругленький, русявенький, як мати; приїздить на лiто додому було. Почала Оленка i в його брати книги. Дуже здибувалась була, як вперше взнала, що ми українцi i що в нас своє єсть письменство.

— Як таки так, — каже, — що я досi й не чула про се!!

В "" дочиталась до слiв: "і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", — та й замислилась. А пішла до Сергiя та й каже:

— Справдi: чого цураться того, що ми найуперiд у життi почули, побачили?.. Чого цураться, що нам сама природа дала?

Як стала у Великоросiї вчитися, балакала тiльки руською мовою, а то вже й своєї вживати почала. I убрання инодi надiвати стала своє. А ранiш було як не в шкiльному ходить, то в платтi, що справить батько. Почала инодi й керсет надiвать. Мати було їй:

— По-благородному, Оленко, привчайся: тобi тепер не личить мужиче.

Тiльки всмiхнеться Оленка.

Познайомилась з степурiвською вчителькою, дочкою книгарчиною, i в неї книги брати стала. I така була: Сергiй як нагадає про що їй, чого ще не знає вона, з писання Дарвiна про що абощо, почервонiє-почервонiє було.

— Як же я, — каже, — мало читала!

I ото вже вона дiстане як не в Сергiя, то в учительки книгу таку, як єсть у їх, та читає-читає вже.

Турбується було, що у школi не дають таких книг.

Шиє, вишиває було, — рукодiлля, якого й у школi вчилась.

Од роботи домашньої мати її увiльняє було.

— Не в своє дiло не мiшайся, — каже було їй, — одного вже держись.

Було щоденник Оленка веде.

— Я, — було пише в щоденнику, — з грязi вилiзти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти, бажаю людськостi, правди в життi, про вiщо так пишуть у книгах.

А музику як любила вона! Сергiй на скрипку грати трохи вмiв. Грає Сергiй, i не змигне Оленка нiкуди, слухає так. Почервонiє було, та аж дріжати стане уся.

— Ну, й музика, — каже було, — як вона душу проймає! Вчилась i сама грати на роялi: охочих, казала, учати у тiй школi сьому.

А в глибокi думки як заходить було! У жнива раз помер один товариш шкiльний Сергiїв, ще й сусiда близький його та й Оленчин, Андрiй Бiланенко. Стукають майстри, робляти домовину йому, вона сидить у садочку, пише в щоденнику:

— Отак! Учився хлопець, був гарний, хороший, та се й... у холодну, глуху, темну, тiсну могилу споряджають його! I се... провалятися груди йому, висохне мозок... Боже! Що ж се таке? Та невже ж се буде й зо мною?! Як же се так? А що там?.. Тихе, святе раювання? якi почуття невiдомi? огонь, пекло, муки? чи спокiй i спокiй, вiчний, страшний, поки й свiта й сонця!! Боже!.. Що ж таке буття й небуття?.. Люде, що таке?

А раз прочитала Фламмарiона про небо.

— Так от, — каже до Сергiя, — де взялись усi тi мири незлiчимi, де кiнець простору небесному?

Вечорами усе вона дивитися на небо, на зорi було. Цвiт небесний любила, голубi плаття носила.

Палажка ж усе бiльше не любила, що Оленка до "ворогiв" її, знай, ходила, та ще й балакучiша була до їх, нiж до неї, матерi. А Оленка з матiр'ю якось негаразд почувала себе через її вдачу, невпокiйну таку. Особливо дуже не сподобалось Палажцi те, що Оришка сама раз покликала до себе Оленку була.

Вийшла з хати та:

— А яких я оце грибiв добрих насмажила; ось iди, покуштуєш! — до Оленки, що саме на грядках гвоздиками тiшилась.

Почула се Палажка з сiней, взяло її зло. Почала думать, як би помстить Оришцi за се. I от другого дня топить Оришка у хатi, слухає: десь кури кричать. Вийшла, — у Михайловiй клунi, що од гранi недалеко стоїть. Неначе хто їх рiже, кричать. Що таке? Пiшла до клунi Оришка, — зачинена. Подивилась у дiрочку, аж... її й кури. Палажка, аж з їх пiр'я летить, хворостиною їх ганяє по клунi.

— Божевiльна, що ти робиш? — Оришка до неї.

— Хай не ходяти у клуню!

— А чого ж зачиненi вони? Заманила, мабуть!

Оскиряється Палажка, хмурить брови бiлi свої:

— Заманила, — каже.

— Помийниця ж ти якономичеська! — Оришка їй.

Аж пiдскочила Палажка.

VI.

Вирiвнялась Оленка, зробилась хороша, струнка. Була, правда, худощавенька, блiденька трохи, та се не вадило їй; навпаки, робило такою чарiвною її, так i нагадувало про щось духовне в їй. А карi оченята її були такi розумнi.

Почало серденько так уже битися у неї i щiчки так палать, як стане вона про коханнє читать. Читала вона про вчителя одного. Був теж блiденький трохи, чорнявенький, задумливий був. Читав багато. Докопувавсь до всього, що й життя, що й небо. Добрий був до всього живого, пам'ятав, що вiн чоловiк.

— От зiйтися б з таким, — думає Оленка було, — як би я покохала такого, пригорталась до його, думками дiлилась з ним!

Єсть у дяка вербiвського син, Грищенко Федiр. Учителює десь, церковно-учительську кончив. Учителював i тодi. Хлопець молодий, нежонатий. Жив лiтом дома. Побажав познайомитися з нею, а тодi у Вербiвцi тiльки й дiвчат iнтелiґентних було, що вона. Почав ходить до Сергiя. Тiльки Оленка якась соромлива була. I до Сергiя не пiде було, як у його вiн. Ходить було по садочку у себе та тiльки в садок Сергiїв, де Грищенко, так позирає з-за соняшникiв. А там грядки у їх мiж садками й мiж хатами.

— Ну, якi воно, — думає було, — тi мужчини, не брати, як Сергiй, i як воно з ними?

А то раз у недiлю сидить Оленка в садочку в Сергiя. Пташки щебечуть, сонечко свiтить; калина кучерява, з одного боку пiдперта; лавочка, столик, там i вона, чорнобровенька квiточка. Вишита сорочка на їй: керсет плисовий, чорний; стьожка червона в косi, коса довга така. Сергiй нахилив вишеньку бiля неї, ягiдки дiстає, вона дивитися у Шевченкiв "", "" читає.

Аж ось рипнула хвiртка. Глянула, — Грищенко з-за маку йде. Як пташечка та схопилась Олейка, наче пурхнуть хотiла, та й нiкуди. Стоїть, засоромилась, червона, як ягiдка. Познайомив Сергiй їх. Сiли. Грищенко, чорнявий, вусики невеличкi, в тужурцi синенькiй, глянув на книжку та:

— Читаєте? — до Оленки.

Всмiхнулась. — Читаю, — промовила так соромливенько.

— А читаннє рiч гарна, — Грищенко їй.

— А як же! — Оленка йому. — Се ж таке їство духовне. — Перегортає листочки та зирк-зирк на тужурку йому.

Грищенко:

— Читаєш i, як би сказати, бачиш усе.

Повела Оленка язичком по губi та:

— Еге. I до неба ближче стаєш. Почуття такi инодi... — та й не доказала. Почервонiла, кахикнула: у хатi у неї саме сварка зчинилась. Хоча пiд калиною слiв з хати розiбрати i не можна було, а все ж чуть було лемент. А слова такi там були:

— Мою дочечку манить, а мене зве помийнисею, — мати до батька, — а в тебе й нема того, щоб вибатькувати її, сяку-таку невiстку свою!

Батько:

— Та хоч ради недiлi святої не кричи, ради чоловiка чужого, там он учитель чужий, почує.

— А що менi такi вчителi! З панiв вони, чи що? — батьковi мати.

Вийшла далi мати надвiр, пiд калину з-за пшенички дивитися давай.

Оленка:

— Яка яблунька гарна! — Встала та й iде за яблуньку.

— Ще й ховається! — мати до неї, — Думає, що я й не бачу її; додому йди!

Пiшла Оленка такою ходою нерiвною i попрощаться забула.

— Не ходи! — напустилась мати у хатi на неї. Батько й собi:

— Та й справдi, Оленко: краще б було, якби ти таки й не ходила до їх.

Що тiльки Михайло не був задерикуватий, як Палажка, а йому теж не до вподоби було се ходiння. Боявся, щоб Сергiй її "з пантелику" не збив. Про його тодi балачки ходили, що вiн у Бога не вiрує, у церкві поклонів не б'є, свiчки не ставить та не часто й буває у їй; i комусь ще казав, що земля кругом сонця лiтає i що дощ з пари.

— В писанiї немає цього, — казав якось Михайло Сергiєвi, — се од невiрцiв усе; нiхто сил божих не знає, а дощ Бог дає, а не з пари.

Не любив Михайло Сергiя. Через його та й до Василя рiдко ходить було.

Усе було вiн Оленцi товче:

— Живи по-Божому: пости чти, до церкви ходи.

VII.

Незабаром знов побачила Оленка Грищенка в Сергiя. Дивитися на його з-за городини.

— Тодi я гаразд i не роздивилась на його, — думає, — а вiн такий... про читаннє зразу почав.

I пiшла б, може, до його, як знайома уже, мати ж... сидить бiля хати, лущить насiння. А Оленка в Сергiя, в дядини, крадькома вже бувала. Та й Грищенко... хто його зна, якої тепер думки про неї, що тодi її так осоромила мати. Щоб хоч не дивитися на його, не чути його голосу, пiшла Оленка на вигiн!

Вигiн за садком зразу, високий, крутий. Тут i там по йому конi пасуться, телята щипають травичку, вiтряки стоять. А внизу село лежить, таке кучеряве. Кучерi топольовi, срiбненькi, пiдiймаються вгору; iншi, чорнi, позвисали над клунями; ще iншi, вишневi, сливовi, повивають хати. А церква, наче зiронька в небi, сяє-сяє в гущавинi. Убiк попiд вигоном долина побiгла. По той бiк долини гай зеленiє, то в долину збiгає, то в поле вискакує, що жовтiє проти сонця за ним. А там далечiнь... синiють гаї.

— Боже мiй! — думає Оленка. — Чого я сама? Потiшитися нi з ким красою сiєю.

Щось забалакало ззаду. Оглянулась, — Сергiй i... Грищенко за нею iдуть. Затьохкало в неї. Чубок на головi поглядiла, що визирав з-пiд платочка, на плаття голубе подивилась собi, припинила ходу. Привiтались.

— Яка краса унизу! — Оленка до Грищенка.

— А що, вас не били у хатi тодi? — вiн до неї. Всмiхнулась Оленка й нiчого. Стало нiяково їй. Сергiй се помiтив, про друге почав:

— Читав я в ґазетi, — каже, — що в селi одному хлопцi й дiвчата простi спектакль дали. Порядкували вчитель та дяк. Да якби i в нас таке встроїть, та ще й прибуток призначити на яку цiль корисну!

Оленка зирк-зирк на Грищенка, нiби питала його, що вiн скаже на се.

Грищенко, мабуть, думав, що Оленка на вбрання позирає йому: поглядiв комiрець отюжений, висунув трохи з-пiд тужурки його, кахикнув та:

— Iнтересний, — каже, — з степурiвським дяком спектакль був учора у нас. I то ж чорт… рябий! Новiсiнькi карти були у мене, i вiн... — Грищенко зареготiв, — i вiн чисто порвав.

— За вiщо? — всмiхнувся Сергiй.

— П'яти рублiв я виграв у його. Я вже казав йому: не вмiєш — не сiдай, а вiн... хе-хе!

— Карти на умi в його! — подумала Оленка про Грищенка. Глянула на його: такий повний, червоний, в'язи товстi. — Зовсiм i обличчєм не схожий на того, про якого я читала, — подумала.

Сергiй глянув на сонце та:

— Iнтересно б оце подивитися на сонце в скло закоптiле.

Оленка:

— I то ж тiло величезне таке! А проте... потухне колись.

Грищенко:

— А он чорногуз який ходить! — карлючкою за вiтряк показав. — От якби рушнися осе!.. Чудасiя!.. Як я уцiлив нею раз був ворону, так i пiшла з тополi перекидя.

"А нащо уцiлив, спитати би тебе?" — подумала Оленка.

Довгенько ходили по вигону. Грищенко й до дяка степурiвського ще вернувсь, розказував, як той п'є горiлку та як на головi вмiє ходить. — Iнтересно, — каже. Оленка бiльш мовчала.

"Хай... — було думає, гуляючи з Грищенком, — кончу школу, далi одчинятися дверi менi... невже не зустрiну тодi його... любого, з душею".

VІII.

Палажка тим часом все частiш i частiш загризалась з Оришкою. Пiсля того, як її Оришка назвала помийнисею, вона як помiтить, що Оленка у неї була, так Їй i зробить шкоду яку. Iде поз грянь, соняшник зломить Оришцi або переб'є ногу курчатi її, як пiде до неї, Палажки.

Лютувала на Оришку Палажка i все дужче злилась i на те, що у неї, "ворога" такого, город бiльший. Почала все частiш дорiкати ним Михайловi. Солi нема, борщу нiчим затовкувать, так на язицi й огород у Палажки.

— Пiдлiзли сякi-такi до старого, а ти попустив їм! — гримає на Михайла. — Хоч би се який кущ картоплi продати з тiї смужечки, що оддав їм, i то б же яка се запомога була!

Вийде з хати Михайло, перед очима i смужечка та.

"Справдi, — почав думати вiн, — нащо попустив? Хоча... батькове ж слово... i не попускати не можна було... "Чти отця", — в писанiї сказано. Се... се все Василь та Оришка тут виннi. Пiдлiзли пiд старого, мовляла Палажка, так воно й є! Бо й справдi: чим я од Василя гiрший у батька? За вiщо Василевi бiльш огорода од батька? За те" що батько жив при йому. Так i при менi ранiш жив! Нехай Палажка, може, чим i не догодила йому, так... у якiй же я тут вині?! Підлізли пiд батька i все тут".

Так почав думати Михайло, i вже й сам на Василя та Оришку злитись почав. Уже й бувати у їх перестав. А робить їм погоду Палажка, вiн i не спиняє її. Инодi й сам ще як захватить їх кури з свого города, то аж сторчголов летять.

Лайка, сварка i в хатi й надворi.

"Бiднiсть— i зло через те, — думає Оленка було. — Хай... — було розважає себе, — кончу вчення, матиму місце, буду запомагати батьковi, матерi, може, хоч трохи утихне гризня".

Зiставалось Оленцi, щоб уже кончить школу, год один ще повчитися. Дiждала кінця лiта, проїхала.

ІX.

Перед Тройцею приходить од Оленки одкритка, пише:

"Кончила з нагородою — євангелiєю в червоному бархатi, оправi золотiй. Тодi-то за мною на станцiю виїдьте".

Прийшов час i їхать. Запрiг Михайло конячку, поїхав. Весело їхалось. Незчувсь, коли i в Гайдарях опинивсь, а двадцяти же верст, велике село. Виїхати з його, i станцiя зразу.

Розвиднялося саме. Осокори в садочку, неначе намальованi, стояти на побiлiлому небi, а водокачка стоїть сувора така.

Немає ще поїзду. Самi грузовi ваґони збоку стоять. Свiтитися в декiлькох вiкнах. Телєґрафист в одному сидить, куняє. А бiля кущiв стрижених хропе хтось на клунках. Десь панок у брилику взявсь, похожає. Надворi все свiтлiше стає.

— А дозвольте спитати вас... — до панка до того Михайло,— чи швидко вже поїзд?

Панок:

— А тобi ж куди, на заробiтки кудись?

Всмiхнувся Михайло:

— Нi, дочку виглядаю з школи.

Зупинився панок: — Як то з школи? Пiдiйшов до його Михайло:

— Училася з панськими дiтьми.

Дивитися панок то на сiру свиту Михайлову, то на зашкарублi чоботи йому. Всмiхається Михайло. Похожає панок, Михайло й собi поруч з ним.

Прийшов поїзд, чмихає стоїть. Настороживсь Михайло. Зирк! Висувається з зелених присiнок корзиночка. Держить її панночка в голубому. Рученята такi бiлi у неї, манiсiнькi. Чубок такий кучерявенький з-пiд платочка визирає у неї. А на щiчках i рум'янчик єсть. Виходить, всмiхається.

— Здрастуйте, тату!

Пiдбив Михайло сiнце їй на возi, ряденцем заслав, поїхали.

По вигону сивiє роса, а там он за вербами так небо палає, — сонечко сходить. Тополi в Гайдарях, неначе засоромились чого, почервонiли. Гайдарi. Сюди й туди по садочках бiлiють хати; клунi, хлiви стояти понад улицями. Череда ось iде. Чередник у свитi, в брилi: "Гей!"— помахує костуром. Там он на майданчику бекають вiвцi. А птаство що по садках виробляє, зустрiчає сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витинає такої. Та тут ось один, а там десь i другий. Жовна й собi виграє на кленку. Пташка якась: цi-цi! у калинi. Нащо вже сорока, i та: скрики-ки!

— Який же тут рай! — всмiхається Оленка. — Рай, справжнiй рай!.. А там... стiни. Глянь у вiкно: метушня, стукотня, дим.

Михайло:

— Так се ти, значить, учителькою будеш уже! Слава Богу. От якби ще й у второкласнiй де, щоб жалування бiльше тобi: запомагати будеш i нам.

— I у второкласнiй можна менi,— Оленка йому. Помовчала, далi: — Менi так i казано. — Усмiхнулась. — В отця Полiєвкта я се була.

Як була, розказала.

А на станцiї бiля того города, де живе отець Полiєвкт, Оленцi пересадка була. Поїзда другого ждати довго, надворi пiвдня, вона корзиночку швейцаровi поглядати оддала, а сама до його пiшла: наблюдатель над щколами i знайомий до того,— спитати про місце його. Позвонила. Впустили її. Чиста кiмната. Олива горить. Вийшов отець Полiєвкт, повний, очi вузенькi, благословення їй дав, усмiхнувся — впiзнав Оленку; рiк тому, як була у його вона з книжкою якоюсь i поклоном од завiдующого школою. Сiв отець Полiєвкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька, стоїть перед ним та:

— Се вже я кiнчила, — так потихеньку до його.

Вiн:

— Ага... Що ж, трудно вчитися було?

— Нi, так...

Погомонiли трохи, далi Оленка:

— Я б вас прохала... як тепер пристроїться менi вчителькою?

Отець Полiєвкт, чого й ждала Оленка од його, що вiн же увiв її у науку у сю, усмiхнувсь та:

— Гаразд, гаразд, голубочко... Буду мати на увазi... Бога не забувати тiльки треба, старших поважать... — Ранiш "ти" їй казав, тепер обминав се слово.

Не забула Оленка й про те, що їй доведеться запомагати батьковi, а в однокласнiй школi плата мала вчителям, вона:

— А чи й у второкласнiй можна менi?..

Помовчав Полiєвкт, далi:

— Кiнчила церковно-учительську: мм... можна. Ось буде й місце гуляще в однiй.

— А як я взнаю про те, чи буде місце менi, чи нi?

— Напишу нехай через мiсяць отам... Звiдаюсь ще де з ким.

— Такий добрий... — Оленка до батька.

Їдуть. Ось якийсь домик визирає з-за тину. Стiни бiлi, покрiвля червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким порiс. Квiтничок перед домиком тим, смужечками якимись, мережечками пiшов. Кущики зеленiють якiсь. Та трояндою так i несе звiдтiля. А сад ззаду так i налiг на той домик.

"От, — думає Оленка, — буду вчителькою так у селi у второкласнiй; житимуу хатi в такiй; квiтничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги, картини i... вiн, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру навчати, до всього такого великого доходити будемо з ним".

Михайло:

— А євангелiя в оправi золотiй тут? — на корзинку показує.

Кивнула головою Оленка, всмiхається.

— Отож гляди її, з нею скрiзь буде хортуна тобi.

В поле виїхали. Сонечко вранiшнє золотеньке, червоненьке, уже так осяяло все. Видно: там он i там гаї по долинах червонобокi пiшли. Там он рiчка блищить в очеретi. А он десь церква бiлiє в селi. Чорнiють яри. Перепiлка, чуть, десь у житi лящить. Жайворонок белькоче вгорi.

— Який же мир Божий гарний! — скрикує Оленка.

Дорога повилася й повилася житом, синiє. Жито молоденьке, блискуче, так зеленiє — пiшло. Вiтерець пахучий шепотить у йому. Сокирки так голубiють в гущавинi. А ось коноплi чорнiють, запахли. Горох по могилi послався. Могила висока така.

"Могила... — замислилась Оленка. — Кого вона бачила? Татар скуластих? лицарiв чубатих, козацьких? чи, може, аж скифiв?.. Де все дiлося те, що було тут колись? Чи хоч снитися краса ся тому, хто, може, у могилi тiй спить?.. Боже мiй, нащо той сон, такий вiчний, страшний, коли життя таке гарне?!"

Сонечко вже височенько пiдбилось. Вже поминули й Гупалiвку з цегловою церквою, з очеретами густими. Ось уже й вiтряки степурiвськi. Степурiвка он збоку. А ось уже й гай: звiдтiль i звiдтiль на дорогу налiг. Дорогi, рiднi мiсця! Там он, де якийсь кущик росте, колись курiпочку зiгнала Оленка, ягiд шукала; а там, на пiдгiр'ячку, рвала купало.

Бричка ось їде навпроти. Савка Гнатюк, вербiвський чоловiк, поганяє. Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз — синя околиця.

— Студент Кочурин, — батько Оленцi.

Чула про Кочурiв Оленка. Савка, вiзник їх, розказував про їх батьковi в хатi при їй. Пани вони, люди багатi, освiченi. Старий Кочура в земствi чимсь єсть. А живуть вони недалеко од Вербiвки на хуторi.

"Що, якби познайомитися з ними?" — подумала Оленка.

Дачники в їх часто бувають. Учитель з гiмназiї, Савка казав, часто буває: нежонатий, на щоцi родинка. Дочка єсть у Кочури, студентка, Люсею звуть, Савка казав.

Поздоровкався Савка, проїхали.

"Боже мiй, — подумали, — невже я не познайомлюся з ними?.. Люде вищої освiти! Таке єсть гарне пишуть про їх. Рай, мабуть, з ними".

Ось уже й хатки у садочках. Баштанець серед дороги ось дiтвора городить з пiсочку. Он у споришi стовп бiлий стоїть, "Вербовка" чорнiє на дощечцi.

— Здрастуй, рiдне село!

Вилами улиця. В лiву руч повернули. Ось уже... хто? Мати назустрiч iде; Парася бiжить.

— Здрастуйте!

А ось уже й тин. Хата старенька виглядає з-пiд грушi, зеленiє садочок. Над вигоном он берести скупчились, на хлiвцi напирають. Клунька пiд кленом чорнiє.

— А як повиростало усе! — скрикує Оленка. — Рожа он як зацвiла!

В хату ввiйшла: невеличка, стеля так низько, а стiнка напiльня так оддулась. А така вона, хатка ся, мила тепер.

— Рiднесенька хата!

Мати самовар блящаний ухопила, наливає надворi; Парася — школярка уже — угiллячка з печi дiстає, батько вигiряг конячку, чкурнув за булкою в лавку.

Пройшлась Оленка по хатi, пройшлась по садочку, так їй весело, любо, таке їй рiдне усе, — розiгналась до дядька Василя борозенкою через грядки.

I тут почалось.

— Куди ти? — мати од самовара до неї, так суворо.

Почервонiла Оленка, зупинилась.

— А вам що? — питає.

Мати:

— До сяких-таких не ходи!

— Ось киньте-бо се!

— Не йди, я тобi кажу!

— Та поки ж се буде? — махнула рукою Оленка, пiшла.

Мати:

— Та не дозволю ж я, — кричить, щоб моя дитина, що наук дiйшла отаких, та до ворогiв моїх ходила! — Вхопила палюгу та трах, трах нею по шибках у хатi своїй.

Стала Оленка, дивитися. Вийшла дядина з хати, — там недалеко хата од хати і дверi напроти дверей.

— Що там таке? — обзивається.

— Не мани, сяка-така, дитини моєї, своїми втiшайся!

— З ума зiйшла? — Оришка їй.

Палажка:

— Ось тобi, о! — крутить дулi, дає Оришцi.

Якiсь люде йшли улицею, поставали навспинячки, дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж дивитися, став. Повiсила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипiв самовар, нiхто й чаю не пив.

X.

Обгортає Палажка на грядках картоплю пiсля цього якось i дiйшла до обнiжка, що лежить гребеником мiж частками Василевою i Михайловою. Такий вiн бридкий їй: так нерiвно город роздiляє i за ним такi вороги живуть!

"Хоч устругнуть його трохи", — думає.

Подивилась до Василевої хати — не видно нiкого та за соняшниками не дуже й примiтне її, нахилилась, клює шарiвницею обнiжок той. Так гарно їй, таке її усердя бере: в обнiжковi зазубнi робить, а поз обнiжок, пiддовбуючись пiд його, рiвець прогортає.

"Хай трохи-потроху обвалюється у наш бiк, — думає, — до ворогiв посувається: все ж таки нам город буде ширшать, а ворогам зло".

Другого дня прогонив Василь кури з грядок та й до обнiжка наблизивсь. Побачив — скипiв. Сердитий-такй якийсь вiн, чорний, усатий. Побiг, ухопив заступ, давай загортати той рiвець, зазубнi тi. I землею з грядок Михайлових загортає.

— А, сякi-такi!.. — кричить.

Михайло був тодi в хатi у себе з чоловiком одним. Як вискочить.

— Що то ти робиш!—  визвiривсь на Василя.

Василь:

— А то он що пороблено? — показує йому зазубнi.

Бачить Михайло, що пороблено, i хто поробив, догадався, бачив бiля обнiжка Палажку учора, та се байдуже йому: у Василя частка бiльша, вiн те знає.

— Що ж там? Нiчого! — Василевi вiн.

— А, так нiчого тобi!

Горне Василь з грядок його землю та зачiпає й картоплю йому.

— Рятуйте! — кричить Михайло.

Виходить з хати i чоловiк той. А чоловiк той — Семен Остапчук. Чоловiк багатий, поважний, письменний. Був вiн од Вербiвки суддею тодi в волостi. Iде й вiн до обнiжка, такий здоровий, показний, рудий трохи.

— Що таке? — питає.

— Подивiться ось, — Василь до його, — що воно пороблено обнiжковi се?

Подививсь Остапчук, та тiльки не за Василем оступивсь. Василя не любив вiн за його вдачу сувору, що й до його, суддi, вiн непривiтливий був. А Михайла тодi ще саме було й треба йому: прийшов до його на роботу кликати до себе, i пообiщав Михайло.

Всмiхнувсь Остапчук та:

— Що ж? тут... нiчого такого.

Почервонiв Василь:

— Як нiчого? — крикнув на Остапчука.

Остапчук:

— Чого ж кричать?.. На кого кричиш? — з серцем до його. Вiн:

— А що ж?.. Лiзуть у мiй огород, i нiчого?

Михайло:

— А як у тебе он i город ширший, i не кажеш того!

— А тобi що до того? — гримнув на Михайла Василь. Подививсь i Остапчук на Василiв город: од обнiжка до улички, i на Михайлiв: од обнiжка до лiски — городи узенькi, примiтно, що ширший, хоч i не набагатечко.

— Ширший, да, — додав Остапчук.

Почервонiв ще дужче Василь:

— Так i ти... i тобi заздро, що город ширший у мене? — визвiрився на Остапчука.

— Не тикай!.. З ким ти потикавсь? — Остапчук до його.

— А що ж?

Остапчук:

— Грубiян отакий... У город он лiзуть до його... До такого i слiд лiзти.

— Що ти? Що слiд лiзти? — скипiв Василь. — Що ти, чорт рудий, пiддрочку даєш?

Дивитися Остапчук, почервонiв, далi:

— Що ти? що ти менi оскорбленiє наносиш таке?! — закричав, — Чуєш! — обернувсь до Михайла. — Чортом рудим мене зве! Свiдком будеш: процентуюсь.

Увiйшли в хату Остапчук та Михцйло. Була в хатi й Палажка, сидiла на полу, пiр'я в решетi драла. Оленки ж не було й у городi, десь зiйшла од клопоту. Всмiхається Палажка: увесь час у вiкно одсунене слухала бучу. Остапчук нiчого. Увiйшов у хату, щоб цiпок узяти та додому йти та й... сiв на лавi, похнюпивсь. Сердито йому. Як-таки так? Якийсь-небудь харпак i його, суддю, такого чоловiка поважного, так образив! I за се йому тiльки арешту може буть суток з скiльки. Щоб i робив йому! Пiдняв голову:

— А з якого благополучiя у його, прохвоста, город бiльший? — почав до Михайла.

Почухав потилицю Михайло, сiв на лавi й собi та:

— Подарував старий йому трохи... пiдлiз.

— А документа ж нiякого в його нема од старого?

— Нема.

Стиснув Остапчук плечима.

— Дивуюсь, — каже, — тобi: чого й дивишся на його тодi? Тобi ж тут жалiтися можна в суд: нас, мов, два брати, город батькiв, а владiєм нерiвно ним. Прощу порiвняти нашi частки.

Мовчить Михайло, дивитися на Остапчука. А Палажка так радiсно:

— Порiвнять! От спасибi вам... дайте стежку в сiм... доказати сяким-таким!

Всмiхнувсь Остапчук. Осе-то йому допекти Василевi!

— Чого ж, — каже до неї, — можу дати стежку. — Повернувсь до Михайла:— Тiльки тут от що: того, що як там було в вас — чи подарив йому батько, чи як, — згадувати у судi не треба, а просто: Василь, мов, сам захопив стiльки города собi.

Мовчить Михайло, в землю дивитися.

А Палажка:

— От спасибi вам! — до Остапчука. — Я вже вам робить що без грошей послухаю за таку йашу добрiсть до нас.

Знов усмiхнувся Остапчук: се ж йому й користь ще з цього буть може.

— Еге, я добрий, звiсно... Захопив прямо, кажи, — навчає Михайла. — Знайти тiльки для хворми свiдка такого, який би теж так сказав, i дiло вгорить. Я потягну руку за тобою. Перебалакати ще з товаришами суддями можу... i присудимо тобi посунуть обнiжок у Василiв город... Добре?

— Не знаю... коли б... — Михайло почухавсь.

— Що "коли б"?

— Коли б грiха не було тут.

Всмiхнувсь Остапчук, прихиливсь до Михайла та:

— А за обнiжок?.. Як тут грiх, то й за обнiжок же грiх: з вашого ж боку вiн скопаний.

Всмiхнувсь i Михайло, помовчав, далi:

— Та се так, тiльки... обнiжок дiло менше, а се... батькове слово треба ламати i... на Василя — захопив ще треба казать. Та й... обнiжок не я й скопував ще.

Палажка:

— І тебе сi та тi й вигадували такого менi... — почала кричати на Михайла.

Зареготав Остапчук.

— Подумайте, — каже, — над цим. — Взяв цiпок, пiшов.

Почалося справжнє пекло в хатi у Михайла. Палажка вже тiльки й знає, що гризе йому голову:

— Сякий-такий одбірай, що попустив! Слухає-слухає Оленка се, почне вбалакувати матiр:

— Ну, мамо, що ви за людина така? Нащо гризня ся?

— А тобi чого треба? — визвiритися мати на неї. — Кончила вченнє, мiсця шукай!

"Ну,— було думає Оленка, — коли б уже швидше те й місце: зароблю грошей i, на чiм не стане, куплю у дядька смужечку, що попустив йому батько. Нате, мамо, — скажу, — та цитьте!"

XI.

Пройшло вже бiльш місяця з того часу, як пообiщав отець Полiєвкт написати Оленцi про місце. Жде-жде Оленка, не чуть нiчого од його. Чи не забув? Почала турбуватися.

А то одного разу почула од Сергiя вона, що сам чув десь, що отець Полiєвкт, який завжди живе у ґубернському городi, зараз перебуває у батька свого, а сей живе у городi, що недалеко бiля Вербiвки, — невеличкий, повiтовий. Батько його, сивий дiдусь, заштатний батюшка, слабував дуже тодi, i вiн приїхав одвiдати його. Стукнуло в голову Оленцi: чи не пiти се до його, нагадати про обіцянку йому? Вечорiло тодi вже, як вона цю звiстку почула. Дiждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сiм верст до города.

Пiвдня. Прихожа Полiєвктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидяти на лавцi в прихожiй: Грищенко у тужурцi, якась панночка в чорному, ще хтось безусий у блузцi, — видно, теж до отця Полiєвкта прийшли. Сiла Оленка й собi. У сусiднiй кiмнатi чуть Полiєвктiв голос; балакає так повагом з кимсь.

— Любов до ближнього, — каже комусь, — любов, про яку так учив нас наш Божественний учитель Христос, — велика рiч. І ми, служителi його, у проповiдях наших повиннi дбати про неї.

"Милий отець Полiєвкт, — думає Оленка, — про яке святе дiло вiн дбає!"

А серце тiльки тьох-тьох у неї: що то вiн про місце їй скаже.

Ось iде через прихожу у кiмнату у ту баба якась в попереднику, на прислугу схожа.

Оленка до неї:

— Доложiть отцю Полiєвкту, що я хочу бачить його: Панасенкова, скажiть.— Пiшла баба у дверi, зачинилась, докладує.

— Так i Панасенкова тут?—  чуть отця Полiєвкта. — Пам'ятаю... там така... — почав до когось, — по науках у школi не було кращої за неї. Дякували менi, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита!.. Може неабищо буть з неї.

Чує се Оленка, всмiхається.

"Значить, коли за таку маєш мене, — думає, — подбаєш для мене. Ану, у якiй же второкласнiй ти помiстиш мене? У дiвчачiй, звiсно. Ну, й працюватиму ж я! Буду вчениць своїх до думок глибоких привчать, до людськостi, правди; буду їм книги гарнi читать. Пiдiйду до сiї, до тiї, всмiхнуся до неї, вiзьму за щiчку її. Боже! Як я їх буду кохати!" — Аж устала Оленка, пройшлась по прихожiй, так їй гарно зробилось.

Вийшов якийсь батюшка од отця Полiєвкта, молодий, високий, надiв бриль, пiшов собi. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою:

— Iдiть хто... — каже.

Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полiєвкта. Дверi зiстались одхиленi, Оленка стоїть бiля комина i їй видно: отець Полiєвкт сидить за столом у рясi шовковiй, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним низенько так, склав руки на грудях i так облесливо пiдiйшов до його.

"Яке ж низькопоклонство!" — подумала Оленка.

— Ваше високопреподобiє! — почав Грищенко до отця Полiєвкта. — Заставте за вас Бога молить: допоможiть менi перевестись у второкласну куди!.. Прошенiе ось... — Вийняв похапцем з тужурки бомагу, пiднiс її отцю Полiєвкту, стоїть, знiтивсь перед ним, голову набiк.

"Як же i принизився!" — подумала Оленка. Їй аж соромно стало.

Подививсь у те прошенiє отець Полiєвкт, далi:

— Гаразд, голубчику! — та й положив на стiл його.

Поцiлував Грищенко ще раз отця Полiєвкта в руку, вийшов, всмiхається. Дивитися Оленка на його.

"Цуцик ти, цуцик, — думає. — На двох лапках стаєш. До чого се воно? Хоч i начальство ж отець Полiєвкт, а вiн же чоловiк, як i ти. I невже простiш як не можна держати себе з ним? Ну, взяти хоч i благословення, та без корчiння такого. Або... або й зовсiм нащо здалося воно?.. Тепер же не школярi ми вже!"

Дiйшла й до Оленки черга. Увiходить i справдi не бере благословення. Сказала "здрастуйте" та й стоїть, усмiхається. Полiєвкт зворухнув рукою, повiв по столу, та й нiчого. Далi схитнув головою та:

— Розумна стала дуже, — про себе нiби, хоча почула i Оленка се, почервонiла, мовчить.

Він:

— Що вгодно? — так сухо до неї.

Оленка:

— Ви обiщали місце менi, так... чи не чути ще?

Насупив брови отець Полiєвкт:       .

— Не чути...

— А коли ж буде чути?

— Не знаю... Можна проситися инше куди. Хто там ще єсть до мене? — гукнув до дверей.

Щось важке-важке пiдступило пiд горло Оленцi. Похнюпилась, пiшла од його. На пiшоході дожидав її Грищенко, щоб разом додому йти. Веселий такий.

— Ну, слава Богу, — почав до Оденки, йдучи, — прийняв прошеніє i "гаразд" сказав... Воно й не що, а все-таки у второкласнiй вчителювати краще. Мiй знайомий один у городському вчителює, бачив я сьогоднi його, такий у ґудзиках! Форма нiчого в городському. I в второкласшй нiчого: канти червонi, кокарда.

"І ти задоволений, — думає Оленка про Грищенка. — Ти, що так про форму мариш! Значить, про даровитих тiльки балачки, а на дiлi — хоч вiн i нiкчемний, пустий, тiльки ворон збивати з тупiль, а… аби цуцик!.. Де ж обіцянка хоч?"

Толока. Будяки проти сонця так червонiють. Роззирає Грищенко сюди-туди, всмiхається. Оленка нiчого, повiсила голову, йде.

"Так он воно що! — про Полiєвкта думає. —  Ось яка любов до ближнього!.. "Дбати у проповiдях"... а в життi... слова однi... Значить, єсть любов тiльки до честi од ближнього! I за неоддання її ви так одпихаєте од себе його! I ви ще служителями Христовими себе вважаєте!"

Пригадалася Оленцi тут притча про виноградарiв, у якiй хазяїн один послав слуг до виноградарiв забрати ягоди, а виноградарi взяли й тих слуг повбивали.

"Убивцi! — подумала. — Хто й служив би йому, ви й того уб'єте".

Пригадалося їй i те, що нагорода у неї — євангелiя позолочена.

"Нащо ви хоч золотите її!" — подумала.

Другого дняi і ранок ще, а в хатi гризня.

Мати на батька:

— Ноги муляють, черевики позалатуванi, нових треба!

А батько:

— Нащо корсет у глину вробила? Глядiть треба, коли брати нiгде нiчого.

Вона знов про город йому.

"Чого ж тепер сподiватися менi? — думає Оленка. — Що робить? Гинути... гинути у цьому пеклi серед гризнi, вбожества?"

Вийшла з хати, стала на порозi.

"Та що ж робить-таки?"—  думає.

Пiшла в садочок, сiла на лавцi, пiдоперлась рукою.

"Хiба знов до Полiєвкта пiти? — думає. — Так... стоїть пак iти до такого?! Проситися в iншу єпархiю?.. Хоча... не такi пак i там Полiєвкти! Хiба... в земську школу вдаритися?"

Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земствi єсть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострiчала, їдучи додому. Про Люсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про панiв, про яких десь у книзi читала, згадала. Були освiченi, багатi були. Людям, що працювати чи вчитися бажали, а не мали змоги, запомагали.

"А що, якби се до Кочур сходить? — думає. — Люде теж багатi, освiченi, не попiвської, звiсно, освiти. А не краще пак чоловiк освiченiший? i люде з знайомствами, звiсно. А жить так бажається... жити, працювати, робити щось таке гарне, велике... Невже б вони як-небудь не запомогли се менi, не пристроїли де абощо! Схожу. Тiльки самiй нiяково мов. Чи не пiшов би й Сергiй за товариша?"

Прокралась до Сергiя Оленка.

Згодився Сергiй пiти, тим бiльше що Кочурин студент ще був i знайомий йому. Iшов колись у Книшiвку Сергiй та од тiчки собак оборонив його в полi, як вiн саме гуляв. З того часу здоровкаються.

Порiшили в недiлю сходить до Кочури.

XII.

Прийшла й недiля. Ранок. Посилає батько до церкви Оленку, не йде. Полiєвкт їй на думцi.

"Чого я пiду, — думає, — коли служителi церкви такi!"

— Безсовiсна! — батько на неї. — Хiба ж можна до церкви не йти? Це Сергiй усе тебе зводить з ума!

— Ото ж... — Палажка од печi. — Там не тiльки Сергiй у Бога не вiрує, а сяка-така й мати його: у церквi вже хто його зна коли її й бачили!

А Оришка й справдi тодi давненько вже в церквi була: ходить їй трудно було; мочила коноплi пiд холод раз та захолодила ноги, болiли. Палажка ж i сама ранiш коли-не-коли бувала в церквi, а тепер, як стала Оленка "баришенькою", часто стала бувать. Увiйде, запишається так, а вiзьме свiчку, закопилить губу та аж на самий перед лiзе ставить: дивiться, мов, люде, чия я мати.

Сонце вже височенько було. Батько до служби пiшов, Оленка до Кочури збираться давай. Внесла з комiрки плаття голубе, празникове, керсет плисовий. Що надiть? Те й те приношене. А в шкiльному синенькому, яке зараз на їй, i зовсiм не личить iти: коротке, й лiктi вже видно. Голубе празникове мов найчистiше, — надiла: приношене-таки й ситцеве.

"Нiчого, — думає, — до людей освiчених iду: не подивують".

На вигонi ждав Сергiй її, теж у ситцевiй блузцi, пiшли. Поле. Ось жито стоїть у копах. Скот пасеться в стернi. А ось гречка бiлiє-цвiте. Мед пахне-пахне, а бджоли тiльки джж!.. Так гарно йти.

Балка ось. Хтось вибiгає велосипедом iз неї: бiла сорочка, картуз бiлий, синя околися. Хто? Студент Кочурин! Добiгає...

— Здрастуйте! — до Сергiя. Велосипед похитнувсь, i вiн зскочив. Почоломкався з Сергiєм. Познайомив з ним i Оленку Сергiй.

Вiн:

— Ху! Ухекався так... катаюсь... — Вийняв платок з кишенi, утирає лоба. — Ху! Люблю побiгати до чаю, краще питиметься. А ви ж се куди? — до Сергiя.

Сергiй:

— А так... ходимо... — збрехав поки що.

— Засидiлись?.. Читаєте, мабуть, усе?

— Не дуже, — Сергiй йому. — Книг немає таких.

Помовчав. — У вас там не можна б розжитися якої коли?

— Зайдiть коли. У нас гарна бiблiотека. Чому ж?.. I погуляємо в нас. I ви... — звернувсь до Оленки студент.

Так радiсно всмiхнулась Оленка: цього ж їй i треба. Почервонiла та й очi в землю.

— Не стiсняйтесь,— студент їй, — я знаю про вас: розказував Савка, як зострiчались тодi, пам'ятаєте?

— А коли б же й справдi до вас забрести? — Сергiй до студента.

— Хоч i зараз ходiмте.

Пiшли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч iде. Так бадьоро йде. "Ану, — думає, — як привiтають пани нас? Тi, про яких я читала, були такi добрi: i пригрiють чоловiка, й розважать. Звiсно, люде освiченi: про людськiсть знають уже i багатi: бiднiсть не злить їх. А як я буду поводитися з ними? Як скажуть: " Не стiсняйтесь, будьте як дома"... "Дякую", — скажу. Картини в їх єсть, квiтки: побачу якi. Книг попрошу. Рояль, може, в їх єсть, пограю... так бажається... так давно вже грала".

— Що ж, ви кончили школу ту? — студент до Оленки.

— Кончила.

— Розказував Савка... Iнтересно: так попали учитися. Хист, видно, до грамоти маєте. Що ж тепер робить думаєте?

Помовчала Оленка, далi:

— Не знаю й що.

— Як! Знання свої в життi прикладайте. Учителькою гарною можна б вам буть абощо. Iнтересно: з народа сами, та якби стали видатним чим. Працюйте.

Всмiхнулась Оленка:

— Не знаю тiльки, де б працювать.

— Чого?

— З батюшками не везе щось менi: пообiщав один місце, потiм... одказ.

— О! — зареготав студент. — Знали з ким мати дiло! Киньте попiв.

— А як би в земську школу менi. Як на вашу думку: з церковно-учительської можна туди?

—  А чому ж? Хоча... знайомство єсть яке в вас?

— А якби до вашого батька звернуться?

— Звернiться. Познайомлю.

Всмiхається Оленка: "Ось-ось чого бажаю, досягну", — думає.

— I вам, знаєте що! — студент до неї. — Чому б вам не поступить на курси медичнi, як сестра моя?.. Буть лiкаркою, полегчати людям страждання, визволяти од смертi їх.

Дивитися Оленка. "Боже мiй,-- думає. — Яке ж велике дiло полегчати людям страждання, визволяти од смертi їх!" — Помовчала: — А як же б поступить на тi курси, трудно, мабуть, з моєю освiтою?

— Чого? Пiдготовитися можна. До Люсi, сестри моєї, звернiться: та скаже, як там.

"Так от! — думає Оленка. — Що, якби пiдготовитися? А можна ж так: учителювати i готовитися! А в Люсi, може, єсть i книги такi... От якби й справдi! Життя таке коротке... Чом не використувати його на щось гарне, велике? Тiльки... на курсах коштiв же треба! Ну, та як-небудь там... мiж людьми добрими... А як Люся? Вона така, мабуть, добра... от подружити б!.. А студент? — Позирнула на студента Оленка: такий гарний, чорнявий, худощавенький трохи i так грiє од його. I велосипед його такий хороший, i блуза, i все..." Серденько так забилось у неї.

Увiйшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленiє в йому! А дiм такий бiлий, здоровий на пiдгiр'ї стоїть. Став ось. Верби позвисали над ним, сонечко грає в водi. Гребля. Ворота помережанi. З-за огорожi дощаної визирає акацiя. У хвiртку ввiйшли. Волоськi орiхи позвисали над стежку, квiтки перед домом рябiють. А рояль так лунає в одчиненi вiкна! Ну й згуки ж, небеснi згуки! Так i линуть у душу Оленцi: хочеться їй i плакать, i смiятися. "Люде, — хочеться крикнуть. — Нащо зло на свiтi здалось?"

Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидяти на балконі, саме чаюють, блищить самовар.

Так Оленцi боязко-радiсно.

Поставив студент велосипеда на дворi, на балкон їх веде. Стiл довгий-довгий, а ласощiв усяких!

— Здрастуйте! — Сергiй та Оленка до панiв, так соромливо. Стали на порозi, стоять.

Подивились-подивились пани їм на ситець, та й нiчого.

— Снiдаєте вже? — студент до панiв.

— Еге, — хтось промовив.

А Кочура старий, лисий, здоровий, — знають Сергiй та Оленка його: у город часто через Вербiвку їздить поз їх, — чвякає щось та:

— А то ж що за люде? — на Сергiя та Оленку показує.

Студент:

— Та се... знайомі мої: учитель народний i... хоче у земство проситися, — показав на Оленку.

— Гм! — буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.

Почервонiв студент, наче йому соромно стало, що привiв знайомих таких; промовив "знайомтесь" та й пiшов у покої.

Почервонiла й Оленка: "Та невже се так нас вiтають! — подумала. — I студент... так ласкаво балакав дорогою, а тут... чкурнув мерщiй. Слова однi... марнi, пустi".

Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на їй, а щiчки пухкенькi такi.

Дає їй руку Сергiй так невмiло, несмiлко; Оленка теж так саме за ним. Всмiхається панночка, тиче їм пальчики. Переглянулась з кимсь усатим, п'ятенце на щоцi, обоє всмiхаються. Ще дужче почервонiла Оленка. Дiйшла до старого Кочури, саме запихається грiнкою, не бачить їх.

— Здрастуйте! — Сергiй до його.

Глянув, ткнув свої пальцi їм, мнякi та товстi. Дiйшли до усатого з п'ятенцем на щоцi, газету саме читає, — теж такої. "Познайомились" ще з панiєю якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала їм пальцi так милостиво:

— Здрастуй, здрастуй, голубушка, — до Оленки всмiхнулась.

Поставали далi пiд стiною обоє, стоять.

"Та невже се така iнтелiгенцiя, — думає Оленка, дивлячись на панiв, — такi люде освiченi... високомiрнi, байдужi?"

Рояль годi лунать. Входить якась панночка в коричневому; за нею й студент. Посiдали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стаканi студент, глянув на Сергiя й Оленку та:

— Може, й ви хочете чаю? Сiдайте.

Робить нiчого. Сiли на порожнi стiльцi. Гукнув студент горнишну. Та два стакани винесла, поставила перед ними. Стояти тi стакани порожнi: рожева панночка усiм наливає, а їм i нi.

— Люся! — студент до неї. — Налий он.

Наливає Люся, всмiхається.

— Я й забула, — каже.

Смакує Оленка той чай i без сахарю, без нiчого.

"Чого я пiшла сюди." — думає.

Усатий щось про Персiю балакати почав. Голос його такий противний Оленцi. А пики у всiх страх осоружнi якi! I таке все їй вороже, чуже: i банка з вареннєм, i зелений балкон, i бiлi дверi, що йдуть у покої. А повiтря так воняє панами.

Почали розходитися: усатий надвiр з Люсею, студент у покої. Тi теж — хто куди. Зiстались удвох Сергiй та Оленка.

— Ходiм звiдцiля! — до Сергiя вона.

Сергiй:

— А про місце ж?..

Аж побiлiла Оленка:

— Та що я, собачка яка, щоб прохати мiсця в таких ситих, байдужих, дiло мати з такими?!

Сергiй:

— Так хоч книжки... — Пiдiйшов до дверей: — Павле Iвановичу! — гукнув.

Виходить студент.

— Так книжки... — Сергiй йому.

— Можна... Ось я папi скажу тiльки. — Пiшов.

Виходить i папа, дивитися сторч.

— Що таке? — питає.

— Байрона почитати... Будьте ласкавi, — Сергiй йому.

Подививсь-подививсь пан на ситець Сергiєвi, далi:

— Прийдете иншим разом коли, або... може, я вам передам як-небудь, шукати зараз далеко. — Пiшов.

— I попрощаться нi з ким! — усмiхнувся Сергiй.

"I я пiшла до їх!.. — думає Оленка, йдучи дорогою. — Мала прохати їх!.. На вiщо се схоже? Яка ж я дурочка!.. Не навчив Полiєвкт, полiзла... надiялась так, марила... Якi ж жалiбнi мої мрiї, надiї!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вiрить, шукати запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!"

Сергiй:

— Значить, так... Посилай прошенiє тепер за місцем сюди-туди...

— А, пiшли вони, всi місця i люди! Не бачить їх, злих, не чути їх!..

Доходяти до села свого. Сонце з пiвдня вже звернуло. Душно. Вигiн. Бiля вiтряка в холодочку сидяти хлопцi, дiвчата. Данило, в синiй жилетцi, положив руку Ганнi на шию, а шия у неї така у намистi. Петро, що колись з ним Оленка в школу ходила, схилився на Прiську. Такi веселi: спiвають, жартують.

"Щасливi! — думає Оленка про їх. — Спiвають собi, i до всяких iнтелiгентних, освiчених, ситих, тупих їм дiла нема! Що, якби се так i собi! Жить дома, спiвати так у недiлю, а в будень на городi чи в полi робити... Квiточки, сонечко... I все так просто, до природи так близько. Нiяких "освiчених", нiякої iнтелiґенцiї тобi тупої, нiкчемної." Пiшла вона!..

XІII.

Почала Оленка й справдi привчатися жити дома. Уперiд матерi до роботи хапається. Зриває, чистить квасолю; зрiзує, вибиває соняшники; се-те робить. Та дарма. Почує гризню в хатi, кинеться їсти, та нiчого, — сумна така зробиться.

А то сидить вона раз у садочку. Сергiй в хатi у себе грає на скрипцi. Дверi одчиненi в його, i чути Оленцi гру ту. Слухає, — i так жалко їй. Пригадується їй рояль, на якому вона вчилася грати; пригадується те, про вiщо так недавно марила вона: вiн — милий, задумливий, книги, картини... Де ж воно се?

А раз увiходить у хату Оленка. Сидять на лавi у їй: батько i Якiв Васюк, сусiда один.

Васюк:

— Треба оддати, пора вже —  до батька.

А батько позичав колись у його рублiв скiльки на платтє Оленцi.

— Пiдождiть трохи,— проситися, — Ось Оленка заробить, оддам.. — Повернувсь до Оленки: — Осе ж пам'ятай, дочко...

"Бiдний батько, — подумала Оденка, — i вiн же не знає про дiла мої! А що буде, як узнає?"

Думала, думала, послала просьбу в иншу епархiю за місцем таки. Второкласної не згадує вже. "Хоч би у церковно-приходськiй, — думає, — бути".

Палажка ж своє дiло робила: за вгород Михайловi голову гризла та гризла. Остапчук теж. Де стрiне його:

— А що, як про вгород? — питає.

— Та так... — почухається Михайдо, — не знаю.

— Подумай.

I Михайло вже усяк передумав.

А то в полудень якось увiходить Палажка з комiрки:

— Сi та тi хазяйнували б тебе, — почала на його. — Дiжу на завтра вчинять, а борошна нема, а ти... шукай борошна йди та город, що попустив, одбірай!

Жито ще тiльки возили з поля тодi, й нового борошна не було ще. Кiнчив Михайло жилєтку, що саме латав, надiв її, взяв мiшечок, вийшов з хати... Куди йти? Напозичався вже так, що й у вiчi людям дивитися нiяково. Стоїть, на город Василiв дивиться.

"Нi, таки справдi одiбрати те, що попустив,— думає. — Який кущ картоплi продав би з тiї смужечки, мовляла Палажка, i то б же яка се запомога була! А чи грiх який за одбіраннє чи й за те, що на Василя треба казати "захопив", то... Остапчук же первий про се нагадував. Йому й грiх нехай. Та й... хоч би й менi! То хіба тут такий уже грiх, що й одмолить не можна його? Я ж вiрую в Бога! Друга річ у Бога не вiрувать, як Сергiй он: коли-не-коли ти в церквi побачиш його, а побачиш,то як пень вiн стоїть. А я ж таки... з усердям стою. I до святих знамуюсь, i все; i пости сповняю, говiю разiв скiльки на год. А на страстнiй недiлi й озвару не їм. Дає Остапчук пораду, спасибi йому, так, значить, i бути. А дай до його схожу, побалакаю та й борошна в його, може, вiзьму".

Балачка з Остапчуком про се вже була коротка у їх. Зiставалось тiльки свiдка знайти. Недалеко ходили по його. В Остапчука тодi саме був на роботi, дрова рубав, Омелько Бовкун. Омелька цього знають у селi як чоловiка, що легко його пiдмогоричити можна: любить випити, любить i збрехати. Сам невеличкий, нiс синiй. Покликали в хату його.

— От що, Омельку, — почав Остапчук до його, — наш могорич ось з Михайлом тобi.

— Як саме?

— У брата Михайлового города батькiвського бiльш, нiж у Михайла, так... чи не посвiдчив би ти в судi, що Василь, мов, сам захопив його стiльки собi.

Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всмiхнувся, далi:

— А одвiту тут нiякого не буде менi?

— Ого-го! — зареготав Остапчук. — Якого одвiту?

— А що я не знаю iменно, як там... У холодну не вкинуть?

— Хто вкине? Василь? мужик необразований? Що вiн тямить? Сердитий, i тiльки; так нам наплювати на те. А як захопив? Скажем... мм... та нащо й здалося се: ми, суддi, далi й допитувати не будем тебе, щоб i не спiткнуть.

— Так чого ж? Можу.

Узявсь Остапчук i жалобу написать, бо й за се, думав, якийсь день поробиться йому. А вiн бачив, як жалоби пишуться, не одна перебувала в руках. Тiльки як йому нiколи тодi саме було, збирався їхати за медом у пасiку, а завтра недiля, то вiн сказав Михайловi:

— Завтра, гуляючи, я сам надiйду до тебе та в тебе й напишемо.

Взяв на одробiток Михайло борошна в його, пiшов.

XІV.

Прийшов Остапчук до Михайла в недiлю.

— Трудне дiло — позви, — почав до його. — Усе треба, щоб хтось руку тяг за тобою, давав стежку тобi та й написав жалобу гарно... чогось воно стоїть!

— Потрудіться, спасибi вам, — Михайло йому. — Я вже вам за се услугую.

— Да, да! Молотити послухаєш.

Сiв Остапчук писати i жалобу ту. Взяв на лутцi чорнило Оленчине, перо, всмiхається.

— Тiльки знаєш що? — до Михайла каже. — Я на пишу, а пiсля мене ще й переписати треба комусь: я — суддя, i негарно, щоб моя рука була на прошенiї.

Знайшов Остапчук бомажку у себе в кишенi, пише.

Злiг Михайло на стiл:

— А хто ж се перепише? — питає у його. — Оленка хiба?

— Да, да! Вона ж согласна на позов на сей?

— За се вже й не знаю я.

А Палажка:

— Согласна не согласна, дитина рiдна: перепише, — сидить на полу, всмiхається.

— Да, да! — оскирнувсь Остапчук. — Дитина рiдна: одних думок з батьком, з матiр'ю бути должна...

Написав Остапчук, продививсь, далi:

— Ну, тепер i її... як її?.. погукайте.

Оленка тодi саме в садочку була. Якась пташка щебетала на гiллячцi, i вона сидiла слухала; перед нею розгорнута книжка лежала.

Постукала мати у шибку, увiйшла Оленка в хату.

— Здрастуйте! — кивнула до Остапчука головою.

Вiн:

— Здрастуй! Тут ось чорновочка тобi, а перепиши сядь.

"Суддя, i такий неввiчливий! — подумала Оленка,— на "ти"..." — Почервонiла.

Взяла чорновочку ту, дивитися в неї. Так-таки й написано: "Васылiй захопилъ огорода"… Знала, звiсно, Оленка, що се неправда. Подивилась-подивилась та й положила на стiл її.

— Не буду я цього переписувать, — каже.

— Чому? — гукнула мати на неї.

— Тому що... зла не робiть! — та й iде до порога.

Перебiгла мати дорогу їй:

— Куди ти? — визвiрилась. — Нащо ти вчилась ось стiльки?

А Остапчук сваритися пальцем на Оленку:

— Грiшно так! — каже. — Грiшно упорною буть. Ти знаєш, що значить не слушаться матерi-батька? ти... ти вчила заповiдi?

Оленка:

— Прошу не тикати на мене! — до Остапчука. Всмiхнувсь Остапчук:

— А хiба... з якого двора ти?

— Вчила заповiдi? — почав i Михайло. — Повинуйся, в писанiї сказано.

— Чого вам треба від мене?! — крикнула Оленка.

Мати:

— Ворогiв жалко тобi? — Штовх, штовх у спину її: — Переписуй ото, того треба нам!

Побiлiла Оленка, оступилась до полу та:

— За що ж... за що ж зневага така?

— Та стоїть пак тобi, ледащо, їсти давать, га? — хитає мати головою.

Розсердивсь i Михайло на неслухнянiсть Оленчину.

— Ох-хо-хо! — зiтхнув. — Скоромне у пiснi днi... до церкви не виженеш.

А Палажка до Остапчука:

— Сало у середу, в п'ятницю їсть, — на Оленку показує. — Єсть для борщу трохи, — бере, хлiб маже ним.

Удавили сльози Оленку, не знає, що вже й робить. Взяла ту чорновку, перо, бомагу, сiла за стiл, переписує.

Всмiхається Остапчук.

— Вот так... — навчав її. — Що говоряти тобi, слушати нада. I пости чтить нада, до церкви ходить, і... i всьо, потому: грiшно. Через те Бог i дощу не дає, що тепер у його вiрують так.

Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвiр. Так їй важко, досадно. Куди йти, що робить? Постояла трохи в садочку, на вигiн пiшла. Ходить.

"Зло, то є зло! —думає. — Хай уже хто, а то... батько наваживсь на таке дiло низьке... Богомiльний такий... От i вiра!"

Збоку в Оленки лежить кладовище, по пiдгiр'ю так розiслалось i таке в деревi все.

"Лежати люде, — думає, — i байдуже їм зло".

Повернула до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь, нехвороща стирчить на ровi. Увiйшла у ворота. Стерня вiвсяна зразу на голiй мiсцинi, так жовтiє на сонцi. Хрести, могили пiшли в деревцi невеличкому, видно — недавнi. Далi вишник. Хрести такi сiрi, похмурi визирають iз його. Один он, чорний, лежить у травi. А он запала могила, чорнiє нора в бур'янi. Уявились Оленцi череп, кiстки того, що колись жив, а тепер там лежить. "I се вiнець життя такий! — думає. — Цiль його... нагорода за всi турботи, страждання?!"

Трохи убiк берези бiлiють. Хрест бiлий, покрашений пiд однiєю стоїть. Прийшла до його Оленка. "Андрiй Бiланенко" — напис на йому. Так... Чула од Сергiя Оленка: умираючи, бажав Андрiй, щоб його поховали пiд березами, де рiдко могили. Бажав i напис на хрестi мати рiдною мовою, сказав i який. Сергiй йому й вирiзав. Читає Оленка: "Вийшов на вчителя i... вiчного упокою місце знайшов!"

"Так от місце! — думає. — I його ж не минеш. Що ж тодi всi цi місця, якi од Полiєвктiв, од Кочур усяких залежать?! Яка ж нiсенiтниця — високомiрство їх! Яке безглуздя запобiгати ласки у їх!.. Шукати якоїсь запомоги у когось! Життя... яка нiкчемна рiч воно!"

Подивилась на берези Оленка: вiття так порозвiшували. Подивилась униз: видно, як кучерi вишневi в'ються по кладовищу, до рову спускаються; як на ровi купчаться липи i як село поринає в садах.

"У якому гарному мiсцi Андрiй спочиває", — подумала.

За церквою видно кущ верб, такий рясний зеленiє. Уявилась Оленцi рiчка, що там єсть. Її очерет обступив, лепеха. Пригадались Оленцi русалки, про яких десь казку читала вона, що жили так у водi.

"От якби шубовснути з тих верб, — думає, — зробитися русалкою, жить пiд водою в кришталевих покоях, а зiйде мiсяченько, на вербах гойдаться".

Прийшла з кладовища Оленка. Сонечко було вже над заходом. Сергiй i мати його грушi саме в садку у себе збирали.

"Збірають, — думає Оленка, дивлячись на їх iз грядок, — i не знають, що й я зробила їм зло: переписала бомагу таку".

Що б таке їм гарне зробить? Як би хоч обiзваться до їх? Ступила до обнiжка та:

— Дядино, Сергiю, ви не сердитесь на мене? Зареготав Сергiй:

— О! — каже. — Видумай ще що. А дядина:

— Хiба ти що винна? Почервонiла Оленка, й нiчого.

XV.

Почав уже батько й про місце в Оленки питати:

— Чого се тобi од отця Полiєвкта не чути нiчого й досi?

— Хай!.. — махне рукою Оленка та й пiде.

Усе вже вона було ходить похнюпившись: у садку, на вигонi, на кладовищi, — неначе шукає чого. А сердита зробилась! Заведуть у хатi гризню або посилає батько до церкви її, — лютує, кидає все. А ранок, холод надворi, — ходить боса бiля хати й розхристана. Та день зiйде, їсти i в рот iнодi не вiзьме нiчого.

А раз гiрко-гiрко якось до Сергiя всмiхнулась:

— А чого єсть люде — покiнчають з життєм? — питає у його.

Вiн:

— Хто його зна. Читав я, що через легкодухiсть усе: бояться життя.

Схитнула головою Оленка, помовчала, далi так схвильовано:

— А не бачить цiлi, розуму в життi, страждати i боятися поквитуватися з безцiльним стражданнєм, боятися смертi, скиглити, хапатись за поли життю, аби тiльки жить, не знаючи для чого i нащо, — не легкодухiсть хiба?

Зробилась блiда-блiда, з лиця спала i попiд очима синi смуги лягли.

А батько жде: ось-ось вийде од Полiєвкта місце Оленцi. Заробив грошенят трохи пiд хурою, набрав їй ситцю на плаття, — сам, вона й не казала йому. Дає їй:

— На, — каже, — ший, щоб було в чiм їхати на місце. — А Оленка сама собi пошить плаття умiла вже.

Подивилась на ситець на той та й положила в скриньку його.

XVI.

Прийшов час i суда за город. Тiльки не так вийшло се дiло, як малося буть. Остапчук гадав, звiсно, що Василя, "мужика необразованого", легко обiйти на судi буде можна i тим бiльше, що за "чорта рудого" судили його, i вiн мовчав. А мовчав вiн тодi, бо вважав себе винним; а тепер, як чув якось в окружному судi — був свiдком за когось — як обороняються люде, так i собi тут почав. Почав зразу з того, що став гребувать, щоб Остапчук не брав участi в розборi дiла цього, бо як з ним, Василем, сам дiло мав по суду.

А за "чорта рудого" сей же i суд дав йому щось бiльше тижня арешту. Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали, а вiн добився, таки, що Остапчук з-за столу вийшов.

А що казав Остапчук, що перебалакає з товаришами-суддями, так i зробив. Бо Василь i сам трохи зачув Остапчука з тої кiмнати, де закусювали саме вони.

— Учити треба таких, — чулось звiдтiль. — А то... нi за що тодi нашого брата будуть мати, всi чортами рудими зватимуть нас.

I от тепер свiдка Бовкуна i справдi допитувати не всиловались. Та Василь сам умiшався сюди.

Суддя, що сидить посерединi, червоний, у синiй чумарцi, спитав Бовкуна:

— Так ви знаєте: Василiй захопил?

— Именно так, захопив.

— Ну, бiльш нiчого.

Василь аж з лавки пiдскочив.

— Як нiчого? — почав до суддi. — А чому ж... а спитайте його, як захопив я?

— Нас нiчого вчить! — гримнув суддя на Василя.

— А чого ж ви так?..

Задзеленчав суддя у дзвонок: "Мовчать!" — крикнув.

— Та нi, — Василь йому. — Мене цим не залякаєте, Я й далi дверi знайду.

Подививсь-подививсь суддя на його, прихиливсь до другого суддi, що сидiв праворуч, товстий, у чорнiй чумарцi, та:

— Сльота така. Як ви думаєте?.. до начальства ще може полiзти.

— Еге, — той йому. — То й нам нагорить.

— Ну, харашо! — суддя до Василя, далi: — А не скажете, як, примiром, захопив Василiй? — до Бовкуна.

— Та так... звiсно... — Помняв-помняв Бовкун шапку в руках, та й нiчого.

Одказали Михайловi. Прийшов вiн додому.

— А що, як? — Палажка до його.

— Та як? Нiяк! Одказали.

Дивитися на його Палажка, витрiщила очi, далi:

— Що ж ти робив там?! Тобi б же настоювати було, прохати суддiв... Та се ж яка радiсть ворогам! А, Боже мiй!..

Похитала головою, плюнула та й пiшла до Оленки, що сидiла в садочку, думала.

— Зазнавайся з панами! — почала до неї.

— Як зазнавайся?

— Так... Ти вчена: пани за тобою стоятимуть, до земського пiдеш: за вгород поклопочеш.

Почервонiла Оленка, мовчить.

— Чого ж мовчиш?

— Одчепiться!

Пiшла Палажка в хату, знов: i сякий i такий — почала кричати на Михайла.

Як по душi дере Оленцi той крик. Встала, снує, по садочку сюди-туди так швидко. Де б дiлася, що б робила? Ходила-ходила, далi поза клунею, та до Сергiя пiшла, не знає й чого.

Був у хатi Сергiй, у шаховцi рився чогось. На лавi сидiв Грищенко.

— Поздоровте мене! — почав до Оленки Грищенко. — Таки не збрехав отець Полiєвкт: у второкласну незабаром од'їжджаю.

"I ти од'їжджаєш! — подумала Оленка. — От який отой свiт! — думає. — Свiт честолюбства, низькопоклонства, нiкчемностi". — Подумала, далi: —  Заграй менi, — до Сергiя.

Зачинив Сергiй шаховку, оддав Грищенковi ноти якiсь, узяв скрипку.

— Якої тобi, польки? — побренькав, грає.

Увiходить Василь, прийшов iз суда, поставив цiпок, почоломкався з Грищенком, а на Оленку тiльки нелюбо так глянув. Почервонiла Оленка. Пригадалася їй та бомага, що вона переписала на його.

"Взнав про се, мабуть", — подумала.

А вiн i справдi взнав. Знакомий писар у волостi сказав йому, що Оленка прямо написала, що сам чув од Остапчука.

— От i вiр їй! — здивувався Василь тодi. — Що вона добра до тебе: i ходить, i все.

Сiв на полу тепер, їсть Оленку очима.

Похнюпилась Оленка: "Яке ж таки я низьке дiло пiддержала!" — думає.

Сергiй:

— Може, козачка ще тобi?..

Мовчить Оленка: "I я не змогла не переписувати того, — думає. — Яка ж я ганчiрка!"

— Ну, так як?.. — почав Василь до Оленки. — Огорода з батьком та матiр'ю одбирати у мене! Що ти написала на мене?

Побiлiла Оленка. Подивилась-подивилась на Василя, i нi слова. Встала, пiшла. Палажка саме з вiдром iшла з хати з своєї, побачила, звiдкiль Оленка йде. А Оленка навпростець, борозенкою, прямо йде, не крадеться вже.

— I сяка, i така! — почала на неї. — Ти таки ходиш до їх!

— Та й клята ж!.. — Оришка з грядок на Палажку.

— А ти? — Палажка до неї. — Ти он у Бога не вiруєш, ти... до церкви не ходиш. Тобi церква не мати, Бог не отець!

Нiкому нiчого Оленка. Похилилася в садочок собi.

Заходило сонечко саме, золотило садочок, що жовтiти починав. Лiто вже наприкiнцi було. Стоїть Оленка та так дивитися на садочок, на сонечко.

Стемнiло. В хату Оленка ввiйшла, лампу на стiл узяла, скриньку бiля столу на ослiнцi поставила. Взяла у їй ситцю сувiйчик, що батько на плаття набрав. Парасi дала.

— На спiдничку, — каже, — буде тобi. Далi бере тетрадки шкiльнi, щоденники, подивитися, розiрве та й кине, та й кине до печi. Батько ввiйшов.

— Нащо ти рвеш? — до неї. — Воно б же здалося на вiщо.

— Не ваше дiло! — Оленка йому.

Вийняла потiм книги, шкiльнi подарки: "", про рослини якусь, сiла, надписує Сергiєвi, Грищенковi по книзi: "На згадку", — пише. Вийняла й євангелiю в оправi золотiй: "Отцу Полієевкту Сохановскому", надписала: "оваго убо биша, оваго же убиша", — додала з притчi про виноградарiв. Взяла потiм клаптик бомаги, пише: "На цьому свiтi, де зло, неправда, нiкчемнiсть панують, чомусь гарному, свiтлому немає місця. Прощайте". Взяла клаптик бомаги, пише:

"А вам, батьку, мамо, ось що скажу: вiра в Бога не в самому ходiннi до церкви, не в обрядах самих... Поховайте мене, де Андрiй, мiж березами. У домовину менi квiток накладiть ".

Цидульки цi пiдопхнула пiд скатерть; книги поклала на покутi, скриньку пiд пiл, на місце, поставила; а сама чепуритися давай: змилась, розчесалась, коси не заплiтала, волос, як у русалок, зоставила. Внесла плаття голубе, празникове, давай убираться.

Мати коноплi бiля комина мне.

— Куди ти? —  питає у неї.

— На місце, — вона їй.

Батько маже хлiба шматок часником та:

— Так тобi се й коня запрягать?

— Лягайте ще спать. Вбираюсь, щоб готовою буть тiльки.

— А коли ж се ти приїдеш до нас? — всмiхається мати.

— Побачите.

Убралась, пов'язала стьожкою червоною голову, на хату надивлятися давай. По долу кострися, пiд припiчком купка смiття.

— Як у свинюшні у хатi! — каже до матерi. — Поприбирайте: може, люде незабаром будуть до вас.

Подивилась на Парасю, що спала вже, на матiр, на батька... Забринiли сльози у неї. Так жалко.

"Що робити?" — думає. Стояла-стояла, далi прокинула подушку на ослонi та лавi, — лiжко її, — "лягла. Обхопили думки її.

"Хiба... жити зоставатись? — думає. — Так... для чого ж i жить?.." Здумала про всi свої попереднi мрiї, надiї, про Полiєвкта, Кочур; про матiр, батька, Остапчука, Грищенка...

"Де ж щось гарне, велике? — думає. — У мрiях, надiях, у книгах!.. А в життi? Нiкчемнiсть, нiсенiтниця, зло... Стоїть пак турбуваться, корчитися, поринати у злi, в багнюцi?.. Яка цього цiль? Кому се потрiбне?.. Не краще пак спокiй... вiчний, тихий, хороший; спокiй пiд деревцем, квiточками, травичкою?!"

У хатi було вже погашено. Встала Оленка. На полу, пiд стiною, лежить батько, чорнiє; далi Парася, поз запiчок — мати.

— Прощайте! — прошепотiла. Вийшла з хати... навiки.

XVII.

Знайшли Оленку пiд вербами у водi, — по платку, що лежав бiля берега. Сяяло сонечко, пташки щебетали, а гарнесенька дiвчина була байдужа до всього, до всього. Карi оченята її вже не свiтились питаннєм, молодесеньке серденько не бажало кохання. Спокiйна-спокiйна була.

Як самовбивцю поховали її саму собi в глухому кiнцi кладовища, на голiй мiсцинi, далеко-далеко од берез, пiд якими вона спочивати так бажала.

Через тиждень пiсля смертi прийшла одповiсть з другої єпархiї. Кличуть Оленку на місце.

Тепер батько, мати, сестричка обсадили вiчне місце її любисточком, барвiночком, вишеньками, кленочками. На хрестi берестовому, невеличкому, прибили iконочку Матерi Божої. Батько свiтить увечерi в хатi, читає псалтир за впокiй; мати голосить.